Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Витоки українського народу та його державності



Полтавський національ­ний технічний універси­те­т

Імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії

 

Опорний конспект лекцій

з дисципліни „Історія України”

Для студентів І курсів

Усіх спеціальностей

Напрям підготовки Дата затвердження робочої програми Шифр електронної бібліотеки
для всіх 2010 рік  

Лектор:______________ Гавриленко І.М., доцент, канд. іст. наук

Рецензенти:

Залізняк Л.Л., доктор іст. наук., професор Національного університету „Києво-Могилянська Академія”

Сминтина О.В.,доктор іст. наук., доцент Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова

(копії рецензій додаються)

 


Зміст

Вступ

Навчальний модуль I

Тема 1. Витоки українського народу та його державності

Лекція 1. Первісна історія України

Лекція 2. Відлуння грецької цивілізації на українських теренах. Походження слов’ян. Населення України І тис. н. е.

Тема 2. Русь в українській та світовій історії

Лекція 3. Київська Русь

Лекція 4. Галицько-Волинське і Литовське князівства в руській історії

Тема 3. Польський фактор в українській історії ХV - першої половини ХVІІ ст. Козацтво

Лекція 5. Походження козацтва. Польсько-католицький фактор в українській історії

Навчальний модуль II

Тема 4. Визвольна війна українського народу середини XVІІ ст. Формування та еволюція козацько-гетьманської держави

Лекція 6. Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. - 1638 р. Визвольна війна 1648-1654 рр.

Лекція 7. Україна періоду Руїни

Тема 5. Ліквідація української автономної державності. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Лекція 8. Україна у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Лекція 9. Україна в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Навчальний модуль III

Тема 6. Україна в революційних процесах 1917-1921 рр.

Лекція 10. Доба Центральної Ради. Гетьманство Павла Скоропадського

Лекція 11. Директорія у боротьбі за незалежність україни. Остаточне утвердження більшовицької влади на Україні

Тема 7. Міжвоєнний період історії українського народу (1921-1939 рр.)

Лекція 12. УСРР у 1920-ті роки

Лекція 13. Розвиток України після сталінського «великого перелому». Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки ХХ ст.

Тема 8. Україна в роки Другої світової війни



Лекція 14. Друга світова війна і Україна

Тема 9. Суспільно-політичний розвиток України від другої половини 40-х до 80-х рр. XX ст.

Лекція 15. Україна в кінці 1940-х - першій половині 1960-х рр.

Лекція 16. Розвиток України в період «застою»

Навчальний модуль IV

Тема 10. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна в сучасному світі

Лекція 17. Україна в роки «перебудови»

Лекція 18. Здобуття Україною незалежності. Сучасний етап розвитку


Вступ

Бути свідомим громадянином держави і не знати її історію – неможливо.

Немало проблем, які має розв’язати наше суспільство зараз та у найближчі роки, мають своє коріння у минулому: далекому чи недавньому. Попередні покоління накопичили колосальний історичний досвід, ігнорування якого вкрай небезпечне. Пізнання цього досвіду – одне з практичних завдань історичної науки.

Слово «історія» – грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Як одна з гуманітарних наук історія вивчає минуле людства в усій його конкретності й різноманітності, узагальнює історичний досвід. Існує всесвітня (загальна) історія та історія окремих країн і народів.

Історія України вивчає минуле нашого народу на основних землях його проживання, а також історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Історія взаємозумовлена і взаємозалежна з такими явищами як історична пам’ять та свідомість. Історична свідомість – одна з форм суспільної свідомості, що дає змогу людству осмислено відтворювати, реконструювати свій поступальний рух у часі.



Історична пам’ять – це здатність людської свідомості відтворювати минуле. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із виявів історичної пам’яті є спогади учасників певних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до перекручень і прикрашань, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп – тоді постає небезпека містифікацій минулого). Критичне сприйняття історичної пам’яті – одне із завдань історичної науки, у якої є всі можливості проникнення в її глибини та відтворення цілісної правдивої картини минулого.

У нашому курсі ми приділятимемо увагу насамперед етно- та соціально-політичному аспектам вивчення історії України. Відразу ж роз’яснимо зміст відповідних термінів. Давньогрецьке «етнос», що збігається з латинським «націо», перекладається як «народ» і означає таку спільність людей, котра усвідомлює свою відмінність від інших за територією проживання й особливостями господарства, самоврядування, культури, мови. Політика є сферою відносин націй, суспільних класів, верств, страт та інших історичних спільнот, що визначається їхніми інтересами й цілями, спрямованими на засвоєння, утримання й використання державної влади.

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складають окремі соціальні групи, які розглядають багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх прагнень і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Тож не дивно, що минуле України, яскраве і трагічне, викликає далеко не однозначне сприйняття. Одні безмірно героїзують та возвеличують усе, що відбувалося колись на теренах Батьківщини, і твердять про необхідність гордитися ним. На думку інших, історія ця не варта оспівування, оскільки, мовляв, у ній переважали здебільшого непривабливі, а то й ганебні сторінки. Є, на жаль, і люди, байдужі до минулого.

Та, якби там не було, вже в силу геополітичного розташування України, події, що відбувалися тут, нерідко визначали історичні долі всієї Європи.

У взаємних відносинах з іншими народами кожен сприймає чужу історію теж через призму власних інтересів. Так виникає різне трактування тих самих подій – залежне від політичної позиції автора. Наприклад, війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як визвольна – з позицій українського народу, як безглуздий селянський бунт, що не мав позитивних в історичній перспективі наслідків, – з польських позицій, чи як реалізація віковічного прагнення українського народу до єднання зі «старшим братом» – з російських позицій.

Якщо брати проблему ширше, то існує кілька концепцій історії України (концепція – це певний спосіб розуміння, тлумачення, інтер­претації якогось явища, процесу, головна точка зору на них, сукупність ідей їх сис­темного висвітлення). Наукова концепція історії України, підвалини якої закладені ще наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст., передусім – працями Михайла Грушевського, позбавлена ідеологічних пут після здобуття Україною незалежності, активно твориться нинішнім поколінням вітчизняних істориків.

З цією концепцією намагаються конкурувати кілька інших, різною мірою віддалених від істини. Одна з них тримається на переконанні в одвічності українського етносу на займаних ним теренах, і тоді українці зображаються чи не найдавнішим народом у світі. Згідно іншої концепції, ніякої самостійної України раніше не існувало, а була «Малоросія» як складова частина держави російської. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література. Радянська історична концепція, що походила від сталінського курсу «Історії ВКП(б)» й благополучно пережила свого часу дві десталінізації – хрущовську й горбачовську, ґрунтувалась на імперських російських традиціях, оснащених «класовим підходом».

Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об’єктивність. Перше означає, що будь-яке явище чи подія повинні вивчатися в розвитку, починаючи від передумов його виникнення. Друге спонукає істориків здійснювати прискіпливий критичний аналіз джерел на їх достовірність і повноту, залучати якомога більше коло джерел, різноманітних за характером, а головне – за будь-яких обставин зберігати неупередженість. Неприйнятними для вченого є свавільне відкидання одних джерел за рахунок інших, ігнорування й замовчування інформації, що суперечить особистій думці, бажання утвердити власну версію на основі ймовірних припущень, а не доведених фактів. Над істориком не повинні тяжіти ті чи інші національні, класові, релігійні та інші стереотипи.

Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерела є різними за походженням: усні, письмові, матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами. Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості. Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметом лінгвістики (мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.

Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

Пропонований посібник відповідає навчальній програмі дисципліни «Історія України» і містить, тією чи іншою мірою, практично всі питання, що виноситимуться на підсумковий контроль знань студентів. Поглибленому вивченню матеріалу можуть посприяти також, крім літератури, вказаної наприкінці кожної теми, наступні історичні дослідження, підручники, навчальні посібники та довідники:

v Багалій Д. Нарис історії України. – К., 1994.

v Бойко О.Д. Історія України: Запитання і відповіді. – К., 1997.

v Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2003.

v Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1997.

v Брайчевский М.Ю. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.

v Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.

v Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.

v Грушевський М. Історія України–Руси: В 11-ти томах, 12 книгах. – К., 1991–1998.

v Довідник з історії України: У 2-х томах. – К., 1993, 1995.

v Довідник з історії України: А–Я. – К., 2001.

v Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2-х томах. – К., 1991–1992.

v Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990.

v Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992.

v Історія України: Вид. 3-тє / За ред. В.А.Смолія. – К., 2002.

v Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст. – К., 1993.

v Історія України в особах: ХІХ–ХХ ст. – К., 1995.

v Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997.

v Історія України: Курс лекцій: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. Л.Г.Мельник. – К., 1991–1992.

v Історія України: нове бачення: У 2-х томах / За ред. В.А.Смолія. – К., 1995–1996.

v Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

v Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К., 1993.

v Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1992.

v Малий словник історії України. – К., 1997.

v Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України: У 3-х томах. – К., 1993.

v Політична історія України / За ред. В.І.Танцюри. – К., 2002.

v Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. – К., 1992.

v Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 1. – Харків, 1995.

v Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 2 (Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року). – Харків, 1997.

v Светлична В.В. Історія України: Навч. посібник. – К., 2002.

v Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991 (та наступні видання).

v Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

Текст, позначений подвійними квадратними дужками –[[...]], може бути використаний студентами при підготовці до семінарських занять, або ж призначається для самостійного вивчення.


Навчальний модуль I

Тема 1

Витоки українського народу та його державності

Короткий зміст теми:

Проблема походження людини та людської цивілізації на території сучасної України. Рід, плем’я, племінний союз і етнос (народ). Рада племені, рада старійшин і вождь племені чи союзу племен як зародки державності.

Лінгвістика, писемність, міфологія, археологія, антропологія як джерела дослідження прадавніх історичних витоків українського етносу.

Проблема етнічної ідентифікації археологічних культур (трипільської, ямної, зарубинецької, черняхівської та ін.)

Слов’яни та інші народи у формуванні українського етносу та державності: колонізаційна і автохтонна теорії.

Поліетнічність прадавніх історичних витоків українців і провідна роль східнослов’янських племен в етногенезі українського народу.

Місце прадавнього населення сучасних українських земель у світовій цивілізації свого часу.

Лекція 1

Первісна історія України

Вступ до теми. Україна займає одну з ключових позицій на культурно-історичній карті давньої Європи. До появи на українських теренах власне українців тут проживали сотні стародавніх народів. Вони лишили після себе не лише матеріальні свідчення перебування у формі різноманітних археологічних пам’яток, але й культурні надбання, котрі згодом стали складовими української культури. Тому вивчення минулого, починаючи з найдавніших часів, є неодмінною умовою для правдивого розуміння української національної історії та культури.

Кам’яна доба.Первісна людина на території сучасної України з’явилася ще за доби па­леоліту.Так фахівці називають початковий і найдовший період іс­торії, коли відбу­лося виділення людини з тваринного світу, з’явилися перші штучні знаряддя праці. В ранньому палеоліті почалося й роз­селення людства з Афри­канського континенту в Європу та Азію.

На українських землях первісна людина з’явила­ся у так звану ашельську добу, що датується проміжком від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. Це був час найдавніших людей – архантропів, об’єм мозку яких ко­ливався від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини 1400–2000 см3). Архантропи освоювали нові території, проживаючи невеликими групами-общинами. Користувалися вони досить однотип­ними кам’яними знаряддями, наприклад ручними рубилами, виготовляли й знаряддя з кістки, рогів та деревини. Основними господарськими заняттями виступа­ли полювання на диких тварин, у тому числі великих, та збирання рослинної їжі – плодів, ягід, коріння.

Архантропи використовували вогонь, але ще не вміли його штучно видобувати. Оволодіння вогнем мало величезне значення: він забезпечував надійний захист від холоду та звірів, давав мож­ливість заселяти раніше недоступні райони, термічно обробляти м’ясну їжу.

У різних регіонах України знайдено близько 30 ашельських стоянок. Найдавніша з них – Королево, що на березі р. Тиса у Закарпатті, – датується приблизно 1 млн. років. Кам’яні знаряддя праці та сліди їх виробництва виявлені тут на глибині 12 м від сучасної поверхні.

Розселення прадавніх колек­тивів на територію України відбулось, скоріше всього, із західної частини Передньої Азії та півдня Централь­ної Європи (передусім з Балкан). Освоєння нових теренів було процесом тривалим, що мав, вірогідно, хвилеподібний, перемінний характер.

Подальша еволюція людини привела до появи в середньому палеоліті, інакше – доба мустьє (150–35 тис. років тому), неандертальців, або палеоантропів (давніх людей). В Україні відо­мо близько 200 їхніх стоянок. Кам’яні знаряддя неандертальців стали досконалішими й більш різно­манітними. Особливе значення мали гостроконечники, що використову­вались як ножі і, мабуть, як наконечники для списів, а, крім них, – скребла.

Зовні неандерталець був корінної статури, трохи сутулий, з роз­винутою мускулатурою (сила його кисті в 5 разів перевищувала можливості сучасної людини). Будову черепа та мозок (об’єм 925–1800 см3) він мав порівняно примітивні, го­лову – досить велику, видовженої форми, з низьким лобом і нависаючим надбрів’ям.

Будучи сучасниками великого зледеніння з різким похолоданням клімату, неандертальці проживали в пе­черах, пристосовуючи їх під житло, та просто неба. Їм доводилося вести украй тяжку боротьбу за існування. Люди часто голодували, серед них була ви­сока смертність. 55% неандертальців помирали, не досягши навіть 20-річного віку, і майже ніхто не доживав до 50 років.

Неандертальці мали почуття родинних зв’язків. В багатьох печерах знайдені рештки штучних поховань, що вказує й на зародження релігійних уявлень.

В добу існування неандертальців відбулася поява «людини розумної», латинню «Homo sapіens». Викопних людей су­часного типу ще називають кроманьйонця­ми, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п’ять їхніх кістяків. У фізичному плані кроманьйонець відрізнявся від нас хіба-що більшою кремезністю. Розселення цих людей в Європі почалося близько 40–35 тис. років тому. З цього часу й бере початок період пізнього палеоліту, який завершився близько 11 тис. років тому.

Техніка виготовлення знарядь праці й госпо­дарство кроманьйонців досягли досить високого ступеня розвитку. Вони створювали різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі слугувало полювання на великих тварин – мамута, зубра, бізона, носо­рога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою: з’явились дротики, гарпуни, списометалки.

Кроманьйонці споруджували жит­ла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. Як будівельний матеріал використо­вувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин.

Людина пізнього палеоліту мешкала невеликими (до 50 чоловік) общинами. Деякими дослідниками припускається, що в цю ж епоху склався родовий лад. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і вшанування померлих; магія – віра в те, що закли­наннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колек­тиву предка із світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

По закінченні льодовикового періоду (14–12 тис. років тому) кліматичні умови зазнали значних змін. В результаті потепління склалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. На територіях, де раніше був тундростеп, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамути, шерстисті носороги й інші тварини, котрі виступали головним джерелом їжі в попередні часи. Ліси за­селили олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, степи – бик, кінь, антилопа-сайга й інші сучасні тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву середнь­ого кам’яного віку – мезоліту (9–6 тис. до н. е.). Умови життя людей, зокрема прийоми добування їжі, різко змінились, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло. Почалося широке використання при полюванні досить складного для того часу механічного знаряддя – лука. Великі мисливські колективи, необхідні для вдалого промислу мамутів та бізонів, змінились порівняно невеликими групами лісових мисливців. Озброєна луком людина навчилась забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту і мала тепер більшу самостійність та можливість полювати індивідуально.

Крім мисливства одним із основних занять стає рибальство. Були винайдені різноманітні пристосування для цього та човни, видовбані з цільних стовбурів дерев. Важливого значення набуло збирання річко­вих і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною та помічником на полюванні став собака.

У добу мезоліту померлих почали ховати вже не на території стоянок, а за їх межами – у давніх родових могильниках.

Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного ба­лансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарст­ва. Привласнюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворю­ючі – землеробство й скотарство. Це відбулося вже в добу неоліту (новому кам’яному віці), коли давнє населення України VІ–ІІІ тис. до н. е. досягло нового ступе­ня свого розвитку.

Перехід до відтворюючих форм господарювання називають «неолітичною революцією». У цей час приручаються всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Але при­власнюючі форми господарювання ще довго відігравали важливу роль у житті людини.

Одним з важливих досягнень стає винайдення керамічного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, створеним людиною. Міцний жаро- та водостійкий посуд використовували для різних цілей – приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних терито­ріях мали свої особливості, що дозволяє фахівцям визначати ареали проживання окремих людських спільнот (на теренах України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур, котрі вирізняються також специфічним складом виробничого інвентарю, характером поховань і т. п.).

Відмінності в характері господарювання в різних регіонах свідчать про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства, зумовлену природним оточенням. На півночі сприятливі умови уможливлювали вдосконалення традиційних форм привласнюючо­го господарювання. А на півдні, в степовій зоні, вже в пізньому мезоліті стало бракувати дичини, що було однією з причин переходу до примітивного скотарства та землеробства (землю почали обробляти за допомо­гою мотик з рогу та кістки).

Доба неоліту в цілому належить до первіснооб­щинної формації, порівняно з попередніми періодами відбуваються ли­ше певні соціальні зміни. Колективні могили, відсутність поховань, що виділялись би багатим інвентарем чи особливостями ри­туалу, свідчать про соціальну рівність. Лише поява кам’яних булав у поодиноких похо­ваннях (Маріуполь, Микільське), котрі могли мати значення символів зверхності їхніх власників, вказує на зародження інститутів родової влади. У неоліті, певно, відбувалося й формування перших племінних утворень.

Доба міді–бронзи. Перехідний період від кам’яної доби до бронзової називають мідно-кам’яним віком, або енеолітом (кінець V–ІІІ тис. до н. е.). В цей час населення України оволоділо першим металом – міддю, знайом­ство з яким відбулося дещо раніше в близькосхідному регіоні. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’явилися перші спеціалізовані ремісники, котрі жили за рахунок громад.

Зростання продуктивності праці створило передумови для ре­гулярного обміну, в тому числі міжплемінного, і майнового розшарування суспільства. Намітився перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Новації у виробничій діяльності, розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни у комплексі вірувань. Це знайшло відображення у монумен­тальній скульптурі, в орнаменті та поховальному обряді.

Найбільш раннім суспільним утворенням на території України, що вступило в нову епоху, були зем­леробсько-скотарські племена трипільської культури (назва походить від поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвойкою). Пізніше з’являється ще ряд культур земле­робсько-скотарського напряму, пам’ятки яких відомі також на захід від сучасних кордонів України (ку­лястих амфор, лійкоподібних посудин тощо).

Трипільська культура, поширена на величезній території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра (на Україні вона займала все Лісостепове Правобережжя і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї), розвивалася з кінця V до середини ІІІ тис. до н. е., тобто близько 2 тис. років.

Трипільські племена сформували­ся на основі неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Антропологічний тип даної людності визначається як східноземноморський. Фактично, ця культура, більш ранні прояви якої відомі, під назвою Кукутені, в Румунії та Мол­дові, була складовою частиною величезної групи племен і являлася північно-східним форпостом землеробської протоцивілізації Балкан.

Вражають величезна територія поши­рення (близько 190 тис. км2) та швидкі темпи освоєння трипільцями нових теренів, чого не знала жодна з ранньоземлеробських неолітичних культур Європи.

Основою життєдіяльності трипільців було землеробство, меншою мірою скотарство (воно мало придомний характер), певне значення зберігало мисливство. Для рихлення ґрунту застосовувалися рала й суковатки, а для розбивання грудок – рогові та кам’яні мотики. Надзвичайно високий рівень мали до­машні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (тільки трипільці на той час вміли розписувати посуд та випалювати його у гончарних горнах). Трипільський осередок металообробки належав до найдавнішої в Європі та найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції.

Поселення розташовувалися певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями, тож певною мірою до Трипілля підходить поняття «культура пересувних землеробів». В умовах лісостепу останнім у середньому кожні 50 років (що відповідає періоду життя двох поколінь) доводилося залишати засновані по­селення, через виснаження ґрунту та вирубку лісів переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, пояс­нюється й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів до 450 га, в яких бу­ло сконцентровано по кілька великих общин землеробів. Такі поселення зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Найголовнішим елементом у плануванні цих «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1–3,5 км, з двоповерховими чи од­ноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. Найбільші з поселень (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, як житлових, так і призначених для громадських потреб. Населення найбільших протоміст могло складати понад 10 тис. осіб.

Сприятливі природні умови і розвиток різних га­лузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення – у період розквіту культури воно сягало близько 410 тис.

Основним економічним осередком суспільства виступала велика родина, утворена з кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейних общин слугували великі будівлі, розділені перегородками на відсіки для парних сімей (мала сім’я мог­ла проживати і в окремій будівлі). Про соціальне розшарування трипільців свідчать, зокрема, скарби та могильники.

Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках ба­гатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині – сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині – дерева, людей, тварин.

З культом родючості пов’язані численні жіночі статуетки. Вони передають образ божества, поширеного в усіх ранньоземлеробських племен, – велику богиню-матір, матір-землю, від якої залежала родючість. Відомі також скульптурні зображення домашніх тварин – бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Релігійні обряди та церемонії проводились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах.

Носії культури досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту (ознаками цивілізації є поява міст та писемності), але так і не змогли зрівнятися з ними. Довготривале проживання трипільського населен­ня на значній території привело на заключно­му етапі до розчинення спільноти у складному конґломераті інших культур. Вони засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах прото­слов’ян, а також інших індоєвропейців (так називають групу народів, що населяють нині території від Ірландії до Індії і розмовляють на споріднених мовах). Однак відчутних слідів трипільців у наступних культурах доби ранньої бронзи практично не лишилося.

Причини поступового зникнення Трипілля не до кінця з’ясовані. Висунуто кілька гіпотез: порушення еко­логічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства; спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; наростання посушливості кліма­ту; внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східно­го ареалів; експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід і племен культури куля­стих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що діяв не один, а кілька з цих чинників.

Причорноморські степи і Крим в енеоліті займали уг­руповання з переважанням скотарського способу ведення господарства – носії середньостогівської та інших археологічних культур. Перші з середини ІV до першої половини ІІІ тис. до н. е. займали землі між Дніпром та Доном. Можливо, вони вже приручили коня й перейшли до рухливого пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби. Маю­чи специфічний уклад життя, ці племена були досить войовничими, про що свідчить багато знахідок бой­ових молотів, кинджалів, наконечників стріл. Видно, побоюючись нападів степовиків, трипільці й ста­ли будувати поселення-гіганти, щільна забудова зовнішніх кварталів яких дає підстави говорити про їхні оборонні функції.

Виокремленню скотарства зі змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь сприяло значне поширення степів у зв’язку з наростаючою з кінця ІV тис. до н. е. посушливістю клімату. Ці природні зрушення спричинили розпад пов’язаних за походженням з Балканами землеробських протоцивілізацій і зумовили швидке розселення перших, досить рухливих скотарських народів (номадів) з індоєвропейським мовно-культурним комплексом зі Східної Європи степами Євразії від Дунаю до Монголії. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили їх до військових сутичок з сусідами та мілітаризації суспільства. А можливість нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств створила умови для майнового розшарування суспільства. В доконаному вигляді утвердились й патріархальні родинні відносини: у тогочасному суспільстві головну роль відігравали чоловіки.

Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням багатьох інших за досить короткий час.

Пов’язані своїм походженням зі середньостогівцями племена ямної культури в другій половині ІІІ тис. до н. е. заселяли широ­кі степові простори від Приуралля до Дунаю. Про це розповідають курганні поховання, котрі у другій половині ІІІ тис. до н. е. виникають на місцях колишніх трипільсь­ких поселень Лісостепового Правобережжя. Характеристику укладу життя ямників яскраво доповнюють матеріали розкопок Михайлівського посе­лення на Нижньому Дніпрі. Воно функціонувало близько тисячі років і з невеличкого селища з землян­ковими житлами перетворилося на центр великого племінного об’єднання – фортецю, оточену глибокими ровами і кам’яними стінами (збереглись їх залишки висотою 2,5 м).

До речі, в степах України кургани з’явилися вже наприкінці ІV тис. до н. е. Це були округлі ґрунтові насипи різної висоти, під якими знаходилися поховання. Нерідко над могилами споруджувалися складні архітектурні споруди із землі, дернових вальків, каміння і дерева. Появу курганів дослідники пов’язують з культом сонця.

У ямників переважав обряд поховання померлого, посипаного червоною вохрою, в скорченому вигляді. Поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев’яні дискові ко­леса від воза знімались і клались у кутах могильної ями. Померлий начебто вирушав у подорож з ре­ального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.

Тоді ж з’явилася перша монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел – кам’яних плит прямокутних, трикутних, трапецієподібних контурів. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам’ят­ками, пов’язаними з вшануванням предків, сонця, родючості. Зустрічаються й антропоморфні стели, на яких вигравірувані окремі частини тіла людини та різні предмети.

Порівняно з іншими стародавніми народами Східної Європи пле­мена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Цей історичний період тривав близько тисячі років (ІІ тис. до н. е.).

Перший штуч­ний метал (сплав міді з оловом, рідше свинцем або миш’яком) був твердішим, а температура його плавлення – значно нижчою (700–900о проти 1056о у міді). Таку температуру вдавалося отримати навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах. Коли люди пересвідчились у перевагах нового матеріалу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину існували шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємов­пливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Вдосконалювалося общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (При­чорномор’я), майстрів з виготовлення крем’яних знарядь (Волинь).

Добу бронзи характеризує велика кількість археологічних культур (близько 20): шнурової та багатопружкової кераміки, тшенецько-комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. При цьому помітна пев­на спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках.

Загалом, з початком періоду бронзи на історичну арену вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. На середину ІІ тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувались у лісостеповому Правобережжі та в Поліссі, угро-фіни, які займали переважну частину лісостепового Лівобережжя, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра відома група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на українські землі просунулися значні групи фракійського та іллірійського населення.

На півночі України протягом усього періоду добуван­ня каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів посідало все ще виключно важливе місце, адже крихка бронза не могла повністю витісни­ти традиційну сировину. На відносно легких ґрунтах Полісся по­чало розвиватись землеробство, про що свідчать окремі знахідки стародавніх дерев’яних рал. Ще більшо­го розвитку досягло воно в лісостеповій зоні – найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширився асортимент культурних рослин (кілька сортів пшениці, просо, ячмінь, льон, конопля, горох, сочевиця), розвинули­ся садівництво (вишня, слива) й городництво (ріпа, цибуля, часник, мак).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі в Приазов’ї свідчать, що в ІІ тис. до н. е. було відоме орне землеробство. Та в степо­вих регіонах основним виступало скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшувалися отари овець і кіз.

Розвивалися ідеологічні уявлення. З ши­роким використанням у господарстві коня поширився його культ. Особливе місце кінь посів у міфології індоіранських племен. У поховальному ритуалі він виступав посередником між світом живих і царством мертвих. Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степах, а й в інших місцевостях (хоч тут використовувалися й ґрунтові могильники). Під час здійснення поховань значна роль відводилася вогню. Нерідко викону­вався обряд кремації (спалення тіла).

Активно вплинути на людське тіло як за життя, так і після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України. Інколи з лиця померлого видалялися всі м’які тканини, а череп вкривався глиною спеціального замісу. Такі «маски» відтворювали риси обличчя людини. На потилицях обличкованих черепів наявні штучні отвори, зроблені під час бальзамування небіжчиків. Удостоювалися подібної честі представники еліти. Дивним нині видається й звичай накладати дітям на голову пов’язки, які здавлювали і поступово деформували череп, надаючи йому досить своєрідної баштоподібної форми.

На основі катакомбної культури у ХVІІІ ст. до н. е. постала культура багатопружкової кераміки. Існувала вона недовго: одне–два століття, однак слід в історії залишила помітний. Її племена першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми. Це дозволяло здійснювати успішні військові походи, тож не дивно, що пам’ятки культури поширилися майже всією територією України.

Якщо ямні племена фахівці відносять до ще нерозчленованої індоіранської спіль­ності, то частину катакомбників визначають більш чітко – як індоаріїв. Вони були пращурами тих племен, які під іменем аріїв у другій половині ІІ тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Носії зрубної культури (ХVІ–ХІІ ст. до н. е.), які зайняли звільнені індоаріями простори від Уралу до Дніпра, належали до північноіранського етносу.

На початку І тис. до н. е., з переходом до вироб­ництва заліза, доба бронзи на території України завершилася. Широке впровадження нового металу сприяло подальшому прогресу людства.

Скіфо-сарматський світ. У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.

Про перше з цих племен – «людей кіммерійсь­ких» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої поло­вини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війсь­ка місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що за­безпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Озброєння воїна склада­лося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.

Мистецтво кіммерійців мало прикладний харак­тер. Створювалися також кам’яні антро­поморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.

Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.

Подальший розви­ток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на бан­кет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори При­кубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.

На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були по­вернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

Про походження скіфів і їх переселення в причор­номорські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію...»

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій по­ловині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намаган­ня кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробсь­кими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачен­ня.

До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Оль­вії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на пів­ніч мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В сте­пах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи-кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Тери­торію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно за­знавали взаємовпливів.

Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олек­сандра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої обло­ги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зу­мовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий склад­ний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовува­лись і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.

Щоб убезпечити себе від напад­ників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мо­тронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Не­мирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Роз­вивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гаймано­ва Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багат­ства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні виро­би із золота та срібла, знайдені в могилах.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прароди­телька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагіма­сад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Образотворче мис­тецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мис­тецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

Зане­пад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її те­риторії з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існу­вала в степах Кримського півострова.

Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років зай­мали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в антич­ному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на тери­торію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, прони­кнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.

Сарматське суспільство перебувало на перехідно­му етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.

В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумо­вили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.

Поступово бідніші прошарки ко­чового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).

***

Ключові терміни та поняття: автохтонна теорія; алани; анімізм; антропологія; арії; архантропи; археологія; археологічна культура; вождь племені; готи; елліни; етногенез; етнос; зарубинецька культура; індоарії; індоєвропейці; колонізаційна теорія; кіммерійці; кочовики; кроманьйонці; кургани; лінгвістика; магія; мезоліт; міфологія; народ; неандертальці; неоліт; неолітична революція; палеоантропи; палеоліт; писемність; племінний союз; плем’я; поліетнічність; праслов’яни; рада племені; рада старійшин; рід; роксолани; сармати; скіфи; сколоти; тотемізм; трипільська культура; фетишизм; цивілізація; черняхівська культура.

Основні дати та події: 1,5 млн. до 150 тис. років тому – ашельська доба (доба раннього палеоліту); близько 1 млн. років тому – перше людське поселення на території України (стоянка Королеве в Закарпатті); 150–40/35 тис. років тому – доба мустьє (середнього палеоліту); близько 40/35–11 тис. років тому – доба пізнього палеоліту;ІX–VІ тис. до н. е. – доба мезоліту; VІ–ІІІ тис. до н. е. – доба неоліту; кінець V–ІІІ тис. до н. е. – доба енеоліту; кінець V – середина ІІІ тис. до н. е. – існування трипільської культури; ІІ тис. до н. е. – доба бронзи; з початку І тис. до н. е. – доба заліза; ІV ст. до н. е. – виникнення державності у скіфів.

Імена: Атей; Геродот; Гомер; Дарій; Запіріон; Тацит; Хвойка Вікентій.

Перевірте себе: Коли з’явилися перші люди на території України? Чим різнилися між собою давні люди: архантропи, палеоантропи, кроманьйонці? Що спровокувало кризу мисливського господарства? Що таке неолітична революція? Які археологічні культури доби бронзи ви запам’ятали? Який кочовий народ є найдавнішим на території України, що згадується в писемних джерелах? Завдяки чому скіфи та сармати здобули в свій час славу непереможних воїнів?

Поміркуйте: Визначте основні риси первіснообщинної формації.Чому трипільські поселення називають «протомістами»? Що дозволяє дослідникам вважати трипільську культуру першою людською цивілізацією на території сучасної України? Коли і в яких народів, що населяли територію України в давнину, з’явилися перші ознаки державності?

Обговоримо на семінарі: Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України (археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність).

Рекомендована література:

v Бунятян К. Давнє населення України. – К., 1999.

v Бунятян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К., 1998.

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

v Давня історія України: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 5–9; Кн. 2. – С. 5–69, 79–150, 198–205.

v Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

v Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.

Допоміжна література:

v Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.

v Гавриленко І.М. В’язівоцька мезолітична стоянка: первісне населення України. – Полтава, 2002.

v Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.

v Пріцак О. Що таке історія України // Вісник Міжнародної асоціації україністів. – К., 1991. – № 1.

Лекція 2


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!