Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Трагічне в естетиці екзистенціалізму



Трагічне — естетична категорія, яка характеризує ту грань освоєння світу, що викликається сприйняттям глибоких страждань і навіть загибелі людей, котрі втілюють у собі суспільний естетичний ідеал.

Трагічне тісно пов'язане з величним, оскільки виявляє гідність і велич людини, здатної до самопожертви

Як категорія естетики, трагічне означає форму драматичної свідомості й переживання людиною конфлікту із силами, що загрожують його існуванню й приводять до загибелі важливі духовні цінності. Трагічне припускає не пасивне страждання людини під тягарем ворожих йому сил, а вільну активну діяльність людини восстающего проти долі й бореться з нею. У трагічному людина виступає в переломний, напружений момент свого існування.

Суб'єкт трагічної дії припускає героїчну особистість, що прагне до досягнення високих мета, тому категорія трагічного тісно зв'язана в категорією піднесеного. Від трагічного не віддільна категорія катарсису, що не зв'язано тільки з областю драматичного мистецтва, але має більше широке значення, пов'язане із соціально-психологічним впливом мистецтва взагалі. Подання про трагічний формувалося у зв'язку теорією драми, а в більше вузькому змісті з теорією трагедії, як виду драматичного мистецтва. Перша систематично розвинена концепція трагічного в мистецтві виникає ще в античності. В «Поетиці» Аристотель дає визначення трагедії, що на багато століть стає не тільки фундаментальним визначенням жанру, але й основою визначення самої категорії трагічного. «Трагедія є наслідування дії важливому й закінченому ... за допомогою дії, а не розповіді, що робить шляхом жалю й страху очищення від подібних афектів». Навчання Аристотеля про трагедії й категорію трагічного стало предметом дослідження й коментування протягом багатьох століть, воно не втратило свого теоретичного значення й зараз.

Середньовіччя не створило оригінальної концепції трагічного зосередившись на проблемі гріховності людських почуттів і їхнє очищення розумілося тільки через релігійну аскезу. В епоху Відродження знову була відкрита «Поетика» Аристотеля, було створене безліч коментарів на неї й наслідувань Аристотелю. Естетика класицизму, розробила чіткий розподіл жанрів драматичного мистецтва й моралістичну концепцію катарсису, цю традицію продовжила епоха Освіти, що бачила в театрі школу моральності. Наприклад, Лессинг основними проявами трагічного вважав страх і жаль, які витлумачував як моральне очищення.



У Шиллера основою трагічного є конфлікт моральної й почуттєвої природи людини. У статті «Про трагічне мистецтво» він писав, що в основі трагічних емоцій лежать наступні умови. По-перше, предмет нашого жалю повинен бути родственен нам у повному змісті цього слова, а дія, що повинне викликати співчуває повинне бути моральним, тобто вільним. По-друге, страждання його джерела й ступені повинні бути повністю повідомлені нам у вигляді ряду зв'язаних між собою подій. По-третє, воно повинне бути почуттєво відтворено, не описане в оповіданні, але безпосередньо представлено нам виді дії».

Німецька класична естетика трактувала розуміння трагічного виходячи із принципу історизму з ідеї розумності й закономірності історичного процесу. Для Шеллинга сутність трагічного полягає в діалектику волі й необхідності, ця діалектика одержала розвиток у розгорнутому навчанні Гегеля про трагічний. Гегель зв'язав трагічне з областю суспільно необхідного. На його думку, трагедія має справу не з випадковим сугубо індивідуальним, а з областю необхідного. Змістом трагедії є сфера морального, що розуміє не як формальна мораль, а як справжня сутність, для якої людське поводження є приватними проявами. Гегель витлумачував цивільне життя з усіма її протиріччями як прояв ідеального духовного початку.

Пізніше в розумінні сутності трагічного підсилюються моменти суб'єктивізму й песимізму. У джерел такого розуміння трагічного стояли Шопенгауэр і Ницше. Шопенгауэр трактував трагічне як саморозгортання сліпої й нерозумної волі. «У трагедії перед нами проноситься вся жахлива сторона життя - горі людства, панування случаючи й омани, загибель праведника, торжество лиходія - іншими словами трагедія виявляє нашим поглядам ті риси миру, які прямо ворожі нашій волі. І це видовище спонукує нас відректися від волі до життя, не хотіти цього життя розлюбити її». Для Ницше трагедія народжується з боротьби дионисийского й аполонистического почав у культурі, а сам трагічне з'являється як втілення иррационалистического, що сп'яняє хаотичного початку. Иррационалистическая трактування трагічного характерне так само для естетики екзистенціалізму. На думку одного із предтеч екзистенціалізму трагічний конфлікт нерозв'язний і пов'язаний з вираженням отчаянья людини.



66. Мистецтво як соціальний і культурний феномен. Розпочати дану тему варто із певних термінологічних уточнень, поза якими ми або будемо плутатись у подальшому викладі матеріалу, або просто помилятись. В сучасній естетиці виникає необхідність уточнити співвідношення деяких її провідних понять. Перш за все слід пам´ятати, що термін "естетичне" має два провідні значення: 1) значення, похідне від назви науки естетики, коли "естетичний" означає: те, що має відношення до естетики; в такому значенні естетичне використовується як синонім термінів "художній", "мистецький", навіть "красивий" (коли ми, наприклад, кажемо: "Ця річ виглядає естетично"); 2) в сучасній естетиці термін "естетичне" фактично заміщає термін "прекрасне", оскільки тепер позначає все те, що викликає почуття, пов´язані із виглядом речі та тим враженням, що вона справляє на людину (див. тема 5). Термін "художній", "художнє" позначає таку сферу діяльності та її результати, що базується на матеріально-речовому втіленні таких образі та задумів, що постають скоріше (або більшою мірою) результатами творчої уяви, фантазії, інтуїції ніж ретельним відтворенням реальності. Скажімо, ми відрізняємо художню літературу від газетного репортажу або канцелярського звіту саме на основі того, що першого роду тексти є втіленням авторських переосмислень дійсності, її творчого конструювання. В такому значенні слово "художній" постає спорідненим словам "творчій", "мистецький". Термін "мистецтво" позначає особливу сферу людської життєдіяльності (і діяльності), де проявляється людська здатність створювати особливий світ артефактів (штучних речей), що мають художню природу. Термін "мистецький" вказує на те, що причетне до мистецтва, але також зберігає й давнє своє значення, коли грецьке слово "техне" та тотожне йому латинське "арс" позначали вміння, майстерність, вправність; в такому значенні сьогодні частіше використовується слово "мистецькість". У співвідношенні зазначених термінів можна також відмічати й деякі більш тонкі нюанси: наприклад, слово "художній" більше має відношення до роду діяльності та її результатам, в той час як слово "естетичний" скоріше стосується сприйняття такої діяльності та її результатів, певне оціночне відношення до них.
Мистецтво народилося і існує для вирішення специфічних завдань людського суспільства по освоєнню і перетворенню світу, але водночас і по прилученню людини до результатів і надбань такого освоєння. Ключ до розуміння специфіки художнього мислення і особливостей мистецтва слід шукати в соціально-історичному досвіді людей. У людини є дві системи оцінок дійсності: 1) за об´єктивним їх значенням для соціуму за допомогою різних систем існуючих норм – політичних, моральних, естетичних; 2) і за особовим їх смислом для людини відповідно до її індивідуального досвіду та духовного світу. Естетична оцінка через особисте ставлення розкриває загальнолюдську цінність предмету, його об´єктивну значущість для людства. Звідси й постає важливість мистецтва як феномена культури та як особливої форми духовно-практичної діяльності людини (духовно-практична діяльність має духовний зміст, але матеріальні форми його виразу): мистецтво найбільш яскраво, виразно, але в той же час інтимно-особистісно інтегрує людину в світ людського буття, людської історії, людського життєвого досвіду та надає можливість сприйняти цей досвід індивідуально неповторно.
Розглядаючи мистецтво як явище культури, необхідно враховувати кілька аспектів його функціонування в культурно-історичному контексті.
1. В гносеологічному (пізнавальному) плані мистецтво постає як своєрідна форма проникнення у сутність та смислові засади дійсності. В мистецтві людина сприймає дійсність як споріднену собі, як таку, що входить в її емоційно-чуттєвий стан та настрій, а, значить, не байдужу людині. Прийняття дійсності через її переживання дозволяє людині сприйняти дійсність більш цілісно та повно, ніж при її абстрактно-теоретичному освоєнні. Мистецьке сприйняття дійсності володіє характеристиками повноти, цілісності, особистісної причетності.
2. В соціологічному плані мистецький твір постає включеним в культурне життя суспільства; він є продуктом не лише художньої діяльності, але і всього процесу соціального функціонування культури, бо твір не живе поза художнім процесом, а тому існує вплетеним в складну структуру організації та координації цього процесу, поширення та збереження його продуктів, підготовки художніх кадрів. І поза цим процесом не існує не лише окремого художнього твору, а явища мистецтва та мистецького життя взагалі. Отже, все життя культури, її рівень, її складники та цінності, - все це постає умовою правильного розуміння мистецтва та його творів.
3. В ментальному (духовному) плані мистецтво постає результатом активності як індивідуальної, так і суспільної свідомості, складовими якої є також політика, право, наука, філософія, мораль, релігія. Всі вони функціонують в єдиному культурному просторі, що окреслюється їх взаємозв´язками. Ці взаємозв´язки і взаємодії міняються від епохи до епохи, і в кожну епоху виникають свої ведучі і домінуючі форми суспільної свідомості. Деколи одні форми свідомості заміщають, дублюють інші. І зрозуміти конкретно-історичну сутність мистецтва можна лише в контексті конкретно-історичного буття форм свідомості. Тобто, в деяких культурах мистецтву належало провідне місце, в деяких культура та в певних епохах воно поставало залежним від релігії, політики, економічно-виробничої діяльності, але у будь-якому варіанті воно завжди перебуває у взаєминах з усіма формами духовного життя суспільства.
Таким чином, варто уникати спрощеного підходу до розгляду мистецтва і не вважати його якоюсь цілком автономною сферою життя; навпаки, як органічна складова культури, мистецтво "проростає" у численні її інші складові, вступає з ними у численні взаємодії та взаємовпливи, в цілому стимулюючи та збагачуючи життя людини. Осмислення мистецтва як феномена культури має методологічне значення, оскільки орієнтує дослідника на дотримання комплексного, а саме - гносеологічного, соціологічного та історичного підходу до нього. Не можна представляти художній процес лише як суму його ланок (задум, творчість, художня продукція, споживання, соціальні інститути і установи). Мистецтво виступає як феномен культури не завдяки простій сумі його елементів, а будучи складовою цілісної соціально функціонуючої системи, яка вирішує гуманістичні, ціннісні, етичні, духовно-смислові завдання.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!