Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Золоте століття римської літератури. 8 часть



 

Дискусійною в літературознавстві є проблема часових меж реалізму. Згідно з однією точкою зору, реалізм наро­джується за часів Ренесансу. Цей «гуманістичний реалізм» існує у творчості Шекспіра, Сервантеса, Рабле. М. Бахтін, що встановив генетичні зв'язки роману Ф. Рабле «Ґаргантюа і Пантаґрюель» з народною сміховою культурою середньо­віччя й Ренесансу, пропонував іменувати весь реалізм Від­родження «гротескним реалізмом». За іншою думкою, реа­лізм розпочинає своє існування з XVIII століття («про­світницький реалізм») та знаходить своє вираження у творах Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, Вольтера, Д. Дідро, Г. Лессінга, Бомарше. Деякі дослідники вели розмову і про «реалізм античності», і навіть про реалізм наскельних малюнків первісної людини. Однак подібні теорії реалізму як напряму, що існував майже протягом усієї історії літе­ратури, поділяли навіть у радянському літературознавстві далеко не всі вчені. Приміром, такі авторитетні дослідники, як В. Жирмунський, Д. Благой, М. Конрад, вважали теорії «античного», «гуманістичного», «просвітительського» реалізму помилковими й неправомірними. Так, В. Жирмунський зазначав, що Шекспіра, Рабле, Сервантеса можна називати реалістами лише в широкому смислі слова, тобто пись­менниками, які більш або менш правдиво відтворювали дійсність. «...Вони реалісти в смислі „правдивості", а не в смислі Бальзака або Льва Толстого, реалізм їх — це реалізм у широкому смислі, якісно відмінний від класичного реа­лізму XIX ст., тобто реалізму у власному смислі». Отже, реалізм виникає лише в XIX столітті, коли, за сло­вами Д. Благого, з'явилися найбільші класичні зразки реалістичного мистецтва, склалась естетична теорія реалізму; нарешті, виник і сам термін «реалізм».

 

Дійсно, виникнення реалістичного напряму в літературі слід означити 30-ми роками XIX століття, коли «принцип життєво-правдивого зображення світу затверджується з найбільшою повнотою, в найбільш розвинутих формах» (О. Анікст). А проста правдивість ще не є реалізмом, до того ж, виходячи лише з окремих та поодиноких явищ у літе­ратурі Відродження чи Просвітництва, неможливо гово­рити про панівний реалістичний літературний напрям. Та й немає необхідності зводити всю історію світової літератури до історії розвитку реалізму. До того ж треба сьогодні усві­домлювати, що реалізм не є найвищою та безумовною фор­мою відтворення дійсності, а лише однією з можливих її форм. Спроби розглядати реалістичну літературу як «най­кращу», а всі попередні літературні напрями — як сходинки до неї, завдають шкоди лише самому реалізмові. Адже всілякі уніфікації та монополізації літературних явищ, як свід­чить досвід, є хибними і шкідливими для самої літератури й літературознавства. Вони звужують і знебарвлюють живу творчість.



 

В 1830—1850-х роках реалізм як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокре­ма українській. XIX століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Г. Флобер у Франції; Ч. Діккенс, У. Текке-рей, Т. Гарді, Ш. Бронте в Англії; О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І. Гончаров, І. Тургенев, Φ. Достоєвський, 0. Островський, Л. Толстой, А. Чехов у Росії; Г. Гайне, Т. Фонтане в Німеччині; Ш. де Костер у Бельгії; Б. Прус, Е. Ожешко в Польщі; Я. Неруда в Чехії; І. Вазов у Бол­гарії; В. Вітмен, В. Д. Хоуелс, М. Твен у США. Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вов­
чок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський. Характер літературних мані­фестів реалізму мали деякі статті французьких письменни­ків: вищезгадувані «Реалізм» Шанфлері та праці Л. Е. Дюранті у власному журналі, Стендалева робота «Расін і Шекспір» та передмова О. Бальзака до «Людської комедії».



 

Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» нале­жить М. Горькому, який запропонував його для розмежу­вання літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Та й взагалі критичний елемент притаманний творам усіх часів і літе­ратурних напрямів. Горьківський термін відкидали й деякі радянські літературознавці. Так, за словами Б. Реїзова, сполу­чення «критичний реалізм» «...рівно нічого не означає: воно не вказує ні специфічних особливостей даного літературного напряму, ні його розбіжностей з будь-яким іншим».

Реалістичний напрям виник значною мірою як запе­речення художніх принципів романтизму. Як зазначає Б. Реїзов, «...це була реакція проти байронізму 30-х років, проти „титанічних" героїв і героїнь, проти „шаленої" літе­ратури, проти історичних тем у романі й драмі... проти символічної драми й сентиментально-філософської ліри­ки...». Вже стислий перелік розбіжностей між Двома напрямами дає уявлення про основні риси реаліз­му. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відір­ваному від дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить головним предметом свого зображення. Романтизм здебіль­шого переносить дію своїх творів у минуле, в екзотичні країни, реалізм — зображає сучасне йому життя. Романтизм прагне до зображення патріархального ідилічного життя, що відбувається на тлі незайманої природи, реалізм — змальовує життя міста. Романтизм звертається до міфу, легенди, казки, реалізм — деміфологізує літературу, що по­в'язується з описом дійсності, яка є науково та соціально детермінованою. Романтизм тлумачить конфлікт особистості з суспільством з духовної точки зору як невідповідність мрії та дійсності, реалізм — звертається до соціальної природи цього конфлікту. Романтизм змальовує виняткового, «тита­нічного», таємничого героя, реалізм — «маленьку людину», індивіда сучасного буржуазного суспільства, життєподібного героя. Романтизм з його ліричним струменем віддає пере­вагу поезії, реалізм звертається до прози, особливо до роману, що, за визначенням Гегеля, є «епосом буржуазного суспіль­ства». Нарешті, мова романтизму є поетичною, вона по­повнювалася з фольклорних джерел, мова реалізму — набли­жається до розмовної, побутової, використовує діалектизми й жаргонізми, спрощує синтаксис.

 

Однак у творчості визначних реалістів ці два великі напрями часто не виключають один одного, а гармонійно співіснують. Бальзак використовує романтичну фантастику в «Шагреньовій шкурі». Стендаль зображає притаманні романтизму виняткові характери й пристрасті (новели, «Парм-ський монастир»). Новели Меріме поєднують дійсність із фантастикою («Венера Ілльська»), зображають екзотику Півдня («Таманго», «Кармен»), наповнюються фольклор­ними мотивами («Локіс») та містикою («Джуман»). Елементи романтизму можна спостерігати також у творах Ч. Діккен-са і Г. Гайне, Г. Флобера і Ф. Достоєвського, Т. Шевченка і Б. Пруса, Ш. де Костера і І. Франка. «Кожний великий реа­ліст — по-своєму романтик, — зауважує Г. Померанц. — Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції... Кла­сичний реалізм може розглядатися як завершення роман­тизму, як „істинний романтизм"». В образній, дотепній формі Г. Померанц говорить про розбіжності реалізму й романтизму. За словами дослідника, романтизм тяжіє «скоріш до старця та дитини, ніж до дорослого. Романтизмові 8 і одночасно 80 років, реалізмові — 40. Романтизм — казка, яку дідусь розповідає онучці, а реа­лізм — серйозна історія для серйозних людей. Але дорос­лим серйозним людям не можна прямо сказати правду про Маленького Принца або планету Смішної Людини (з фантастичного оповідання реаліста Достоєвського. — Є. В.): вони засміють, принизять ідею. І ось чарівник-поет прики­дається, що він... серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології і називається реалізмом».

З іншого боку, реалізм протистоїть натуралізму з його фактографізмом та «об'єктивним» копіюванням дійсності. Письменники-реалісти намагаються не просто «сфото­графувати» явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістич­на література, за словами І. Франка, не лише «громадить і описує факти щоденного життя», а й «заразом аналізує їх і робить з них виводи». Якщо натураліст, подібно до науков­ця, безпристрасно змальовує окремі явища дійсності, митець-реаліст вбачає в мистецтві і виховну функцію. Література реалізму, зазначав Франко, «вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічних страстей та нам'єтностей людських) і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб...». Проти фотографізму в мистецтві виступав і Ф. Достоєвський. «Фотографічний знімок і відображення у дзеркалі — далеко не художній твір», — зазначає він. Від митця вимагається не «фотографічна вірність» і «механіч­на точність», — вони є лише матеріалом, з якого «потім створюється художній твір». Істинний митець, вважає Дос­тоєвський, не може просто віддзеркалювати, «пасивно, меха­нічно». У кожному художньому творі «видно його самого»: митець «відобразиться невільно, навіть проти своєї волі, висловиться зі всіма своїми поглядами, зі своїм характером, зі ступенем свого розвитку».

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мис­тецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барок-кових шкіл розглядали творчість як дещо «елітарне» й аристократичне, а свої твори спрямовували для «обра­них», реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. «Наші симпатії, надії, діяльність, — проголошував Чарльз Діккенс, — звернені до багатьох, а не до обраних. Не можна вважати високим те, що лише поставлене високо. Низьке не те, що знаходиться понизу...» І реалістична література є дійсно найбільш демократичною. Митці-реа-лісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Ч. Діккенс, пишучи в одному зі своїх листів про борг митця перед народом, зазначає: «...не просто проявляти наші здатності в кожній галузі мистецтва, але звертатися до великого океану людства, крап­лями якого ми є...» Реалізм, багато з представників якого самі вийшли з демократичних верств населення, вбачає покликання літератури в служінні інтересам народу. Автор «Пригод Олівера Твіста» зазначає: «Я вірю в те, що літерату­ра повинна свідчити про свою вірність народові, повинна гаряче захищати прогрес, щастя, добробут народу». Такі ж завдання літератури висував Тарас Шев­ченко. Про самовіддане служіння мистецтва народові й батьківщині писав він у передмові до «Кобзаря» (1847 p.), видання якого через арешт автора не здійснилося. Біль за свій народ, за долю України пронизує і поетичні твори Великого Кобзаря. Шевченкова муза — завжди з народом:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.


Просмотров 442

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!