Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ 2 часть



Основа життя, за Ніцше,- це воля; життя є проявом об'єкти­вації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі - волі до влади. «Життя,- з його слів,-це воля до влади», яка тлумачиться, насамперед як інстинктив­ний, ірраціональний першопочаток, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірра­ціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими слону-


Є.А. Подольська «Кредитно-модульний курс з філософії...»

каннями. «Волі до влади» Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з ме­тою біологічйого виживання, зміцнення волі до влади.

Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка -лише система «принципових фальсифікацій», але й стверджує, що брехня необхідна і становить необхідну умову життя. Він «ар­гументує» це тим, що життя людини на землі, як існування самої землі, позбавлене сенсу, тому, щоб витримати життя в «безглуздому світі», потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засо­бом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в прин­цип «Я вже ні в що не вірю».

Усі негаразди сучасного суспільства за Ніцше полягають у тому, що люди сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соціаль­ної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, покликаних «ка­рати», і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завж­ди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів. Ніцше вимагає «переоцінки всіх цінностей», він закликає класи хазяїв відмовитися від лібераль­них переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань - від усіх політичних і духовних ціннос­тей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть служити виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспільства, вихо­вання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.

Умовою їх панування є відмова від християнської моралі -«моралі рабів», і визнання «моралі хазяїв», яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Велику роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить -культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, передбачає, що




Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи


наступне століття принесе з собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.

У книзі «Так казав Заратустра» Ніцше створює ідеал «над­людини». Така людина може вважати себе «по той бік добра і зла», приблизно тією ж мірою, якою «по той бік добра і зла» є вітер, трава і ліс, морська хвиля - будь-яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими рисами і досконалостями. Але у наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і «надлюдина» постає із своїм дійсним об­личчям. Вона виявляється «білявою бестією», новим варваром, істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця «білява бестія», за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.

Представник історицистського варіанту філософії життя Освальд Шпенглер трактує культуру як «організм», якому, по-перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по-друге, який відокремлений від інших, схожих на нього «організмів». Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. У своїй основній праці «Занепад Європи» він показує, що для греко-римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу - у XIX ст., з якого починається його «занепад».

З приходом цивілізації художня і літературна творчість ро­биться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмо­витися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.

Рис 24. Ортега-і-Гассет

Хосе Ортега-і-Гассет розробив вчен­ня раціовіталізму. Життя він тлумачив антропологічно, як «вслуховування» у життя за допомогою «життєвого розуму». У праці «Повстання мас» він доводить, що духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями.- Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно-культурне роз'єднання, відокремлення «еліти» і



8*


Є.А. Подолъська «Кредитно-модулъний курс з філософії...»

«мас», а наслідком цього - загальна соціальна дезорганіза­ція і виникнення «масового суспільства».

Представник пантеїстичного варіанту філософії життя Анрі Бергсон метою філософії вважав «подолання точки зору розу­му». Життя - це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірра­ціональне його осягнення. Життя Бергсон ототожнює з пере­живаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною реальністю є потік пере­живань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онто­логічного значення і видає його за означення самого буття.

Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості: Перша - це інтуїція, тобто осягнення тривалості, неподільний потік свідомості, суб'єктивне переживання часу; завдяки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб'єкта, потім - до бе-зособистої свідомості, а далі - до духу, сутності усього Всесвіту. Друга - інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбуваєть­ся рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи - це її три­валість, творчий акт, що не підкоряється ніякій закономірності. Духовне життя - це царство -індетермінізму.

Інтуїцією називається «рід інтелектуальної симпатії», завдя­ки якій переносяться всередину предмета, щоб злитись з ним і осягнути єдине, невимовне, несказанне. Умовами інтуїції фран­цузький мислитель вважає, по-перше, відмежування від інтере­су, від корисної дії, а по-друге, напруження волі («використати насилля і штовхнути інтелект зовні себе самого»). За Бергсоном, ми переходимо «межі самих себе». Таким чином, інтуїція тлума­читься «як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям»,-«життєвим поривом». Матерія ж сприймається як продукт по­слаблення творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя виступає як результат запровадження творчих засад «у нерухому, інертну матерію». Звідси джерелом життя вважається «надсвідомість», що є центром, з якого, наче квіти з букету, «ви­кидаються світи». Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм.


Модуль І. Покликання філософи та її культурно-історичні типи

Заслуговує особливої уваги тлумачення Бергсоном суспіль­ства, яке він сприймає перш за все, як «мурашник», як біологіч­не співтовариство, замкнуте товариство. Але людина, за Бергсо­ном, не тільки тварина, але й містик, а тому утворює відкрите суспільство, людство взагалі. На засадах двоїстої природи люди­ни Бергсон виробляє два тини соціальних відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характеризується соціальним інте­лектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією у суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підкорює індив­іда інтересам більшості. Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (хрис­тиянство) виводять особу за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність. Генії не наказують, а закликають, не примушують, а заохочують. В обох випадках - і у відкритому, і у закритому суспільстві - не існує ніяких об'єктивних законів. Людство піде, за Бергсоном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли у першій четверті XX ст., їх висловлюва­ли деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціаліз­мом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

3.5. Психоаналітична філософія

Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів твор­чості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філо­софсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоана­лізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних


Є.А. Подольська «Кредитно-модульний курс з філософії...»


процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значен­ня, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз заснований австрійським
психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці
XIX - на початку XX ст., коли відбувався
злам традиційних уявлень про психічне
життя людини. Фрейдівський психоаналіз
був спрямований на вивчення впливу
внутрішнього світу людини, ЇЇ поведінки,
Рис.25. зимунд культурних і соціальних умов на формуван-

фреид ня психічного життя людини і її реакцій.

Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задово­лення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосуван­ня психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принци­пи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури - міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимога­ми реальності («Незадоволеність у культурі»):

Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задово­лення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснен­ня у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. sublimo -високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідо­мих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соц­іальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце симво­лічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрей­да, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засо­бами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу,


Модуль І. Покликання філософії та й культурно-історичні типи

що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу.

Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» (ера ,тобто Id) - архаїчна безособова частина психіки; «Над-Я» (Super - Ego) або «цензор» - установки сус­пільства; «Я» (Ego). «Я» - свідоме, «Воно» - несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цен­зором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває зму­шений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому той сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «пер­винні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом,- сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорю-ватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.

Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цен­зор» - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо.


Є.А. Подольська «Кредитно-модульний курс з філософії...

Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд нама­гається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуаль­ну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних утворень, які несуть у собі знак подвійності, сполучаючи відтис­нення примітивних асоціальних потягів з їх символічним за­доволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда не лише «королівські ворота у несвідоме», але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни - це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психоте­рапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідо­мим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої ма­теріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок).

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюють­ся поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біо­логічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відігра­ють «інстинкт життя» - ерос і «інстинкт смерті» - танатос.

Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки виз­нається енергія несвідомій психосексуальных потягів, то у «інди­відуальній психології» Адлера цю роль виконує комплекс не­повноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі «аналітичної психології» Юнга першоосновою вважається ко­лективне несвідоме і його архетипи, а для Ранка вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної «трав­ми народження».


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи


У праці «Метаморфози і символи лібідо» \\ і! !* і(|(:
Карл Густав Юнг досліджував спонтанну
появу мотивів,
аналогічних фольклорним і
міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів.
Юнг припускає, що символіка є складовою
частиною самої психіки і що несвідоме ви­
робляє певні форми, або ідеї, що носять схе­
матичний характер і складають основу всіх
уявлень людини. Архетипи (загально­
людські першообрази), на думку Юнга, є гуашшЮнг
формальними зразками поведінки, або сим­
волічними образами, котрі відповідають у реальному житті
стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи
матері-землі, героя, мудрого старця, демона), їх динаміка ле­
жить в основі міфів, символіки художньої творчості, снів та
інше. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання
і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Цен­
тральне місце серед архетипів Юнг відводив «самості»
(Selbst) як потенційному центрові особи на відміну від «Его»
(«Я») як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між «індивідуальним» і «колективним» несвідомим. «Індивідуальне» несвідоме відби­ває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. «Колективне» несвідоме - це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід додюдського, тва­ринного існування.

Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штуч­ного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що складається в процесі пристосу­вання до зовнішніх обставин, Юнг називає Persona (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Persona одночасно приховує справжню особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним «механізмом захисту» від нього.


Є.А. Подольсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»

Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета проце­су становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основ­не завдання психотерапії - налагодження порушених зв'язків між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуа­лам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямо­ваності на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний і інтравертивний тини).

Різні напрямки фрейдизму намагалися доповнити його філо­софським і методологічним обґрунтуванням положень вчення Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася у бік позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тва­рини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась у США. Досить широко розповсюдився і так званий соціальний фрейдизм, що тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису відносно соціальної і культурної сфери.

Наприкінці 30-х років XX ст. виник неофрейдизм, що нама­гався перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концеп­цією несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрей­да. Еріх Фромм відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми поглядами, до антропологічного психологізму та ек­зистенціалізму. На відміну від Фрейда Фромм розглядає моти­ви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами, впроваджує понят­тя «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства. Фромм виво­дить характер людини із дихотомій людського існування («екзи­стенціальних» і історичних). До «екзистенціальних» дихотомій він відносить, по-перше, дихотомію між життям і смертю. Лю-


Модуль І. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

дина кинута в цьому світі у випадковому місці і видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює обмеженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихотомії. По-друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є носієм усіх закла­дених в неї потенцій і неможливістю їх реалізувати через ко­роткочасність свого буття.

Цілком іншу природу мають історичні дихотомії, вони ство­рюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивіду­ального життя або в наступні періоди історії. До історичних дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями наукового прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови «гуманістичного суспільства». «Екзистенціальні» дихотомії по­в'язані з самим фактом людського існування, їх можна виріши­ти лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів. У книзі «Революція надії» (1961) Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної системи - шляхом підвищення соціальної активності індивіда та гуманізації методів управління.

Таким чином, до суперечностей Фромм зараховує такі ди­хотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей; авторитарна і гуманістич­на свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи життєдіяль­ності індивіда; екзистенціальне і історичне існування людини; негативна - «свобода від» і позитивна «свобода для» у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до ко­хання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість в єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від «кібернетичної релігії» до нового гуманістичного духу завдяки створенню «нерелігійної релігії».

Зв'язок між психікою індивіда і соціальною структурою сус­пільства виявляє за Фроммом соціальний характер, у форму-


Є.А. Подольсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»

ванні якого особлива роль належить страху. Страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими у суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними історичними типами самовідчуженої особи (нако­пичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасив­ний), «ринковий»).

Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві Фромм також пов'язує з відчуженням. Критикую­чи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм ви­сував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Показовою для неофрейдизму є загальна концепція міжо-собових стосунків, яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічо­го, крім стосунків між особами і ставлень до об'єктів і зміни міжособових ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія, а особа - лише як сума відносин між викривлени­ми і фантастичними образами («персоніфікаціями»), що вини­кають у процесі соціального спілкування. Хорні рушійною си­лою неврозу вважає стан «основного страху», що породжується ворожим середовищем. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: раціоналізація або перетворення невротичного страху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він підміняється іншими симптомами; «наркотизація» страху -пряма (за допомогою алкоголю) або переносна - у вигляді бур­хливої зовнішньої діяльності і т. ін., втеча від ситуацій, що вик­ликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності -пошуки любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади -гонитва за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, невроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету пси­хотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв'язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.


Модуль 1. Покликання філософії та її культурно-історичні типи

Вільгельм Райх виступав з проповіддю сексуальної рево­люції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психоло­гія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій зас­нований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утво­рення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджу­ючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поши­рив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - «органе».

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психо­логії, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'я­зана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і ху­дожній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки присто­суванню несвідомого і т. ін.).

3.6. Персоналізм

Теїстичний напрям сучасної західної філософії - персоналізм(від лат. persona - особа) виник наприкінці XIX ст. у США. Його засновниками стали: Боун, Ройс та їх послідовники - Хокінг, Калкінс, Брайтмен, Хауїсон, Флюеллінг, що об'єдналися на­вколо журналу Personalis, заснованого в 1920 р. Французькі пер­соналісти (Ландсберг, Недонсель, Рікьор) згрупувались під ке­рівництвом Муньє та Лакруа навколо журналу «Esprit», заснованого 1932 року. Представниками нерелігійного персона­лізму були Коутс (Англія,), Штерн (Німеччина) та інші.

Розповсюдження персоналізму - симптом кризи позитиві­стського світогляду і посилення тенденцій ірраціоналізму. Пред­ставники персоналізму розглядали особу як первинну ре­альність і найвищу духовну цінність, а світ - як вияв творчої


Є.А. Подолъсъка «Кредитно-модульний курс з філософії...»

активності верховної особи - Бога. Вони намагались поєднати сцієнтизм і антиспієнтизм, науку і релігію.

Центральним поняттям у персоналізмі є поняття особи, котру розуміють не як реальну людську особу, а як «першоеле­мент» буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа - Бог.

Філософія персоналізму намагається захистити цілісність персональності, зберегти причетність її до прогресу культури. Так, представники російського та українського персоналізму (М. Бердяев, Л. Шестов, М. Лосський) вважали особу єдиним суб'єктом історії і культури у протилежність народним масам і виступили одними з перших теоретиків масової культури і «масового суспільства». На думку Бердяева і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, однобічний, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда і особи. Якщо індивід - це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини, людини. Таким чином, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про законо­мірності соціального розвитку не може бути вирішене раціо­нальним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, перед­бачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!