Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України



країна зберегла у спадок від колишнього СРСР потужну науку світового рівня, яка після 1991 року, однак, ніколи не належала де-факто до державних пріоритетів і виживала насамперед завдяки ентузіазмові й заповзятливості самих учених. Упродовж останнього десятиліття в державі був відсутній навіть єдиний орган, відповідальний за вироблення й здійснення політики в сфері науки, технологій та інновацій у національному масштабі.

 

Гострою проблемою залишалося украй недостатнє фінансування науки (Україна на дослідження витрачає у 500 разів менше коштів, ніж США, і в 30 разів менше, ніж Росія), загальне падіння престижу наукової праці і «вимивання» з науки талановитої молоді (позбавлена можливості самореалізації й забезпечення гідних життєвих стандартів, вона емігрує або переходить в інші сфери діяльності, водночас основою більшості наукових інститутів і університетських кафедр є сьогодні люди передпенсійного віку).

Незважаючи на це, Україна за низкою напрямків (матеріалознавство, математика, комп'ютерні науки, радіоастрономія, теоретична фізика тощо) посідає гідні позиції у світовому розподілі наукової праці. Це демонструє участь українських учених у важливих міжнародних проектах (співавторами першої статті, надісланої торік до «Європейського фізичного журналу» через кілька годин після відновлення роботи Великого адронного колайдера, були й четверо українських науковців; українські теоретики В.Гусинін та С.Шарапов були співавторами «проривних» робіт цьогорічних нобелівських лауреатів з фізики А.Гейма та К.Новосьолова - приклади можна вести й далі).

 

Черговою спробою держави «згадати» про існування своєї науки стало про створення у квітні цього року Держкомітету з питань науково-технічного та інноваційного розвитку, який у липні було реорганізовано в Держкомітет з питань науки, інновацій та інформатизації. Як наслідок, почалася боротьба за функції й бюджетні кошти між новоствореним Держкомітетом і Міністерством освіти і науки (де-факто адмініструвало університетську науку й почасти - державні наукові програми й міжнародну співпрацю), яка триває й досі.



 

Хоча Міністерство освіти і науки зберегло за собою майже всі наукові установи і більшу частину «наукового» бюджету, в ньому вперше за доби незалежності 2010 року «зникли» окремий департамент, який фахово опікувався б проблемами науки, а також окремий заступник міністра, відповідальний за цю науку. Таким чином, університетська наука (другий, а в перспективі - перший за значенням сегмент національної науки) опинилася на узбіччі інтересів влади. Водночас Держкомінформнауки, реформований тепер в Агентство з питань науки, інновацій та інформації, як орган виконавчої влади «другого рівня» вочевидь матиме ще менше підстав виступати в ролі координаційного центру всієї національної науки, аніж раніше міністерство.

 

Відтак рятує ситуацію в науці хіба традиційна стабільність у головній науковій організації держави - Національній академії наук України, яку від 1962 року незмінно очолює наділений унікальними лідерськими якостями й моральним авторитетом Борис Євгенович Патон.

 

Традиційною проблемою є відсутність міцних зв'язків науки з бізнесом. Частка інноваційного продукту в національному ВВП не перевищує кількох відсотків. При цьому українська наука готова дати національній економіці значно більше, аніж ця економіка (переважно низькоукладна, змушена діяти в умовах несприятливого податкового законодавства) може від науки взяти. На жаль, системної політики підтримки інновацій у державі не створено. Більше того, фіскальні відомства упродовж останніх років нищать навіть окремі успішні осередки інноваційності (як-от технопарки, які вельми успішно стартували на початку 2000-х, але які були поставлені на межу виживання змінами законодавства середини минулого десятиліття).



 

Попри досягнуту минулими роками часткову стабілізацію, ресурс інерційного розвитку для української науки вочевидь не перевищує 10 років. За цей час у силу біологічних причин неминуче відійде старше покоління, яке сьогодні забезпечує тяглість наукових традицій і саме функціонування наукових інституцій. Відтак за відсутності продуманих державних кроків українську науку (принаймні, її природничу і технічну сфери) може очікувати занепад. Сподіватися на те, що цю науку після того пощастить підняти «з нуля» - наївно (Туреччина, Ірландія, Бразилія тощо вкладають у розвиток своєї науки величезні за українськими мірками кошти - але ще не досягли навіть сьогоднішнього українського рівня).

 

Ця небезпека є небезпекою середньострокового періоду. Але водночас на українську науку, очевидно, чекає і ряд ближчих у часі викликів.

 

Всім очевидно, що «ера Патона» в найвагомішій за своїм науковим потенціалом (і досі найстабільнішій) науковій установі держави - НАН України - рано чи пізно, на жаль, закінчиться. Багато хто схильний вважати, що «постпатонівську» НАН очікує стрімкий колапс - не підтримувана авторитетом легендарного вченого й організатора науки, академія неминуче стане жертвою охочих захопити її численні приміщення й немале майно в Києві та інших великих містах. Тривожним «дзвіночком» того, що академія - на прицілі кримінальних угруповань (часто зрощених в Україні з владою), стало зухвале вбивство серед білого дня два роки тому керуючого справами НАН, не розкрите й досі.



 

Об'єктивно «підіграють» тим урядовцям, які вважають НАН надто «витратною» й дорогою «іграшкою» для сьогоднішньої України, й ті критики, які (іноді доволі справедливо) закидають керівництву академії надмірну консервативність і бажання зберегти недоторканною академічну систему організації науки (в чистому вигляді не притаманну для жодної з провідних наукових держав Заходу; хоч установи, аналогічні за функціями до НАН, успішно діють у Німеччині й у Франції).

 

НАН може виявитися й жертвою реформ влади, яка сама не знає, що робити ще з п'ятьма державними «галузевими» академіями (медичною, правовою, педагогічною, аграрною, мистецтв), які віднедавна отримали статус «національних». Згідно з одним з обговорюваних в кулуарах проектів, передбачається об'єднати всі ці структури в одну. Але тоді до півтисячі академіків і членів-кореспондентів НАН (обраних у відповідності до досить високих фахових критеріїв) буде приєднано ще півтори тисячі колег з «галузевих» академій, які й отримають у новій об'єднаній структурі контрольний пакет.

 

Тим часом, на відміну від НАН, «галузеві» академії зазнали протягом останнього часу стрімкої моральної й фахової корозії. Вибори до Національної академії медичних наук у вересні на 17 вакансій з 21-ї відбулися безальтернативно (такого не було навіть за сталінських часів!), а в листопаді до Національної академії педагогічних наук було обрано «провідних учених-педагогів» міністра кабміну А.Толстоухова та заступника міністра освіти Є.Сулиму.

 

Отже, наслідком такої реформи з об'єднанням наукових структур стала б неминуча девальвація статусу академії взагалі - що знов-таки полегшило б справу загарбання її майна й приміщень.

 

Ще одна небезпека, яка чигає на українську науку вже найближчим часом - це так само обговорюване в кулуарах рішення про державну підтримку лише обмеженого числа тих робіт, які можуть мати продовженням інноваційні проекти в економіці. Здійснення таких планів знищило б нормальне наукове середовище, яке в будь-якій національній науці підживлює «проривні» напрямки (а без такого середовища ці напрямки теж досить швидко захиріють). Тим часом об'єктивно найцінніше, що має Україна сьогодні в науковій сфері, - це достатньо високий рівень фундаментальних досліджень, які лишають надію і на розробку в майбутньому успішних технологій (якщо, звичайно, ці дослідження не буде знищено ще до того, коли економіка виявиться готовою сприймати інноваційні ідеї), а заодно забезпечують той рівень освіченості суспільства, який ще тримає Україну у верхній половині списку за Індексом людського розвитку ООН.

 

Нарешті, викликом для української науки є неминуче приєднання в майбутньому до відповідної Рамкової програми Євросоюзу (Росія і Молдова мають шанс приєднатися вже до РП7, Україна з інертністю її чиновників, очевидно, візьме повноправну участь уже в РП8). Але можливість вигравати великі єврогранти (бюджет РП7 - 60 млрд. євро) супроводжуватиметься необхідністю сплати значного за українськими мірками внеску (від 20 до 80 млн. євро річно, залежно від результатів переговорів) до бюджету програми. В разі, якщо сума отриманих грантів буде суттєво меншою від розмірів виплат до Брюсселю, політики зможуть говорити про «дармоїдство» українських науковців. Тим часом, попри відкриття інформаційного центру й кількох інших акцій, справжня широкомасштабна підготовка до повноправної участі України в Європейському дослідницькому просторі по суті ще не розпочиналася.

 

Чи зуміє держава виробити рішення, які забезпечать їй місце у «провідній науковій двадцятці країн світу» (поки ми ще можемо реально претендувати на членство в неформальній науковій G20!) - залежатиме й від активності самих українських науковців, від їхньої готовності обстоювати свою потрібність перед владними елітами і перед суспільством. Але якщо таких рішень не буде - розплачуватися доведеться цивілізаційною перспективою України.


Просмотров 507

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!