Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Визвольна війна українського народу се­ре­дини XVІІ ст



Формування та еволюція козацько-гетьманської держави

Короткий зміст теми:

Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. – 1638 р. і визвольна війна 1648–1654 рр.: проблема їх причин, характеру, ролі в соціально-політичній історії України. Історичне значення діяльності П.Сагайдачного, Б.Хмельницького.

Козацько-гетьманська держава України під проводом Б.Хмельницького

Суперечності московсько-польських інтересів в історичній долі України і розкол серед козацької старшини після смерті Б.Хмельницького. Велика Руїна і поділ України на Ліво- та Правобережну.

Малоросійська політика російського царизму як фактор остаточного етнічного відособлення українців і формування їх в націю.

Поступове обмеження російським царизмом автономії козацько-гетьманської держави України. Гетьман І.Мазепа в історії України.

Лекція 6

Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. – 1638 р.

Визвольна війна 1648–1654 рр.

Вступ до теми. Практично всі верстви українського суспільства потерпали від польської сваволі. Однак, якщо його верхівка мала змогу в багатьох випадках відстоювати власні права політичними методами, то простому люду – поспільству – лишалися принципово інші форми протидії.

Українські селяни реагували на процес закріпачення їх польською шляхтою як пасивною непокорою, зокрема втечею на Подніпров’я, так і активним спротивом. Вони здійснювали напади на панські маєтки, знищували майно шляхтичів, вбивали їх самих. Час від часу спалахували антифеодальні повстання. Так, у 1431 р. збунтувалися селяни Бокотської волості на Поділлі. З 1490 до 1492 р. тривало повстання під проводом селянина Мухи.

Виникнення нової соціальної групи – козацтва, вивело цю верству на авансцену української історії. Польська шляхта, коли виникала військова потреба, використовувала козаків, але в мирний час намагалася гнобити «цю своєвільну голоту». Такі стосунки неминуче мали привести до невдоволення українського населення, головною рушійною силою якого стає козацтво.

Перші антипольські козацькі повстання. У 1591 р. гетьман реєстрових козаків К.Косинський, а з ним козаки й селяни, на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститись панам за численні кривди. Повстання було придушене тільки у 1593 р., та покарали повсталих надзвичайно легко, видно побоюючись – щоб не спровокувати нового бунту.

У 1595 р. спалахнуло повстання С.Наливайка, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Галичину, Волинь та Білорусь. Бунтівників підтримали загони козацьких ватажків М.Шаули та Г.Лободи. Проте навесні 1596 р., коли повстанці потерпали від голоду, хвороб і втрат живої сили, козацька старшина нишком видала Наливайка полякам, а повстанців переконала скласти зброю. Сталося це в урочищі Солониця, неподалік від Лубен.



Найвизначнішим козацьким гетьманом у період до Богдана Хмельницького був П.Конашевич-Сагайдачний (1614–1622). Уславився він тім, що очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З ім’ям гетьмана пов’язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 р. він взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. У своїй діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів.

Переконаний, що козаки поступаються силою Речі Посполитій, Сагайдачний стримував антипольські повстання, натомість дбав про зміцнення українства. Наприклад, у 1619 р. з тактичних міркувань він погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Але під прикриттям цього договору в наступному році гетьман добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита І.Борецького, трьох єпископів. За пропозицією Сагайдачного весь Запорозький Кіш вступив до Київського братства, тим самим військова сила козацтва була об’єднана з політично слабкою церковною й культурною верхівкою України, тобто відбулося гуртування усіх верств суспільства навколо козацтва. У 1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії Сагайдачний був тяжко поранений і в наступному році помер.

Після його смерті знов вибухають повстання (1630 р. – під проводом Т.Федоровича, прозваного Трясилом, 1635 р. – І.Сулими, 1637–1638 рр. – П.Павлюка, Я.Острянина та Д.Гуні). Придушивши ці повстання, Польща відповіла жорстокими репресивними заходами, в числі яких були зменшення реєстру, заборона козацького самоврядування, проголошення козаків, не вписаних у реєстр, кріпаками. Гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровиками. Запобігати втечам на Низ (вони прирівнювались до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Саме Запорожжя контролював розміщений там постійний польський гарнізон.



Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. Одним з найбільших катаклізмів української минувшини стало повстання 1648 р., аналогів якому, за масштабами, силою і наслідками, важко відшукати на перших етапах нової історії Європи. А пояснюється такий грандіозний вибух народного гніву тим, що на щойноколонізованих теренах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини, котрі стали ареною повстання, чи не наймогутніші та найбагатші в Європі магнати зіткнулися з одним з найнепокірніших народів, готовим і здатним рішуче боротися за свої інтереси.

Великою мірою ця ситуація стала наслідком прикордонної ролі України, присутністю «Дикого поля». Не в змозі власними си­лами обороняти кордони Речі Посполитої, король дарував магнатам величезні території за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, зі зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох явищ польський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, що невпинно загострювалися.

Після, здавалося б, остаточної поразки українських повстань у 1638 р., вимоги шляхти дедалі зростали: ще недавно вільних селян змушували відпрацьовувати в маєтках панів по 3–4 дні щотижня. Крім того, вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Гнів українців викликало й переслідування православ’я польськими католиками. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Каталізатором повстання стали начебто випадкові обставини: лояльний до уряду, заможний і обережний, 50-річний сотник Чигиринського козацького полку Б.Хмельницький (бл. 1595–1657) зазнає образи з боку шляхтича Д.Чаплинського. 1646 р. той зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина й викрав жінку, з якою щойно овдовілий сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його.

Та справжні причини повстання були набагато глибшими. В чому вони проявлялися?

У політичній сфері: згідно з поль­ською імперською доктриною українські землі проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, а тепер законно повер­нуті до її складу. Тож український народ у складі Речі Посполитої позбавлявся будь-яких перспектив національного розвитку.

У національно-релігійній сфері: колоніальна політика постійних утисків православних українців (абсолютної більшості населення) окресли­лася досить виразно, а в умовах загострен­ня національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

У соціально-економічній сфері: 1) становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового, за суттю фермерського, типу господарства, що вступило в протиріччя з польським фільварково-панщинним, основаним на праці селянина-кріпака; 2) козацькі принципи суспільних відносин докорінно відрізнялися від існуючих у Речі Посполитій і вступили в ан­тагоністичну суперечність з ними, а курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не вик­ликати збройного спротиву; 3) невдоволення широких мас викликали як зростан­ня соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного (Слобожанщина) регіонів.

Рушійними силами повстання стали козацтво й селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі названі верстви прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Зміст бо­ротьби селянства, яке масово покозачилося, полягав у виборенні особи­стої свободи, права власності на землю та сільськогосподарські угіддя. Низи козацтва і міщанство також прагнули знищення кріпосницьких порядків, тоді як українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення. Їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг історії Б.Хмельницький. Він вмів здобувати надзвичайно багато, маючи дуже мало. З юрби некерованого се­лянства і козаків він створив могутнє високоорганізоване військо; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, знайшов нових діяльних ватажків. Нарешті, в сус­пільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси.

Повстання почалося з того, що впродовж січня–березня 1648 р. Б.Хмельницький зі жменькою прихильників утік на Запорозьку Січ, за короткий час вигнав звідти польську залогу, домігся гетьманства, залучив на свій бік 6 тис. реєстрових козаків, заручився підтримкою татар, украй необхідною за відсутністю у козаків кінноти.

Під час переговорів з послами коронного гетьмана М.Потоцького (близько середини березня) повстанці висуну­ли вимоги: вивести польське військо з ко­зацьких земель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої», надати Січі право укладати договори із зарубіжними во­лодарями.

Вважаючи ці положення неприйнятними, Потоцький вислав проти бунтівників військо. Однак Хмельницький розбив польський корпус на р. Жовті Води (29 квітня – 16 травня), а потім, 26 травня, розгромив відступаючі загони поляків під Корсунем.

Домігшись блискучих перемог, Б.Хмельниць­кий мав намір продовжити наступ у центральні райони, тому, рухаючись до Білої Церкви, розсилав універсали до населення з закликами братися за зброю. М.Потоцькому він передав про­граму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільного, з визначеними кордонами, козацького краю. Так було вперше сформульовано ідею ство­рення національної держави.

Через відмову хана Іслам-Гірея взяти участь у подальшому наступі, прагнення більшості козацтва замиритися з польським урядом, а також загрозу вторгнення московського війська як союзника поляків у боротьбі з татарами, Б.Хмель­ницький змушений був припинити похід. Скликана козацька рада вирішила направити посольство до Варшави і добиватися задоволення соціально-еко­номічних вимог козацтва та повернення православним у ряді міст захоплених уніатами церков. Питання ав­тономії козацької України в інструкції обходилося мовчанкою.

Тим часом на заклики Б.Хмельницького український люд масово піднімався проти поневолювачів. Особливо швидко розгор­талося повстання на Лівобережжі. У відповідь Я.Вишневецький влаштував справжню різанину. Однак до середини липня, за винятком Чернігова й Стародуба, вся територія краю була звільнена від польського панування.

На останній постаті варто зупинитися окремо. Син брата засновника «Вишневеччини» Михайла Корибут-Вишневецького та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили, котра зробила надзвичайно багато для розвитку православ’я на Україні, – Ярема-Міхал Корибут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах, воєводою руським та гадяцьким старостою. Зрозуміло, що селянські бунти не припали до вподоби ополяченому володарю 56 міст і містечок, власнику до 40 тис. селянських дворів.

Восени 1648 р. повстанська боротьба охопила всі етнічні укра­їнські землі Речі Посполитої. На середину вересня були звільнені Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинсь­кого.

За літо Хмельницький сформував більш ніж 100-тисячну армію. Тоді ж почала визрівати ідея необхідності роз­грому Речі Посполитої й створення власної держави на території, що явно виходила за межі козацького регіону. Польські урядовці засвідчили існування в українців намірів домогтися «відокрем­лення Русі від Корони».

Після того, як зібрали армію й поляки під командуванням звиклого до розкошів Д.Заславського, вченого-латиніста М.Остророга та 19-річного О.Конєцпольського (прозваних Хмельницьким, відповідно, Перина, Латина, Дитина), виникла загроза відновлення воєнних дій.

21–23 вересня відбулася битва під Пилявцями, що закінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога дозволила укра­їнському командуванню перебрати ініціативу у веденні воєнних дій.

Б.Хмельницький вирушив на захід, узявши спо­чатку в облогу Львів (тривала з 8 по 26 жовтня, але гетьман не захотів руйнування міста), а згодом Замостя (6–21 листопада). До середини листопада був звільнений увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністра­тивного устрою. Вперше з часів княжої Русі стала реальною можливість об’єднання українських земель у ме­жах власної національної держави. Однак козацька еліта залишалася в полоні автономізму.

Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися великої помилки: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), 21 листо­пада уклали перемир’я з новим королем Польщі Яном Казиміром, пообіцявши повернути армію «на Україну». Перемир’я справді було потрібним, бо армія втрачала боєздатність й не могла прово­дити взимку наступальні операції на терені Польщі, але в жодному разі не слід було відводити полки від західних рубежів.

Уже під час відходу гетьмана від Замостя поча­ли виявлятися серйозні розходження між його планами та можливими поступками з боку ко­роля. Б.Хмельницький наполягав, щоб польське військо не просувалося далі Старокостянтинова й заборонив магнатам з’являтися до маєтків, розташо­ваних південніше Білої Церкви та на Лівобережжі. В універсалі від 22 грудня до шляхти гетьман повідо­мив її про своє право виступити в разі необхідності на захист населення Західного регіону. Зі свого бо­ку Ян Казимір домагався від нього розпуску по домівках селян і міщан, а також направив у залишені українським військом райони підрозділи коронної армії.

На початку січня 1649 р. армія Хмельницького відійшла до Києва. А 20 лютого у Пере­яславі розпочалися українсько-польські переговори. На цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної бо­ротьби, вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї.

У розмовах з королівськими комісара­ми було чітко засвідчене право українського народу на створення в етнічних межах проживан­ня власної держави, незалежної від влади польського короля. Гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну». Утворена Українська держава роз­глядалася ним як спадкоємниця Київської Русі.

За умо­вами укладеного 25 лютого перемир’я, гетьман добився визнання де-факто авто­номії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав пройти по ріках Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.

Весною Польща здійснює черговий наступ: армія Яна Казиміра прямує через Волинь, військо Я.Вишневецького – через Галичину. Реакція Б.Хмельницького була блискавичною: козаки обложили Вишневецького у фортеці Збараж, а на Казиміра, який поспішив тому на допомогу, напали під Зборовом.

Наступним перемогам Хмельницького завадила зрада татарського хана. Вступивши у таємні переговори з польським королем, той почав вимагати від гетьмана укласти угоду з Польщею, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворен­ня незалежної Української держави. Хан намагався проводити політику «рівноваги сил», що вела до взаємного виснажен­ня України і Польщі й давала можливість Криму відігравати про­відну роль у Південно-Східній Європі. До того ж Ян Казимір пообіцяв татарам дозволити «вільно спустошувати край, повертаючись назад» (іншими словами – грабувати й брати ясир на українських землях).

Під тиском цих обставин 18 серпня 1649 р. Б.Хмельницький підписав невигідний для України Зборовський мир. Згідно з ним, територія держави (Гетьманщини) обмежилася Брацлавським, Київським і Чернігівським воєво­дствами, чисельність козацького реєстру встановлювалася в 40 тис. осіб, передбачалося збереження кріпацтва для селян, а шляхта могла повертатися до своїх володінь.

Внаслідок такої угоди виникли гострі суперечності між козацькою верхівкою та покозаченою голотою – вчорашніми кріпаками. Ці протиріччя заклали підвалини глибокого розколу всередині українського суспільства. Та все ж, юридично Польща визнала систему козацького управління в обумовлених межах.

24 серпня військо Б.Хмельницького припинило облогу Зба­ража. Воєнна кампанія завершилася. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.

Одним з перших трагічних наслідків договору стало жахливе пограбування татарами зе­мель Волині, Галичини й особливо Поділля, спустошення близько 70 міст.

Наприкінці лютого – на початку березня 1650 р. у Києві зібралася старшинська ра­да, рішення якої засвідчили прагнення Б.Хмель­ницького не допустити відновлення національно-релігійних утисків українського люду та обмежити найгрубіші форми експлуатації селянства. З іншого боку, рішення ради зафіксували намаган­ня старшини, яка прагнула посісти в суспільстві місце польської шляхти, перетворити козацтво на привілейований стан, змусити селян визна­ти своє підлегле становище.

Однак стрімко наростаючу хвилю антифео­дальної боротьби зупинити було складно. Селяни і міщани йшли до «козаків джурами» або переселялися за Дніпро й створювали слободи. Посилилися виступи населення на окупо­ваних поляками землях. Влітку соціальна боротьба набрала особливо гострого характеру на Брацлавщині та Ліво­бережній Україні.

Важливе місце у політиці Б.Хмельницького посідала про­блема реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини та зміцнення її державних інституцій. Територіальне ядро козацької України утворили сформовані на початку 1650 р. 16 полків. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, що вирішував політичні, економічні, військові та інші справи. Її ухвали ставали обов’язковими для гетьма­на. Останній очолював уряд й державну адміні­страцію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою. При цьому Б.Хмельницький неухильно проводив курс на зосе­редження в своїх руках всієї повноти влади, а залежність від польської Корони розгля­дав як чисто формальну.

Керівні військово-адміністративні посади займа­ла генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. Тож фактично Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, був воєнізованим державним формуванням, в якому система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну.

На місці станово-шляхетської системи земських і підкоморських судів виросла мережа нових козаць­ких судів. Налагоджувалося функціону­вання державних органів у сфері стягнення податків з населення. Серйозна увага приділялася будівниц­тву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш обездолених (для бідняків і сиріт у кожному місті й селі будувалися спеціальні притулки), а також боротьбі з кримінальними злочинцями.

Гетьманові вдалося домогтися зміцнення міжнародного ста­новища держави. Влітку 1650 р. Б.Хмель­ницький погодився прийняти турецьке покровительство і наприкінці року султан взяв його «під крила і про­текцію неосяжної Порти». Справа залишалася тепер за відповідною ухвалою старшинської чи генеральної ради. Водночас козацька держава уникла загострення відносин з Росією й домовилася з Трансільванією про коорди­націю дій проти Польщі. Гетьман встановив дружні відносини з Валахією, налагодив стосунки з Венецією, розпочав пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Домігшись відмови господаря Молдавії В.Лупула від проведення антиукраїнської політики, Б.Хмельницький почав міркувати про встановлення з ним династичного зв’язку.

Однак проблема нейтралізації негативних наслідків татарсько-польського договору залишила­ся нерозв’язаною. Кримська верхівка домагалася створення антимосковської коаліції (із залученням до неї козацької України) з метою проведення війни, щоб прилучити землі Астраханського і Казанського ханств. А загострення українсько-польських відно­син наприкінці 1650 р. загрожувало зірвати ці наміри й утягти ханство у воєнні дії. Намагаючись уникну­ти участі в них, Іслам-Гірей тривалий час відмовляв Б.Хмельницькому у допомозі і лише під тиском сул­тана направив наприкінці лютого 1651 р. до 6 тис. татар з наказом ухилятися від боїв з поляками.

Водночас польський уряд, щоб не допустити зміцнен­ня Української держави, направив проти неї армію на чолі з польним гетьманом М.Калиновським.

28 червня 1651 р. під Бере­стечком, що на Волині, зійшлися 150 тис. польської армії, в тому числі 20 тис. досвідчених німецьких найманців, проти 100 тис. козаків і 50 тис. татарської кінноти. Битва тривала 2 тижні, однак у вирішальний момент татари покинули поле бою. Б.Хмельницький, який вирушив до їхнього табору на переговори, був силою затриманий зрадливими союзниками. Відпустили його тільки після битви, а скінчилась вона страшною поразкою козаків – загинуло близько 30 тис.

Розвиваючи наступ, до початку вересня польська і литовська армії окупували північні, центральні й західні райони ко­зацької України. Київ пав. У відповідь народні маси розгорнули партизанську боротьбу, що набрала особливо вели­кого розмаху на Поділлі й Чернігівщині. Завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького вдало­ся відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити М.Потоцького погодитися на переговори.

Все ж укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір звів нанівець автономію держави. Її територія обмежилась Київським воєводством, кількість козаків зменшилася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман був підпорядкований владі коронно­го гетьмана тощо.

Зрозуміло, що такі умови не могли задовольнити ні уряд, ні населення козацької України. Про­ти відновлення старих порядків відразу ж виступили широкі кола народних мас, підтримувані радикальним угрупованням старшини.

Намагання Б.Хмельницького стабілізувати ста­новище (шляхом виключення з реєстру 8 тис. козаків, надіслання таємних універсалів мешканцям Брацлавщини з проханням терпляче «зносити підданство панам» й обіцянкою «зняти з них це ярмо» весною та ін.) успіху не мали. Поява на початку весни 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала новий спалах боротьби. Серед радикального угруповання старшини визрів задум зміщення Б.Хмельницького. Хоча змова була викрита, а причетна до неї група полковників і сотників страчена, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни (за словами Б.Хмельницького, борні «Русі з Руссю»), що могла знищити молоду державу.

Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку і розгорнув мобілізацію полків для наступу проти ворожого війська, яке стояло табором під Батогом. У травні Б.Хмельницький вирушив у похід, заручившись підтримкою Криму, що на той час теж був невдоволений політикою Варшави.

1 червня авангард українсько-кримського війська під проводом гетьманського сина Тимоша розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б.Хмельницький. Перемога козаків була повною. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис. жовнірів, у т. ч. половина всіх гу­сар Речі Посполитої.

Поразка поляків викликала масове повстання на­селення проти шляхти, і до початку липня на всій території козацької України відновилося функціону­вання національних органів влади. Українська держава виборола знову свою фактичну незалежність. Гетьман почав міркувати над створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалась його влада.

Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Істотно поліпшилося становище селянства, котре здобуло особисту свободу, влас­ницькі права на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Ук­раїнці почали відігравати провідну роль у житті міст. Пришвидшився процес формування нової еліти суспільства, що активно формувалася, насамперед, з представників ко­зацтва.

Щоб уникнути продовження війни, Б.Хмельницький намагався в ході дипломатичних переговорів схилити Річ Пос­политу до визнання незалежності Гетьманату. Однак польська верхівка вияви­лася неспроможною відмовитися від імперської ідеї відновлення свого панування.

У лютому 1653 р. 8-тисячна польська армія вирушила в напрямі до Умані, знищуючи на своєму шляху десятки міст і сіл. Та після пораз­ки під Монастирищем, вона відступила з території Української держави.

Весною 1653 р. міжнарод­не становище Гетьманату несподівано ускладнилося: Б.Хмельницький, домігшись одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря, не передбачив негативних наслідків цієї акції. Османська імперія виступила проти включен­ня Молдавії в сферу політичних інтересів України.

Почали проявлятися й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Внаслідок воєнних дій сильного спустошення зазна­ло Правобережжя (було знищено понад 100 міст і містечок). Разом з голодовками, епідеміями чу­ми та холери (1650–1652 рр.) вони зумовили тяжкі демографічні втрати (обезлюдніли цілі райони). Значна частина козацтва через скрутний матеріальний стан не могла виконувати військову повинність.

Саме ці фактори у поєднанні з особистим невдоволенням, грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії викликали 20 червня 1653 р. масовий виступ во­яків у таборі під Городком (Поділля) проти політики Б.Хмельницького. Гетьману довелося відмовитися від продовження походу у Галичину й по­вернутися до Білої Церкви. Влітку він припустився нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої 6–8-тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Погіршилися також відносини з Кримом і Портою.

А в похід проти козацької України виступило нове польське військо на чолі з Яном Казиміром. 29 вересня король виступив до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Цер­кви. Однак, дізнавшись про об’єднання українсько-кримського війська, вирішив поверну­тися і зупинитися табором біля м. Жванець, споді­ваючись на підхід союзників. 21 жовтня там розпочалися воєнні дії.

Б.Хмельницький підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовитися від проведення битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх обло­ги. Вже на початку листопада ті опинилися майже у повному оточенні. До середини грудня від голоду й холоду померло близь­ко 10 тис. вояків і слуг.

Однак Ян Казимір знову зумів домовитися з ханом. Крим погодився на негайну окупацію Гетьманщини польськими підрозділами, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Тож політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: вони не передбачали навіть української автономії в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

Переяславська угода. І знову перед гетьманом загострилася проблема пошуку допо­моги зовні. Реально її можна було одержати від Порти чи Московії. Більшість старшини надавала перевагу останньо­му варіанту, що зумовлювалося приналежністю тієї до православного віросповідання, наявністю в історичній пам’яті ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю антиросійських настроїв, близькістю мови й культури. А військово-політична слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією давала надію на збережен­ня Україною повнішої державної самостійності.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юри­дичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула за­побігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її по­разки.

Хоча скликана 18 січня 1654 р. Переяславська рада ух­валила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмо­ву російського посольства присягнути від імені царя, що той не віддасть українців польському ко­ролеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогти­ся возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору.

Наприкінці березня в Москві був укладений договір, що увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Він передбачав цілковите збережен­ня за козацькою Україною витворених форм правління, території, судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративно­го поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала ре­алізація Б.Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства. Суверенітет України частково обмежу­вався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися прямі стосунки з Річчю Посполитою і Портою), а також обов’язком виплачувати данину до московської скарб­ниці.

У відповідь на підписання Переяславської угоди поляки й татари об’єдналися проти України, уклавши влітку 1654 р. «Вічний договір» про взаємну допомогу. В листопаді 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Поділля були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян знищені. До кінця березня край перетворився на руїну. За допомогою жовнірів тата­ри зруйнували близько 270 міст і сіл, 1 тис. церков, захопили у не­волю близько 200 тис. осіб. Тільки немовлят було вбито не менше 10 тис. Ці жахливі події стали важким ударом для гетьмана, котрий по­чав утрачати надії на можливість одержання від Московії ефективної допомоги. Довідавшись про відхід на початку квітня татар до Криму, він послав у Брацлавщину полки І.Богуна та М.Зеленського, які до середини травня звільнили її землі від поляків.

Дочекавшись підходу московського війська, 11 липня Б.Хмельницький виступив у похід, прямуючи до Галичини. У се­редині серпня українсько-московське військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодив­ся на спільні дії зі шведами проти поляків. Не гаячи часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 ве­ресня коронного війська під Городком розпочав облогу міста. На початку жовтня Б.Хмельницький напра­вив війська до західних кордонів України, щоб поширити свою владу на весь цей регіон.

Після того як гетьман заручився підтримкою Георгі Ракоці Семигородського, він здійснив спробу спільного походу на Польщу з метою її розподілу. Позиція Хмельницького була безкомпромісна: всі етнічні землі мали перейти під владу України. Однак, після того, як шведи почали вести збройні дії й проти Московії, в стосунках її з Гетьманщиною з’явилося напруження.

Зрештою Москва, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, в 1656 р. у Вільно (Вільнюсі), не повідомивши українську сторону, уклала мир з Польщею. Обурені козацька верхівка й Б.Хмельницький відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

Тим часом об’єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився провалом. Незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, Б.Хмельницький помер у гетьманській столиці Чигирині.

Зрозуміло, що українського лідера не оминули невдачі, помилки та прорахунки (серед них були Берестечко, катастрофічна молдавська кампанія, провал спільного козацько-семи­го­родсь­кого походу на Польщу, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України). Тож оцінка його постаті відрізняються, залежно від позиції того чи іншого автора.

В середині XІX ст. батько сучасної української історіографії М.Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він установив зв’язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками. На відміну від нього Т.Шевченко дорікав Богдану, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше кри­тикував гетьмана інший видатний мислитель XІX ст. – П.Куліш – він, нібито, започаткував добу смерті, розрухи, анархії та культурного занепаду. У XX ст. М.Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що його вчинки визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте біль­шість видатних українських істориків на чолі з В.Липинським дійшли висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно й що без цих спроб відродження держави у новітні часи було б неможливим. Радянські, а нині російські історики схвалюють дії Хмельницького, хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання пригноблених мас і, особливо, здійснене ним об’єднання (чи, за їхньою терміно­логією, возз’єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців аж дотепер Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

***

Ключові терміни та поняття: автономія; «Березневі статті»; визвольна війна; генеральна старшина; гетьман; Гетьманщина; гусари; Дике поле; жовніри; закріпачення; Земський собор; козацтво; козацьке повстання; козацько-селянське повстання; комісар; кріпацтво; магнати; національна держава; панщина; покозачення; полки; Порта; поспільство; рушійні сили; селянське повстання; старшинська рада; універсал.

Основні дати та події: 1431 р. – повстання селян Бокотської волості на Поділлі; 1490–1492 рр. – повстання під проводом селянина Мухи; 1591–1593 рр. – повстання під проводом К.Косинського; 1595–1596 рр. – повстання під проводом С.Наливайка; 1614–1622 рр. – гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного; 1630 р. – повстання Т.Федоровича (Трясила); 1635 р. – повстання І.Сулими; 1637–1638 рр. – повстання під проводом П.Павлюка, Я.Остряниці, Д.Гуні; близько 1595–1657 рр. – роки життя Б.Хмельницького; 1648 р. – битви на р. Жовті Води, під Корсунем, під Пилявцями; 18 серпня 1649 р. – Зборівський мир; 1650 р. – угода Б.Хмельницького з Портою (Туреччиною); 28 червня 1651 р. – битва під Берестечком; 28 вересня 1651 р. – Білоцерківський договір; 18 січня 1654 р. – Переяславська рада.

Імена: Богун Іван; Борецький Іов; Бутурлін Василь; Вишневецький Ярема (Корибут-Вишневецький Ярема-Міхал); Головацький Петро; Гуня Дмитро; Заславський Домінік; Іслам-Гірей; Калиновський Марцін; Конєцпольський Олександр; Косинський Криштоф; Кривоніс Максим; Лобода Григорій; Лупул (Лупу) Василь;Наливайко Северин; Осторог Міколай; Острянин (Остряниця) Яцко (Яків); Павлюк Павло; Потоцький Міколай; Сагайдачний (Конашевич) Петро; Сулима Іван; Трясило Тарас (Федорович); Хмельницький Богдан (Зіновій); Хмельницький Тимофій; Чаплинський Даніель; Шаула Матвій; Ян Казимір.

Перевірте себе: Яких ватажків козацько-селянських повстань кінця ХVI – початку ХVII ст. ви запам’ятали? Пригадайте, які політичні, національно-релігійні, соціально-економічні причини призвели до повстання 1648 р. Що послужило приводом до повстання? Кого Б.Хмельницький мав за союзників у війні проти Польщі?

Поміркуйте: Чому визвольну війну під проводом Б.Хмельницького деякі дослідники називають українською буржуазно-демократичною революцією? Які негативні і позитивні наслідки для України мала визвольна війна і гетьманування Богдана Хмельницького? Чи була альтернатива Переяславській раді?

Обговоримо на семінарі: Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (рушійні сили, характер, значення). Організація української козацької держави Б.Хмельницького.

Рекомендована література:

v Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ – ХVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

v Землинський В. Богдан Хмельницький. – К., 1989.

v Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К., 1994.

v Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 1995.

v Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). – К., 1999.

v Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття: Причини і початок Руїни. – К., 1998.

Допоміжна література:

v Гійом Левасер де Боплан. Опис України. Проспер Меріме. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

v Горобець В.М. Московська політика Б.Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Український історичний журнал. – 1995. – № 4.

v Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // Український історичний журнал. – 2000. – №№ 1, 2.

v Гуржій О.І. Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVІІ ст. (1654–1657 рр.) // Український історичний журнал­. – 1992. – №№ 10–14.

v Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). – К., 1961.

v Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994. – С. 46–56.

v Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 124–140.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 8–12, 14–15.

v Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної українсь­кої нації // Український історичний журнал. – 1995. – № 4.

v Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 5. – Т. 5. – С. 108–109, 438–458.

v Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки // Український історичний журнал. – 2003. – № 6; 2004. – № 1.

v Степанков В.С. Українська революція 1648–1676 рр. у контексті європейського революційного руху XVІ–XVІІ ст.: спроба порівняльного аналізу // Український історичний журнал. – 1997. – № 1.

v Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної Української держави: причини, укладення, наслідки // Український історичний журнал. – 2003. – №№ 1,3; 2004. – № 4.

v Яковлів А. Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках і договір гетьмана Б.Хмельницького 1654 року // Український історичний журнал. – 1993. – № 3.

Лекція 7

Україна періоду Руїни

Боротьба за владу: від Ю.Хмельницького до П.Тетері. В ході національно-визвольної революції, розпочатої у 1648 р., на значній частині українських теренів була встановлена місцева адміністрація, а колишня магнатська еліта, як українського походження, так і чужоземного, поступилася владою новій козацькій верхівці. Проте чимало болючих проблем лишилися нерозв’язаними. Серед лідерів, винесених бурхливою хвилею національного відродження до вищих ешелонів влади, виникли гострі суперечності щодо того, чи лишатися Ук­раїні під Москвою, чи ж шукати інших покровителів. Дедалі відчутнішими ставали й протиріччя між козацькою старшиною, яка прагнула утвердити за собою вакантне місце шляхти, та селянами й рядовим козацтвом, котрі не бажали втрачати можливість сформувати стан вільних козаків-зем­ле­ро­бів.

І настали в Україні часи суспільного розбрату та внутрішніх чвар, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення й поділів вже сплюндрованого краю. Називають цей період Руїною.

Виконуючи волю Б.Хмельницького, який вважав, що стабільність нової української держави здатна забезпечити тільки династична монархія, старшинська козацька рада ще в квітні 1657 р. прийняла рішення про встановлення спадковості гетьманства. Однак після смерті Богдана швидко знайшлися інші претенденти на владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у 16-річного Ю.Хмельницького полковник Г.Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв генеральний писар І.Виговський (1657–1659): старшинська рада обрала його гетьманом – «поки змужніє» Юрій (невдовзі й це обме­ження було зняте).

Однак Виговський дуже швидко, по мірі того як стрімко зростало його власне багатство, почав втрачати авторитет у народі. Невдоволення мас викликало його відверте нехтування традиційни­ми «свободами і вільностями» городового й запорозького козацтва. Після необачної спроби відновити шляхет­ське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків, проти нього піднялися козаки Полтавського полку (на чолі з М.Пушкарем) й Запорожжя.

Протягом лютого–березня 1658 р. І.Виговський вів складну й важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. З одного боку, він проводив курс на зближення – на антиросійській платформі – з Річчю Посполитою і Кримом, з другого – робив такі по­ступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, погодився на прибуття воєвод до українських «знатних міст» й передачу їм адміністративної влади, зголосився допусти­ти воєвод з комісарами для складання козаць­кого реєстру й перепису міщан, млинів, оренд то­що, уступив Москві низку білоруських міст, запропону­вав взяти на себе функції «вмиротворення» Запорожжя й Полтавського полку.

Московія ж, майстерно розігруючи карту прими­рення сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, формую­чи з козацтва, старшин і духовенства угруповання своїх прихильників. Починаючи з березня в повстанський рух втяглися десятки тисяч селян, міщан і козаків, вони громили маєтки шляхти й старшин, розправлялися з їх власниками, орендарями, збира­чами податків. Боротьба переросла в громадянську війну. У ролі політичного керівника виступало Запорожжя, яке під прапором захисту козацьких прав і вільностей від «ляха» гетьмана, домагалося скликання чорної ради.

Дочекавшись у першій половині квітня підходу татар, І.Виговський вирішив розпочати ак­тивні операції проти повстанців. Він провів мобілізацію армії. Водночас направив посла до Польщі з повідомленням, що тепер найліпший час для переговорів про повер­нення козацької України до складу королівства. У першій половині травня українсько-кримська армія розпочала переправу через Дніпро.

Гетьманське військо, безжалісно спустошуючи околиці, оточило Полтаву. На початку червня І.Ви­говський надіслав ультиматум: визнати його владу і взяти участь у воєнній кампанії проти Московії. М.Пушкар засвідчив готовність скласти зброю, але за умови надіслання назад до Криму орди і відмови гетьмана від московського походу. Тоді І.Виговський пригро­зив узяти Полтаву штурмом і всіх бунтівників знищити. У запеклому бою 10 червня в околицях міста повстанці зазнали поразки (полягло, за одними даними, 15 тис., за іншими – 30 тис. осіб). М.Пушкар потра­пив до полону і був страчений (за свідченням інших джерел, його було вбито в бою, а голову принесено гетьману).

Частину захоплених до полону повстанців було страчено, інших – віддано татарам. Наступного дня І.Виговський увійшов до Полтави і «козаків велів усіх вирубати, а жінок і дітей і міщан і мужиків всіх віддав татарам», а саме місто дощенту зруйнував. Гетьман доз­волив союзникам грабувати міста й села аж до м. Лубни і р. Сули. Щоб довершити розгром опозиції, він наказав стратити кількох полковників і 12 сот­ників. Усього внаслідок цієї каральної експедиції загину­ло щонайменше 50 тис. осіб. Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної України, окрес­лилася вкрай негативна тенденція його протистояння до Правобережжя.

Переговори з Поль­щею за­вершилися схваленням 5 липня 1658 р. проекту угоди, статті якої пізніше лягли в основу Гадяцького договору. Виговський прагнув домогтися вход­ження козацької України до Речі Посполитої як суб’єкта рівноправної федерації, що викликало невдо­волення правлячих кіл Польщі.

У вересні неподалік Гадяча розпочалися переговори Виговського з Польщею. Значна частина старшин виступила проти розриву договору з Московією. На зібраній 16 вересня козацькій раді українська сторона наполягала на створенні удільно­го Руського князівства (в етнічних межах України), скасування унії й повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська – погоджувалася на визнання Русь­кого князівства у межах виключно козацької України (Брацлавського, Київського, Чернігівського воє­водств). Нарешті українці пішли на поступки і договір було укладено.

За ним Руське кня­зівство (у тексті немає терміну «Велике») входило на правах формально рівноправного суб’єкта федерації до «єдиної і неподільної Речі Посполитої». Гетьман виступав одноразово київським воєво­дою і першим сенатором. Влада гетьмана – пожиттєва, а після його смерті король призначатиме нового з 4 претен­дентів, обраних українськими станами. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-те­риторіальний устрій. Князівство позбавлялося права на міжнародні відносини, його збройні сили обмежувалися 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин передба­чалося повернення до становища, яке існувало на 1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і вільності (100 осіб з кожного полку отри­мували шляхетство). Визнавалася свобода релігійного віросповідання (католицького чи православного), гарантувалися права православної церкви на терені всієї етнічної України. Дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень.

Отже, Гадяцький договір засвідчував відмову від реалізації ідей соборності та незалежності, ліквідовував соціальні та економічні здобутки української революції, що неминуче мало викликати спа­лах соціальної боротьби.

Відіславши 18 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжив похід до мос­ковського кордону. Але виступ проти війни з Росією козаків і частини старшини змусив його припинити наступ і розпустити армію. Цим скористалося російське військо, котре на початку листопада вступило в Україну. Так розпочалася українсько-московська війна, що зумо­вила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий спалах політичної боротьби.

Після прибуття 4–5 тис. жовнірів й одержання звістки про наближення татар наприкінці грудня Виговський вирушив на Лівобережжя, щоб відновити свою вла­ду. По дорозі гетьман вдавався до репресивних заходів: дозволив татарам брати у ясир населення міст і сіл, вороже настроєних до нього, розпорядився розпочати переселення на Правобережжя мешканців Полтавського і Миргородського полків. Це тільки по­силювало ненависть населення до гетьмана й штовхали його супротивників в обійми Московії.

На початку квітня 1659 р. російське військо, очолюване князем О.Трубєцким, що загалом налічувало 100 тис. осіб, перейшло в наступ, однак було розбите під Конотопом у червні. Вражену поразкою Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославлю.

Блискуча перемога відкривала перспективу для успішного завершення протиборства з Московією й припи­нення громадянської війни. Однак реалізувати її гетьманові не вдалося. По-перше, невдоволена підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів до порозуміння з Росією, внаслідок чого воєнні дії ве­лися дуже мляво, по-друге, І.Виговський знову вдав­ся до терору щодо опозиції, що посилило ненависть до нього значної частини населення Лівобережжя (а водночас і про­московські настрої); по-третє, татари, набравши здобичі, повернулися до Криму, а без них воювати гетьман не наважився.

Тим часом у Лівобережжі посилився анти­гетьманський, і відповідно проросійський, рух. До кінця вересня на вірність царю присягнула більшість лівобережних полков­ників. Скориставшись сприятливою обстановкою, О.Трубєцкой перейшов у наступ і на початку жовт­ня увійшов до Переяслава.

Різко погіршилося становище гетьма­на і на Правобережжі, де опозиційні сили зосередилися навколо Ю.Хмельницького. На середину вересня у його таборі зібралося близько 10 тис. осіб. Щоб урятувати ситуацію, І.Ви­говський скликав чорну раду. Та козаки почали звинувачувати гетьмана в ігноруванні інтересів козацької України, й після тривалих переговорів він змушений був повер­нути клейноди. Близько 24 вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю.Хмель­ницького (1659–1663).

Перед новим гетьманом стояли надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом’якшити соціальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «черні», так і олігархічній сваволі старшин. І, що найголовніше, запобігти загрозі територіального розпаду України на Лівобережжя, Правобережжя та Запорожжя, домогтися повного суверенітету та об’єднання етнічно-ук­раїнських земель у межах держави.

Досить складною була зовнішньополітична си­туація. Так, у Лівобережжі перебували московські війська, які користувалися підтримкою значної час­тини населення, тому продовження війни з Московією означало подальший розвиток громадянської війни. Слід було шукати порозуміння. Водночас розрив до­говору з Річчю Посполитою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з нею та Кримсь­ким ханством. Тому уряд прийняв рішення діяти обережно, граючи на суперечностях між Московією й Річчю Посполитою.

Ю.Хмельницький вирішив укласти новий до­говір з Московією. Однак, О.Тру­бєцкой, вдавшись до військового шантажу, домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського до­говору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Зміст договору переносив характер українсько-мос­ковських відносин із сфери конфедеративного союзу у пло­щину обмеженої автономії України в складі Росії. Відповідно до нього козацька Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, а той втрачав право признача­ти й звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати у похід без царського дозволу. Забороня­лися зносини з іншими країнами. Російські воєводи отримували змогу прибути разом із залогами до Пере­яслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава й Умані. Київ­ська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.

Добре освічений і не позбавлений гостро­го розуму гетьман Ю.Хмельницький не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграш­кою в руках лідерів політичних угруповань. Тому, усвідомлюючи свою слабкість, він уже в лютому 1660 р. почав висловлювати міркування про небажання обіймати гетьманську посаду.

Тим часом у політичній свідомості еліти неухильно зміцнювались небезпечні тенденції: по-перше, відмо­ви від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів, по-друге, при розв’язанні внутрішньо­політичних проблем все більше покладатися на уряди іноземних країн (в залежності від орієнтації тих чи інших угруповань). Все реальнішою ставала загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина, при підтримці Мос­ковії, взяла курс на відокремлення від Правобережжя. Становище ж селянства й незаможного козацтва помітно погіршувалося внаслідок величезних зловживань старшини.

Невдоволення широких кіл незаможного козац­тва вміло використав у політичній боротьбі запорозький гетьман І.Брюховецький (1663–1668). Він створив собі авторитет найрішучішого борця за козацькі права й вільності. Як палкий прихильник московської орієнтації, Брюховецький часто висловлювався за ліквідацію гетьманату й створення князівства на чолі з російським царевичем Федором.

Зазнавши влітку 1662 р. серйозної поразки під час нового походу в Лівобереж­ну Україну, Ю.Хмельницький остаточно вирішив скласти повноваження гетьмана. В першій половині січня 1663 р. на скликаній у Чигирині ко­зацькій раді гетьманом обирається П.Тетеря (1663–1665).

П.Тетеря підтримав наміри Яна Казиміра розпочати воєнні дії проти Московії, сподіваючись за допомогою Польщі домогтися возз’єднання козацької України. З прибуттям у другій половині вересня 22-тисячного польського війська під проводом короля, він спробував заручитися підтрим­кою з боку Запорожжя та населення Лівобережжя. Однак боротьба за владу між різними політичними угрупованнями завершилася тим, що Тетеря втік до Польщі, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву.

Гетьманство П.Дорошенка. Новим гетьманом Правобережжя був обраний П.Дорошенко (1665–1676) – поборник ідеї сильної, самостійної, соборної України. Його діяльність розпочалася у дуже несприятливій внутрішній і геополітичній обстановці. Роз­членована на два гетьманства держава була знесилена безкінечною війною. Так, на середину 60-х рр. лише Правобережжя втратило близько 70% свого населення.

Складалася сприятлива ситуація для поділу земель Ук­раїни між Московією і Річчю Посполитою. Російський уряд, висловлюючи готовність встановити кордон по р. Дніпро, відмовився від надання істотної допомоги повстанцям Правобереж­жя й повів курс на інкорпорацію Лівобережжя. Восени 1665 р. І.Брюховецькому було нав’язано ук­ладення нового договору. «Московські статті» передбачали перебування воєвод і мос­ковських залог в усіх великих містах, передання збору податків воєводам, здійснення виборів гетьмана лише в присутності царського представника, заборону гетьману зовнішньополітичної діяльності тощо. У березні 1666 р. І.Брюховецький отримав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гар­мати та запаси продовольства у містах. Розпочався перепис населення й збір податків до московської скарбниці.

Реально оцінюючи обстановку, П.Дорошенко прагнув перш за все домогтися зміцнен­ня влади у Правобережжі, щоб згодом приступити до возз’єднання козацької України (при цьому сподівав­ся отримати допомогу з боку польського уряду). Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські пов­новаження і ухвалила направити до короля посольство, аби домагатися виведення польських за­лог, замирення з Лівобережною Україною, ліквідації унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війсь­ка Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій та ін. Однак, як і слід було очікувати, най­важливіші з вимог Ян Казимір відхилив.

П.Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим кримським ханом. А в липні–серпні, коли спалахнуло велике повстання Переяславсь­кого полку проти московської політики та влади І.Брюховецького, зробив першу спробу поширити свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання було придушене, вона зазнала невдачі.

Восени 1666 р. гетьман дійшов висновку, що об’єднання України під верховенством Польської корони не підтримується більшістю населення, а Річ Посполита не надасть дієвої допомоги у реалізації пла­ну возз’єднання козацької держави. Гетьман вбачав можливість піти на зближення з Портою, володар якої запропонував визнання удільності України та згодився надати військову допомогу на умовах своєї протекції.

Щоб уникнути кровопролитної міжусобної боротьби, Дорошенко закликав козаків всієї України (включаючи Лівобережжя й Запорожжя) зібрати чорну раду на р. Росаві з метою обрання єди­ного гетьмана, засвідчуючи готовність покласти свою булаву й визнати владу того, кого обере більшість. Цей крок знайшов розуміння й підтримку козац­тва, однак І.Брюховецький та більшість лівобережної старшини відмовилися з’явитися на раду. Тож задум П.Дорошенка не був реалізований.

Чимало уваги наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. П.Дорошенко приділив переговорам з Росією. Гетьман погоджувався прийняти царську про­текцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках не буде російських воєвод та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуться податки; козацькі права і вільності не порушу­ватимуться; гетьманом обох боків Дніпра стане П.Дорошенко, а І.Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки московська сторона не погодилася на це, переговори зазнали невдачі.

Важливо відзначити, що на той час лівобережний гетьман І.Брюховецький з гарячого прихильника московської орієнтації став її противником.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережжі вибух­нуло антимосковське повстання. До середини березня більшість території краю була звільнена з-під влади московського уряду. Тоді ж стали рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У червні, прийнявши посольство від І.Брю­ховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, П.Дорошенко вирішив об’єднати козацьку Україну й усунути Брюховецького, для чого направив до того сотників з вимогою віддати клейноди. Брюховецький відмовився. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана на­близилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І.Брюховецького, схопили його й приве­ли до Дорошенка. Останній почав докоряти, чому, мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений пе­ребігом подій, І.Брюховецький мовчав. Відразу по тому, можливо, не без згоди правобережного гетьма­на, козаки накинулися на Брюховецького і за мить забили його. Гетьманом возз’єднаної України козацька рада обрала П.Дорошенка.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили все Лівобе­режжя. Практично всі стани й соціальні групи укра­їнського суспільства підтримували його програму. Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідую­чи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. Держава знову розпалася на два гетьманства.

В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею 30 січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир’я на 13,5 років. За ним Лівобережна Україна і Київ залишались у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Запорожжям мали правити обидві держави разом, та насправді воно визнавало управління лише з боку Росії.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянські повстання. Населення Лівобережжя найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне – втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Д.Многогрішним (1669–1672) та І.Самойловичем (1672–1687) обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів – без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов’язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства й інші злочинні дії щодо українського населення не припинялися.

По двадцяти роках після Андрусова, 6 травня 1686 р., між Росією і Польщею був підписаний договір, названий «Трактатом про вічний мир». Він зафіксував остаточне визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної України до Росії, зафіксував за нею також право на Київ із навколишніми землями та Запорожжя. Більша частина Правобережної України залишилась під владою Речі Посполитої.

Таким чином, за доби Руїни гучні перемоги часів Б.Хмельницького були зведені нанівець нездатністю українців об’єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення. Збе­регти вдалося лише незначну частину колишніх завоювань.

Правління І.Мазепи та його наслідки. Скинення з гетьманства І.Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І.Мазепи (бл. 1639–1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім’ям пов’язана ще одна спроба створення власної держави.

При обранні нового гетьмана були укладені «Коломацькі статті» – договірні умови між старши­нами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана, у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. А завдяки політичному хисту І.Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків).

Мазепа знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння були збудовані й відреставровані понад 20 великих православних храмів, чимало монастирів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін. Він надавав матеріальну допомогу спудеям.

Зі сприяння Мазепи старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Майнова нерівність козацтва була узаконена в 1698 р.: залежно від матеріального становища їх розділили на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу).

Хоч І.Мазепа пожертвував на благодійні цілі величезні особисті кошти (більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.), він так і не здобув прихильності простого люду. Його вважали панським, старшинським гетьманом, вірним прислужником московського уряду. Знаючи про службу Мазепи в молодості при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що гетьман – таємний католик. З політичними конкурентами з числа козацьких ватажків Мазепа розправлявся рішуче й жорстоко.

Довгий час гетьман був у дружніх стосунках з російським царем Петром І (1672–1725, трон посів у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І, уклавши мир з Туреччиною, почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря.

Після проголошення цієї війни російський цар фактично пере


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!