Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ 7 часть




Є.А. Подолъська «Кредитно-модульний курс з філософії...»


чайно глибокі, звідси теза - «краса врятує світ». Разом із Соловй­овим письменник дав поштовх для розвитку релігійно-філософсь­ких поглядів на початку XX ст. (Д. С. Мережковський, Л. Шестов, В. Іванов, М. Бердяев, С. Булгаков). На Заході ідеї Достоєвського стали одним із джерел розвитку ідей екзистенціалізму.

Володимир Соловйов пов'язував філо­софську творчість з позитивним вирішен­ням питання «бути чи не бути правді на землі», розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу.

Його філософія «боголюдства» була
філософією порятунку людства. У фічософії
всеєдності
мова йшла про єднання Бога і
Рис. 34. Володимир людства, ідеальних і моральних початків,

соловйов раціонального та емпіричного, інтуїтивно-

містичного знання, науки, релігії, естетики, моралі. Філософія, на думку Соловйова, виникає в період кри­зи, коли релігійна, соціальна ворожнеча розриває людську єдність, свідомість.

Абсолютним першопочатком у Соловйова є абсолютно суще, Бог, в якому розрізняють два полюси: перший - самостверд­ження абсолютного початку і другий - першоматерія. Для пер-шоматерії, що виявляє початок різноманітності, вводиться по­няття Софії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною і не прийматиме від об'єднавчої дії логосу. Внаслідок цього роз­ірваність матиме перевагу над єднанням, але це аномально. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на яко­му вона максимально реалізувала властиву їй різноманітність і разом з ним духовно збагатилась, обоготворилась. Софія в та­кому сенсі - улюблене поняття Соловйова.

Для Соловйова Софія є ідеальне, ідеалізоване людство. Одне з головних завдань філософії «всеєдності» - вироблення мо­ральних принципів, за допомогою котрих суспільство має пе­рейти до втілення на практиці ідеї єдності природи, Бога і лю­дини, до визнання залежності соціальних сил від


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

надприродного. Духовне - суспільство - церква,- пише Соловіі­ов, - мусить підкорити собі суспільство мирське, одухотворю-ючи його. Церква, з точки зору філософа, має об'єднати люд­ство і природу в одному «бого-людському організмі». Через удосконалення моральних установок, на думку Соловйова, сус­пільство зможе досягти ідеального стану.

«Всеєдине людство» є істота-двійник: вона має в собі і бо­жественний початок, і природне буття, але ні тим, ні іншим не визначається повністю. Властивий їй божий початок звільняє людину від природної залежності, а та, в свою чергу, робить вільною відносно божества. Людина отримує свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини неможливе без віри в Бога. Христос, духовна людина, одна боголюдська осо­бистість, котра втілює два початки: Божий і людський. Якраз на основі суміщення двох початків і двох воль стає можливим шлях до «всеєднання». Підтримка моральних принципів Хри­ста і приведе до встановлення на землі справедливості, рівності, братерства. Соловііов визначає, що право - «нижня межа», «визначений мінімум» моральності. Для правильної поведінки, крім жалю і співчуття, потрібен ще й сором - найважливіший першоелемент моралі, людяності взагалі. «Я соромлюсь - зна­чить існую»,- говорить Соловйов. Сором утримує людину в рамках помірності і моральності.



Соловйов створив всеосяжну філософію кохання як вищої духовної потенції людини. «Кохання, - говорить він, - це по­долання егоїзму, зміст його - створення нової людини, її пере­творення».

Одним із представників «нового релігійного пізнання» був Василь Розанов. Визнаючи Бога і божественність світу, землі, він не ототожнює Бога з природою, а вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і «поєднання». Народжен­ня, за Розановим, - це таємничий і незбагненний акт, що над­ходить від Бога, і релігійно освячений.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючи сім'ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її без­смертя і духовного здоров'я нації.


Є.А. Подольсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...


Розанов виробив вчення про «світ із
f . свічкою».
«Бог - це добре, - говорив він, -

але бог десь, а свічка поряд. Підійди до неї і запали, світ одразу ж оживе». «Світ із свічкою» - це надія на самовідроджен-ня. В умонастроях Розанова мимохідь відбивалися ідеї російського космізму.



З кінця XIX ст. орієнтація на пробле­ми людини, науку, мистецтво стає домі­нантною у російській філософії, що характеризується своєрід­ним антропоцентризмом, персоноцентризмом, навіть «христо-центризмом».

Починаючи з XIX ст. у культурному житті Росії помітнішою стає роль так званого поза церковного, або філософського місти­цизму, який пропонував духовно-містичннй варіант порятунку людства: рух людини до Бога. Містика - це позанаукова духов­на практика, що свідомо знімає протилежність суб'єкта і об'єкта пізнання і діяльності; це своєрідне створення унікальної духов­ної реальності, що існує поряд з природною реальністю та реаль­ністю культурного світу. Містик очищує свідомість від об'єктив­но-наукових та інших культурних передумов мислення, відшукуючи «по той бік душі» омріяну надемпіричну реальність. З початку XX століття і пізніше серед філософсько-містич­них течій були наступні: теософія О. Блаватської, вчення «Живої етики» Реріхів, «четвертий шлях» Г. Гурджієва, антрЬ-пософія Р. Штейнера, східні школи містики тощо.

Олена Блаватська 1875 року заснувала «Всесвітнє тео­софське товариство» з метою отримання «таємних знань», вив­чення прихованих здібностей людини, створення нового брат­ства людей незалежно від расової, національної релігійної приналежності. За Блаватською, дійсна природа людини вміщує три тіла: фізичне, астральне (душа), ментальне (духовне). Під керівництвом Вчителя людина здатна стати ясновидцем і про­никнути у вищі оккультні сфери. Микола Реріх та Олена Реріх вважали, що Всесвіт складається з трьох світів - фізичного, тон­кого (астрального) та «вогняного», За своїм змістом Всесвіт є су-


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

купністю різнорідних енергетичних структур, включаючи психо-енергетичні. У XX столітті людина переходить до нової, шостої раси - раси Вогняного Духу, ядро якої складається в Росії.

У космологічному вченні Георгія Гурджієва обґрунтовуєть­ся ідея про реально існуючий Абсолют, який за допомогою «про­меня творіння» створює різноманітність світів, що деградують в міру віддалення від нього. Завдання людини - повернутися по цьому променю до Абсолютного. Людина повинна побороти у собі протилежності, напівсонні природні реакцій, на базі фізичного тіла набути більш тонкого «астрального», а потім - «ментально­го» та «причинного». Безсмертя її вищих тіл створюється влас­не людиною, хоча і різними шляхами: аскетизмом, релігійністю, інтелектуальним злетом духу або «четвертим шляхом» - свідо­мою, цілеспрямованою і радикальною зміною основ свого внут­рішнього життя. В трактаті «Роза світу» Данііл Андреев пояс­нює, що реальний світ знаходиться в стані прихованої від звичайної людини космічної боротьби Добрих та Злих Сил, відблиски яких - у земній історії та душевному житті людей. Людство повинно об'єднатися і стати на бік Добра.

Взагалі, з соціальної точки зору, містика - це спосіб вирі­шення життєвих проблем, в тому числі набуття морального сенсу життя, проблем психологічної адаптації та збереження людиною себе як єдиної особистісної цілісності, проблем, що пов'язані з психічними травмами та страхами, коли відсутні загальноирийнятні засоби їх вирішення. Проте в цілому ж будь-якого роду містичні прояви характерні для періодів соціальних негараздів, неблагополучия, культурних зламів, що супроводжу­ються апокаліпсичними, упадницькими настроями.

3.16. Ситуація постмодернізму у філософії

В останні три десятиліття у культурній самосвідомості роз­винених країн Заходу виникли тенденції, які одержали сукуп­не позначення «постмодернізм», або «постмодерн», що букваль­но означає те, що після «модерну», або сучасності. Постмодернізм - це культура постіндустріального, інформац-

ії


Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»

і иного суспільства, а також він виходить за межі культури та тією чи іншою мірою проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Широке використання терміна «постмодернізм» відзна­чається наприкінці 60-х років для характеристики новацій у мистецтві, у літературі, а також трансформації у соціально-еко­номічній, технологічній і соціально-політнчній сферах. Появу цього терміна пов'язують з виходом у світ книги «Межі росту» (1972), підготовленої Римським клубом, у якій робиться висно­вок про те, що якщо людство не відмовиться від існуючого еко­номічного та науково-технічного розвитку, то у недалекому майбутньому прийде до глобальної екологічної катастрофи. У 1979 році в книзі «Стан постмодерну» вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодерні­зму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважа­ють його перехідною епохою, а Ю. Хабермас зазначає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесен­ня поправок у філософію модерну, а твердження про постмо­дернізм безпідставні.

В суспільстві споживання та масмедіа, основні характерис­тики котрого виглядають як аморфні, розмиті та невизначені, сам народ перетворюється в аморфну масу споживачів та клієнтів, в електорат, а інтелігенція взагалі звільнила місце інте­лектуалам, що являють собою просто осіб розумової праці. В силу радикальних змін інтелектуали вже втратили ілюзії щодо справедливості, вони не претендують на роль «володарів дум». В книзі «Могила інтелектуала» Ліотар називає Сартра останнім «великим інтелектуалом, що вірить у «справедливу справу».

Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник якраз з радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про «філософію постмодерну», а про «ситуацію постмодер­ну». Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-куль­турні та естетичні параметри.


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онто­логії, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з «нерозумного» стану до «розумно­го». Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей «мстить» нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не тільки не піддаєть­ся людським зусиллям його переробити, але й не вкладається в жодні теоретичні схеми.

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже вімовляють у монопольному володінні істиною. Постмо­дернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, вияв­ляти тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує рац­іональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші не­традиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи поодиноке та випадкове. Сприймаючи через ці причини науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголушують релігію вище науки.

Подія завжди випереджає теорію. Причому антисистема-тичність - це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Спра­ва полягає у неможливості зафіксувати наявність суворих, са-мозамкнених систем і в економіці, і в політиці, і в культурі. Нове, «постмодерністське» мислення виникає поза традиц­ійними понятійними опозиціями (суб'єкт - об'єкт, ціле - ча­стина, внутрішнє - зовнішнє, реальне - уявне), воно не опе­рує звичними стійкими цілісностями (Схід - Захід, капіталізм - соціалізм, чоловіче - жіноче).

Постмодернізм - це «скандальний», з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування «без суб'єкта»: суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій «суб'єктивність», «інтенціо-нальність», «рефлексивність» з'являються безособові «потоки Бажання», імперсональні «швидкості», неоконцептуалізовані «інтенсивності».


Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»

У постмодерновому суспільстві доволі типовою та розпов­сюдженою є фігура «яппі», що позначає молодого професіона­ла, що мешкає у місті. Це представник середніх верств населен­ня, що насолоджується всіма благами цивілізації, без «інтелігентських комплексів». Ще більш поширеною є фігура «зомбі» - запрограмована істота без особистих якостей, не здатна до самостійного мислення. Така людина живе одним днем, головний стимул для неї - професійний та фінансовий успіх будь-якою ціною та якомога швидче.

Світогляд сучасної постмодерної людини не має визначе­них міцних засад, адже всі форми ідеології розмиті, не спира­ються на волю, в, ній уживається все, що раніше вважалося не­сумісним; у постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра.

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталгзм, адже людина вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, вона вірить у гру випадковості, у раптове, несподі­ване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою цінністю; в наші дні спостерігається «гіпертрофія засобів і атрофія цілей» ( П. Рікьор). Розчарування в ідеалах та цінностях, в зникненні майбутнього, що виявилось ніби вкра­деним, призвели до посилення нігшізму та цинізму. Етика у по­стмодерністському суспільстві відходить на другий план, про­пускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод.

Якщо у класичній парадигмі всі знаки культури є значущи­ми завдяки «першосмислу», що проступає крізь них, то у пост­модернізмі перестають дивитись на події як на відблиски істи­ни буття. Увага дослідників зосереджується на проблематиці дисконтінуума і відсутності. Тим самим здійснюється вихід з лінгвістичної площини у площину «подій» і «тілесності». Це здійснюється у формі «філософії сингулярностей» (Віріліо) і «мислення спокуси» (Бодрппяр), «мислення інтенсивностей» (Ліотар) і «філософії Бажання» (Дельоз і Гваттарі).

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду («модернізму» як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійни-


Модуль І. Покликання філософи та її культурно-історичні типи

ми сферами духовної культури і рівнями свідомості - між «на­уковою» і «буденною» свідомістю, «високим мистецтвом» і «кітчем». Постмодернізм остаточно закріплює перехід від «тво­ру» до «конструкції», від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з «творчості» на компіля­цію і цитування, зі створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами - серйозному творен­ню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій «руйну­вання - творення», «серйозність - гра».

У культурній сфері панує масова культура, а в ній - мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, аби привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні чесноти перекриваються зовнішньою при­вабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне, життя нестійке, ефемерне, як і примхлива, непередбачувана мода.

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події мають форму шоу, яскравого спектаклю; навіть політика зі сфери активної та серйозної діяльності людини-гро-мадянина перетворюється на видовище, місце емоційної роз­рядки. У постмодерному суспільстві не може бути революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше наповнюється азартом, грою, все менше оп­ікується розробкою програм, висуненням стратегічних цілей, осмисленням об'єктиного стану суспільства.

Ліотар закликає оголосити «війну ціїому», істині як систем­ності аналізу, критикує всю попередню філософію як філосо­фію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства. Християнство рятувало людство від провини за гріх Адама та Єви, Про­світництво бачило порятунок у прогресі розуму, лібералізм - у прогресі науки та техніки, марксизм оголосив шлях звільнення


праці від експлуатації через революцію... - проте, несвобода міняла свої форми та залишалась нездоланною; тому постмо­дерн відчуває «недовіру до метаоповідань».

Весь постмодерн Ліотар визначає як «складність»: прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерну через втрати всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним в принципі. У своїй книзі «Спір» Ліотар доводить, що не існує ніяких об'єктивних критерієв для вирішення суперечок, проте в реальному житті вони вирішуються, тому є переможці та ті, що програли. При­гнічення однієї позиції іншою можна уникнути завдяки тільки універсалізації та абсолютизації будь-чого, в ствердженні справ­жнього плюралізму, в спротиві будь-якій несправедливості.

Ліотар розкриває владні, а в тенденції - і тоталітаристські імпульси європейської культури завдяки аналізу нарративної природи знання. Наррація - один з можливих типів дискурсу. Протягом століть співіснували на рівних правах різноманітні наррації, однак виник тип дискурсу, що претендує на особли­вий статус відносно інших. Це так званий «дискурс, легітимації», коли всі інші мовні практики поставлені у положення підкорен­ня. Таке виділення «метадискурсу» знаменує занепад «великих наррацій», що співпадає з кінцем «модерна» і появою «постмо­дерна». «Великі наррації» («метанаррації») намагаються узако­нити себе як істинних і справедливих, обгрунтувати і виправ­дати певний спосіб суспільного устрою, існування певних соціальних інститутів. Тому «метанаррація» тісно пов'язана з владою. Стверджування однієї мови (однієї з можливих «мов­них ігор») призводить до панування правил і норм однієї, «ле­гітимної» форми раціональності і третирування усіх інших, «нелегітимних» форм життя.

Насправді, як твердить Ліотар, немає і не може бути універ­сальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональ­ності - є лише різні «мовні ігри». Серед них можна виділити денотативні (значення) і прескриптивні (дія). В інтересах влад­них структур деякі мислителі намагаються затушувати різни-


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

цю між ними, називаючи денотативні висловлювання метапрес-криптивними, і корені цього, як вважає Ліотар, слід шукати не у логічній, а в соціальній сфері, не у семантиці, а у прагматиці.

Соціальна прагматика, яку розробляє Ліотар, виявляє склад­не переплетення гетерогенних висловлювань, демонструючи при цьому, що ніякої метапрескрипці'ї, загальної для всіх «мов­них ігор», встановити неможливо. Більш того, встановлювати її не потрібно і навіть шкідливо, бо будь-яка претензія на ви­роблення загальнообов'язкових правил і норм містить у собі небезпеку терору.

Бодрийяр розробив теорію історичного розвитку способу позначення. На його думку, ера знаків починається разом з епохою Відродження, коли коди отримують певну са­мостійність від референтів. У кінці XX ст. ця самостійність стає повною. Соціальна історія людства стає історією витискання смерті. Слідом за мертвими із соціального простору послідов­но виганяються дикуни, божевільні, діти, старі, неосвічені, бідня­ки, спотворювачі, інтелектуали, жінки. Смерть, згідно з Бодрий-яром, є дещо «інакше» від системи, що спрямована до своєї досконалості.

Три типи дискурсів (економічний, психоаналітичний і лінгвістичний) намагаються замаскувати амбівалентність жит­тя і смерті, протиставляючи виробництво «віддарюванню», ба­жання - «інстинкту смерті», смисл - «анаграмам». Бодрийяр робить ставку на оборотність дарунку у віддарювання, обміну у жертву, часу у цикл, виробництва у руйнування, життя у смерть і будь-якого лінгвістичного значення в «анаграму». З його точки зору, у всіх сферах оборотність (циклічне обернен­ня, анулювання) є одна всеосяжна форма. Вона кладе кінець лінійності часу, мові, економічному обміну, накопиченню і владі.

Бодрийяр виділяє три стадії соціальної історії витискання смерті, три устрої «симуляції» (так звані «симулякри» трьох порядків): підробка соціального з її метафізикою буття і види­мості (від Ренесансу до промислової революції); виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів приро­ди (промислова епоха); симуляція соціального з її кібернетикою


Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...

невизначеності і коду. На цій останній стадії, як вважає Бод-рийяр, стає можливим підрив системи.

Сучасний світ складається з моделей і симулякрів, котрі не володіють ніякими референтами, не базуються в жодній іншій «реальності», крім їх власної, що являє собою світ самореферен-ційних знаків. Симуляція, Щ° видає відсутність за присутність, одночасно змішує будь-яке розрізняння реального і уявного. Знак, за Бодрийяром, проходить чотири стадії розвитку, Пер­ша - відображення деякої глибинної реальності; друга - мас­кування і спотворення, викривлення цієї реальності; третя -маскування відсутності будь-якої глибинної реальності; четвер­та - втрата усякого зв'язку з реальністю, перехід з устрію ви­димості в устрій симуляції.

Хоча симуляція, згідно з Бодрийяром, і безглузда, але в ній є і «зачарована» форма: «спокуса», або «розбещування», «спокушан­ня», що проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрийяр вважає, що спокушання притаманне будь-якому дис­курсу і усьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спо­кушений. У праці «Фатальні стратегії» мислитель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівно­ваги. Тому завдання теорії Бодрийяр вбачає не у раціональній критиці, а у тому, щоб випередити процес виходу об'єктів із своєї сутності, котру приписала їм метафізика з її «принципом Добра», що перетворила об'єкти у відображення суб'єкта.

Світ, згідно з Бодрийяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб'єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспря­мованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на бік об'єкта, що підкорюється іронічному, амораль­ному, тобто знаходиться по той бік вартостей - цінностей, «принципу Лиха». Систему у цьому «безповітряному гіперпро-сторі» характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціо-нальність, гіперкаузальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекрес­люється не порожністю, а подвоєнням присутності, що пере­креслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу пере-


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

креслює не повнота, а перенасичення - те, що повніше за по­вне, що є «огрядність» об'єкта, який переростає самого себе і «зникає зі сцени» часу і простору, бо стає «непристойним».

«Непристойними», за Бодрийяром, є так звані «маси», дещо таке, що соціальніше від соціального, яке увібрало у себе усю енергію антисоціального. Маси Бодрийяр називає екстазом соц­іального, мовчазними «чорними дірами», що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів.

Дельоз називає художників «клініцистами цивілізації», що ризикують, експериментують на собі, а цей ризик дає їм право на діагноз. Він вважає, що необхідно взяти на себе ризик твор­ця, і тоді з'явиться можливість мислити цим досвідом, увійти у цю подію, а не робити її об'єктом «незацікавленого» споглядан­ня, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціо­нальний модус здорового глузду Дельоз спирається на безосо­бове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідомості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовляючись від форми особи і точки зору індивідуації.

Доіндивідуальні, безособові, аконцептуальні сингулярності, за Дельозом, вкорінені у нейтральнії!, проблематичній, байдужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індифе­рентність щодо приватного і загального, особистого і безособо­вого, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, нелокалізована. Наприклад, свавільна одиничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; битва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю.

Дерріда тлумачить реконструкцію як спонтанну свавільну подію, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не по­требує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб'єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через «винахід», що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманіз­му, Дерріда критикує самі її засади, адже з багатьох відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та


Є.Л. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»'

несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги певний одній частині, частіше це виявляється свідомість та все, що з нею пов'язане: суб'єкт, суб'єктивність, лю­дина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб'єкта як автора і творця, що наділений «абсолютною суб'єктивністю», прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. При­чому метафізика виявляється фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу - чоловік.

Дерріда висуває гіпотезу про існування «архиписьма», що передує усній мові та писемній, притаманне їм. Вся історія вив-ляється історією репресій, гноблення, принижень та витіснення, бо «письмо» віддало свою первинну роль усній мові та логосу, Дерріда пропонує відновити справедливість, показати, що «пись­мо» має навіть більший творчий потенціал, ніж голос та логос.

У розумінні Дерріди несвідоме не має системних властиво­стей, воно не пов'язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, а отже, свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реаль­не та уявне тощо) Дерріда перетворює на поняття «нерозв'я-зувані»: вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл «нерозв'язуваних понять» розгортається через перехід у свою протилежність, що продовжує процес до нескінченості. Відбу­вається неперервне зміщення, зсув, перехід у щось інше, адже « у кожного буття є своє інше» В аналізі постмодерніста Деррі-ду цікавить не результат, а лише пульсація думки, а претензії логіки, розуму та свідомості виявляються невиправданими.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!