Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Зміни у зовнішній політиці СРСР після Другої світової війни. Початок “холодної війни”



За роки війни значно зріс міжнародний авторитет СРСР та його роль на світовій арені. Кровопролитна титанічна боротьба радянського народу з фашизмом здобула йому пошану народів усього світу. Принципово новим явищем став зліт військової могутності СРСР. До закінчення війни СРСР мав в своєму розпорядженні наймогутнішу сухопутну армію в світі. В результаті територіальних придбань країна фактично повернулася до кордонів Російської імперії початку XX ст.

Західні союзники прагнули не допустити панування Радянського Союзу в Європі. Сталін, у свою чергу, розраховував встановити новий геополітичний баланс. У перші післявоєнні роки радянське керівництво, як і раніше, пов'язувало безпеку країни з розширенням її території. Реальним практичним результатом Потсдамської конференції став фактичний поділ Європи на дві сфери впливу. Великі держави зафіксували перехід Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії, а також Фінляндії, частині Німеччини і Австрії в сферу впливу Радянського Союзу, що дало підставу радянським керівникам рахувати рішення конференції на свою користь. Лідери «Великої трійки» зуміли домовитися про встановлення польсько-німецького кордону по лінії Одер-Нейсе, на якій наполягала радянська сторона. Було вирішено питання про вступ СРСР до війни з Японією.

У 1945 р. тільки дві держави-переможниці, СРСР і США, могли претендувати на особливий статус. Недавні військові союзники СРСР Франція і Великобританія були виснажені війною і тимчасово втратили політичний вплив у світі. Факт появи у США атомної зброї не призвів до корінного перегляду радянської зовнішньої політики, але зробив її жорсткішою. У радянських керівників були достатньо підстав для неспокою. Взаємодія з США вимагала певних поступок як в міжнародних питаннях, так і у внутрішній політиці. Однак, це суперечило прагненню Сталіна до посилення контролю над радянським суспільством, політиці «закручування гайок» усередині країни. Витоки протистояння двох систем зародилися ще в момент створення більшовицької держави, що проголосила курс на світову революцію.

Поворотним пунктом у відносинах СРСР із США і з усім західним світом стала промова відставного англійського прем'єр-міністра У. Черчилля в американському місті Фултоні у березні 1946 р.: у кожній країні, окупованою Червоною Армією, СРСР встановив прокомуністичні уряди; «залізна завіса» опустилася від Балтики до Адріатики; необхідно англомовному світові об'єднатися і показати «російським силу». Цей виступ знайшов підтримку у американського президента. Радянський уряд попередив США про серйозні наслідки подібних заяв. До весни 1947 р. прохолодні відносини між СРСР і США переростають у відкритий конфлікт.



12 березня 1947 р. було сформульовано в США доктрину президента Трумена: надалі США згодні підтримувати всі країни, уряди яких готові протистояти «радянській загрозі». Захід, стурбований радянізацією Східної Європи, починає загальний похід проти комунізму. Його головним інструментом стає «план Маршалла» (державного секретаря США Дж. Маршалла).

5 червня 1947 р. США проголосили програму допомоги європейським країнам, які найбільше постраждали від фашистської агресії. Офіційною метою програми була стабілізація соціально-економічної ситуації в Європі, неофіційною – зменшення впливу Радянського Союзу у Східній Європі і включення Західної Німеччини у свій блок. Умовою отримання допомоги було підконтрольне її використання і право США визначати рівень і напрям економічної політики кожної країни-одержувача. Пропозицію обговорити умови допомоги отримав і СРСР.

Радянський Союз був зацікавлений в отриманні американських кредитів для післявоєнного відновлення країни, тому Москва погодилася взяти участь в переговорах. В. М. Молотов добивався від Заходу невтручання у внутрішні справи СРСР при наданні допомозі. Його умови були знехтувані, і в результаті СРСР відмовився від участі в плані Маршалла. Під тиском Сталіна керівники Угорщини, Румунії, Албанії, Болгарії, Югославії, Польщі, Фінляндії, а пізніше і Чехословаччини вимушені були від неї відмовитися.

США, вклавши 12,4 млрд. доларів, змогли стабілізувати ситуацію в Західній Європі. У квітні 1949 р. у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір, що оформив західний військово-політичний союз (НАТО), в який разом із США увійшли 11 держав: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Люксембург, Португалія, Ісландія і Канада.



У відповідь на ці дії для зміцнення контролю над країнами Східної і Центральної Європи СРСР відтворив Інформаційне бюро комуністичних партій (Комінформ). З літа цього року радянське керівництво відкидає як застарілий колишній висновок про встановлення у Східній Європі соціалістичного ладу мирними, парламентськими методами і бере курс на форсування в ній революційного процесу.

При активній допомозі Москви комуністичні і прорадянські режими встановлюються в Польщі, Румунії, Угорщині та Чехословаччині. У 1949 р. перемогою комуністів завершується багаторічна боротьба за владу в Китаї. Для проведення в цих країнах соціально-економічних перетворень за радянським зразком СРСР надав їм в 1945–1952 рр. величезну матеріальну, фінансову і військову допомогу на загальну суму в 15 млрд. рублів (3 млрд. доларів). Зі встановленням у Східній Європі і Південно-Східній Азії прорадянських режимів створюється основа для створення «соціалістичного табору». У 1949 р. для координації економічного співробітництва з країнами, що отримали назву країн «народної демократії», створюється Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Спроба лідера Югославії Й. Б. Тіто в 1948 р. відстояти своє право на незалежну від Москви політичну лінію стала причиною затяжного радянсько-югославського конфлікту.

Підсумком берлінської кризи 1948–1949 рр. стало подальше загострення конфронтації двох систем і поява ФРН та НДР.

Із закінченням Другої світової війни Корея, колишня колонія Японії, штучно розділена на радянську та американську зони окупації, стає джерелом напруженості. Після відходу окупаційних військ комуністичний уряд Кім Ір Сена та проамериканський південнокорейський уряд диктатора Син Мана претендують на владу над усією Кореєю. Весною 1950 р. Сталін поступився неодноразовим проханням Кім Ір Сена і схвалив його план вторгнення на південь. Тоді ж Північна Корея отримала великі партії радянської зброї. 25 червня 1950 р. війська Північної Кореї розповсюдили свій контроль на усю територію Півдня. Південна Корея звернулася до Ради Безпеки по допомогу. У відповідності із рішенням Ради Безпеки ООН, яке СРСР бойкотував, США втрутились у війну. У вересні 1950 р. війська 15 країн під прапором ООН висадили десант в тилу армії КНДР. На боці Північної Кореї виступили війська комуністичного Китаю. Війна перейшла у затяжну фазу і загрожувала перерости в нову світову війну. У небі Кореї зав'язалися жорстокі бої між американськими і радянськими льотчиками, прибулими в КНДР на прохання Мао Цзедуна. З листопада 1950 р. по грудень 1951 р. радянська авіація збила 569 американських літаків, втративши 63. Війна йшла із змінним успіхом. Американський головнокомандуючий Дуглас Макартур збирався скористатися випадком нападу на Китай і для цього був готовий піддати його атомному бомбардуванню. Проте, президент Трумен не хотів із-за Кореї воювати ні з Китаєм, ні тим більше з СРСР. Сталін також не хотів зіткнення з США. В результаті мирних переговорів, початих 9 липня 1951 р., було підписано перемир'я на основі статус-кво.

Корейська війна стала відправною точкою нового етапу дорогої і украй небезпечної гонки озброєнь. Чисельність військ США збільшилася до 1951 р. удвічі (до 3,2 млн. чоловік), а військові витрати – в 3,2 рази у 1952 р. Побоюючись радянської загрози, США наприкінці 1953 р. почали розміщувати на території Західної Європи тактичну ядерну зброю. В СРСР після корейської війни більший упор був зроблений на розвиток важкої індустрії і військово-промислового комплексу.

26 серпня 1949 р. на Семипалатинському полігоні успішно пройшли перші випробування радянської ядерної бомби. З 1950 р. в СРСР почалося серійне виробництво атомних бомб. 12 серпня 1953 р. успішно пройшли випробування водневої бомби (потужність її була на порядок вище, ніж у атомної).

 

Література:

Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 6. – К.: Генеза, 2003.

История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. /Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. –1263 с.

История России XX – начала XXI века / А. С. Барсенков, А. И. Вдовин, С. В. Воронкова; под ред. Л. В. Милова. — М.: Эксмо, 2006. – 960 с.

Боффа Дж. История Советского Союза. – В 2 т. – Т. 2. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 632 с.

Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1992.

Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й. В. Сталіна: У 2 кн. – К.: Політвидав України, 1989.

Ласло Белади, Тамаш Краус. Сталин: Пер. с венг. – М.: ИПЛ, 1989. – 367 с.

Загладин Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!