Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Населення України І тис. н. е



Античні міста Північного Причорномор’я.Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) ви­никли на завершальному етапі «великої грець­кої колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Бере­зань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузь­кому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокре­ма металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шля­хом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.

Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпе­чення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом во­ни розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська окру­га – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис.

За устроєм північнопричорноморські дер­жави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Бос­порського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовлас­никам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження.

Греки Північного Причорномор’я вирощу­вали зерно, займалися виноградарством, ско­тарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, ви­чинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті ви­готовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі виро­би тощо.

У колоніях була ши­роко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багать­ох північнопон­тійсь­ких держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятибор­ство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зев­с, Афродіта, Діоніс-Вакх. Велике значення ма­ло й вшанування героїв – Ахілла і Ге­ракла.



Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утворення­ми, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщува­лись у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.

Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впровад­жується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства.

Впливи античних північнопричорноморсь­ких міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Зав­дяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями.

Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римсь­ких гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, при­падає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

Проблема походження слов’ян. На історичну арену слов’яни виходять з початком нової ери. Відтоді вони займають чільне місце серед інших етнічних утворень. Однак більш раннє минуле слов’ян писемними джерелами не забезпечене. Щодо їх походження і місця початкового проживання існує кілька теорій (Дунайська, Вісло-Одерська, Вісло-Дніпровська, Дніпро-Одерська тощо).



Доісторичний період слов’янства розділяють на 4 етапи: мовні предки слов’ян – існування германо-балто-слов’янської спільності (неоліт, енеоліт); протослов’яни, які на початку етапу ще не виокремилися з балто-слов’янської спільності, представленої культурами шнурової кераміки, або «бойових сокир» (кінець енеоліту, ІІІ тис. до н. е. – початок ІІ тис. до н. е.); праслов’яни (доба бронзи, друга половина ІІ тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець ІІ – початок І тис. до н. е.).

Праслов’ян доби бронзи фахівці пов’язують з археологічними пам’ятками тшинецько-комарівської культури, ареал поширення якої у ХV–ХІІ ст. до н. е. охоплював смугу лісостепів завширшки до 400 км, витягнуту від Одеру до Середнього Подніпров’я. Її наступницею наприкінці бронзової доби стала білогрудівська культура Полісся та північних районів правобережного Лісостепу, а у ранньому залізному віці – чорноліська культураПівнічно-Західної України. Остання зазнала значних впливів фракійського населення, але її північна група впевнено зіставляється з праслов’янами.

Протягом ІІ–І тис. до н. е. праслов’яни, переміщуючись, могли займати різні території в межах окресленого регіону. Нині дедалі чіткіше вимальовується належність до процесу їхньої етнічної консолідації поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра.

Слов’яни І тис. н. е. Вперше про власне слов’ян – венедів (чи ве­нетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійсь­кий, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, на­лежать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її поя­ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам’ятки та київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східно­го слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежні політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створен­ня ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку ан­ти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь­ково-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен тогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме ан­ти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісосте­пової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена ак­тивно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні авто­ри. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йо­му приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шану­ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож­ний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів піши­ми, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі на­зви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися по­лянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвали­ся дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази­вали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало земле­робство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.

Дедалі більше удосконалювались ремесла. Метало­обробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткац­тво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого зали­шалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний ха­рактер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кож­на група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже ор­ганізовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередка­ми ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряд­жався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу са­ме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримирен­них суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства – експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони поверта­лись додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов’ян було тимча­совим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на стано­вищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумов­лювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних да­вала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.

Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконували політико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті су­тички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне то­пографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і кон­троль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складо­вими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсто­ронювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не бу­ло легалізованого апарату примусу.

Продовжувався процес консолідації східнослов’ян­сь­ких угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Серед­нього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, ка­пища, требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В.Хвойкою.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язич­ницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідол – Род. Зображення бо­жества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зобра­ження. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вша­новували звірів, дерева, каміння тощо.

Вірування знайш­ли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжу­вали різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільно­стей) насипався курган.

Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.

Неслов’янське населення України в І тис. н. е.В першу чергу назвемо давніх германців – готів. В першій половині І тис. н. е. частина їх зі скандинавського регіону через територію Польщі вирушила на південь і досягла в ІІІ ст. н. е. земель Волині та Поділля. Тут вони мешкали поряд зі слов’янсь­кими та іншими групами населення. Рух германців продовжився й далі – у напрямку берегів Чорного моря. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так зва­на держава Германаріха, яка об’єднала на деякий час під зверхністю готів різні народи: давніх слов’ян, фракійців, сарматів, пізньоскіфські племена. На території Дніпровського Правобе­режжя остготи (східні готи) проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, залишені якраз різноетнічною людністю імперії Германаріха.

Величезні зміни сталися в Надчорномор’ї після вторгнення в 370 р. у степи Східної Європи тюркомовних гунів. Вийшовши з приуральських степів, вони, як і інші кочовики, рвалися за здобиччю за Дунай, до багатих європейських країн. 3 добою гунів, вважається, почалася середнь­овічна епоха – було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін так описує гунів: «Одяга­ються вони в полотняні сорочки або шкури, харчу­ються сирим м’ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різни­ми місцинами... з кибитками, у яких проходить їхнє життя... Знай­шовши місцину, рясно вкриту травою, вони роз­міщують свої кибитки колом… знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопаш­ного бою. Озброєні вони мечами, далекобійним лу­ком та арканом, яким стягують противника з коня».

Захопивши Приазов’я, розгромивши Боспорське царство, в 375 р. гуни розбивають в межиріччі Дністра і Бугу війська Готського союзу. Імператор переможених готів Германаріх покінчив життя самогубством. Збереглися відомості, що його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни ж виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара.

Після розгрому германські племена до кінця ІV ст. перейшли далі на захід (крім деяких, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії). Сарматські ж племена з розпадом черняхівської культури приєдналися до гунів.

Прорвавшись до Центральної Європи, гуни стали силою, що наводила жах на всю Європу. Після спустошливих набігів кочо­вики створили свою державу в Паннонії (Нижнє Подунав’я). Її розквіт пов’язаний з іменем талановитого полководця Аттіли (правив з 445 р.). Але після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.

Спад­коємицею Римської імперії, після її занепаду, на сході стала Візантія, котрій вдалось утримати свої позиції в Криму до середини VІІ ст. н. е. А в регіоні причорноморських степів з кінця V ст. хвилями прокочувалися представники тюркських племен болгар, аварів, угрів та хозарів. Це посилило тиск на візантійські во­лодіння варварських племен і змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Однак потребували захисту й території передгірсько­го та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527–565) у південно-західній частині Кримського півостро­ва була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини. Це позбавляло кочовиків можливості напа­дати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з’являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт – Сугдея (сучасний Судак).

Візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поши­рення християнської релігії. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допо­могою візантійських майстрів.

Болгари й угри, перейшов­ши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн – Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою з долею більшості кочовиків. Її засвідчує все та ж «Повість временних літ»: «Ці обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів (союз племен на Волині).., і насильство вони чинили жінкам дулібським... Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і помер­ли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів великі ба­гатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовля­ють «скарби» VІІ–VІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещепина, Нові Санжари, Глодоси, Воз­несенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї тут знаходили різноманітні коштовні речі. Очевидно, це були поховальні чи по­минальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров’ї цих часів.

У VІІ ст. частина Східного Криму потра­пляє до складу Хозарського каганату, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння.

Каганат був могутнім об’єднанням, вплив яко­го певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. Хазарія протис­тояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов’янських – полян, сіверян, в’ятичів, ра­димичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх на­селені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могиль­ники, котрі виступали головним осередком Хазарії на прикордонні зі слов’янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих про­шарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, посередниц­твом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу перебувала військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов’янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, христи­янство та іудаїзм.

На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя. Тут, північніше басейнів Прип’яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов’янами. Останні виявляли вели­ку активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Висновки до теми.Україна має дуже давнє і надзвичайно яск­раве доісторичне минуле. Її землі населяло роз­маїття народів і племен, а перші люди з’явилися тут ще 1 млн. років тому. Події, що сталися на українських теренах у первісні часи, були не тільки підґрунтям власне української національної історії. Вони суттєво вплинули на історичний процес усієї Східної Європи, а деякі з них зу­мовили історичні долі народів величезних об­ширів Євразійського континенту.

Пояснюється це геополітичним місцем України на карті Європи. Усілякі новації зі стародавніх культур­них центрів Середземномор’я потрапляли у Східну Європу саме через територію України. Так, з Балкан, прийшло сюди землеробство. Близько 6 тис. років тому з надчорноморських степів почалося роз­селення індоєвропейських народів. Північно-Західна Україна, де ще за доби бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, стала батьківщиною не тільки власне українців, а й більшості слов’янських народів. Звідси, з часом, відбулося розселення слов’ян на Дунай, Одер, Ельбу, Верхній Дніпро, Оку, Волгу, на Балкани. З античних центрів Північного Над­чорномор’я культурні впливи греко-римської цивілізації поширювалися серед первісних пле­мен Східної Європи.

Різні за походженням народи залишили свій слід в істо­рії населення країни, маючи в давнину власні самоназ­ви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи та сарма­ти, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а та­кож давніші народи – всі вони на різних етапах впли­вали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства. Говорячи про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, занадто удревню­вати – там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справи­ли свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену пізніше – вже в середньовічні часи.

***

Ключові терміни та поняття:авари;анти; білогрудівська культура; болгари;Боспорське царство; Велике переселення народів; венеди (венети); вождества; волинцівська культура; готи; Готський союз; гради; гуни;древляни; емпорій; каганат; київська культура; колочинська культура; корчакська культура; Лука-Райковецька культура; община; остготи; пеньківська культура; первісна сусідська община; пізньозарубинецькі пам’ятки; поліс; поляни; празька культура; праслов’яни; рід; роменська культура; сіверяни; Славонії; склавіни; слов’яни; союз племен; суперсоюз племен; тшинецько-комарівська культура; угри; хозари; хора; християнство; чорноліська культура.

Основні дати та події: VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. – грецькі міста-колонії в північному Причорномор’ї; І–ІІ ст. н. е – перші згадки про слов’ян (венетів); кінець V – ІХ ст. – слов’янська колонізація Східної Європи; ІІІ чверть І тис. н. е. – формування союзів племен у східних слов’ян.

Імена: Амміан Марселін; Аттіла; Бож; Вінітар; Германаріх; Іоанн Ефеський; Йордан; Прокопій Кесарійський.

Перевірте себе: Які грецькі міста-держави в північному Причорномор’ї ви запам’ятали? Які археологічні культури ми маємо на увазі, коли говоримо про праслов’ян? Як вплинула на історичний розвиток слов’янства навала готів? В яких писемних джерелах знаходимо найдавніші згадки про слов’ян? Які слов’янські племена розселилися на території України на початку ІХ ст.? Який із союзів слов’янських племен існував навколо Києва? Які неслов’янські племена І тис. н. е. вплинули на формування праукраїнського етносу?

Поміркуйте: Які фактори сприяли активізації розселення слов’ян, починаючи з 5 ст. н. е.? Чому рабство не набуло значного поширення у слов’ян? Що дає дослідникам підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.? Покажіть на картах Європи та України території, які заселяли слов’яни, готи, гуни, балтські племена, хозари. Як вплинуло на історичну долю праукраїнців сусідство з античними містами-полісами, Візантією, Хозарським каганатом?

Обговоримо на семінарі: Теорії про походження і розселення слов’ян: науковий аналіз їх аргументації. Слов’яни і неслов’яни у формуванні українського етносу та державності.

Рекомендована література:

v Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.

v Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991.

v Бунятян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К., 1998.

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

v Давня історія України: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 5–9; Кн. 2. – С. 5–69, 79–150, 198–205.

v Древние славяне и Киевская Русь. – К., 1989.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

v Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.

v Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.

v Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

Допоміжна література:

v Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. – К., 1963.

v Головацкий Я. Виклади давньослов’янських легенд або міфологія. – К., 1991.

v Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991,

v Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994.

v Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.

v Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 5–14.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.

v Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К., 1994.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.

v Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1990.

v Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 1. – С. 81–115, 127–133, 373–374; Кн. 2. – С. 647–650; Кн. 5. – С. 108.

v Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.


Тема 2


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!