Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Музичне мистецтво Київської Русі. 1 часть



Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.



Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.



У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

 

 

Театральне мистецтво. Музика. Танок.

 

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки, й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скорочення і поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородиця або святих). Знаменною нотацією (знамя – нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нот описи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода !.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда – наша.

Народний танок на Русі – “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Церемонні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти.

Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст – залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об’єднував лише спільний ритм.

Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів.

Могутньою основою формування і розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась і розвивалась на полі етнічній основі, до її складу входили й неслов’янські племена.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.

 

Українська культура періоду Ренесансу

Ренесанс (франц. Renaissance), або Відродження - ціла епоха в розвитку європейської культури XV - XVI ст. (для Італії з XIV ст.), яка за своїм ідейним гуманістичним змістом була перехідною від Середньовіччя до Нового часу. Незважаючи на те, що культура України (починаючи з середини XIV ст.), розвивалась у несприятливих умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина і традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв 'язку з європейською культурою. Культура України кінця XVI - першої половини XVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Україні відбувається культурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкою велета української історіографії Михайла Грушевського, було першим українським культурно-національним відродженням. Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. Територія України була розчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною (частина Буковини). Українські землі зазнавали безперервних спустошливих татарських вторгнень. Проте саме близько XIV - XVI ст. у зв'язку з консолідацією українського народу, в умовах боротьби за свій подальший етнічний розвиток, на новий рівень піднімається його культура. Використовуючи послаблення українських державних формацій після катастрофічної навали татаро-монгольських орд, Литва захопила Чернігово-Сіверщину (в 50-х рр. XIV ст.), Поділля та Київщину з Переяславщиною (в 60-х рр. XIV ст.). У результаті запеклої боротьби за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею, Польща загарбала Галицьку землю (1349 р.), і частину Західної Волині (Холм і Белз - 1377 р.) а Литва - більшу частину Волині.

 

другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдна-лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною.

Розширюється сфера застосування української мови. В 1556– 1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга – величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк-ва. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толе-рантність щодо різних конфесій.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сер-бією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн. Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну че-рез тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поета-ми, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського куль-турного процесу, розвитку науки й освіти.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585–1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українсько-го шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існува-ли й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям.

Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «не-ряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш за-можні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов’янською, але на-вчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава-ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гума-ністичних засадах.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI – початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням пе-реслідувань української культури польською адміністрацією та като-лицькою церквою.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луць-ку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль-ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

 

В кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи*. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католициз-му, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських шко-лах тривало п’ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привер-тали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, а й в українських та білоруських, мала Замостська академія. Її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Кон-стантинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

 

В архітектурі другої половини XVI -початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.

В епосі Відродження виник зовсім інший стиль, ніж був до того. Епоха Ренесанс прийшла на зміну Середнім вікам і панувала впродовж 14-16 століття.мистецтво відійшло від релігійності, стало більш світським. Для живопису характерне зближення художників із природою, дотримання законів анатомії, перспективи, дії світла. Митці, пишучи ікону, використовували нові художні прийоми – побудову об'ємної композиції, використання пейзажу на задньому плані. З'явився станковий живопис, який виконувався олійними фарбами

Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни і зсередини, і ззовні, приголомшуючи глядача. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов'язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою. У другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича були оздоблені здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит "Ісус Христос" у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительного". З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко ("Чистота яко дівиця...", "Смерть на блідому коні", "Ліствиця райська" та ін.).

 

 

 

В новій своїй ролі — в ролі оборонців батьківської віри — українські та білоруські церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI віку, але повна їх перебудова наступила головним чином в другій половині цього віку. Найперш організувалися братства по великих містах — у Львові та Вільні, а незабаром за ними закладаються церковні братства й по інших містах. Братства звертаються до короля й просять від нього привілеїв на затвердження свого існування й праці. Королі видають такі грамоти, а це дуже полегшувало братствам їхню діяльність; найдавнішу таку королівську грамоту знаємо ще з 1538 р. — затвердження статуту Віленського кушнірського церковного братства.

Братства як організації церковні мусили подбати й про благословення своєї праці від найвищої церковної влади. Православна церква в Польсько-Литовській державі канонічно підлягала тоді патріархові Царгородському, і до нього й удаються церковні братства за благословенням. Якраз того часу на Сході перебував Константинопольський патріарх Єремія, що їздив до Москви «за милостинею». Переїжджаючи через Литву та Польщу, патріарх докладно ознайомився з ненормальним станом благочестя й переконався, що в порятунку його можуть корисно стати хіба церковні братства. Ось тому Єремія в 1588 р. надає Львівському та Віденському братствам великих прав і навіть робить їх ставропігіальними, цебто залежними тільки від нього. Трохи пізніше, в 1620 р., патріарх Єрусалимський Феофан надав ставропігіальні права братствам Луцькому Хрестовоздвиженському (засноване в 1617 р.), Київському Богоявленському та Слуцькому Спаському; в 1633 р. ставропігіальним стало братство Могилівське. Взагалі Царгородська патріархія сильно опікувалася благочестивою церквою в Польщі і багато їй допомогла якраз у час лихоліття, посилаючи сюди своїх посланців. Допомога ця була реальна й помітна, чого ніколи не забували наші церковні братства. На жаль тільки, вже в XVII віці, особливо з сеймової ухвали 1676 р., правильні зносини зі східними патріархами припинилися, бо їх заборонено...

Діяльність братств була дуже різнорідна. Хоч головні завдання їхньої праці скрізь були однакові, проте кожне з них розвивалося по-своєму, і самі статути їх не були однакові. Але вже в кінці XVI віку братства охопили ціле церковно-релігійне життя, яке все опинилося в їхніх руках.

Найперша й найстарша ділянка праці наших церковних братств — це безпосередня допомога своїй парафіяльній церкві. З найдавнішого часу братчики займалися оздобою зовнішності своєї церкви, дбали про її гарний вигляд та про урочистість богослужінь і церковних процесій. Особливо врочисто святкували братчики своє храмове свято: на цей день варився мед, до церкви сходилися не тільки члени братства, але й сила гостей. По врочистім богослужінні зачинався братський бенкет, випивався наварений мед, а вторговані з того гроші йшли до братської каси; позосталий віск ішов на братські церковні свічки. У цей же день братство роздавало старцям щедру милостиню, а по богослужінні вряджувало для них братський обід і так само поїло й старців братським медом. Звичай варити мед на храмове свято позостався в народів українського та білоруського аж до сьогоднішнього дня. Звичайно бувало так, що адміністраційна влада звільняла цей мед від податку і тим давала більший доход братству; нерідко братства мали право ситити мед два-три рази на рік.

Моральне й церковно-релігійне виховання було так само важливим завданням братства. У житті братчиків панував безоглядний послух. На чолі братства стояли виборні старші брати — голова братства, брат-скарбник (шафар), брат-ключник та ін. Кожна їхня вказівка мусила бути виконана, а невиконання каралося. До братства приймали всіх бажаючих, але вихід із братства був сильно утруднений.

Старші брати пильно доглядали, щоб братчики провадили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Не допускали сварок та пиятики; на братських зборах кожний мусив поводитися по-євангельському; приходити на збори зі зброєю не дозволялося. Братство мало свій суд, і братчикам не вільно було звертатися до суду коронного; право суду забезпечено було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ і від винародовлення.

На виховання молоді братства звертали велику увагу і звичайно гуртували її у молоді чи молодецькі братства. Карність і послух старшим були головними чеснотами молодих братчиків, як хлопців, так і дівчат.

У разі провини свій братський суд судив братчиків, найбільше пильнували примирити посварених. Кари були різні, але найчастіше винного засуджували принести воску до церкви або на грошову кару, часом на висидку до дзвіниці.

Братство пильно стежило й за тим, щоб братчики постійно вчащали до церкви і в той чи інший спосіб допомагали врочистості служби. На головних моментах відправи братчики запалювали свої свічки і в порядку стояли серед церкви проти вівтаря; цей звичай зостався в наших церквах і досі.

На урядження церковних процесій братства звертали велику увагу. Своїм коштом вони набували для церкви хоругви та образи, з якими йшли в процесіях. Ціле братство мусило брати участь у цих процесіях, йдучи в порядку парами й не розмовляючи; хто не був на процесії без причин, того карали.

Померлого братчика ховало ціле братство коштом братським, пильнуючи, щоб похорони відбулися якнайбільш урочисто. По похоронах справлялась братська трапеза для бідних. Ймення померлих братчиків та їхніх ближчих родичів вносили до братських пом'яників і в призначені дні поминалися за службами в церкві. Так само в певні дні в церкві молилися й за живих братчиків та за їхню родину.

Благодійність була одним з головних завдань діяльності братств, особливо тих, що були заможні. Братство різним способом допомагало потребуючим і постійно закликало до цього й своїх членів. Особливу опіку свою братства звертали на бідних, старих, немічних, хворих, удів, сиріт, ув'язнених, подорожніх і т. ін., усім допомагаючи в міру своєї можливості. Багато братств мали власні «шпиталі» — притулки для всіх тих, хто не мав сили самостійно жити з праці своїх рук (старі, немічні, вдови та ін.). Ці братські шпиталі існували аж до недавнього часу. Якщо братство не мало змоги збудувати свого окремого шпиталю, то воно тримало його в найманому домі. Шпитальні мешканці мали обов'язок збирати офіри на братство, особливо в дні ярмарків; при зборах цих ходили вони звичайно з братським образом або хрестом.

Братства рано пізнали, що добра освіта — то найкраща їхня зброя для оборони батьківської віри. Ось через що братства звернули велику увагу на закладання добрих братських шкіл, перш по таких великих містах, як Львів та Вільно, а потім і по менших. Власне церковним братствам належить велика честь найпершого заснування нормальних сталих шкіл, чого до них ніде в благочестивих слов'ян іще не було. Статути більших братств наказували їм закладати «гимнасіон» — і справді, їхні школи вже на початку своїм, у кінці XV віку, були добрими середніми школами, а трохи пізніше стали вищими, наприклад у Львові та Острозі, а незабаром у Києві.

Значення братських шкіл величезне. Це вони виховали нове покоління не тільки світських, але й духовних людей. Ціла низка видатних осіб вийшла власне з братських шкіл; у Львівській братській школі, наприклад, учився Петро Могила — потім митрополит Київський. Братські школи на братські кошти виховали високоосвічених професорів, що принесли своїй церкві та батьківській вірі неоціненну користь. Місцеві обставини сприяли тому, що братські школи в своїй науці схилялися до програм і методів шкіл західних, що значно підносило їхній науковий рівень.

Братства ж перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали закладати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам — потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського й білоруського народів, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській. Цієї сторінки діяльності наших церковних братств ніколи не забуде їм історія слов'янської культури.

На церковну проповідь братства звернули пильну увагу. Єзуїти в Польщі поставили проповідь на певну висоту, мусили до того пристосуватися й наші братства. І от церковні братства запроваджують по всіх видатніших містах посади фахових проповідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури; згадаймо хоча б проповіді Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича й багато інших.

Коли до цього додамо, що братства пильнували й про самоосвіту своїх членів — не тільки на своїх зборах читали книги Св. Письма та Отців церкви, але й заохочували до такого читання вдома, то це буде хоч блідий малюнок тієї величезної культурно-освітньої чисто національної праці, яку провадили церковні братства. Уже самою цією працею до історії української й білоруської культури братства вписали найкращі сторінки.

Ніколи не забуде історія церковним братствам їхньої мужньої та смілої оборони батьківської віри та своєї національності. Боронили вони свою віру всіма способами, боронили скрізь, де тільки треба було. Найперше боронили її перед польськими королями, постійно висилаючи до Кракова, а потім до Варшави найрізніші делегації, складаючи на це потрібні кошти з власного майна; а з 1616 р., наприклад, у Варшаві постійно живуть братські заступники у церковних справах, що спеціалізувалися в цій праці. На сеймах боронили інтереси своєї віри та нації або самі братчики, або їхні уповноважені. За церковні та національні права братчики без кінця процесувалися, завалюючи суди найрізнішими своїми скаргами на утиски благочестивої церкви. Ця оборона церковних і національних інтересів зробила братства надзвичайно популярними, надала їм силу та значення, а разом з тим передала їм і всю церковну справу. На церковних соборах з 1590-х років братства мають чи не найсильніший голос.


Просмотров 1001

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!