Тема:Механізм дії та застосування імунотропних препаратів

ІМУНОТРОПНІ ПРЕПАРАТИ — препарати, які мають імунотропну активність, у терапевтичних дозах підсилюють або пригнічують імунні реакції.

І.п. розділяють на 3 групи: імуностимулятори, імунодепресанти та імуномодулятори (імунокоректори). Імуностимулятори підвищують загальну опірність організму або його неспецифічний імунітет, а також впливають на специфічні імунні реакції. Підвищення загальної опірності організму може відбуватися, напр., під впливом деяких стимулювальних препаратів (кофеїну, елеутерококу та ін.), вітамінів (ретинолу, аскорбінової кислоти, вітамінів групи В) та ін. Здатність бендазолу стимулювати імунні процеси вперше була доведена Н.В. Лазаревим. Здатність стимулювати імунні реакції організму (в т.ч. лейкопоез) мають похідні нуклеїнових кислот, а також деякі біогенні препарати (спленін, церулоплазмін, енкад та ін.). Ендогенні сполуки, що утворюються самим організмом (лімфокіни), мобілізують імунні сили органі­зму на боротьбу з патологічними процесами. Важливими ендогенними імуностимуляторами є інтерферони та інтерфероногени, які стимулюють утворення ендогенного інтерферону. Важливу роль у функціонуванні клітинного і гуморального імунітету відіграє підгрудинна залоза (тимус), в якій відбувається диференціація стовбурових клітин у лімфоцити, а також секреція специфічних речовин (гормонів), які впливають на розвиток та дозрівання певних клітин лімфоїдної тканини.

Класифікація імуностимуляторів за поход­женням: екзогенні — мікробного та дріжд­жового походження (продигіозан, пірогенал та ін.); екстрактивні препарати, одержані з органів імунної системи: підгрудинної залози (тималін, Т-активін, вілозен, тимозин, гомео­статичний тимусний гормон, тимопоетин, тимусний гуморальний фактор, тимостерин) та кісткового мозку (В-активін); ендогенні (імуноглобуліни, інтерферони та інтерфероногени); синтетичні­ (левамізол); за груповою приналежністю і хімічною структурою: полісахариди — ліпополісахариди грамнегативних бактерій (продигіозан, пірогенал) та дріжджові полісахариди (зимозан); препарати нуклеїнових кислот і синтетичні полінуклеотиди (натрію нуклеї­нат); похідні піримідину і пурину (метилурацил, пентоксил), похідні імідазолу (левамізол, бендазол); інтерферони; вакцини; гормональні препарати тимуса (тимузин, Т‑активін, тималін); вітаміни.

Здатність імуностимулювальних препаратів підвищувати загальну резистентність організму, прискорювати процеси­ регенерації стала підставою для їх широ­кого застосування в комплексній терапії­ імунодефіцитних станів, інфекційних та інфекційно-запальних захворювань, при в’ялому перебігу регенераційних процесів, для покращання імунного стану в онкологічних хворих при цитостатичній терапії.

Імунодепресанти (імуносупресори) — препарати, які гальмують імуногенез, пригнічують продукцію антитіл шляхом стримання проліферативних процесів у лімфоїдних (імунокомпетентних) тканинах та пригнічення біосинтезу нуклеїнових кислот.

Класифікація імунодепресантів: антиметаболіти — антагоністи пурину (меркаптопурин, азатіоприн) та антагоністи фолієвої кислоти (метотрексат); алкілувальні сполуки (цитофосфан, хлорбутин); протипухлинні антибіотики (актиноміцин D, цик­лоспорин); алкалоїди (вінкристин, вінбластин); глюкокортикостероїди (предні­золон, триамцинолон, дексаметазон); антилімфоцитарна сироватка (глобулін); різні ЛП, що виявляють імуносупресивний ефект (пеніциламін, фенілбутазон, індометацин, препарати золота, гепарин, кислота амінокапронова, ферментні препарати — рибонуклеаза, дезоксирибонуклеаза, L-аспарагіназа).

Імунодепресивні препарати ефективні при застосуванні з метою подолання тканинної несумісності, лікування аутоімунних зах­ворювань та пухлин. Вплив різних імуносупресивних препаратів на ланцюг імунної від­повіді від­різняється. На імунну відповідь I фази (транспорт антигену і захоплення його макрофагами) впливають глюкокортикостероїди і фенілбутазон, які знижують активність моноцитів і гранулоцитів, пригнічують фагоцитоз. Попереднє лікування цитостатичними­ засобами приводить також до зменшення кількості макрофагів. У II–III фазах антиген поглинається імунними клітинами, а лімфоцити активуються і перетворюються на імунобласти. Пригнічення імунної реакції досягається за допомогою глюкокортикостероїдів, уведення анти­лім­фо­цитарного глобуліну (АЛГ) та інших методів. У IV фазі імунної відповіді цитостатичні препарати блокують проліферацію ефекторних клітин (плазматичних і лімфоцитів), відповідальних за імунітет негайного та уповільненого типів, наявні циркулюючі антитіла і цитостатичні лімфоцити. Пригнічення цитостатичних лімфоцитів досягається за допомогою глюкокортикостерої­дів, АЛГ і меншою мі­рою — цитостатиків. У V фазі відбувається реакція антиген–антитіло, на яку можна впливати фенілбутазоном, АЛГ. Вираженість симптомів VI фази (власне­ імунної відповіді) зменшується під впливом глюкокортикостероїдів і фенілбутазону. Імунодепресанти не володіють вибірковістю дії, їх застосування супроводжується вираженими побічними явищами. Вони можуть пригнічувати кровотворення і викликати лейкопенію, тромбоцитопенію, анемію, панцитопенію. Можливі активізація вторинної інфекції, розвиток септицемії, пригнічення продукції інтерферону та зниження загальних захисних функцій організму. При тривалому застосуванні імунодепресанти сприяють розвитку злоякісних новоутворень.

Імунокоректори — препарати, які нормалізують діяльність дисфункціонуючої імунної системи в цілому або її окремих компонентів. Імуномодулятори повинні діяти лише на змінений імунітет, знижуючи підвищені та підвищуючи знижені показники імунної системи. При прониканні мік­роорганізму в макроорганізм першою клітиною, яка вступає в боротьбу з ним, є тканинний макрофаг. Він поглинає і перетравлює мікроби, передає їх антигенні пептиди Т- і В-клітинам, ініціюючи таким чином розвиток клітинної і гуморальної відповіді. При цьому макрофаг виділяє цитокіни, які активізують фактори неспецифічної резистентності (нейтрофіли, моноцити/макрофаги, NK-клітини) і діють на Т- та В‑лімфоцити, сприяють розвитку специфічного імунітету. Таким чином мак­рофаги та інші антигенпрезентативні клітини є першими клітинами, які ініціюють розвиток неспецифічної резистентності та специфічного імунітету.

Класифікація за механізмом дії: імуномодулятори з переважним впливом на моноцити/макрофаги, В-, Т- і NK-клітини; за поход­женням: імуномодулятори екзогенні (мікроб­ні препарати), ендогенні (імунорегуляторні пептиди та цитокіни) і синтетичні або хімічно чисті — поліоксидоній.

Зазвичай мішенями для препаратів мікроб­ного походження (продигіозан, пірогенал, рибомуніл, лікопід та ін.) є фагоцити: нейтрофіли, моноцити та макрофаги. Вони діють на фактори природної резистентності­: клітини моноцитарно-макрофагальної системи, нейтрофіли та NK-клітини, сприяють підвищенню їх функціональної активності при початково знижених показниках, тобто відбувається підвищення продукції інтерлейкіну-1β, інтерлейкіну-6, фактора некрозу пухлин і α-інтерферону, тобто цитокінів. Унаслідок активації клітин моноцитарно-макрофагального ряду та природних кілерів і під­вищення рівня цитокінів, що вони виробляють, підвищує­ться функціональна активність як клітинного, так і гуморального імунітету. Голов­ними мішенями для препаратів тимічного походження є Т-лімфоцити. Ці ЛП впливають на проліферацію та диференціацію Т-клітин шляхом підсилення продукції ними інтерлейкіну-2 та його рецепторів чутливими клітинами; виявляють імуномодулювальний ефект на синтез фактора нек­розу пухлин-α.

Самостійна робота №34