Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Національно-державне відродження українського народу



Незалежна Україна в сучасному світі

Короткий зміст теми:

Реформаторські сили в КПРС на початку 80-х рр. Історична роль Ю.Андропова.

М.Горбачов і концепція перебудови в СРСР. Політика перебудови і її криза у 1989–1991 рр. Проблема державного суверенітету України в політичній боротьбі. Прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. «Декларації про державний суверенітет України». Суспільно-політична боротьба з проблеми збереження СРСР і Всесоюзний референдум 17 березня 1991 р. Підготовка нового союзного договору.

Історичні обставини розпаду СРСР і здобуття Україною державної незалежності: серпневі події 1991 р. в Москві; прийняття Верховною Радою України Акту про державну незалежність 24 серпня 1991 р.; політичні наслідки заборони КПРС – Компартії України; Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; ліквідація СРСР у Біловезькій пущі рішенням керівництва України, Росії, Білорусії 8 грудня 1991 р. і підтвердження цього рішення іншими республіками в Алма-Аті 21 грудня 1991 р.; створення Співдружності Незалежних Держав.

Міжнародне визнання незалежності України і її територіальної цілісності. Кризовий суспільно-політичний розвиток України в 90-х рр. Історичне значення прийняття Конституції України в 1996 р.

Проблеми формування державної української нації та її самовизначення в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Лекція 17

Україна в роки «перебудови»

Вступ до теми. У першій половині 80-х рр. адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим привели СРСР до глибокої і всебічної кризи. Можливості подальшого еволюційного розвитку були вичерпані. Назріла потреба кардинальних соціально-економічних і суспільно-політичних змін.

Початок перебудови. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж інші, але намагався утримати стабільність системи суто адміністративними заходами – зміцненням трудової дисципліни, порядку, організованості. Намагання у такий спосіб поліпшити становище в державі могли тільки на деякий час законсервувати розпад системи, але не врятувати її.

Після смерті Андропова його змінив на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР тяжко хворий малоосвічений, інтелектуально обмежений канцелярист К.Черненко, який виявив абсолютну нездатність до реформ. У березні 1985 р. він приєднався до своїх попередників.



Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М.Горбачова, обраного на цю посаду відразу після смерті Черненка. З приходом до влади молодого й енергійного лідера знову, як це траплялось не раз, постали надії на краще. Горбачов та його прихильники склали перше покоління радянських керманичів, які формувалися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М.Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Однією з найважливіших причин цих змін стала необхідність зменшити тягар гонки озброєнь, непосильний для економіки Радянського Союзу. Щоб досягти своєї мети, Горбачов проголосив новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М.Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Однак, необхідно підкреслити, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не мали чіткого окреслення. Перебудова починалася під традиційно оптимістичним гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку». В іншому випадку тодішнє політичне керівництво КПРС негайно витіснило б новаторів зі свого середовища. Навіть через 5 років, коли події набули необоротності, серед делегатів ХХVІІІ з’їзду КПРС виявилося чимало переконаних захисників тоталітаризму.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Причиною найбільшої в історії людства атомної катастрофи стала надзвичайно низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби катастрофи.



Після вибуху на Чорнобильській АЕС екологічна обстановка у республіці катастрофічно погіршилася (у 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха).

Довгий час в Україні вся влада на місцях залишалася в руках старих партійних структур. Тодішнє керівництво, очолюване В.Щербицьким, намагалося все залишити, як було. Повторюючи день у день ритуальні перебудовчі гасла, у практичній діяльності воно чинило опір радикальним змінам у республіці. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації. З часом фігура Щербицького стала видаватися вже зовсім одіозною, і вересневий (1989) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію.

У галузі економіки 6 років перебудови в Радянському Союзі не дали жодного конкретного результату, адже пошуки тих чи інших елементів реформи відбувалися на звичних шляхах адміністративного управління єдиним народногосподарським комплексом. Так, коли стало ясно, що проголошена в 1985 р. політика прискорення провалилася, червневий (1987) пленум ЦК КПРС схвалив закон про державне підприємство, котрий не передбачав плюралізму форм власності. Про заміну директивного управління ринковим механізмом ніхто й не думав.

У результаті економічна реформа 1987 р. стимулювала процеси розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольованого росту незабезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарі народного споживання розвалювався на очах.

Ще одна, і знов невдала, спроба реформувати економіку СРСР була здійснена улітку 1989 р. урядом М.Рижкова. Але вона теж не зачіпала основ існуючого ладу.

Значно вагоміші успіхи принесла перебудова у сфері зовнішньої політики. М.Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на його реформування практично немає. Для досягнення цього потрібні були реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі світовою спільнотою СРСР зробив.

Вперше було заявлено, що пріоритет повинен належати загальнолюдським, а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовлявся розглядати мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні й стратегічні установки з’явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнами наголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справи.

Пожвавлення громадського життя. Важливе значення в ході перебудови надавалося демократизації життя суспільства, розширенню поінформованості населення. Суто радянський термін «гласність», який увійшов до іноземних мов без перекладу, зафіксував своєрідний проміжний етап на шляху до свободи слова. Та навіть цієї напівволі вистачило, щоб багатьма людьми почали долатися стереотипи й догми старого мислення. Користуючись більш-менш об’єктивною інформацією, легше було реально оцінювати ситуацію, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Разом із тим мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, виявилися неготовими негайно відмовитися від ідеологічних догм. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого, віджилого, причому в найкоротші строки. На другому полюсі опинилися ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Сам Горбачов тяжів все-таки до консерваторів.

Почалося поступове становлення багатопартійної системи. Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об’єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів.

Влітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінкської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська гельсінкська спілка. Її лідером став політв’язень Л.Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила себе федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично ж вона діяла як політична організація.

Восени 1988 р. зорганізувалася вже ціла низка самодіяльних об’єднань, що прагнули утворити більш широку й потужну організацію типу прибалтійських національних фронтів і рухів, котрі лідирували у цій справі. Поступово викристалізувався Народний рух за підтримку перебудови. Чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату.

Протести проти комуністичної диктатури, спершу поодинокі, дужчали, набуваючи значної масовості. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся небачено численний мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи.

Засвоївши негативні уроки НЕПу і косигінської реформи, М.Горбачов поставив на перший план політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори до Верховної Ради СРСР, а в 1990 р. – до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад.

Відмова від маніпулювання виборами, не завжди підтримана партапаратом на місцях, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів – усе це стало новим для виборців. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, вдалося використати. У цілому ж перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Соціальна напруженість між тим наростала. Влітку 1989 р. відбувся масовий шахтарський страйк – вперше за багато десятиріч. Уряд визнав справедливість економічних вимог страйкарів і розробив систему заходів для їх розв’язання. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони стали однією з нових форм суспільно-політичної активності робітничого класу, який відмовив у довірі бюрократизованим профспілкам.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т.Шевченка, організаційно оформилася найбільш масова політична організація –Народний рух України за перебудову. На час установчого з’їзду чисельність Руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І.Драч. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України (об’єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени цього року були внесені важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Під тиском обставин керівництво республік вимушено пішло назустріч й іншим вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Певні позитивні зміни сталися в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республіки. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов’язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов’язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали всього 96 осіб.

У другій половині 1989 р. республіканську компартійну організацію очолив В.Івашко. Однак на посаді першого секретаря ЦК КПУ пробув не довго, він переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Українських комуністів очолив черговий «ортодокс» С.Гуренко. Легкість, з якою Івашко залишив найвищу посаду в республіці, завдала відчутного удару по й без того низькому престижу компартії України, в якій позиції консерваторів завжди були сильнішими, ніж, скажімо, в Московській парторганізації. У 1990 р. КПУ покинуло понад 220 тис. членів, а вступило лише 38 тис.

У квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення про створення Української республіканської партії. Її головою став Л.Лук’яненко. Наприкінці березня 1990 р. І.Драч та Д.Павличко заявили про намір заснувати Демократичну партію України. 1–2 грудня 1990 р. відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України. На осінь наступного року, крім УРП, що налічувала 9 тис. членів, ДемПУ й ПДВУ, були зареєстровані (а отже, досягли чисельності 3 тис. осіб, необхідної для реєстрації) Українська соціал-демократична партія та Партія «зелених». Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникли Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Все більше людей на мітингах і в Радах нового складу вимагало переходу до багатопартійної політичної системи. Під тиском цих вимог у 1990 р. політичне керівництво на чолі з М.Горбачовим відмовилося від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Іншою істотною рисою політичної реформи стало запровадження президентської форми правління. Розв’язання стратегічних питань перебудови перейшло від політбюро ЦК КПРС до президента, яким став М.Горбачов.

Криза політики перебудови. Боротьба за державний суверенітет України.Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення. Партії національно-державницького спрямування, інші демократично налаштовані сили дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за побудову самостійної і незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України.

Прагнучи зберегти максимум влади за центром в умовах всеохоплюючої кризи імперських структур, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік зі складу Радянського Союзу. У республіках його назвали «законом про невихід».

Турбували комуністичну верхівку СРСР й серйозні геополітичні процеси, що розгорнулися у цей період в Європі. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща, показуючи напрям суспільних змін, стала першою з держав, де комуністи програли демократичні вибори і втратили владу. Розпадався Варшавський Договір. Доживала свій вік Рада Економічної Взаємодопомоги.

Підштовхувані масами парламенти радянських союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет з метою більш широкої реалізації національних інтересів. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора перебудови – М.Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» у процес, який би привів до створення незалежних держав, М.Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував влітку 1990 р. проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали, утворивши Союз суверенних держав.

Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Цим документом проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах оголошувалася недоторканою.

УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а при необхідності – запровадити власну грошову одиницю. Передбачалося створення власних митної й податкової систем. Вказувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. При цьому Україна повинна була стати нейтральною, позаблоковою та неядерною державною.

Держава, згідно з Декларацією, мала забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

У Х розділі, він мав назву «Міжнародні відносини», наголошувалося, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики УРСР. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях.

На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МАГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС. Подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою і Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р.

Уряд України започаткував практику підготовки і затвердження своїх директив делегації УРСР для участі в роботі міжнародних організацій. Іншим нововведенням стала підготовка заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об’єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.

Таким чином, цей час став другим після 1944–1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Демократичні, національно свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.

У серпні 1990 р. Верховна Рада України ухвалила закон про економічну самостійність республіки, а в червні 1991 р. вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася нереформованою: субсидії нерентабельним підприємствам становили майже 45% державних витрат. Адміністративні методи, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва: в 1990 р. національний доход скоротився на 4%, а в 1991 – ще на 13%. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі республіки. Щоб запобігти цьому, 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами. Однак ця система не спрацювала ефективно, шахрайства тривали.

Проведене керівництвом СРСР 2 квітня 1991 р. підвищення вдвічі роздрібних цін без проведення належної індексації вкладів фактично знецінило всі накопичення й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень. Різко посилилася соціальна диференціація. Стимулу ж для розвитку економіки «лібералізація» цін не дала, як і наступні зростання цін (у січні 1992 р. вони перевищували рівень грудня 1990 р. вже у 8 разів).

Проголошення Декларації про державний суверенітет України сприяло подальшому розвитку національної самосвідомості мас. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції спрямовувалися на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії українського народу, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи. Активно діяли й інші партії.

Напередодні ІІ з’їзду Руху у жовтні 1990 р. чисельність його зросла до 633 тис. чол. З’їзд проголосив, що віднині Рух виступатиме за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи, у зв’язку з цим із назви організації були зняти слова «за перебудову». Головною метою Руху проголошувалася побудова ненасильницьким шляхом незалежної демократичної Української держави.

Консервативні сили відчайдушно опиралися процесу демократизації, але не могли запропонувати позитивної програми, здатної забезпечити нормальну життєдіяльність держави. Не могли вони й спинити зростаючої хвилі національно-виз­воль­ного руху, спрямованого проти диктату всевладних союзних відомств і комуністичної диктатури у цілому.

У Верховній Раді УРСР, очоленій Л.Кравчуком, протистояння між більшістю депутатів, що належали до КПУ, і організованою в Народну Раду демократичною меншістю заблокувало прийняття багатьох прогресивних законодавчих актів. Але народ України бажав наповнити Декларацію про суверенітет реальним змістом. Тому КПУ швидко втрачала підтримку мас. Спів­відношення сил у парламенті дедалі менше відповідало настроям у суспільстві.

В жовтні 1990 р. близько 160 студентів розпочали голодування в Києві на майдані Незалежності. 17 числа під тиском цих та інших опозиційних сил Верховна Рада ухвалила компромісне рішення: 1) провести на початку 1991 р. референдум про довіру нинішньому складу ВР України й у разі недовіри організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України за межами республіки тільки за їхньої добровільної згоди; 3) створити комісію ВР для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до ухвалення нової Конституції України «укладання Союзного договору вважати передчасним»; 5) відправити у відставку голову Ради міністрів УРСР В.Масола (мітинги відбувалися під гаслом «Геть Масола й Кравчука!»); 6) до 30 листопада 1990 р. привести чинну Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет. З цих рішень до кінця року виконане було лише одне – сталася відставка уряду, очолюваного В.Масолом.

У Верховній Раді СРСР активно діяла депутатська група «Союз», що значною мірою відбивала інтереси воєнно-промислового комплексу. Об’єднуючи навколо себе інші консервативні сили, «союзники» завзято боролися за збереження унітарної суті Радянського Союзу і погоджувалися тільки на «оновлення» або «вдосконалення» зовнішніх форм державності. Під тиском консерваторів Горбачов виніс питання про майбутню долю країни на референдум з доволі хитрим формулювання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Передбачаючи позитивні результати референдуму, консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування сталінських імперських структур і стати на перепоні дійсному суверенітету республік.

У цій ситуації голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук запропонував одночасно із загальносоюзним референдумом провести український, який підтвердив би схвальне ставлення населення до Декларації про державний суверенітет. 17 березня 1991 р. народ України відповів позитивно на обидва питання.

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес» – переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР про новий союзний договір, котрий мав стати компромісом між республіками і центром. Попереднє підписання документу планувалося на останню декаду серпня.

Проте у червні 1991 р. Верховна Рада України відклала розгляд Союзного договору на вересень, а 5 липня ухвалила закон про заснування поста Президента УРСР.

Необхідно зауважити, що страх перед імовірною «балканізацією» СРСР, бажання зберегти налагоджені стосунки з Горбачовим щодо проблем ядерного роззброєння та глобальної безпеки призвели до недооцінки Заходом національно-визвольних рухів в СРСР і, зокрема, в Україні. Так, прем’єр-міністр Великобританії М.Тетчер у 1990 р., перебуваючи в Києві, порівняла Україну з Каліфорнією. Президент США Дж.Буш ще на початку серпня 1991 р. виголосив у Києві промову, в якій беззастережно підтримав Союзний договір і критикував «самовбивчий націоналізм».

Між іншим, станом на 1991 р. територіальні претензії до України висунули Народний фронт Молдови, ультрарадикальні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. Ці претензії також використовувалися як аргумент проти виходу України зі складу СРСР.

Проголошення незалежності України. Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура – ГКЧП). До складу цього комітету ввійшли, зокрема, віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В.Павлов, керівники силових відомств.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив президент Росії Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний заколот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л.Кравчука, зайняло в ці дні аж занадто обережну вичікувальну позицію й не висловило навіть моральної підтримки Єльцину, який мужньо протистояв путчу. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної С.Гуренком, більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас, не був підтриманий він основною масою армії, а також військ КДБ і МВС, й вже на третій день зазнав поразки.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату у підготовці і здійсненню путчу, Л.Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П.Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О.Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. Більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л.Кравчук.

7 грудня того ж року у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук). Без залучення М.Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Слід зауважити, однак, що своєрідною «платою» за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції. Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реальними реформами, в перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності.

***

Ключові терміни та поняття: адміністративно-командна система; Акт проголошення незалежності України; багатопартійність; гласність; Декларація про державний суверенітет України; інфляція; лібералізація цін; незалежність; «неформальні об’єднання»; нове політичне мислення; «новоогарьовський процес»; перебудова; плюралізм; політична реформа; президент; «прискорення»; путч; референдум; роззброєння; Союз Суверенних Держав; Співдружність Незалежних Держав (СНД); суверенітет; Українська Гельсінська Спілка (УГС).

Основні дати та події: листопад 1982 – лютий 1984 рр. – на посаді Генсека ЦК КПРС Ю.Андропов; лютий 1984 р. – березень 1985 р. – на посаді Генсека ЦК КПРС К.Черненко; 26 квітня 1986 р. – Чорнобильська катастрофа; серпень 1987 р. – створено Український культурологічний клуб; 1988 р. – створено УГС; 1989 р. – створено Народний Рух за перебудову; весна 1989 р. – вибори до Верховної Ради СРСР; квітень 1989 р. – створена Українська республіканська партія; 1989 р. – страйк шахтарів Донбасу; жовтень 1989 р. – Закон «Про мови в УРСР»; 16 липня 1990 р. – Декларація про державний суверенітет України; жовтень 1990 р. – голодування студентів у Києві; 1990 р. – перші вільні вибори до Верховної ради України і місцевих рад; 17 березня 1991 р. – загальносоюзний і всеукраїнський референдуми про долю СРСР; 19 серпня 1991 р. – путч в Москві; 24 серпня 1991 р. – проголошення незалежності України; 1 грудня 1991 р. – референдум, вибори президента України; 7–8 грудня 1991 р. – переговори в Біловезькій Пущі, створення Співдружності Незалежних Держав.

Імена: Андропов Юрій; Буш Джордж; Горбачов Михайло; Гуренко Станіслав; Драч Іван; Єльцин Борис; Івашко Володимир; Кравчук Леонід; Лук’яненко Левко; Тетчер Маргарет; Масол Віталій; Мороз Олександр; Павличко Дмитро; Павлов Валентин; Рижков Микола;Симоненко Петро; Черненко Костянтин; Шушкевич Станіслав; Щербицький Володимир; Янаєв Геннадій.

Перевірте себе: Розташуйте в хронологічному порядку за часом перебування на посаді Генсека ЦК КПРС: К.Черненко, М.Горбачов, Л.Брежнєв, Ю.Андропов. Хто з радянських лідерів розпочав політику перебудови? В чому полягало «нове політичне мислення» в стосунках з іншими державами? Які економічні реформи проводились в цей час і в чому причини їх невдач? Кого називали «неформалами»? Коли були створені перші політичні організації і партії в Україні і на яких позиціях вони стояли? Хто були їхніми лідерами? Хто і для чого підняв путч 1991 р.? Коли і внаслідок яких подій розпався Радянський Союз?

Поміркуйте: Чому вибори 1989–1990 рр. вважаються першими вільними виборами в СРСР з 1917 р.? Як позначились на житті українців процеси гласності, плюралізму, розвитку багатопартійної системи? Чи був розпад Радянського Союзу об’єктивним і закономірним? Порівняйте два документи: Акт проголошення незалежності України і Декларацію про державний суверенітет України. В чому різниця і суть понять «суверенітет» і «незалежність»?

Вивчіть самостійно:Проблема «двох Україн» у формуванні державної української нації.

Рекомендована література:

v Алексеєв Ю.М. та ін. Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985–1999 рр. – К., 2000.

v Бажан О.Г., Данилюк Ю.В. Український національний рух: основні тенденції та етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті рр.) – К., 2000.

v Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

Допоміжна література:

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 412–429.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.

v Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997.

v Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал. – 2001. – №№ 2–4.

v Макара М., Мигович І. Карпатські русини в контексті сучасного етнополітичного життя // Український історичний журнал. – 1994. – № 1.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 30–33.

Лекція 18


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!