Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Релігія — шлях людини до вічності



Значущість релігії не обмежується визначенням місця людини у світі. Адже індивіду потрібно не лише орієнтуватися у цьому світі, але й знати, для чого він існує. Більше того, людина не може жити лише одним днем. Тому вона розглядає себе як члена сім'ї, як складову народу, що живе століттями, як частину безмежного світу, що існує нескінченно. Іншими словами, людина визначає своє ставлення до всього нескінченного в часі та просторі, розуміючи його як одне ціле. Після визначення ставлення до цілого виникає ще одне, не менш важливе питання: чи є «життя після смерті».

Віра в безсмертя — відмітна риса людини. Безперечно, потреба продовжити життя біологічно закладена в усіх живих організмах. Отже, вона є необхідною складовою життя взагалі й людського зокрема. Однак думка про безсмертя — не просто біологічний феномен. Вона є й виявом духу, який інтуїтивно відчуває свою одвічну природу. Страх смерті, як стверджував один із героїв російського письменника Федора Достоєвського, зароджується в тілі тоді, коли духові лячний не стільки біль, скільки саме небуття, якому він усіма силами протистоїть. Людина мимоволі ніби виносить за дужки саму можливість свого зникнення: цій думці немає місця у свідомості. За словами 3. Фрейда, підсвідомо кожен із нас переконаний у власному безсмерті.

Тож віра в безсмертя є відмітною рисою людини, коли б і де б вона не жила і на якому б щаблі розвитку не перебувала. Ця віра завжди нерозривно пов'язана з релігією. На переконання німецького філософа Людвіга Фейєрбаха (1804—1872), віра з'являється лише тоді, коли ототожнюється з вірою в Бога. Тому кожна релігія намагалася дати своїм прибічникам посильне розв'язання проблеми сенсу життя, стати засобом досягнення вічності, назавжди пов'язати віруючих із буттям абсолютним.

Особливої переконливості концепція безсмертя набула в християнстві, що, мабуть, і стало однією з головних причин його світового утвердження і планетарного домінування.

Ідея безсмертя в християнстві. Основний зміст християнської ідеї безсмертя полягає в тому, що людина безсмертна як душа, якій притаманне потойбічне існування. Смерть не є знищенням життя взагалі, а тільки припиненням життя душі в тілі, яку людині дав Бог: «І сказав Бог: «Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...». І створив Бог людину з пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею» (1Мт. 1:26; 2:7). Тобто все повертається на «стартові позиції»: тіло, стаючи порохом, повертається в землю, а душа (дух) як образ Божий повертається до того, хто дав її — до Бога. Звідси й ідея безсмертя душі.

Душа (у релігійній інтерпретації) — безплотна, духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини.

Ідея безсмертя у християнстві значно глибша і ширша, ніж це може здатися на перший погляд. Безсмертна душа не заперечує світу, не заперечує й матеріального тіла, де перебуває під час свого земного життя. Вона лише прагне до його одухотворення, до спільного служіння вічному життю. Покидаючи тіло в момент смерті, душа чекає, аби знову поєднатися з ним у день спільного воскресіння. Отже, ідея безсмертя душі передбачає під вічністю душі й вічність тіла (хоча не в предметно-земній, та все ж у привабливій для людей формі). Тому людину тішить все, що співзвучне з бажанням уникнути смерті хоч би що там було.

У християнстві душа охоплює найсуттєвіші рівні людського буття — вона жадає, прагне, діє, сумнівається, мислить, почуває тощо. Завдяки такому універсалізму поняття «душа» наповнюється цілісним змістом і часто ототожнюється з поняттям «людина». Та і в Біблії слово «душа» часто вживається в розумінні «людина». Цьому значною мірою сприяє не лише синонімізація понять «душа» і «тіло» (людина), а й «душа» і «дух». У Святому Письмі християн «душа», «дух» — два аспекти однієї й тієї ж внутрішньої сутності людини, які нерозривні з її тілом, що є «...храм Духа Святого» (1Кор. 6:19). Тож поняття «душа» в Біблії синтезує й охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людини.

Релігійній ідеї індивідуального безсмертя інколи дорікають за нібито наявний у ній егоїзм, за недооцінку земного буття людини. Насправді ж християнство винятково високо цінує земне життя. Не випадково в Біблії так мало мовиться про потойбічне буття, а більше — життя плоті на землі, земні проблеми, хоча й в контексті майбутнього безсмертя душі. Людина в християнському баченні має не пасивно чекати вічності, а реалізовувати своє покликання у земному світі. Обрій безсмертя робить життєву перспективу ще ширшою, а працю на землі — осмисленішою. Лише хибне тлумачення вчення про вічність людського життя може підірвати творчу активність людей тут, на землі. Тільки формуючи, гартуючи дух на тернистих шляхах земного буття, за канонами християнства, індивід готується до гідного життя у вічності.

Кожна людина несе в посмертя те, що вона приготувала сама в земному бутті. За Біблією, «збирати собі небесне багатство» слід відповідним повсякденним життям на землі. Тому християнство не нехтує земним життям. Воно лише виступає проти однобічного захоплення задоволенням суто тілесних потреб, їхнього культу. В судженні, що любов до «неба» змушує людину зовсім інакше ставитися до «землі» і земних справ, міститься незаперечна і глибоко важлива правда, зазначав у свій час С. Франк. Релігійність лише несумісна з утилітарним поклонінням зовнішнім життєвим благам.

У прагненні до порятунку власної душі християнство вбачає не егоїзм, а притаманну людині природну потребу. Адже посмертне життя є продовженням земного, тільки в новій сфері й за абсолютно інших обставин. Переходячи в цю нову сферу, душа бере із собою все, що належало їй на землі: всі нахили, добрі й злі звички, всі пристрасті й недоліки. І як на землі обставини життя або наближають людину до Бога, або віддаляють її від нього, так і в потойбічному світі одні душі перебувають із Богом, інші — далеко від нього, одні потрапляють у місце благоденства, інші — в місце мук і страждань. Звідси й важливість праведного земного буття людини.

Моральний сенс ідеї безсмертя. Ідея безсмертя душі в християнстві не тільки поєднує земне й потойбічне існування, а й є основою християнської моралі. Все життя людини в моральному аспекті має бути прагненням до вічного. Тому всі тимчасові й умовні цілі повинні підпорядковуватись одній спільній меті — вічному добру. Моральний розвиток людського духу — це постійний перехід від тимчасового життя до вічного. Віра в особисте безсмертя підживлює і плекає прагнення до нескінченного вдосконалення.

Розвиток духовності, активна боротьба духу зі стихійними почуттями і нахилами розглядається релігією як позитивна мета життя. Якщо буття позбавлене будь-якого внутрішнього сенсу, якщо суб'єктивні людські бажання є єдиним розумним критерієм для практичної орієнтації у світі, то чому я мушу — риторично розмірковував С. Франк — визнавати будь-які обов'язки? Чи не буде тоді законним правом індивіда проста егоїстична насолода життям?.. Очевидно, що без віри в безсмертя кожен поводився б так, як розуміє і оцінює тимчасовість життя — незалежно від моральних цілей, які йому пропонуються. Одні розуміли б життя як час, потрібний для служіння ближньому. Інші — як час, який конче треба якомога повніше використати для задоволення власних потреб, якими б негідними з погляду моралі вони не були. Треті ставилися б до всього, що мораль вважає добром чи злом, абсолютно байдуже. Нарешті, знайшлися б і такі, що розглядали б життя як безглузду іронію над їхніми колишніми надіями. І кожен був би по-своєму правим, оскільки думки про смерть як абсолютне закінчення життя виступали б тим підводним каменем, який розбивав би всі безмежно високі ідеали.

Справді, життя людини на землі не може мислитися як нескінченне. У поняття життя так чи інакше входить і уявлення про смерть. І тут виникає бар'єр, подолати який з раціонального погляду неможливо. Єдиний логічний вихід, на думку прибічників християнської концепції безсмертя душі, — заперечення смерті. Але заперечення не як факту, а лише як остаточного припинення духовнорозумного життя. І тоді безсмертя людської душі ототожнюється з нескінченністю життя, яка отримує своє моральне виправдання. Тому моральні цілі, до яких мусить прагнути людина, мають безумовне, неминуще значення. Їх досягнення ніколи не може бути остаточним, оскільки не обмежується умовами часу. Для кожного періоду життя — його початку, середини чи кінця — їх сенс і значення не втрачається. Ось чому ці моральні цілі вічні. А їх обмеження часом рівноцінне їх запереченню.

Людина завжди живе майбутнім. Майбутнє збільшує для людини вагу, цінність сьогодення. У прагненні ж до втілення моральних ідеалів людина не тільки поєднує в собі теперішнє і майбутнє, а й долучається до вічного. Вічне постає в людській уяві як нескінченно досконале майбутнє. Віра у вічне існування особистого духу, по-перше, виправдовує прагнення людини до нескінченного майбутнього, а по-друге, надає особистому духові безумовної, незалежної від часу, цінності.

Віра в безсмертя значно підвищує цінність земного життя, оскільки воно сприймається не як тимчасовий епізод, а як мить вічного особистого життя, яке лише в цей момент триває в умовах часу. Отже, ідея безсмертя — це саме живе життя, його підсумкова формула і головне джерело істини та правдивої свідомості людства, як справедливо підсумовував Ф. Достоєвський. Але в релігійній інтерпретації вона набуває реального підґрунтя тільки через внутрішній зв'язок людини з Богом, тільки як буття «Я-з-Богом», у якому «Я» стає вічним. Оскільки Бог відкривається як певний, по суті, вічний «мій-Бог-зі-мною», розмірковував С. Франк, то цим безпосередньо дано і достовірність вічного буття «мене-з-Богом». Вічність же гарантована тільки тоді, коли людина постійно підтримує непорушний зв'язок із Богом. Щойно індивід переходить на позицію буття «Я-без-Бога», його надія на вічність «розтає» в атмосфері земного існування, що веде тільки до безодні небуття.

Суспільні функції релігії

Релігія — явище суспільне. Вона з'являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв'язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення).

Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.

Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.

Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть. Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілнуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв'язки.

Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.

Дезінтегративиа функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз'єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об'єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об'єднань. Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об'єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера).

Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов'язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов'язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо. За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов'язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо. За об'єктом припису їх поділяють на загальні (розраховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад, тільки для мирян або лише для кліру).

За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних організаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об'єднаннями, між представниками духовенства, між керівними органами релігійних організацій та їх структурними підрозділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і положень про релігійні організації.

Релігія не просто проголошує норми. Вона також підкріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочення, схвалення, стимулювання. Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті йде дискусія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. На нашу думку, релігійними є будь-які регулятивні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних організацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами суспільної (громадської) діяльності релігійних організацій.

Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо.

Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскресіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність людини може бути подолано. І подолано зусиллями самої людини, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто самотворенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця, вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю творчою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світогляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхідні передумови для її самореалізації.

Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв'язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв'язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим.

Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою.

Класифікація релігій

Філософське осмислення природи релігійного феномена передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій. Нижче наведено класифікацію, поширену в сучасному релігієзнавстві (А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін та ін.). Згідно з нею усі релігії, що існували та існують, поділяють на чотири групи.

1. Первісні «чутптєво-надчуттєві» вірування (родоплемінні релігії): фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових (лат. reluctum — залишок — той, що належить до минулого) культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій.

2. Етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Вони виникали в лоні певного етносу, ввібравши в себе його традиції, звичаї, мораль тощо. їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів.

3. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Попри генетичний зв'язок із родоплемінними та етнона- ціональними релігіями вони суттєво відрізняються від них:

— виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, станів із різних континентів планети;

— з'явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій;

— у їх виникненні і розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед;

— мають розвинуту систему віровчення, культу й організації;

— глибоко гуманістичні за своєю суттю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя;

— їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії: Ці релігії охоплюють:

— релігії орієнтального напряму, або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

— неохристиянство, або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

— синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

— езотеричні об'єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

— саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);

— неоязичницво (друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);

— демоністичні культи (сатаністи).

Щоб сформувати нове віровчення, його творці поєднують одну або кілька релігій. їхня мета — гармонувати відносини людини з божественним світом, природою та суспільством. Тому віровчення більшості неорелігій є синкретичними. Засновників неорелігій їхні прибічники вважають пророками, живими божествами, рятівниками людства. Нові релігійні утворення мають жорстку систему управління, суворі правила поведінки віруючих і здебільшого спрощене богослужіння. Активну місіонерську діяльність вони здійснюють через засоби масової інформації, у місцях тимчасової концентрації людей — на вулицях, стадіонах, у концертних залах та громадському транспорті. Релігійні системи планети є вельми різноманітними. Однак вони мають і спільне: прагнення через віру в Бога осягнути таємницю буття Всесвіту і місце людини в ньому, пошук шляхів розвитку духовності конкретної особи та суспільства загалом.

Резюме

  • Не знайшовши основи буття в зовнішньому світі, людина в пошуках кінцевих глибин життя, всебічно спираючись на релігію, спрямовує свої зусилля у власний внутрішній світ.
  • Бог як основа світу тлумачиться релігієзнавством не як щось зовнішнє стосовно людини. Він безпосередньо реалізує себе в самій людині через внутрішнє розкриття індивіда у процесі прозріння.
  • Пошук людиною власного місця в універсумі та шляхів внутрішньої гармонізації стосунків із ним актуалізує проблему сенсу її життя, спричиняє появу різноманітних релігійних концепцій посмертного буття як «діяльної цілісності» і має не лише біологічний аспект, а й є проявом духу, що безпосередньо пов'язаний із релігійними віруваннями.
  • Надаючи земному життю особливого значення, християнська ідея безсмертя не передбачає пасивного чекання вічності, а вимагає всієї повноти творчої самоактивності людини і в задоволенні розумних потреб тіла, і у формуванні власної духовності.
  • Релігія — необхідна складова суспільного життя, важливий фактор становлення та розвитку, а за певних умов — і вдосконалення суспільних відносин. Дієвість релігії як суспільного чинника виявляється у виконанні нею таких функцій, як світоглядна, компенсаційно-терапевнична, комунікативна, інтегративна, легітимізуюча, регулятивна тощо.

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.
Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. — СПб., 1993.
Доусон К. Г. Религия и культура. — СПб., 2000.
Колодний А. Феномен релігії. — К., 1999.
Ляхович Д. Лекції з метафізики. — Львів, 1995.
Малерб М. Религии человечества. — М., 1997.
Фромм 3. Душа человека. — М., 1992.
Черній А. М. Онтологія духовності: Антропологічна цілісність у релігієзнавчому вимірі. — К., 1996.

 

Наступним етапом в еволюції релігії є етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії, які за умов докорінних суспільних трансформацій здебільшого приходять на зміну первісній «чуттєво-надчуттєвій» релігійності.

Етнонаціональні релігії — релігії, чия поява і функціонування, межі поширення та основні символи пов'язані з певною етнонаціональною спільнотою.

Більшість дослідників пояснює зародження цього типу релігій із розкладанням родоплемінного устрою і становленням класового суспільства — нового типу об'єднання людей у формі держави. Виникають етнонаціональні релігії лише у деяких народів, і до того ж не завжди одночасно. Поява одних датується IV тис. до н. е., інших — XX ст. н. е. Вони виростають із суспільних умов існування певного етносу, який є їхнім творцем, і тому відрізняються не лише окремими елементами, а й духом та часом виникнення, типом відношення до трансцендентного, змістом віровчення, а також культовими формами.

Іудаїзм

Однією з найдавніших етнонаціональних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в історії релігії та світової культури.

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного способу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародився значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому Завіті.

Походження. Історично євреї — одне із семітських племен Аравії та Палестини — беруть свій початок десь за два тисячоліття до нашої ери. За Біблією, спілкування Авраама з Богом датується приблизно 2085 р. до н. е. Бог цьому праведному чоловіку оголосив, що його нащадки будуть численними й утворять народ, обраний серед всіх інших народів світу. Після цього прабатько євреїв переселився з Месопотамії до Ханаану. Він, його син Ісаак та онук Яків поклонялись одному Богу — Ягве (Яхве, Єгові). Біблія розповідає про те, що Яків, якому Бог дав ім'я Ізраїль (євр. — Божий герой), разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями переїхав у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровільне переселення перетворилося на рабство, а народ Ізраїлю із невеликої групи людей, практично однієї сім'ї, став декількамільйонною нацією.

Приблизно 1250 р. до н. є. Мойсей (з коліна Левія) вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Богом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейським законодавцем, який персонально від Ягве одержав і Декалог, і весь Закон. Тому Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. На околицях гори Синай (на Синайському півострові) євреї мешкали майже рік. Саме тут Мойсею Бог дав ще й вказівку спорудити скинію, тобто молитовний будинок для богослужінь у похідних умовах. Все це детально описано у п'яти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону), які ще називаються П'ятикнижжям Мойсея, або Торою. Тому Тора є основним священним текстом іудеїв. По тому ізраїльтяни протягом 38 років, за непослух Богу, подорожували по пустелі між Мертвим морем та східною затокою Червоного моря. Після сорокарічного блукання по пустелі вони розташувалися на Моавітських рівнинах, звідкіля рушили далі, перейшли Іордан та частково завоювали Ханаан.

Потім настали періоди суддів, об'єднаної монархії під керівництвом Саула (євр. Шауль — випрошений). Знаменитим було царювання Давида (євр. — улюблений). Вершини могутності євреї досягли в часи царювання над усіма колінами сина Давидового — Соломона (євр. Шлом — мирний, багатий миром). Соломон спорудив храм у Єрусалимі (євр. Єрушалаїм — місто Великого Царя), який у Старому Завіті називається домом Господнім, або домом Божим.

Цей храм проіснував з 1004 по 586 р. до н. е. Другий храм — Зоровавеля — з 516 по 20 р. до н. е., а третій храм — Ірода — з 20 р. до н. е. по 70 р. н. е., поки римляни не спалили його дотла. Священний посуд із храму, інші реліквії було вивезено до Риму. Через 400 років вандали пограбували Рим і захопили золоті світильники та інші речі з Єрусалимського храму. Проте їхній корабель, на якому були ці скарби, потонув на шляху до Африки, у Середземному морі.

Приблизно 935 р. до н. е. відбувається поділ нації на Ізраїль (Північне царство, 10 родів) та Іудею (Південне царство, 2 роди). Приголомшливими для древніх ізраїльтян стали у VIII та VI ст. до н. у. періоди руйнування їхнього самобутнього етнічного укладу. Спочатку ассирійський цар Салманасар 722 р. до н. е. захопив Самарію, столицю Ізраїльського царства, розорив її і переселив більшість його жителів до Ассирії. А у 587 р. до н. е. вавилоняни на чолі з царем Навуходоносором увійшли в Єрусалим, зруйнували його вщент, а мешканців забрали як полонених до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю та Іудеї, спустошилася їхня земля. Перетворився на руїни споруджений Соломоном Єрусалимський храм.

Перський цар Кір (559—530 до н. е.) надав іудеям свободу, і вони повернулися на батьківщину. Згодом, у 515 p., було побудувано новий храм. І хоча він не був таким величним, як споруджений Соломоном, все ж став центром національного життя і релігії. Проте не всі іудеї захотіли повернутися додому, і згодом саме вавилонська діаспора відіграла важливу роль у збереженні єврейської культури та розвитку сучасного іудаїзму. Вавилонський полон, або вигнання, тривав 70 років.

Якщо ассирійський та вавилонський полон були тимчасовими, і колишні бранці мали змогу відновлювати державу, то після нашестя в 70—73 pp. н. е. римлян Ізраїль було практично знищено. Загинуло більше мільйона людей. 100 тис. полонених завойовник Тит відправив на каторжні роботи в Рим. З того часу єврейський народ існував без царя, без жертовника і жертвопринесень та був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. А імператор Адріан у 130 р. навіть перейменував Єрусалим на Елія Капітоліна, заборонивши під страхом смерті в'їзд у нього євреям. Лише один раз на рік, в день поразки повстання 70 p., їм дозволялося прийти до фундаменту зруйнованого храму і поплакатися біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни Плачу. І лише на початку IV ст. імператор Костянтин Великий повернув місту попередню назву.

У деяких джерелах можна знайти критику раннього іудаїзму за багатобожжя, ідолопоклонство та примітивізм. Проте немає ніяких достовірних даних, які б підтверджували таку позицію. Насправді вже ранні книги Старого Завіту свідчать про розвинуте етичне єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань давнього світу. Із самого початку Бог Старого Завіту явив себе як всемогутній, люблячий, благий і справедливий. Він — безкінечний і глибоко персоніфікований Творець усього сущого. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги і його благословіння залежало від соціальної та моральної справедливості, досягнутої обраним народом.

Як визначальний елемент культу було введено своєрідну систему жертвопринесень, які демонстрували необхідність спокутувати гріхи. Ізраїль повинен був стати безгрішним богообраним народом, яким би постійно опікувався Всевишній. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що кінець кінцем Бог — через обраний народ Ізраїлю — благословить усіх. І тоді Месія з роду Давида прийде спокутувати гріхи людства і правити як цар усіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іудаїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв почалися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони почали збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського храму синагоги продовжували залишатися місцями молитовних зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами розповсюдження іудаїзму.

Зі знищенням храму перервалась і традиція жертвопринесень. Синагоги були місцями обрядів, молитов. Іудейських жерців (левітів) замінили вчителі Закону — рабини, що походили, як правило, з фарисеїв (іудеїв, що вимагали суворо дотримуватися релігійних догм та відзначалися показним благочестям), які започаткували традицію його усної передачі. Закон став регламентувати навіть незначні моменти повсякденного життя.

Святе Письмо. Святе Письмо іудаїзму відоме також за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно складається з Тори (Закону, П'ятикнижжя Мойсеевого), Невиїм (євр. — Пророки — 21 книга) та Кетувім (євр. — Писання — 13 книг). Цей канон було остаточно затверджено приблизно у 100 р. рабинським собором у м. Ямнія (Палестина) під керівництвом рабина Іонафана Бен Закката. Іонафан заснував рабинську школу в Ямнії, яка проіснувала 60 років. Її вчителі почали складати збірку коментарів до Тори.

Приблизно 220 р. цю усну традицію було нарешті зафіксовано письмово. Рабином Палестини Ієгудою га-Насі на основі численних коментарів танаїв (єврейських вчителів Закону) до Тори було укладено збірку правових норм, яка одержала назву Мішна (євр. — Повторення). До Мішни увійшли кодекс нормативних актів Галаха (євр. — Закон) та Агада (євр. Передання) — оповідання і притчі, які пояснюють фрагменти з ТаНаХу і Галахи. Сама Мішна складається з 63 трактатів, 524 розділів та 4 тисяч мішнайон (віршів) і містить майже 4 тисячі суджень 150 найшанованіших рабинів.

У IV—V ст. амораїми (євр. — ті, хто пояснює Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, і ця книга одержала назву Гемара (євр. — Завершення). Точніше, Гемар у іудеїв дві: менша за обсягом, палестинська, створена приблизно у 220 p., та більша за обсягом і шанованіша — вавилонська, написана приблизно у 500 р. Поєднання Мішни та вавилонської Гемари відоме як Вавилонський Талмуд. Мішна і палестинська Гемара називаються разом Палестинським Талмудом.

Талмуд (євр. — Вчення) складається з великої кількості томів. Так, виданий у 60-х роках Радою синагог Америки Талмуд має 13 томів. Його детально вивчають у іудейських семінаріях, коледжах і суботніх школах, адже він є основою основ усієї повсякденної практики і теології іудаїзму. До Талмуду входять моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні оповіді, мрії про майбутнє євреїв, месіанське уявлення про шляхи порятунку всього людства тощо.

Віровчення та культ. Спасіння іудея досягається жорстким дотриманням усіх 613 вимог Тори. 365 із них (за кількістю днів сонячного року) забороняють певні вчинки, наприклад «не вбий», «не вкради». 248 (за кількістю органів людського тіла) наказують, наприклад «шануй батька твого і матір твою». Кожна з цих вимог розроблена до найменших дрібниць.

За недотримання передбачено систему покарань, що складається із семи сходинок: побиття камінцями; спалення; вбивство; задушення; смерть, послана з неба; знищення; тілесне покарання. Шістнадцять злочинів караються побиттям камінцями; дев'ять — спаленням; два — відсіченням голови мечем; дев'ять — задушенням; двадцять два — знищенням (карет); одинадцять — смертю, посланою з неба. Загалом за сімдесят один злочин передбачено смерть, а двісті сімдесят сім злочинів підлягають тілесним покаранням. Так, людина, що свідомо порушила накази про обрізання та пасхальну жертву, підлягає знищенню. Окрім двадцяти двох, існує ще чотирнадцять злочинів, які караються карет, якщо їх вчинено свідомо, але без попередження.

За свідоме порушення заборон карають знищенням, за несвідоме — людина зобов'язана принести очищувальну жертву (хатат). Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посланою з небес, полягає в тому, що на знищеного кара чекає і після смерті, тобто по тому, як він залишить цей світ. Смерть, послана з небес, несе спокуту.

Кожного, хто порушив заборони Тори, карають: йому наносять тридцять дев'ять ударів паском із волячої шкіри. Перед екзекуцією покараного оглядають, щоб визначити, чи зможе він витримати тридцять дев'ять ударів, чи це не приведе до смерті. Не можна карати людину більше, ніж вона зможе витримати. Рішення про покарання смертю могло затверджувати лише зібрання із 71 мудреця Тори — Синедріон (Великий Бет-дін), що збиралося в Єрусалимському храмі. У 60 р. до н. е. смертну кару в Ізраїлі було відмінено, і нині тілесні покарання не застосовуються.

Зруйнування давньоєврейської держави римлянами поклало край первинному іудаїзму і стало початком його синагогального періоду. Синагогу (євр. — Будинок для зборів) будували завжди на громадські кошти. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колонадами на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віруючих, кафедру рабина і головне — спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Синагогу могли утворити не менше 10 чоловіків-євреїв, що мешкали поряд. Вона була не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центром громадського життя.

Під час богослужіння чоловіки одягають спеціальні головні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убори, не знімаючи їх. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страждання єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

В іудаїзмі чільне місце посідає сім'я. Значна кількість релігійних свят водночас є сімейними. Найзначніше з них — щотижневий Шабат (євр. — Субота) розпочинається увечері в п'ятницю із заходом сонця. Це — свято, повне спокою від роботи. Господиня запалює світильник шабату, молиться за свою сім'ю і просить благословіння у Бога. Стіл накривають чистою скатертиною. На нього ставлять чашу з вином і дві хали (хлібинки). Перед шабат-вечерею глава сім'ї проголошує похвалу добропорядній дружині та читає вірші з Тори про створення світу (Буття 2, 3): «І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Після цього він від імені Бога благословляє хліб і вино.

Урочисто відзначають у сім'ї й інші свята. Протягом віків іудейська сім'я була і продовжує залишатися джерелом релігійної духовності, незважаючи на численні гоніння, фізичне знищення, приниження та придушення євреїв.

Одна з найхарактерніших рис іудаїзму — щорічні свята та пости, в яких беруть участь усі віруючі. Передусім це Шабат (Субота) — щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь праці, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудеїв — Песах (Великдень), яке випадає на 15-й день місяця нисан (березень — квітень). Воно водночас є символом весняного відродження природи й ізраїльської нації після виходу з Єгипту.

Друге щорічне свято — Суккот (свято кущів), яке починається на 15-й день місяця тишрей (вересень — жовтень). Це веселе свято жнив, коли будують курені з гілляк, в основному пальм та маслин, згадуючи ходіння ізраїльського народу в пустелі після звільнення з єгипетського рабства. У цих куренях їдять і сплять, вчаться і моляться (якщо не йдуть до синагоги). Тобто все, що людина робить удома цілий рік, вона повинна робити протягом семи днів у курені. Особливої похвали заслуговує той, хто поза кущем не вип'є навіть склянки води.

Є й інші свята: Рош-Ашана — єврейський Новий рік, що випадає на перший день Тишрея, Иом-Кіпур (день Спокути), Пурілі, Ханука (Освячення) тощо.

Течії теології іудаїзму. Теологія іудаїзму знає кілька течій. Це — караїми та кабала.

Рух караїмів виник у VIII ст. у Вавилоні як новий підхід до коментування Тори. Прихильники цієї школи називалися караїмами, тобто «Синами Писання». Засновником її був учений Анан бен Давид, мешканець Багдада. Він зі своїми послідовниками повністю відкинув рабинські коментарі до Талмуду і вчив, що єдиним авторитетом має бути єврейська Біблія, в першу чергу Тора. Караїми, які згодом розділилися на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, яка проявилась у Талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, посилаючись на слова «я Господь, цілитель твій» з книги Вихід (15:26). Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ортодоксальних рабинів перевірити правильність тлумачення Святого Письма.

Кабала — містичне релігійне вчення, яке виникло в іудаїзмі у ХIII ст. Його прибічники оголошують себе продовжувачами давніх таємних релігійних учень. З часом Кабала стала центром найрізноманітніших окультних течій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

Власне Кабалу поділяють на дві основні течії: теоретичну та практичну. Прибічники теоретичної течії опікуються в основному метафізичними та містичними проблемами; практичної — цікавляться насамперед тавматургією (практичними основами магії). «Теоретики» досліджують філософські питання космогонії (походження і розвитку Всесвіту), космології (будови Всесвіту), епістемологію (теорію пізнання) та інші світові проблеми. Перша течія за своєю суттю є єврейською теософією — пізнанням Бога засобами містичного проникнення у сутність Всесвіту.

Кабала — єдина форма окультизму, в основу якої покладено поетико-фантастичне тлумачення Старого Завіту, в першу чергу П'ятикнижжя Мойсея. Одним із центральних положень кабалістичного вчення є еротичний містицизм, у якому статеві стосунки розглядаються як найвище священнодіяння.

Течії іудаїзму. Сучасний іудаїзм має три головні течії: ортодоксальну, реформістську і консервативну.

Серед ортодоксів виділяються ультраортодокси, що дістали назву хасиди (євр. — благочестиві). Заснована ця течія в Україні в середині XVIII ст., а її фундатором є БЕШТ (абревіатура імені Ісраеля Баал Шем Това). Він учив, що соціальна нерівність, притаманна цьому світу, не впливає на стосунки між людиною і Богом. Звичайна, але істинно благочестива людина цінніша того, хто зарозумівся від своєї вченості. Справжнім праведником є не той, хто віддає весь свій час власному навчанню, а той, хто турбується про простих людей. Служити Богу слід із радістю. Навіть покаяння повинно стати не сумом про минуле, а радістю від отриманої гармонії душі. Молитву, під час якої людина зливається з божеством, хасиди поціновують як головний засіб проникнення у його суть. Кожний, хто виконує міцвот (заповіді Тори), за життя може стати цадиком — хранителем божественного знання.

Демократизм і релігійний темперамент нового вчення, сприятливі історичні умови спричинили широке і відносно швидке його поширення в єврейських масах. З України хасидизм потрапив разом із мігрантами до єврейської діаспори. Нині його центр перемістився до США.

Ортодоксальний іудаїзм мало змінився за останні двадцять століть. Його послідовники навіть у найдрібніших деталях дотримуються правил, передбачених Талмудом, святкують Суботу, обмежуються кошєрною їжею (з якої виключено певні м'ясні страви) тощо. Однією з головних причин такої незмінності є те, що євреї, зазнаючи протягом історії переслідувань і жорстоких гонінь у багатьох країнах, постійно були змушені виокремлюватися, замикатися і прагнути до самодостатності в житті та релігії.

Реформістський іудаїзм виник в Америці. У ньому менше значення надається положенням і приписам Талмуду. Синагоги реформістів, як правило, називаються храмами, а святкування Суботи вони перенесли на неділю. Вчення реформістів передбачає майбутнє пришестя Месії й тілесне воскресіння. Вся їхня релігійна система побудована на фундаменті суворого єдинобожжя.

Консервативна течія займає серединне положення між ортодоксальною й ліберальною. Іудаїсти-консерватори відзначають свята і дотримуються основних традицій, намагаються зберегти незмінною сутність національної культури і релігії. У той же час вони в сучасному стилі, але обережно інтерпретують Закон Мойсея, пробують краще пов'язати його із сучасною культурою, філософією. Іудеї-консерватори — це, як правило, освічені люди, які відіграють значну роль в інтелектуально розвинених прошарках суспільства.

Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських іудейських організацій, які об'єднано у республіканські структури.

Даосизм

Серед давніх релігійно-філософських систем, що виникли на благодатному китайському ґрунті, помітне місце посідає даосизм.

Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Походження та духовні джерела. Даосизм виник у другій половині І тис. до н. е. в Китаї. У II—III ст. він розділився на філософію (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Першим патріархом релігійного об'єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан цзяо («три релігії»).

Основним священним текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в якому викладено погляди засновника даосизму китайського філософа Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н. е.).

Розвинув і пропагував вчення Лао-цзи його учень філософ Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. е.). Він написав коментарі до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще одну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у якому викладено сутність дао та правила життя, що йому відповідають, налічує 1120 томів.

Віровчення. Релігія даосизму базується на вченні про дао — першоначало, першооснову і всеохопний закон світобудови.

Дао — у даосизмі вічне, незмінне, безформне, непізнаванне начало всіх речей і явищ.

Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебуває у безперервному русі, а дії його невичерпні.

Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім'я. Перше дао вічне, це форма без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір'ю Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну від першого, постає перед людиною як щось конкретне, що складається з ці (найдрібніших частинок) та містить у собі образи-речі. Воно нескінченне, всемогутнє, і дія його виявляється скрізь. Цим воно відрізняється від безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого дао. Але друге дао внутрішньо пов'язане з першим, оскільки, як свідчить трактат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять один в одного, відкриваючи таким чином двері до всього чудесного.

Водночас через такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Але вона не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби окремо і в той же час невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невловимість дао, відсутність означеного правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлюють містицизм даосизму як релігійно-філософського вчення. Таємниця дао відкривається не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасті, бачить його тільки в конечній формі».

Стосовно відношення дао і де, то згідно з положеннями даосизму дао породжує речі, а де їх формує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає і підтримує. Створювати і не присвоювати, творити і не хвалитися, бути старшим і не командувати —- ось що, за трактатом «Дао де цзин», називається глибинним де.

Де — у даосизмі опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці людини (міра її доброчинності).

Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслідування дао — у-вей (недіяльність або бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реальність, треба залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно існувати, уподібнившись, настільки це можливо, природі та Всесвіту. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам'ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдяки чому можливо досягнути більшого, ніж активною діяльністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою.

Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змішання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночасно, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б або суто інь, або суто ян. Кожен із них може переважати, ніколи не усуваючи іншого.

Цікаво, що китайські ієрогліфи інь і ян мають той самий ключ — пагорб. Із погляду етимології, інь — північний схил пагорба, тобто схил, обернений до півночі й тіні. Ян — протилежний схил пагорба, обернений до сонця. У сиву давнину під час свят весни й осені юнаки танцювали на північному березі (бік ян), а дівчата — на південному березі. Після чого наступала черга заручин, шлюбів. Так інь став символом жінки і темряви, а ян — символом чоловічого начала і світла. Начало інь домінує також у таких поняттях і предметах, як північ, зима, долини, хмари, вази, персики, піони, хризантеми, гриби тощо. Ян — у таких, як південь, літо, гори, барани, жеребці, півні, дракони, нефрит, у всьому, що є червоним, гарячим, блискучим, високим, небесним, проникаючим тощо.

У природі спостерігається нескінченний конфлікт між протилежностями інь і ян, але в кінцевому підсумку у разі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.

Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття — неосяжний принцип дао, тут пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється Полярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв можуть набути божественного статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Спочатку на його чолі стояли три абстрактні містичні символи: Тай-гу, Тай-су, Тай-і, за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (найвище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади було персоніфіковано в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу. З проникненням у Китай буддизму (приблизно VIII—IX ст.) до даосизму ввійшли й боги — аналоги китайського буддійського пантеону.

Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, прийоми лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила їм популярність у народі та прихильність імператорів. За офіційної підтримки володарів Піднебесної даосизм вижив і навіть утвердився, незважаючи на домінування конфуціанства.

Інша річ, що на перший план за умов такого виживання вийшли численні даоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєдналися до даосизму, вміло синтезувавши народно-міфологічні обряди та вірування з деякими філософськими ідеями даосизму. Так поступово даосизм із респектабельного вчення придворних проповідників та алхіміків став віруванням широких народних верств Китаю. Згодом потужне лаоське угруповання під керівництвом Чжан Лу перетворилося навіть на самостійне теократичне утворення, що мало певну адміністративну автономію. З ним рахувалася офіційна китайська влада. Воно проіснувало в Китаї до середини XX ст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 р. переїхав до Тайваню). «Держава» даоських пап-патріархів спочатку була чітко організована і складалася з 24 релігійних громад, які очолювали єпископи, що успадковували, як і папи, свою владу. Однак за межами своєї громади вони не мали ані найменшого адміністративного впливу.

Сьогодні діє кілька даоських монастирів, зокрема в Гонконзі, на острові Лан-тау і на Тайвані. Щоправда, термін «монастир» тут має інший зміст, ніж, скажімо, в християнстві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна ввійти і вийти за власним бажанням. Це скоріше особливе місце духовного усамітнення і медитації.

Культ. Даоси здебільшого здійснюють свої ритуали у китайських храмах, де вшановується і Будда. Служитель продає палички ладану, які запалюють у пучку. Потім цей пучок стискують між з'єднаними долонями і легко рухають ним по вертикалі. Щоб дізнатися, чи будуть події сприятливими, моляться, тримаючи між з'єднаними долонями два види дерев'яних мушлів, які потім кидають на землю: залежно від того, на який бік упадуть мушлі (випуклий чи ввігнутий), визначають, чи усміхнеться удача. Другий спосіб полягає в тому, щоб сильно стріпнути бамбукову палицю, в яку поміщено кілька паличок, поки одна з них не впаде на землю. Це й є паличка, визначена долею, що має надписи, які дають змогу відшукати потім відповідний гороскоп у продавця ладанових паличок при вході до храму.

Щоденні культові дії доповнюють щорічні свята, наприклад свято вогню на честь бога Хуо-куна. З цього приводу готують великий чан, наповнюють його маслом. До того як масло закипить, віруючі вмочують у нього руки, а потім їх витирають папером, на якому написано молитви, і кидають його в багаття. Служитель із оголеним торсом концентрує свою увагу, щоб досягти трансу, потім занурює руки в чан і щедро змащує маслом обличчя та груди у присутності захоплених глядачів. Згодом до масла додають листя імбирю, щоб отримати ліки. Інколи служитель вибирає віруючу серед присутніх, яка має стати на коліна, щоб він із-за її спини наніс їй масло на шию і лоб.

Даоський служитель культу відіграє роль своєрідного медіума. Про його причетність до світу богів свідчать особливі здібності і здатність байдуже сприймати страждання, яку він демонструє під час різних обрядових дій. Наприклад, після того, як помічники закріплять червону стрічку в його волоссі, він швидко проносить палаючі ладанові палички біля власних грудей або до нестями стискує голою рукою лезо шаблі. Такі здібності дають йому змогу відігравати роль духовного радника своєї громади: зазвичай торкаючись палаючими ладановими паличками букету квітів, він слухає, сповідь віруючого і дає йому свою пораду.

Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи конфуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн.

Конфуціанство

Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Походження та духовні джерела. Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Вислови»), яку послідовники філософа уклали з його висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. е. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.

Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли вісім самостійних шкіл. Найвідомішими серед них були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).

Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.

Його наступник Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У своєму основному трактаті «Про злу природу людини» він писав протилежне: природними рисами людини є прагнення до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість протиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю природою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними були б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.

Поступово конфуціанство стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху династії Хань (приблизно 206 до н. е. — 186—220 н. е.) конфуціанство набуває статусу державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеології», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не заперечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основне духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в 1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайських школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й глибоко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання раннього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.

Віровчення. Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа — основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різного характеру. Це стосунки між:
— імператором і підлеглим;
— батьком і сином;
— чоловіком і дружиною;
— старшим і молодшим;
— друзями.

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:
— шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;
— шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;
— шанування історії передбачає культ предків і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.

Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три риси: обережність, милосердя і сміливість — та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, добродійність.

Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього — найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.


Просмотров 697

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2023 год. Все права принадлежат их авторам!