Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Друга світова війна і Україна



Вступ до теми. З наближенням Європи до спалаху нової глобальної війни українське питання набуло особливого значення. Етнічні українські землі, розділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, стали розмінною картою у великій політичній грі, розпочатій Німеччиною. Розбурхані цим сподівання на здобуття Україною, при сприянні нацистів, державної самостійності та омріяної соборності швидко виявили свою ілюзорність, як тільки два тоталітарні режими – гітлерівський і сталінський – безпосередньо приступили до перерозподілу світу. Возз’єднання України виявилося кривавим і багато в чому суперечило інтересам її народу.

Українське питання напередодні війни.Оголосивши боротьбу за «лебенсраум» («життєвий простір»), Німеччина не приховувала претензій на українські терени як один з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів. Ще в 1933 р. вона виступила з вимогою передати їй ці землі для «раціонального їх використання». У 1936 р. німецьке керівництво запевняло Англію: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

На конференції у Мюнхені 1938 р. Гітлер заявив про власні прагнення щодо Чехословаччини й представив пакет територіальних претензій до неї з боку Угорщини, Польщі, Румунії на райони, де проживало українське населення. Уряди Англії та Франції, намагаючись умиротворити потенційного агресора і спрямувати загрозу на схід, згодилися на передачу Німеччині частини Чехословаччини (пакт 30 вересня).

Водночас нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України, а центром руху за об’єднання її земель мало стати Закарпаття. Вже у жовтні щойно створена там Руська національна рада, сподіваючись на підтримку ззовні, висунула вимогу реальної автономії краю. Засновувався уряд автономії на чолі з відомим прихиль­ником угорської орієнтації А.Бродієм. Невдовзі його посаду посів А.Волошин (1874–1945) – палкий прибічник закарпатської державності, що користувався більшими сим­патіями населення. Почалося формування військових підрозділів, об’єднаних у «Карпатську Січ». Вони поповнювались за рахунок добровольців, значна кількість яких прибувала з Галичини.



Останнє слово в розв’язанні проблеми Підкарпатської Русі належало Німеччині. До ос­таточної ліквідації Чехословаччини вона при­ховувала свої наміри. Однак за Віденським арбітражем (2 лис­топада 1938) Гітлер віддав південну части­ну Закарпаття, де проживали десятки тисяч українців, Угорщині. А в березні 1939 р. Берлін, не бажаючи поси­лювати Будапешт приєднанням Словаччини, взамін погодився на включення до Угорщини решти Закарпаття.

І якщо незалежність Словаччини віталась Німеччиною, проголошення того самого дня Карпатської Ук­раїни викликало роздратування. Проіснувала ця держава всього кілька днів. 15 березня угорці розпочали загальний на­ступ. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли нападникам, та сили були нерівні. Уряд і новообраний прези­дент А.Волошин змушені були залишити територію краю.

[[Напередодні Другої світової війни ОУН налічувала у своїх лавах до 40 тис. осіб. Після загибелі у 1938 р. від руки агента НКВС Є.Коновальця в наступні 2 роки в організації відбувся розкол на фракції: ОУН–М і ОУН–Б (вони ж ОУН–Р – революціонери). Старше покоління підтримало А.Мельника (1890–1964), молодше – С.Бандеру (1909–1959).

Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані С.Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.]]

З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом, щоб убезпечити Німеччину від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ, як його ще називають пакт Ріббентропа–Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу і окупації.



Возз’єднання українських земель. Друга світова війна розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Вичекавши певний час, 17 числа, радянські війська вступили в межі Західної України та Західної Білорусі і швидко дійшли до лінії розмежування з гітлерівцями. При цьому Лемківщина та Холмщина потрапили до німецької зони. «Визвольна місія» Червоної армії здійснювалася під приводом захисту «єдинокровних братів» – українців і білорусів від чужоземного поневолення. Ліквідацію Польщі як держави ознаменував спільний радянсько-німецький військовий парад, проведений 22 вересня у Бресті. Такі самі паради, що символізували дружбу обох держав, відбулися у Пінську й Ковелі.

Тоді ж, 22 вересня, було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 числа воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, підтвердився новим договором – про дружбу і кордон, котрий теж становив одну з найбільших державних таємниць Москви. Нарком закордонних справ В.Молотов, обґрунтовуючи більш ніж сумнівну переорієнтацію СРСР, привселюдно виголосив, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести… війну… за знищення гітлеризму».

11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою Німеччина отримала від СРСР 632 тис. т хліба, 232 тис. т бензину, 23,5 тис. т бавовни, 50 тис. т марганцю, 900 кг платини тощо.

В Галичині за умов окупації Червоною армією в жовтні відбулися вибори до рад, на яких 93% голосів було віддано за кандидатів, запропонованих з центру. Сесії Верховних рад УРСР та СРСР у листопаді ухвалили закони про возз’єднання Західної України з УРСР.

У таємному протоколі до договору 23 серпня 1939 р. йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз’єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням утворили нову союзну республіку – Молдавську РСР. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, де переважали українці, були об’єднані в Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії злилися в Ізмаїльську область і також увійшли до УРСР.

Так майже всі українські землі були зібрані докупи в межах СРСР. Загалом територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення зросло майже на 9 млн. чол., досягши в середині 1941 р. 41,6 млн. Возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до єдності, соборності. Але не можна забувати і того, що, ведучи політичний торг із Гітлером, Сталін насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах, а також прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

У Галичині та Буковині за короткий термін – з кінця 1939 по середину 1941 р. – було здійснено значні суспільні зрушення: запроваджено соціалістичні перетворення та радянську систему влади. Українізувалася освітньо-культурна мережа, помітно поліпшилося медичне обслуговування. Сенсацією стало повсюдне запровадження національної мови, різке збільшення кількості українських шкіл з одночасним скороченням польських. Трудящі з симпатією сприймали націоналізацію промислових, торгівельних підприємств та банків. Авторитет нової влади зріс і внаслідок конфіскації поміщицьких господарств. Землі польських панів перерозподілялися серед селян. Заходи радянізації включали в себе розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Ці акції знаходили підтримку, нерідко досить активну, місцевого населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації.

Разом з тим, більшовицький режим невдовзі розгорнув широким фронтом наступ на демократичні традиції галичан, щоб у мінімальний строк упровадити в Західній Україні ту систему, яка вже діяла в Наддніпрянщині. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної місцевою інтелігенцією за багато десятиріч у несприятливих умовах польського панування. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Згортався дуже до того популярний кооперативний рух.

Керівництво СРСР смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на Радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала тут відпрацьовану тоталітарно-комуністичну систему. Західноукраїнські області заполонило радянське чиновництво, яке привнесло з собою хвилю русифікації, ігнорування місцевих традицій і зневагу до національної культури. Особливо тяжким ударом по населенню стала насильницька колективізація, яка звелася до відбору тільки-но поділеної землі. Категорично негативно сприймалися наступ радянської влади на церкву і релігію.

Ці заходи зрештою зумовили бойкот західними українцями радянської влади, свідомий спротив такій «радянізації». У відповідь більшовики вдалися до широкомасштабних репресій, найпоширенішою формою яких стали депортації. З «буржуазними націоналістами» органи НКВС розправлялися прискореними темпами. Знищувалися або депортувалися на схід цілі соціальні верстви. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опір новим порядкам. До Сибіру й Казахстану на примусові роботи без вироків суду відправлялися тисячі «ворогів народу». Серед репресованих були колишні дрібні та середні власники, політичні діячі, священики, чиновники, офіцери, юристи, а також найрізноманітніші «націоналісти». Лише з Галичини було депортовано близько 400 тис. українців, 1,2 млн. поляків. Протягом 1939–1941 рр. майже 10% західних українців зазнали репресій.

Через украй неорганізовані перевезення люди цілими сім’ями гинули в дорозі від голоду, спраги та хвороб. На півночі та в Сибіру доводилося організовувати поселення в тяжких кліматичних умовах, за колючим дротом. На плечі депортованих лягали суворі завдання індустріальних новобудов та освоєння нових територій. Висока смертність серед переселенців стала наслідком надзвичайно складних побутових умов та виснажливої фізичної праці в каторзі сталінських таборів.

Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. Довгождане возз’єднання українських земель виявилося кривавим. Однак у краї була сила, що за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації – Організація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, подекуди чинила збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Німеччина проти СРСР. 18 грудня 1940 р. генеральний штаб збройних сил Німеччини остаточно завершив особливе завдання фюрера – так звану директиву № 21 (план «Бар­баросса»), який передбачав розгром СРСР внаслідок бліцкригу (блис­ка­вич­ної війни) – не більше кількох місяців, якщо не тижнів.

Радянський Союз був не готовий до цієї війни. Хоча чисельність Червоній армії швидко зростала (з 1939 по 1941 рр. було сформовано 125 нових дивізій), і за кількісними показниками їй не було рівних у світі – лише за танками і літаками вона переважала майже удвоє Німеччину, Японію, Італію, Румунію та Фінляндію разом узяті, – за технічним рівнем озброєності та виучкою військових частин радянська армія суттєво поступалася німецькій.

Для оборонної промисловості останніх передвоєнних років характерними були загальмованість та некомпетентність. Незважаючи на наявність новітніх моделей танків і літаків, реактивних мінометів і автоматів, продовжувалося масове виробництво озброєння застарілих зразків. А деякі найбільш вдалі моделі були взагалі зняті з виробництва (наприклад, протитанкову 45 мм гармату, протитанкову рушницю, протитанкову гранату). Нових моделей танків налічувалося всього 18%, а літаків і того менше – 9%.

Давалися взнаки криваві сталінські «чистки», які напередодні війни охопили більшу частину досвідчених і кваліфікованих командирів. Обезголовлені були не тільки військові округи та їх штаби, не тільки корпуси і дивізії, але й 70% полків та 80% батальйонів. На відповідні посади призначалися так звані «висуванці», які часто не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не мали освіти, яка б відповідала вимогам посади. Збереглися свідчення, що на одній з тодішніх військових нарад Гітлер заявив: «Червону Армію обезголовлено. 80% командних кадрів знищено. Вона ослаблена як ніколи. Це – основний чинник мого рішення. Необхідно воювати, доки кадри не виросли знову».

До того ж, після укладення договорів з Німеччиною у вищих ешелонах радянської влади виникла ілюзія відсутності безпосередньої загрози війни, а відтак відпала необхідність квапитися.

З червня 1940 р. від численних резидентур закордонного відділу НКВС і головного розвідуправління генштабу почали надходити сигнали про наміри нацистського уряду порушити договір про ненапад. При чому 9 разів повідомлялися точна дата й кількість ворожого війська. Однак всі ці дані відкидалися наркоматом оборони і генштабом як дезінформуючі. Сталін не вірив, що Гітлер наважиться розпочати війну, перш ніж розгромить Англію. Тож і країна, і армія не були своєчасно переведені на режим посиленого забезпечення обороноздатності.

Навіть коли приготування німецької армії до вторгнення стали помітні через лінію кордону, і увечері 21 червня 1941 р. нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков спішно завітали до Сталіна й наполягали на приведенні всіх прикордонних округів у повну бойову готовність, «вождь» дав такий дозвіл, але… без права відкривати вогонь по військах противника, якщо вони перейдуть кордон.

22 червня нападом Німеччини на СРСР почалася радянсько-німецька війна, що тривала до 1945 р. і була наречена Великою Вітчизняною. Наступ німецьких військ і їх союзників (Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини) відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград), Центральним (Білорусь, Москва) та Південним (Україна).

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Співвідношення бойової техніки в момент нападу склалося на його користь. У нападників на південному напрямі налічувалося: танків – 850 (проти 5625 радянських), гармат – 16000 (проти 17000), літаків – 1300 (проти 2700). Однак більше 80% озброєння Червоної армії було застарілих конструкцій. Радянські війська, незважаючи на масовий героїзм бійців, почали відступати по всьому фронту. Відразу ж була втрачена вся авіація першої лінії – 1200 бойових машин.

Другого воєнного дня за директивою щойно створеної Ставки головного командування мотомеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк–Рівне–Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога. Тиждень тривало це побоїще, в якому з обох сторін взяли участь 2 тис. танків. Втрати радянських військ співвідносилися з втратами противника як 20:1.

Так, уже на початку війни радянські війська залишилися без бойової техніки, піддалися настроям паніки та розгубленості. Період з липня по вересень був неймовірно тяжким. Багато підрозділів, будучи оточеними, втрачали зв’язки з вищим командуванням, сусідніми частинами. Далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення: більшість гинула або потрапляла у полон.

Вимоги командування «жодної п’яді землі не віддавати ворогові!» й вирішувати бойові задачі виключно активними діями (наступом, а не обороною) найчастіше призводили до того, що резервні або знов сформовані дивізії вводилися до бою з ходу, без повного їх зосередження і належних відомостей щодо справжніх сил і намірів ворожої сторони.

До середини серпня 1941 р. німецькі війська зайняли Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. На початку вересня гітлерівці форсували Дніпро і створили плацдарм на правому березі. Нездатність Червоної армії протистояти противнику була очевидною. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін, що поклав на себе обов’язки Верховного головнокомандуючого, не дав санкції залишити Київ.

15 вересня чотири радянські армії опинилися у мішку. Поразки військ Південно-Західного фронту спричинили оточення й захоплення в полон 650 тис. червоноармійців. Армія позбулася 28 дивізій, у решті 72 дивізіях було втрачено до 50% особового складу.

Значні втрати несла й німецька армія. Поклавши тільки під стінами української столиці понад 100 тис. війська, 19 вересня фашисти взяли місто. Катастрофа під Києвом створила загрозу Харкову, Донбасу і Криму. На деяких напрямках німецькі війська не зіткнулися з будь-яким опором.

Лише ціною величезних зусиль, завдяки дивізіям народного ополчення суцільну лінію фронту вдалося відновити. Гітлер, який прагнув «бліцкригу», ввів у дію нові резерви. До кінця вересня Червона армія залишила Одесу і змушена була вести оборонні бої у Криму. На початку жовтня загроза розгрому нависла над радянськими військами у Приазов’ї. Були втрачені Маріуполь, потім Таганрог. У середині жовтня бої розгорнулися на підступах до Харкова і в Донбасі. А на кінець місяця майже вся Україна була окупована. Величезними були людські та матеріальні втрати. 3,8 млн. військових потрапили в полон.

На п’ятий день війни в Україні було створено комісію з евакуації, яка очолила всю роботу з вивезення матеріальних цінностей, спеціалістів та їх сімей на схід. Загалом були евакуйовані 3,5 млн. чол., устаткування 550 великих промислових підприємств, понад 6 млн. голів великої рогатої худоби, 30 тис. тракторів. Все скільки-небудь цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. підлягало «безумовному знищенню», щоб ворог не зміг його використати. Так була висаджена в повітря частина Дніпрогесу, ряд інших об’єктів. Однак унаслідок швидких темпів ворожого наступу чимало запасів сировини, зокрема 1 млн. т марганцевої руди, 490 млн. т зерна, борошна та іншого продовольства, багато тонн пального потрапило до рук гітлерівців.

Загроза нацистського поневолення підняла на боротьбу мільйони людей. 2,5 млн. громадян України були мобілізовані до Червоної армії, близько 1,5 млн. вступили до лав народного ополчення, понад 2 млн. працювали на будівництві оборонних споруд. Широкого розмаху набув рух за створення фонду оборони.

«Бліцкригу», на який розраховувало гітлерівське командування, не вийшло. В грудні 1941 р. під Москвою радянські війська розгромили 38 німецьких дивізій. У ході зимового контрнаступу Червона армія відкинула фашистські війська на 400 км. Зокрема, було звільнено багато районів Харківщини і Донбасу, Керченський півострів. Але решта України залишилася в руках агресора.

Навесні 1942 р. німецькі війська розгорнули нову наступальну кампанію. У травні–червні 1942 р. рухнув Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів. На початку липня, блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.

Наступ радянських військ на харківському напрямку, розпочатий в травні 1942 р., невдовзі почав видихатися. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів.

28 червня німецькі танкові з’єднання при підтримці авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Фронт було прорвано на ділянці понад 600 км. 22 липня радянські війська залишили Свердловськ – останній населений пункт на території українського Донбасу. Використовуючи свіжі моторизовані частини, противник став швидко просуватися у двох напрямках – на Волгу в районі Сталінграда і на Кавказ. Україна опинилася в глибокому тилу ворога.

[[Німецький окупаційний режим. Гітлер характеризував війну з СРСР як війну за Україну. Щодо майбутнього останньої фашисти довгий час не мали одностайної думки. Як джерело продуктів, сировини і робочої сили Україна не мала рівних серед республік Радянського Союзу. Разом із тим у неї були сильні традиції державності і прагнення до самостійності. Тому міністр східних територій А.Розенберг пропонував надати Україні самостійності, аж до створення своєї держави, яка б, однак, перебувала під німецьким протекторатом і гарантувала постачання рейху продовольства та сировини.

Однак симпатії Гітлера належали тим силам, що хотіли ліквідувати будь-які ознаки самобутності України. Лідер цього угруповання Г.Геринг вважав за доцільне поступово германізувати терени СРСР, максимально експлуатуючи їхні природні багатства та людські ресурси. Комуністи, радянські керівники, євреї підлягали винищенню. Решта населення зобов’язувалася працювати на завойовників. Згідно з расовою теорією фашистів українці мали стати рабами німців і використовуватися на некваліфікованих роботах. Всю Україну нацисти розглядали як життєвий простір для свого народу. За планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, а на родючі тутешні землі планувалося переселити німецьких колоністів, а також певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії.

Знехтувавши інтересами корінного народу, Гітлер поділив окуповану Україну на окремі адміністративні одиниці. Закарпаття ще в 1939 р. окупувала Угорщина. Рейхскомісаріат Україна, створений 20 серпня 1941 р., включив більшу частину Лівобережжя і Правобережжя. Галичина увійшла до генерального губернаторства Польщі під назвою «дистрикт Галіція». Буковина разом із частиною Південно-Східної України (з Одесою включно) дісталася Румунії, котрою правив союзник Гітлера Антонеску, і стала складовою частиною провінції Трансністрії. У східних прифронтових областях уся повнота влади належала німецькій військовій адміністрації.

Рейхскомісаріат Україна (з центром у м. Рівне) очолив фанатичний расист Е.Кох, якого німці називали за виняткову жорстокість «другим Сталіним». Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Управлінням краєм – організацією «нового порядку» – займалася розгалужена бюрократична система, в якій місцеве населення допускалося лише на найнижчі щаблі: поліцаїв чи сільських старост.

З перших днів були налагоджені поставки до Німеччини продовольства і матеріальних цінностей. Вивозилося устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося своєчасно евакуювати, рухомий склад залізниць, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами відправлявся український чорнозем. Німці викопали й вивезли понад мільйон фруктових дерев. Спеціальний оперативний штаб відібрав і вилучив з музеїв понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них – низку нумізматичних колекцій світового значення, стародавні рукописи, колекції зброї часів Запорозької Січі. Окупанти не гребували бронзовими ручками від дверей київських палаців, мармуровим обличкуванням стін.

Населення України підлягало трудовій повинності. 2,4 млн. молодих людей («остарбайтери») були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. На селі зберігалася колгоспна система («лігеншафти»): люди мусили працювати від світанку до смерку, порушення каралися смертю або позбавленням їжі.

Мешканців міст чекала ще гірша доля. Україна мала стати цілком аграрною територією, міста – вимерти. Тому Е.Кох заборонив медичне обслуговування і різко обмежив постачання продуктів харчування у міста. За роки окупації Київ утратив 60% мешканців, Харків – понад 30% і т. д.

За наполяганням Гітлера, наука і культура ізолювалися від українців. Фюрер стверджував: «Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси – розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів». У тон йому генерал Йодль вважав, що навіть написи «Стережися поїзда!» зайві в Україні, бо вони дорожчі за життя 1–2 слов’ян, які можуть потрапити під потяг.

У Рейхскомісаріаті активно діяли зондеркоманди, котрі мали завдання винищувати комуністів, євреїв і всіх, здатних до опору владі. Так було спалено сотні «партизанських» сіл, часто разом з усіма їх мешканцями. Жорстоке ставлення до євреїв та військовополонених зумовило заснування 50 гетто та 180 великих концтаборів. «Фабрики смерті» діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді. Люди в них вимирали від голоду, холоду та хвороб. За перші 3–4 місяці окупації були розстріляні 850 тис. євреїв, червоноармійців, комуністів (безумовно, злочинні дії фашистів не набули б таких масштабів, якби не сприяння окупантам частини населення, котре розчарувалося в радянському ладі, ототожнюючи його зі сталінськими злодіяннями).

Жорстокий фашистський терор зумовив стрімке зменшення населення України. Швидко впроваджувався у життя план її обезлюднення.

Дещо м’якшим був режим у інших зонах окупації. Так, попри всі жорстокості, у Західній Україні фашисти дозволили збереження системи початкової, середньої і професійної освіти, діяльність окремих культурницьких осередків. Майже не існувало поліцейського терору в Трансністрії, де румунські власті, хоч і заборонили прояви національного руху, до жорстоких каральних акцій не вдавалися.

Ситуація в прифронтових районах зумовлювалась перебігом бойових подій і відзначалася так само жорстоким ставленням німців до українців, як і в рейхскомісаріаті.

Рух опору. Звірства фашистів, масовий геноцид, ставлення окупантів до українців як до рабів не залишили останнім шансів на виживання, спричиняючи рух протесту проти поневолювачів. Виділяються 3 його складові: націоналістичний партизанський рух, радянський партизанський рух та партійно-комсомольське підпілля.

Рух українських націоналістів очолила ОУН. З нападом німців на Радянський Союз націоналісти пов’язували надії на проголошення суверенної Української держави. С.Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Це знайшло певне співчуття серед керівників Абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В.Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М.Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно, породжуючи в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів», який складався з двох частини – «Нахтігаль» і «Роланд» (загалом до 600 вояків). Командування вермахту розраховувало застосовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН–Б сподівалося, що ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії.

30 червня 1941 р., після взяття Львова військами вермахту, бандерівці скликали там багатолюдний мітинг, на якому в присутності кількох німецьких генералів заявили про відновлення незалежності. Тоді ж було створено український уряд із 15-ма міністрами, на чолі його став один з найближчих соратників С.Бандери Я.Стецько (1912–1986). Цю акцію підтримав митрополит А.Шептицький.

ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте, незважаючи на заяву бандерівського уряду про підтримку Німеччини у війні з СРСР, через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союзники, а завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови це зробити, у перші дні липня він і його найближчі соратники (в тому числі Я.Стецько) були заарештовані. З фронту відкликались обидва українські батальйони.

Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, тобто зрадників своєї батьківщини, але рішуче відкидав найменші ознаки їхньої самостійної діяльності, і перш за все – несанкціоноване проголошення державності. Крім того, оунівці намагалися розпустити колгоспи, відновити приватну власність. Незалежну поведінку вони виявляли і в так званих «похідних групах», які просувалися територією України слідом за наступаючими німецькими військами.

Ці групи складалися з досвідчених організаторів й пропагандистів і загалом нараховували до 2 тис. осіб. Їхньою метою було поширення впливу на східні та південні області, встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН, розгортання підпільної мережі в Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві й інших містах. Однак вже у вересні підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН–Б.

У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативою створення (в основному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Але й цього не сталося – 20 листопада діяльність Ради була заборонена. У грудні фашисти розстріляли працівників редакції газети «Українське слово». В результаті арештів у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах, були знищені понад 40 керівних діячів ОУН–М, звільнені з органів управління і поліції їх прихильники.

Загалом до кінця року близько 300 членів ОУН потрапили в німецькі концтабори. Зокрема, С.Бандера і Я.Стецько опинилися в Заксенхаузені, а двох братів Бандери фашисти розстріляли.

Стало очевидним, що захищати інтереси України можливо лише з допомогою зброї. Оунівці змушені були піти в підпілля. 14–15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з’їзд українських самостійників, який прийняв рішення, «що настав час... нищити німецьку систему... протистояти німецькій силі».

Жорстокість окупації спричинила масовість національного партизанського руху. У серпні 1941 р. розрізнені групи Полісся та Волині об’єдналися в партизанську частину «Поліська Січ», яку очолив Т.Бульба (справжнє прізвище Боровець; 1908–1981). Метою «Січі» стала боротьба проти обох ворогів: Червоної армії і вермахту, але її воєнна активність була невеликою.

Протягом 1942 р. бандерівці й мельниківці створили власні партизанські загони. У жовтні відбулося об’єднання цих груп із «Поліською Січчю». Нова частина одержала назву Українська Повстанська Армія. Очолив її один з організаторів ОУН та керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Р.Шухевич (бойові псевдоніми Тарас Чупринка, Тур; 1907–1950). При головній команді УПА діяв штаб, що ділився на відділи. Важливі функції покладались на службу безпеки та польову жандармерію. УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Протягом 1943 р. територія діяльності партизанів швидко розширялася, УПА повнилася тисячами добровольців, її чисельність сягнула майже 100 тис.

Виганяючи німців, націоналісти повсюдно організовували українське життя. У тилу ворога утворювалися справжні незалежні зони. На кінець 1943 р. УПА контролювала Волинь, Полісся й Галичину. До весни 1944 р. Червона армія і НКВС загалом шанобливо ставилися до націоналістичного руху. Лише потім радянська пропаганда стала ототожнювати оунівців із гітлерівцями, винайшла термін «українсько-німецькі націоналісти». Тому з наближенням Червоної армії загони УПА переорієнтувались боротися на два фронти, одночасно ведучи бої з підпільною польською Армією Крайовою, яка прагнула взяти Західну Україну під власний контроль.

Коли Червона армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німецькими гарнізонами майже вщухла. Побачивши, що сталінський режим знову запанує над Україною, оунівці не бажали витрачати зусиль на війну з гітлерівцями, влада яких мала тимчасовий характер.

Як партизанська армія УПА здебільшого не йшла на відкриті бої з регулярними військами Сталіна. Однак сутички між ними були досить частими. Під час однієї з них весною 1944 р. було смертельно поранено командуючого І Українським фронтом генерала М.Ватутіна.

У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду – перший уряд самостійницького підпілля. Він об’єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Головою Генерального секретаріату УГВР став Р.Шухевич.

Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Все вище командування дивізією мало бути німецьким (такою ж і мова спілкування), а сама дивізія називатися не українською, а галицькою. Бажаючих виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. з них стали солдатами дивізії СС «Галичина». Показово, що бандерівці вважали створення дивізії – фактично німецької колоніальної частини – недоцільним і шкідливим. ОУН–Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Радянський партизанський рух на початку війни через погану підготовку був майже непомітним. До цього теж призвели допущені раніше помилки. Оскільки воєнною доктриною Червоної армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Мережа матеріально-технічних баз, що існувала в лісах прикордонних районів, перед війною була ліквідована, а підібрані для можливої боротьби в тилу ворога досвідчені кадри звинувачені у підготовці «замаху на товариша Сталіна» і знищені.

В перший рік війни на окупованій території залишились 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Через погану підготовленість і недосвідченість більшість з них не витримали всього тягаря непередбачених труднощів – розпалися або були розгромлені. Тож на середину 1942 р. діяло не більше 22 загонів.

У червні 1942 р. зрештою було створено Український штаб партизанського руху на чолі з офіцером НКВС Т.Строкачем (1903–1963). Він налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії і постачання партизан за допомогою авіації. Штаб організовував нові загони, направляв партизанам спеціалістів, особливо мінерів, лікарів, радистів, координував спільні дії. До кінця року почали діяти потужні з’єднання С.Ковпака, О.Федорова (1901–1989), О.Сабурова, Д.Медвєдєва та інші. У північних районах України з відповідними природними умовами (ліс, болота) партизанський рух перетворився на істотний чинник у війні. 1943 р. позначився масштабною «рейковою війною», яка зривала німецькі поставки фронту, відволікаючи значні сили ворога. Протягом 1944–1945 рр. радянські партизани здійснили кілька рейдів ворожими тилами, завдавши окупантам величезних збитків.

На кінець війни кількість радянських партизанів в Україні сягала 50 тис. чоловік, хоча окремі дослідники називають інші дані (аж до 600 тис.).

ОУН–УПА першою звернулася до радянських партизанів із пропозицією спільної боротьби проти німців. Але через незгоду взаємодії не вийшло. Більш того, протягом 1943–1945 рр. йшло кровопролитне протистояння обох сторін.

Партійно-комсомольське підпілля поряд із націоналістичним було досить розгалуженим. Однак поширеності це явище набрало лише на Лівобережжі. На Правобережній Україні швидкий наступ фашистів спричинив те, що багато партійних активістів, не встигши евакуюватися, поза їх волею опинилися в тилу ворога. Але це не завжди приводило до створення підпільних організацій.]]

Перелом у ході війни. Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А влітку перебудова народного господарства значною мірою завершилася. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті заново, першокласна воєнна економіка. Про ефективність останньої свідчить порівняння її показників з воєнно-економічним потенціалом Німеччини. Та протягом усієї війни виробила сталі, електроенергії та вугілля в 1,5–2 рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких літаків випускалося 170 радянських. Танкові заводи Уралу щомісяця виробляли 2 тис. бойових машин, у Німеччині – 1450. Починаючи з середини 1943 р., СРСР зумів довести щорічне виробництво танків і самохідних артилерійських установок до 30 тис. одиниць, а літаків до 40 тис. Тил став цитаделлю воюючого народу.

Відчутною була допомога Радянському Союзові з боку країн антигітлерівської коаліції, насамперед США та Великої Британії. Тільки США надали її на 9,8 млрд. доларів. Поставки, які охопили практично всі види озброєння, військових матеріалів і техніки, пішли повним ходом із другої половини 1942 р., а до кінця війни СРСР отримав американських літаків стільки, що цього вистачило б для штатного укомплектування 6 повітряних армій, танків – для 7 танкових армій, гармат – для 82 полків. Радянську оборонну промисловість суттєво підтримали поставки 2,3 млн. т сталі, в тому числі броньованої (цього було достатньо для випуску понад 70 тис. танків Т–34), майже 230 тис. т алюмінію (що покривало 2-річну потребу всієї авіаційної і танкової промисловості СРСР).

1 грудня 1942 р. у Вашингтоні представники 26 країн, у тому числі Радянського Союзу, поставили свої підписи під «Декларацією Об’єднаних націй» і зобов’язалися використати всі свої ресурси для доведення війни з державами німецького блоку до переможного кінця. Антигітлерівська коаліція у складі СРСР, Великобританії і США в 2,5 рази переважала противника за рівнем воєнного виробництва. Тому не залишалося сумнівів, хто виграє війну. Але до перемоги було ще далеко.

Переломним моментом Другої світової війни стала Сталінградська битва (липень 1942 – лютий 1943). Глибокої осені 1942 р. радянські війська розгромили 12 і оточили 36 дивізій противника. Розвиваючи наступ, вони 18 грудня звільнили перший населений пункт на території України – с. Півнівку Ворошиловградської (нині Луганської) області. До початку 1943 р. ворога було відкинуто на 700 км від лінії максимального просування. Серед втрачених ним районів була значна частина Донбасу і Харківщини.

Успіх супроводжував Червону армію до лютого 1943 р., коли було визволено Харків, та наступ швидко видихнувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості у діях родів військ, подекуди транспортних засобів і бойової техніки. Харків’яни були вражені, побачивши, що у військах, які вступили до міста, артилерію тягнули корови. Таке видовище не переконувало у силі Червоної армії. І дійсно, раптовим контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків й відступити на північний схід. Але Червона армія вже у цілому перехопила ініціативу на фронтах, тож одна невдача не могла щось істотно змінити на користь ворога.

Влітку Гітлер спробував перехопити стратегічну ініціативу, проте розпочатий 5 липня наступ на Курській дузі провалився. Війська Південно-Західного (Р.Малиновський), Південного (Ф.Толбу­хін) і Воронезького (М.Ватутін) фронтів, перейменовані згодом на І, ІІ і ІІІ Українські, перейшли в контрнаступ. Протягом літа–осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні – Донбас. У вересні радянські війська вийшли на Дніпро на 700-кілометровому фронті

Принципи «перемога за всяку ціну!» та «жертв не рахувати!» характеризували всю стратегічну операцію зі звільнення України. Героїзм радянських воїнів часто компенсував нестачу боєприпасів і техніки. А злочинні помилки Сталіна та командування генштабу призвели до занадто великих втрат.

Верховний головнокомандуючий наказав оволодіти столицею України до річниці Жовтневої революції. Київ дійсно зайняли на світанку 6 листопада 1943 р., але ціною величезних жертв. При форсуванні Дніпра війська часто переправлялися через ріку без танків та важкої артилерії. Під вогнем ворожих гармат та ударами авіації пливли на правий берег, хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Воїни тисячами гинули в холодній листопадовій воді.

На поховання загиблих у боях під Києвом бійців Червоної армії довелося мобілізувати населення. Штатні похоронні команди не справлялися зі своїми обов’я­з­ка­ми, тому що земля була буквально усіяна солдатськими трупами. Принаймні 260 тис. життів оплачено визволення Києва.

Переможне форсування Дніпра завершило корінний перелом у війні. Героїзм радянських воїнів при визволенні Києва був відзначений командуванням: 2569 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

Поріділі частини поповнювались українськими підлітками 16–17-ти років. Без будь-якого попереднього навчання володінню зброєю, спокутуючи свою «провину» – перебування на окупованій території, – вони гинули на передовій або ставали мішенню для загороджувальних загонів, якщо відступали під тиском німців. Наслідки були жахливі. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 р. під час однієї оборонної і 11 наступальних операцій загальні втрати Червоної армії становили (включаючи безповоротні й санітарні) 3 млн. 492 тис. бійців та офіцерів, при чому середньодобові втрати сягали 67 тис. 805 чол.

Наприкінці грудня 1943 р. Ставка почала новий наступ на території від Полісся до Чорного моря силами І Білоруського і чотирьох Українських фронтів. На початку лютого 1944 р. було ліквідоване вороже угруповання військ (понад 10 дивізій, 80 тис. солдатів), що потрапило у мішок в районі Корсуня-Шевченківського. Німці змушені були залишити Житомир, Кіровоград, Луцьк, Кривий Ріг. У березні–квітні радянські війська зайняли Херсон, Вінницю, Чернівці, Одесу і Миколаїв. 26 березня частини Червоної армії вийшли на державний кордон з Румунією, а 8 квітня – з Чехословаччиною. У першій половині травня була ліквідована 200-тисячна німецька армія, що утримувала Крим.

Після висадки у червні 1944 р. в Нормандії американських і англійських армій стратегічне становище Німеччини різко погіршилося. Невдовзі вона зазнала чергової поразки на Східному фронті, у Білорусі. Негайно після цього було проведено Львівсько-Сандомирську операцію. 8 дивізій Німеччина втратила в липні внаслідок наступальної операції радянських військ під Бродами (там була розбита й дивізія СС «Галичина»). Розвиваючи атаку, Червона армія зайняла Львів, Перемишль, Станіслав (тепер – Івано-Франківськ).

Карпато-Ужгородська операція у жовтні 1944 р. завершила звільнення всієї території України у її довоєнних кордонах. Незабаром радянські частини зайняли й Закарпаття, остаточно визволивши українські землі від загарбників.

Події на фронтах свідчили, що розгром Німеччини та її спільників силами об’єднаних націй не за горами. На порядок денний висувалось нове важливе питання – повоєнного світоустрою. Тому Сталін доклав значних зусиль, щоб довести, нібито в СРСР не існує національних проблем чи підстав для невдоволення радянською політикою, що союзні республіки є повноправними суб’єктами міжнародного права. У березні 1944 р. був утворений Народний комісаріат закордонних справ УРСР. С.Ковпак став міністром оборони України (відповідні функції теж раніше були прерогативою виключно союзного керівництва). Вводилися нові бойові нагороди і серед них – престижний орден Богдана Хмельницького. Вірш В.Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначила Сталінською премією.

На конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень–жовтень 1944) радянське керівництво поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридично необґрунтовану. Пізніше, на Ялтинській конференції (лютий 1945), лідери СРСР, США та Великобританії все ж досягли домовленості, що Україна і Білорусія стануть одними з 45 країн-засновниць ООН.

«Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції фактично розв’язала руки сталінському режимові в діях щодо надання «братської допомоги» майбутнім країнам «соціалістичного табору», стимулювала «радянізацію» Східної й Центральної Європи. Подальше розмежування Європи на радянську та американо-британо-французьку сфери впливу закріпила Потсдамська конференція керівників СРСР, США та Великобританії, що відбулася у липні–серпні 1945 р.

В червні 1945 р. Україна стала членом ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї (січень 1946) її було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948–1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки. Членство УРСР і БРСР в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, надавши Москві 2 додаткових голоси, значно полегшило проведення радянської зовнішньої політики. Досягнувши ж своєї мети, керівництво СРСР відкинуло геть загравання з українцями.

Смерч війни двічі пройшов Україною. Втеча окупантів у 1943–1944 рр. супроводжувалася тактикою «спаленої землі», розстрілами людей, плюндруванням міст, руйнуваннями та іншими злочинами. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С.Бандеру, Я.Стецька, А.Мельника.

Повернення комуністичної влади, на жаль, теж часто характеризувалося порушенням законності та негативними ексцесами. Слідом за наступаючими військами сунули підрозділи НКВС, які нещадно карали тих, хто в часи окупації перебував на якихось посадах чи взагалі не вів боротьби з німцями. Репресії щодо населення супроводили зайняття радянськими військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Найбільшого розмаху репресії набули в Західній Україні.

Радянізація Галичини та Волині спричинила виступи протесту. Боротьба УПА проти військ НКВС в 1944–1945 рр. була досить ефективною, бо спиралася на симпатії і повну підтримку переважної більшості населення. Тільки восени 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів. Водночас ОУН–УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення.

До національних меншостей як покарання за «нелояльність» радянською владою застосовувались масові депортації. В травні 1944 р. таку нелюдяну акцію було проведено в Криму, звідки поголовно виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. «Українці, – як свідчив М.Хрущов, – уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди було виселити. А то б Сталін і їх виселив».

Один з фінальних акордів Другої світової війни – штурм Берліна – почався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією, зазнавши унаслідок війни непоправних втрат. Загальне число жертв – 2,5 млн. військових і 6,5 млн. цивільних громадян – перевищило рівень інших країн, у тому числі й Німеччини. Особливо вражає пропорційне співвідношення мирного населення та військових серед загиблих. За цим показником Україна теж випередила всіх учасників війни. Практично, загинув кожен шостий її мешканець.

Після визволення України лежали в руїнах 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл (з них 250 – спалені дощенту), 16 тис. промислових підприємств. Близько 10 млн. чоловік втратили житло. Катастрофічним був стан сільського господарства, яке позбулося 1300 МТС, 872 радгоспів, 27900 колгоспів. Матеріальні збитки України склали астрономічну в тодішніх підрахунках суму – 286 млрд. крб. (42% від загальних збитків СРСР).

Іншим наслідком війни стало остаточне возз’єднання майже всіх українських земель у складі єдиної держави. У вересні 1944 р. між польським Комітетом національного відродження та урядом УРСР була укладена угода про переселення українців з Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. При цьому окремі споконвічні українські землі (17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, звідки мали виселятися українці) відходили до Польщі – так радянське керівництво підтримало паростки соціалізму в цій державі. У травні 1945 р. уряди СРСР і Чехословаччини підписали угоду про передачу Закарпаття до складу УРСР. У серпні 1945 р., виконуючи рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій, СРСР уклав договір з Польщею щодо міждержавного кордону (він пройшов майже по «лінії Керзона», з незначною поступкою Польщі). У лютому 1947 р., підписавши договір з СРСР, Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину.

Висновки до теми. Роз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя довоєнної Європи. Захоплення України, згідно планів Німеччини, могло суттєво збільшити її ресурсну базу для ведення війни.

Складна дипломатична гра, здійснювана Німеччиною наприкінці 30-х – на початку 40-х рр., фактично перетворила СРСР на її невоюючого союзника, постачальника вкрай важливої для воєнних дій сировини. Іншими результатами міждержавних угод стало розмежування Польщі на німецьку й радянську зони окупації, передача до складу СРСР українських та молдавських земель Румунією.

Заходи радянізації швидко підірвали довіру населення Західної України до більшовицького режиму. Розпочавши боротьбу проти нової влади, рух українських націоналістів сподівався використати розбіжності інтересів Німеччини та СРСР у власних цілях.

Напад Гітлера на СРСР поклав кінець багатьом ілюзіям щодо дійсних намірів нацистів.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч радянських солдатів та офіцерів, окупації України, звуження військово-промислового потенціалу СРСР, завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії, переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера. Причиною трагічних поразок на початковому етапі війни стали некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, сталінські репресії, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, безліч тактичних прорахунків.

Якщо в довоєнний період Німеччиною передбачалося утворення бодай маріонеткової держави – «Великої України», то вже на початку агресії проти СРСР її землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою – після знищення значної частини населення – онімечення та колонізації. Україна виявилася розчленованою між Німеччиною та її союзницями.

Жорстокий окупаційний режим викликав масовий спротив українського народу. І якщо на першому етапі війни радянський партизанських рух був ледь відчутним, то після корінного перелому в ході війни він перетворився на справжній другий фронт. Цьому сприяли заснування Українського штабу партизанського руху, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення.

Основною стратегічною метою формувань ОУН–УПА стало відновлення української державності. Така позиція обумовила боротьбу одразу на три фронти – проти німецьких окупантів, проти радянських партизанів та військових частин, а також проти польських формувань Армії Крайової.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу.

Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку – це невигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого – завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

***

Ключові терміни та поняття:Абвер; Армія Крайова; «бліцкриг»; «Декларація об’єднаних націй»; депортація; дистрикт Галіція; Друга світова війна; евакуація; «зондеркоманди»; «Карпатська Січ»; концтабори; «лігеншафти»; «Легіон українських націоналістів»; нацизм; націоналізм; «новий порядок»; окупаційний режим; окупація; «остарбайтери»; ОУН–Б; ОУН–М; партизани; підпільники; план «Барбаросса»; «Поліська Січ»; похідні групи; радянизація; рейкова війна; Рейхскомісаріат Україна; Руська національна рада; Рух Опору; тоталітаризм; Трансністрія; Українська Головна Визвольна Рада; Українська національна рада; Українська Повстанська Армія (УПА); Український штаб партизанського руху; фашизм; шовінізм.

Основні дати та події: 2 листопада 1938 – Віденський арбітраж; 23 серпня 1939 р. – пакт Ріббентропа-Молотова; 1 вересня 1939 р. – початок ІІ світової війни; 11 лютого 1940 р. – Московська угода між СРСР і Німеччиною; листопад 1940 р. – возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР; 22 червня 1941 р. – 9 травня 1945 р. – Велика Вітчизняна війна; 30 червня 1941 р. – спроба відновлення УНР у Львові; грудень 1941 р. – битва за Москву; 1 грудня 1942 р. – підписання «Декларації об’єднаних націй»; липень 1942 р. – лютий 1943 р. – Сталінградська битва, перелом у ході війни; 6 листопада 1943 р. – визволення Києва; травень 1944 р. – депортація з Криму татар, греків, болгар, вірменів; червень 1944 р. – висадка військ союзників у Нормандії; жовтень 1944 р. – Карпато-Ужгородська операція; червень 1945 р. – вступ України до ООН; липень–серпень 1945 р. – Потсдамська міжнародна конференція.

Імена: Бандера Степан; Борман Мартін; Боровець (Бульба) Тарас; Бродій Андрій; Ватутін Микола; Волошин Августин; Гітлер Адольф; Геринг Герман; Жуков Георгій; Канаріс Вільгельм; Ковпак Сидір; Кох Еріх; Малиновський Родіон; Медвєдєв Дмитро; Мельник Андрій; Молотов В’ячеслав; Ріббентроп Іоахім фон; Розенберг Альфред; Сабуров Олександр; Сталін Йосип; Стецько Ярослав; Строкач Тимофій; Тимошенко Семен; Толбухін Федір; Федоров Олексій; Шухевич Роман.

Перевірте себе: Які плани щодо України мала гітлерівська Німеччина? Хто з ким воював у Другій світовій війні? У Великій Вітчизняній війні? Які зміни відбулися з кінця 1939 по середину 1941 рр. в Галичині і Буковині? Що принесла українцям німецька окупація? Які форми антифашистського опору застосовували українці під час окупації? Куди евакуювали українські підприємства? Які втрати поніс український народ у ІІ світовій війні? Які народи депортували з Кримського півострова і чому? Що вирішувалось на Потсдамській конференції?

Поміркуйте: Чому німецьке командування характеризувало війну з СРСР як «війну за Україну»? Чи могла спроба відновлення української державності у Львові в 1941 р. бути вдалою? Чому населення західноукраїнських територій чинило такий сильний супротив радянізації? В чому полягали причини поразок радянських військ на І етапі Великої Вітчизняної війни?

Вивчіть самостійно:Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку другої світової війни. Возз’єднання українських земель. Сталінська політика на Заході України в 1939–1941 рр. Евакуація і оборонні бої Червоної Армії в 1941–1942 рр. на Україні. Фашистський окупаційний режим в Україні 1941–1944 рр. Корінний перелом в ході Великої Вітчизняної війни і визволення Червоною Армією України в 1943–1944 рр. Закінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 р. і остаточне возз’єднання України. Вклад українського народу у перемогу над фашистами і ціна перемоги.

Обговоримо на семінарі: Антифашистський опір народу України. ОУН–УПА в роки фашистської окупації України.

Рекомендована література:

v Безотосний М.Г. Україна в добу сталінщини: історія опору. – К., 2002.

v Великая Отечественная война. 1941–1945: Военно-исторические очерки. – М., 1998. – Кн. 1, 2; М., 1999. – Кн. 3, 4.

v Другая война: 1939–1945. – М., 1996.

v Коваль М. Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.

v Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945). – К., 1999.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Сергійчук В. ОУП–УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К., 1996.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990. – С. 230–242, 260–265.

v Сторінки політичної історії України. – К., 1990. – С. 210–246.

v Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. – К., 1992.

Допоміжна література:

v Боротьба і діяльність ОУН під час війни // Український історичний журнал. – 2000. – № 2.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 319–366.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 37–42.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 47–50.

v Касьянов Г.В. Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз // Український історичний журнал. – 2004. – № 1. – С. 29–42.

v Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991.

v Ковалюк В.Р. Культурологічні та духовні аспекти «радянізації» Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – №№ 2–3.

v Коваль М.В. Друга світова війна та історична пам’ять // Український історичний журнал. – 2000. – №№ 3,4.

v Коваль М.В. 1941-й рік. Проблеми історичної пам’яті // Український історичний журнал. – 2001. – № 3.

v Маркусь В. Приєднання Закарпатської України. 1944–1945. – К., 1992.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 24–30.

v Мірчук П. Українська повстанська армія 1942–1952. – Львів, 1991.

v Нюрнбергский процесс: Сборник материалов в 2-х томах. – М., 1954.

v ОУН і УПА у другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1994. – №№ 2–4.

v Патриляк І.К. Військові плани ОУН (б) у таємній Інструкції Революційного проводу (травень 1941 р.) // Український історичний журнал. – 2000. – № 2.

v Патриляк І.К. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // Український історичний журнал. – 2000. – № 4.

v Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М., 1985.

v Преступные цели гитлеровской Германии в войне против Советского Союза: Документы и материалы. – М., 1987.

v Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку другої світової війни // Дзвін. – 1990. – № 7.

v УПА розправляється з наїзниками (Із дій УПА) // Український історичний журнал. – 1994. – № 5.

v Федорів Р. Могила на Україні: жертви сталінських репресій на території західних областей у 1939–1941 рр. // Дзвін. – 1990. – № 7.

v Якушевский А.С. Советско-германский договор о ненападении: взгляд через годы // Страницы истории советского общества. – М., 1989. – С. 254–273.


Тема 9


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!