Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Музичне мистецтво Київської Русі. 6 часть



Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім'ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко - Карий). Постійна театральна група Кропивницького - Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об'єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

 

 

Освіта. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.



Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім“я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет. Тут видавалися “Український вісник”, “Український журнал”. Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор перших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський - автор першої української граматики, А.Павловський – український математик і багато інших.

У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.



Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М.Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М.І.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної “Історії Держави Російської” М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники. Відомо, який інтерес викликали у О.Пушкіна “Пісні західних слов”ян”.

 

В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтеліґенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. - “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській - мальовничістю, сербській - милозвучністю.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови - “Граматика малоросійського наріччя” - О.Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу XVIII-XIX ст. зберіг і мову, і побутові традиції, і історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження.

 

 

Живопис

Провідною темою українського образотворчого мистецтва другої половини 19 століття стало життя народу, краса рідної природи. Це був своєрідний протест проти жорстокого гніту, що панував в царській Росії, коли переслідувалася національна українська культура.

У 1865 р. в Одесі створюється Спілка художників, яке засновує першу на Україні рисувальну школу. У 1875 р. художник Н.І. Мурашко, викладач першої київської гімназії, створює приватну рисувальну школу, де закладалися основи художньої майстерності багатьох видатних художників, у тому числі М.А. Врубеля, В.А. Сєрова та ін

У 1890 р. в Одесі виникло Товариство південноросійських художників, виставки якого пропагували реалістичне мистецтво. Неможливо не побачити тут прямого зв'язку з діяльністю російських художників-передвижників.

В українській реалістичного живопису цього періоду особливий розвиток отримав побутової жанр, пов'язаний з творчістю послідовників Т.Г. Шевченка - Л.М. Жемчужникова, І.І. Соколова, К.А. Трутовського.

Л.М. Жемчужников (1828-1912) зазначав, що поезія Шевченка була надихаючим символом пробудження інтересу до України: "Він був сила, сплавляються нас з народом, він розбудив нас до нового життя". Жемчужников створює серію офортів до альбому "Живописна Україна" (1861-1862), задуманому як продовження відомої серії Шевченка.

Одна з найбільш значних живописних робіт Жемчужникова - картина "Кобзар на шляху" (1854), де створені образи, повні драматизму: сліпий кобзар край дороги з хлопчиком-поводирем, що збирає милостиню, вони викликають асоціації з шевченківської поемою "Катерина"

К.А. Трутовський (1826-1893) також належав до плеяди митців, що наслідувала ідеї Т.Г. Шевченко. Трутовський, творча манера якого з'єднала романтизацію Україні з спостережливістю і вірністю деталей, відтворив у своїх роботах колоритні боку народних звичаїв, гумористичні та захоплюючі жанрові сцени. Це картини "Масляна", "Лірник у селянській хаті", "У місячну ніч", "Весільний викуп" та ін Серед творів Трутовського на народну тему виділяється картина "Хворий" (1883), правдиво показує всю тяжкість селянського життя.

Трутовський захоплювався і графікою. Йому належать сатиричні викривальні малюнки, що висміюють вади поміщиків-кріпосників. Їм же створені ілюстрації до байок І.А. Крилова, що розкрили обдарування митця з нової сторони.

До життя українського народу звернувся і художник І.І. Соколов (1823-1910). Від ідилічних оспівування мальовничих пейзажів і деяких моментів побуту він звернувся до драматичних явищ народного життя, створивши картини "Погорільці", "Каліки перехожі", але особливо - "Проводи рекрутів", навіяні поезією Шевченка.

Рух передвижництва, в якому взяли участь українські художники, які працювали в різних містах України, призвело до пожвавлення виставкової діяльності. Активним учасником цього руху був Н.Д. Кузнєцов, розквіт творчості якого припадає на 90-і роки. Одна з картин Кузнєцова - "На заробітки" (1882) зображує групу селян, змушених шукати засоби до існування далеко від рідних місць. Картина не викликає обтяжливого почуття. У бадьорих і життєрадісних постатях селян, освітлених сонцем, підкреслено відчуття внутрішньої сили і стійкості.

Ідеї ​​передвижництва формували творчість К.К. Костанді (1852-1921). Як і Кузнєцов, він був активним діячем товариства південноросійських художників. Тема народної частки - в його картині "В люди" (1885). Ліричну забарвлення набуває тут тема самотності і туги. Дівчина їде в місто на заробітки, невеселі її думки про майбутнє. Картина овіяна задушевним ліризмом; вона відрізняється тонкої мальовничістю.

Тема природи у творчості Костанді органічно переплітається з темою людини. Теплим, щирим почуттям до простих людей пройняті пленерні картини Костакдн "Рання весна" (1890) і "Старички" (1891). Люди і природа об'єднані єдиним почуттям, емоційним настроєм. Життя простих людей і невигадливі пейзажні мотиви - в картинах "У хворого товариша", "Гуси" та інших.

Одним з талановитих художників-жанристів був Н.К. Пимоненка (1862-1912), удостоєний звання академіка.

Пимоненка з'явився влучним і тонким спостерігачем життя, його талант розкрився у картинах з нескладними різноманітними сюжетами повсякденного побуту, переконливо показують достовірні життєві ситуації й характери. ("Весілля в Київській губернії", "Жниця", "Біля річки" та ін.) Проникливе зображення природи - важливий компонент жанрових композицій Пимоненка, де людина і природа живуть у єдиному бутті.

На початку 20 століття мальовнича манера Пимоненка зазнала деякі зміни, пов'язані з пошуками більш вільній мальовничій форми, прагненням до пленер, яскравому колориту ("Перед грозою", "Біля колодязя", "Ідилія" та ін.)

У кінці 19 століття спостерігається розквіт пейзажного живопису. Яскравим і своєрідним художником у цьому плані з'явився учень і послідовник А.К. Саврасова - С.І. Світославський, стверджував поетичну значимість повсякденних мотивів природи. Велику частину життя Світославський прожив на Україні: він зображав на своїх полотнах широкі українські степи, поля, простори Дніпра. Життєствердно звучать його композиції "Воли на ріллі", "Пором на Дніпрі" (1890). Звертався Світославський до міського пейзажу ("Вулиця повітового міста", "Миргород" та ін), відтворюючи повсякденне життя міста.

До передвижнического руху примикав видатний пейзажист П.А. Левченко, майстер ліричного пейзажу. Один з кращих пейзажів - "Глухомань. Село взимку". Настрою картини відповідає складний, м'який колорит, побудований на найтонших відтінках і нюансах сріблястою гами.

До пейзажного живопису звернувся і такий своєрідний художник, як І.П. Похітонов. Його пейзажі, виконані в характерній для художника витонченій манері листи, що наближається до мініатюри, відтворюють привабливі для нього мотиви української природи. ("Зимові сутінки на Україну", 1890-ті р.).

Інший підхід до зображення природи був у відомого пейзажиста, представника академічного напряму В.Д. Орловського. Але і у нього в мальовничих етюдах 1880-х рр.. проявилася тенденція до вірного спостереження природи: "Село", "Косовиця", "Хати в літник день" та ін

Значне місце в українській живопису другої половини 19 століття займав портрет. Художники-портретисти, які працювали в реалістичній манері, прагнули якомога глибше розкрити психологію і характер людини, через риси його обличчя показати внутрішній стан душі. До портрета звернулися майстра жанрової живопису і пейзажу - С. Васільковскнй, М. Пимоненко, Ф. Красіцкнй. Значним внеском в портретну живопис з'явилися роботи І. Буковецького, К. Костанді, Н, Кузнєцова.

У цей період активізувалося творчість західноукраїнських художників - І. Труша, який створив галерею образів діячів української культури, О. Новаківського, майстри монументальних, життєствердних образів. Т. КОПИСТИНСЬКА та інших.

Українська тема в другій половині 19 століття плідно розвивається і в творчості російських художників Н.А. Ярошенко, В.Є. Маковського, Н.А. Касаткіна, помітне місце українська тема зайняла в творчості І.Є. Рєпіна ("Вечорниці", "Запорожці пишуть листа турецькому султанові").

У зборі матеріалу Рєпіну допоміг український історик Д.І. Яворницький, що послужив моделлю для образу писаря в картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану"

Засмаглі, обвітрені в походах і битвах особи, картинно-невимушені пози запорожців, їх мальовнича одяг, запалені на задньому плані багаття-стоянки - все це чудово висловлює своєрідний побут і характер козацтва XVII століття. Від усієї картини віє богатирським духом. Майстерня живопис фігур, злагодженість колориту складають чудові художні достоїнства картини, що прославила темперамент і цілісність народного характеру.

 

Передвижники (повна назва: Товариство пересувних художніх виставок, рос. Товарищество передвижных художественных выставок) — творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських, що було створено й активно діяло в останній третині XIX століття.

В естетичному плані члени Товариства цілеспрямовано протиставляли себе і свої творчі пошуки, а також спосіб популяризації творчості представникам офіційного академізму. Певний вплив на передвижницький рух мали подібні художні течії у Західній Європі, романтизм та ідеї народництва. Свою діяльність передвижники будували на засадах кооперації.

Передвижництво несло велику просвітницьку роль, мало велику кількість послідовників і в цілому здійснило значний вплив на розвиток мистецтва Росії та України. У 1863-му 14 юнаків, найкращих випускників імператорської Академії мистецтв Петербурга, на чолі з Іваном Крамським демонстративно покинули навчальний заклад після того, як їм відмовили у праві самостійно вибрати теми дипломних робіт. «Бунт чотирнадцятьох» виявився першим випадом проти академічної традиції, що відірвалася від реальності. Об'єднання майстрів реалізму в одну когорту — Петербурзьку артіль художників — стало переворотом в академічному російському мистецтві. Ідея про нове призначення живопису — відображувати блиск і вбогість суспільства повною мірою — стала єдиною для учасників культурного заколоту.

У 1869 році московські живописці Мясоєдов, Пєров, Маковський, Прянишников і Саврасов запропонували активістам Артілі об'єднатися і створити художнє товариство нового типу, яке, виконуючи просвітницьку місію, організовувало б безплатні пересувні виставки (звідси й назва — передвижники) у різних куточках Російської імперії. Через рік новостворене Товариство пересувних виставок було офіційно зареєстровано. У різний час до його складу входили понад сто художників, серед яких Василь Пєров, Іван Крамськой, Володимир Маковський, Микола Ґе, Олексій Саврасов, Іван Шишкін, Архип Куїнджі, Віктор Васнецов, Ілля Рєпін, Ісаак Левітан. За 53 роки свого існування (до розпаду в 1923-му) передвижники провели 48 виставок у Петербурзі, Києві, Москві, Харкові, Одесі, Казані, Ризі та інших містах.

Два десятиліття успішної діяльності Товариства змусили забути про його «хуліганське» коріння: петербурзький конфлікт академістів і заколотників став частиною історії мистецтва. Реалізм і народність, які пронизують передвижницькі картини, були визнані новим, прогресивним витком розвитку живопису. Іван Толстой, віце-президент Академії мистецтв у Петербурзі, який одним із перших усвідомив послаблення позицій традицій сучасного йому живопису, запропонував колишнім «ізгоям» викладацькі посади. Таким чином, у 1894 році вчителями академії стали Рєпін, Маковський, Шишкін і Куїнджі. Будучи вже прославленими майстрами пейзажу, вони навчали нове покоління живописців цього мистецтва, що зміцнило свої позиції як самостійний жанр.

Примітно, що ще за життя більшість учасників Товариства мали визнання і в народі, і в середовищі панівного класу й були досить заможними. Особливу, якщо не найбільш значущу, роль відіграв у цьому знаменитий купець, меценат і шанувальник живопису Павло Третяков. З 1856 року він почав збирати колекцію картин у нині прославленій галереї в Лаврушинському провулку Москви. До кінця XIX століття бути виставленим у Третьяковці нарівні з Верещагіним, Полєновим і Боровиковським вважалося особливим шиком.

Третяков приятелював із багатьма живописцями, вкладаючи значну частину своїх статків у їхні твори. В одного тільки Маковського Павло Іванович особисто придбав понад 30 робіт. Його галерея, що стрімко розросталася, лише за три десятиліття стала культовим музеєм Російської імперії і щонайменше ще на сотню років закріпила за іменами представлених у ній живописців статус народних улюбленців та геніїв. Головні представники

Товариство об'єднувало майже всі найбільш талановиті художні сили країни. У його склад в разноє час входили (окрім ініціаторів) І. Ю. Ріпин, В. І. Суріков, В. Є. Маковський, І. М. Прянішников, О. К. Саврасов, І. І. Шишкин, Ст М. Максимов, К. А. Савіцкий, А. М. і В. М. Васнецови, А. І. Куїнджі, В. Д. Поленов, Н. А. Ярошенко, І. І. Левітан, Серов Валентин і ін. Учасниками виставок Товариства були М. М. Антокольський, В. В. Верещагин, А. П. Рябушкин і ін. Велику роль в розвитку мистецтва П. грав критик-демократ В. В. Стасов; Третьяков Павло , комплектуючи свою галерею творами П., подавав їм важливу матеріальну і моральну підтримку. Авторитет і суспільний вплив Товариства неухильно зростали. Самодержавство вимушене було відмовитися від первинної тактики утисків і цькування П. Оно робило спроби підпорядкувати собі їх діяльність, щоб підняти значення АХ(Академія мистецтв), що переживала глибоку кризу.

Передвижники і Академія мистецтв у 1890-х рр

У 1890-х рр. до складу АМ (Академія мистецтв) увійшли видні члени Товариства (Рєпін, Маковський, Шишкін та ін.). До П. належали художники з України, Латвії, Вірменії і ін. країн, що зробили великий внесок на розвиток своїх національних художніх шкіл по шляху реалізму, народності і демократичних ідеалів. Величезне значення для розвитку російського. реалістичного мистецтва мала педагогічна діяльність П. (В. Р. Перов, І. Е. Рєпін, В. Е. Маковський, І. Н. Крамськой, А. До. Саврасов, А. І. Куїнджі, До. А. Савіцький, В. Д. Поленов і ін.). На рубежі 19—20 вв.(століття) мистецтво ряду П. стало втрачати глибину віддзеркалення життя, викривальний пафос. Товариство втрачав минулий суспільний вплив, але основне ядро П. до кінця зберегло вірність реалізму і демократичним ідеалам. У 1890—1900-х рр. в творчості передової групи П. з'являлися соціалістичні ідеї, що відображали розвиток робочого руху, народжувалися елементи соціалістичного мистецтва (Н. А. Касаткин, Л. Ст Попов, С. В. Іванов і ін.). Багато П. увійшли до радянської художньої культури, з'явилися носіями великих реалістичних традицій 19 ст і допомогли формуванню мистецтва соціалістичного реалізму. Товариство П. розпалося в 1923. Його члени влилися переважно в АМРР, продовжуючи в нових історичних умовах служити своїм мистецтвом народові.

Період 1870—90-х

Творчість П. в період свого розквіту в 1870—90-х рр. розвивалася убік усе більш широкого обхвату життя, все більшої природності і свободи зображення. На зміну декілька скутій і сухуватій манері малювання темними фарбами приходять вільна широка манера, показ навколишнього середовища за допомогою світлої палітри, рефлексів, кольорових тіней; всілякіше і вільніше стає композиція картини, що відображала прагнення художників до найбільшої природності зображення, до відтворення живого зв'язку людини з довкіллям, природою. У творчості П. критичний реалізм досяг в російському образотворчому мистецтві своїй кульмінації. Новаторське, достовірно народне мистецтво П. служило дієвим засобом демократичного, суспільного, етичного і естетичного виховання багатьох поколінь і кінець кінцем стало важливим чинником розвитку російського визвольного руху, допомагало зростанню революційної свідомості суспільства. В. І. Ленін, передові діячі російського революційного руху і російської культури дали високу оцінку творчості

 

Історія виникнення

Товариство утворилося в 1870 в Петербурзі за ініціативою І. Н. Крамського, Р. Р. Мясоєдова, Н. Н. Ге і В. Г. Перова в процесі боротьби передових художніх сил країни за демократичні ідеали і на противагу офіційному центру мистецтва — петербурзькій Академії мистецтв (див. Академії художні). Товариство розвивало кращі традиції Артілі художників, керівник якій І. Н. Крамськой став ідейним вождем нового об'єднання. П. знаходилися під впливом суспільних і естетичних поглядів В. Г. Белінського і Н. Р. Чернишевського. Звільнившись від регламентації і опіки АХ(Академія митецтв) в створенні, показі і реалізації своїх виробництв, вони організували внутрішнє життя Товариства на кооперативних засадах, розвернули освітню діяльність. З 1871 Товариство влаштувало 48 пересувних виставок в Петербурзі і Москві, після чого вони показувалися в Києві, Харкові, Казані, Орлові, Ризі, Одесі і ін. містах. Рішуче порвавши з канонами і ідеалістичною естетикою академізму, мистецтво П. мало своєю основою творчий метод критичного реалізму. П. звернулися до правдивого, з демократичних позицій зображенню життя і історії народу, рідної країни, її природи. Прагнучи служити своєю творчістю інтересам трудового народу, вони прославляли його велич, силу, мудрість і красу, а часто піднімалися до нещадного викриття тих, що його пригноблюють і ворогів, нестерпно важких умов його життя. У гуманістичному мистецтві П. знайшли рішуче засудження російські самодержавні порядки, з гарячим співчуттям було показано визвольний рух російського народу. Характерні для П. картини відрізнялися великою силою психологізму і соціального узагальнення, високою майстерністю типізації, умінням через окремі образи і сюжети представляти цілі класи і стани. Провідними жанрами в мистецтві П. були побутовий жанр і портрет, що дозволяли якнайповніше показувати життя народу, створювати образи передових людей прямо затверджувати демократичні ідеали. Значний розвиток отримали також історичний жанр і пейзаж ; у картинах на євангельські сюжети втілювалися актуальні етично-філософські проблеми.

 

Радянський етап є особливим періодом у розвитку насамперед російської культури, яка загалом визначала головні орієнтири культурного життя СРСР. У широкому спектрі підходів до культури СРСР доцільно виділити той, що розглядає її особливості з точки зору конкретно-історичних можливостей її розвитку, адже він був пов'язаний з протиріччями всієї тоталітарної і авторитарної системи. Треба також враховувати протистояння в суспільстві двох культур – загальнолюдської, живої і демократичної, яка формувала передову свідомість людей, і офіційної, яка прославляла існуючу суспільну систему з її парадністю і моноідеологією.

В культурі цієї епохи фактично існували дві культури: офіційно визнана – "дозволена" і така, що не укладалася в ідеологічні схеми – "заборонена". Проте істинна духовність, шанобливе ставлення до національних животворних джерел "загальнолюдських цінностей" залишалися найважливішими критеріями справжньої культури, яка адекватно відбивала трагічні протиріччя цієї доби.

Революційні події 1917 року означали злам в житті Росії, в політичному, економічному, соціальному характері буття її народів, адже йшлося про намагання сформувати культуру нового типу – загальнонародну, масову, багатонаціональну.

Було задекларовано завдання створити загально-соціальні, ідеологічні й моральні передумови для революційних перетворень в галузі культури. Здійснення ж культурної революції було пов'язано, передусім, із залученням багатомільйонних мас не тільки російського, а й інших народів Росії до освіти – базою будь-якої культури, до основ загальної і професійної культури. Завдяки такій культурній політиці значно зросла активність культурного життя, зокрема, художнього. З’явилася ціла плеяда видатних митців – вихідців з різних верств суспільства, що дозволило у певні періоди розширювати діапазон ідейно-художніх пошуків.

Оглядаючи складну і драматичну історію радянської епохи, треба виокремити декілька різних за змістом етапів. Позначимо 20-і, 60-і, і 80-і роки як періоди, коли поряд з утвердженням офіційних форм культури спостерігався і деякий плюралізм, і навіть критичний діалог з партійно-державною ідеологією, спротив тоталітаризму ("О, как я всё угадал" у М. Булгакова, "Душа моя страданиями человечества уязвлена стала!" – радищевський афоризм як віддзеркалення громадянського і естетичного кредо у А. Платонова, "Жить не по лжи!" як етична настанова О. Солженіцина, "Что с нами происходит?" – по-громадянському стривожене питання В. Шукшина до сучасників і нащадків) як потужні проривання до загальнолюдських духовних ідеалів.

20-і рр. увійшли в історію культури радянської епохи як період нечуваної активізації духовного життя. Хронологічно майже ціле десятиліття було такою стадією розвитку суспільства, яка суттєво відрізнялась як від минулої (Срібний вік), так і наступної (посилення партійно-державної деспотії). Одна з найважчих для розв’язання проблем цього періоду - необхідність подолання різкого розриву між складним розвитком російської культури початку ХХ ст. та реалізація ідеї залучення до нових ідеалів багатонаціонального народу, до якого був направлений потік мистецтва вже з перших днів революції. Специфіка культури двадцятих років полягала у можливості творчого плюралізму, в розмаїтті форм соціально-економічного розвитку, у динамічності й певній відкритості політичного життя. 20-ті рр. вирізняються активною діяльністю блискучої плеяди історичних особистостей – видатних вчених і художників, які по-різному сприймали світ, але активно брали участь в його перетворенні (І. Павлов, М. Вавілов, К. Ціолковський, А. Чаянов, А. Платонов, М. Шолохов та багато інших). Тому не випадково, що ті пам'ятні роки попри усі суперечності виявились часом боротьби за утвердження тієї або іншої моделі майбутнього країни.

 

З перемогою Жовтневої революції Радянська влада розпочала здійснення не лише нової економічної, а й культурної політики, яка була спрямована на створення нової культури, що базувалась на марксистсько-ленінській ідеології і суспільній власності на засоби виробництва. У відповідності до декрету від 9 листопада 1917 р. була створена Державна комісія з просвіти для керівництва і контролю за культурою. У сформованому уряді (РНК РРФСР) народним комісаром у справах просвіти був призначений А. Луначарський (1874 – 1933). В Наркомосі був заснований відділ освіти національних меншин для управління справами культури в національних регіонах РРФСР.

На місцях під контролем місцевих Рад були засновані відділи народної освіти.

Радянська влада відмінила різноманітні суспільні, професійні та творчі організації, що функціонували до революції – Всеросійський вчительський союз, Союз діячів художньої культури, Союз діячів мистецтв та ін. Виникали нові організації культури, такі, як товариство "Геть неосвіченість", Союз безбожників, Товариство друзів радіо тощо. Більшовицька партія повела рішучу боротьбу проти ідеологів Пролеткульту – культурно-просвітницької організації пролетарської самодіяльності при Наркомосі, яка виникла восени 1917 р., мала більше 200 місцевих організацій і проіснувала до 1932 р.

Із заснуванням 1922 р. СРСР координація керівництва культурою в масштабі всієї країни здійснювалась за допомогою зборів наркомів освіти республік. З середини 20-х рр. від Наркомоса РРФСР почали відгалужуватись органи управління окремими галузями культури загальносоюзного статусу.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!