Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Золоте століття римської літератури. 5 часть



Разом з тим, в його зображенні, людина, прагнучи своєї мети постійно наражається на протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її вільну волю. Ця протидія може бути з боку іншої людини як свідомою, так і несвідомою.Тоді несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людини безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують її життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може. Концепція трагізму.У цьому прихованому характері причин­но-наслідкових зв'язків полягає непевність існування людини, яка може стати трагічною. Це відповідає старозавітній концепції втручання вищих, непізнаванних сил в житти людини. З іншого бику, панування випадковості може стати причиною комічного безладдя (як в комедіях). Поєднання трагічного і комічного.По суті, трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. В його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комедійних колізій одну, де події розвиваються з драматичною гостротою; разом з тим досить часто в трагедіях трапляються комічні ситуації і комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії. Деякі трагедії написані на сюжети комічних італійських новел. Комізм — це домінуючий пафос всієї доби, що виражає звільнення. Через комічне людина внутрішньо звільняється від влади духовних догм, морального примусу тощо. Але, позбавившись від догм, примусу чи духовного ярма, людина опиняється перед складним завданням самостійно приймати рішення і нести тягар відповідальності, самостійно передбачати всі наслідки своїх дій. І тут вона наражається на прагнення іншої людини до такої самої духовноної емансипації, нерідко анархічного утвердження власної волі. Ці окремі волі внутрішньо емансипованих людей внаслідок випадковості зустрічаються, займають протилежні сторони і неминуче зіштовхуються. Від волі ренесансного автора залежить, як показати це зіткнення: як комічне чи як трагічне. З одного й того ж матеріалу він може зробити і трагедію, і комедію. «Гамлет”.Гамлету теж не вистачає прямих, позастанових почуттів з боку друзів, коханої, матері. Відчувши на своїх плечах тягар страшного обов'язку, він хоче у найближчих людей знайти душевну опору, наснажитися моральними силами. Фактично це єдине, що намагається зробити Гамлет під час перших трьох актів. Та цих відкритих відносин він позбавлений назавжди. Кохана Офелія звертається до нього чопорно, відповідно до вимог придворного етикету. Мати грубо нагадує йому, що вона — його королева, а він — її підданий. Все оточення ставиться до нього як до принца, за винятком Гораціо (який бачить в ньому людину) та ще, безперечно, короля Клавдія. Трагізм Гамлета поля­гає також в його людській самотності. Як бачимо, Шекспір в «Гамлеті» досить далеко віддалився від Боккаччо чи Рабле, у творах яких природна сутність допомагала людинівижити й утвердитися в житті. В „Гамлеті” природна сутністьлюдини робить її життя трагічним. Тут ренесансна роздвоєність людини осмислюється як трагічна роздвоєність. Шекспір зіштовхує Гамлета з персонажами, які чинять в аналогічних ситуаціях так, як їм належить чинити за їхнім офіційним статусом. Гамлет-месник опиняється перед необхідністю діяти не відповідно до традиції чи офіційного статусу, а вільно, відштовхуючись лише від власного сумління. Він перебирає відповідальність за свій вчинок на себе персонально. Тож його внутрішня природа фактично вища трансцендентна природа людини як створіння Божого, волає проти вбивства. Цю нерішучість він не може пебороти до самого кінця. Оскільки він переконується, що розірвано всі зв'язки між ним і коханням, дружбою, материнською любов'ю і, що цей розрив набуває трагічної незворотності як віковічний розрив між природним єством і офіційним статусом, то це робить його головну життєву мету — помсту за смерть батька — в його власних очах марною і непотрібною, а його самого з огляду на те трагічним героєм.



  1. Явище фентезі у сучасній літературі: ґенеза та ознаки. «Володар перснів» Дж.Р.Р. Толкієна як твір фентезі.

«Володар перснів» – сам автор Дж. Р. Р. Толкін називав епосом, кажучи: «Якщо в Англії немає свого епосу – його необхідно створити». Цей роман у жанрі «фентезі», виданий у 1954 та 1955 роках, взагалі-то є продовженням ще однієї відомої праці Толкіна, «Хоббіт». Але продовження розтягнулося в окрему історію.



Хоч «Володаря перснів» зараз і називають трилогією, не можна з упевненістю сказати, що це так. Під час видання твір виявився настільки великим, що для зручності його поділил, видавши декількома книгами. Сам Толкін був категорично проти. Тому сучасні три частини не можна вважати окремим творами. Це суцільна розповідь про пригоди, метою яких було знищення персня влади.

Не зважаючи на те, що «фентезі» розвивалося і до Толкіна, саме його зараз називають «батьком» цього жанру. Світ, у якому відбуваються події, Середзем’я, майстерно продуманий і деталізований. Для його створення Толкін використовує мотиви стародавніх міфів. Не секрет, що він уже в юнацькому віці захопився мовотворчістю. Тому, в додаток, на основі багатьох мов (в тому числі і мертвої готської та староанглійської) він створює власні мови для світу своєї книги. Адже, як він казав «створення мови та створення міфології взаємопов'язані і випливають одне з іншого». Багато назв мають англосаксонсьі корені. «Орк», наприклад, перекладається з давньоанглійської як демон або гоблін. Цікавим є те, що за його ж словами, творення мов – це початок. «Історії» були написані для того, щоб створити світ для мов, а не навпаки… Квенья, або ельфійська, Кхуздул, або гномська, мова Ентів – це лише декілька прикладів його грандіозної праці.

З тим фактом, що різноманітні міфи зробили свій внесок у створення світу роману, погоджується більшість дослідників. Цьому є безліч підтверджень у вигляді архетипів, символів і аналогій. Розглянемо їх трохи детальніше. Не дивно, що саме перстень обирається центральною фігурою тексту. Кільце як замкнене коло не має ні початку, ні кінця, тому часто асоціюється з вічністю і безсмертям. А «нескінченність», що обернулася навколо пальця, здавна була символом влади. До того ж, у скандинавській міфології кільця можуть нести не тільки допомогу, але й таїти в собі приховану небезпечну силу. У «Кільці нібелунгів» мова йде про перстень, який дарує власникові владу над світом, незчисленні багатства, але приносить нещастя і смерть йому самому і його близьким. З ним, певно, і ототожнювався перстень влади. Крім нього були й інші: три для ельфів, сім для гномів, дев’ять для тих, що оповиті могильним холодом... І одне для володаря, що підкорить їх усіх. Скандинави ототожнювали цифри з богами. Звідси можемо провести аналогію, Одін – Саурон. Інші боги – власники перснів.

Образ Арагорна також запозичений із міфів. Його прототипом, ймовірніше за все, був сам Артур. «Загублений» король, який зрештою, приходить до влади, не випускаючи з рук свій вірний меч. Ну, а Гендальф – ніхто інший як Мерлін. Символічним є і Валінор, священна земля, куди відпливають ельфи і головний герой — аналог Авалона.

Щодо поетики – необхідно зазначити, що читати роман не так просто. Текст містить багато складних власних назв, імен (деякі навіть запозичені з Еди без змін) та ельфійських піснень. Однак, довгі складні речення чергуються з простими і короткими, що, звісно, полегшує сприйняття. Також присутня багата кількість описів і пояснень, що для читачів можуть спершу здатися затягнутими та нудними. Але це робилося у спробі надати більшого уявлення про світ, і істот, що беруть участь у подіях.

Зважаючи на свій статус «біблії» фентезі, «Володаря перснів» слід прочитати всім, хто захоплюється подібною літературою. До того ж, на момент видання, книга справила не аби яке враження на читачів. Але, треба зауважити на тому, що це далеко не розважальний твір, а серйозний епічний роман, який потребує ретельного прочитання і зосередженості для повного розуміння.

 

Братство Кольца

Хоббит Бильбо Бэггинс, главный герой повести «Хоббит», уходит на покой и оставляет племяннику Фродо волшебное кольцо, делающее всякого своего носителя невидимым. От мага Гэндальфа Фродо узнаёт, что ему досталось не простое кольцо, а само Кольцо Всевластия, творение тёмного властелина Саурона из страны Мордор, созданное, чтобы подчинить себе все прочие волшебные кольца. Кольцо обладает собственной волей и способно продлевать жизнь владельца, одновременно порабощая его, искажать его помыслы и вызывать у него желание обладать Кольцом. С помощью Кольца Саурон, побеждённый много лет назад, может возродиться и начать снова угрожать мирным народам Средиземья.

С друзьями-хоббитами Сэмом, Мерри и Пиппином Фродо отправляется в обитель эльфов — Ривенделл, чтобы избавиться от опасного подарка. Благодаря помощи лесного волшебника Тома Бомбадила герои добираются до Пригорья, где их ждёт проводник — следопыт Арагорн, более известный под прозвищем Странник. Хоббитов преследуют чёрные всадники-назгулы, призрачные слуги Саурона, чувствующие Кольцо на расстоянии, а их предводитель тяжело ранит Фродо. С большим трудом и с помощью эльфа Глорфиндела, встреченного ими по дороге, героям удаётся достичь Ривенделла, где владыка эльфов Элронд исцеляет хоббита.

В Ривенделл съезжаются представители разных народов и королевств, чтобы обсудить, что делать с Кольцом. Гэндальф рассказывает о предательстве своего собрата по Ордену Истари, белого мага Сарумана, возжелавшего Кольцо для себя и вступившего в тайный союз с Мордором. Арагорн оказывается потомком королей Арнора и Гондора, чья династия, по пророчеству, должна вернуться на трон. Боромир, сын нынешнего правителя Гондора — Дэнетора, предлагает использовать силу Кольца против врага. Гэндальф убеждает его, что Кольцо способно лишь творить зло и порабощать разум носителя. Совет принимает решение уничтожить Кольцо, сбросив его в жерло Огненной Горы Ородруин в Мордоре, где оно и было выковано. Фродо вызывается выполнить эту миссию. Гэндальф, Арагорн, Боромир, гном Гимли и эльф Леголас, а также трое остальных хоббитов берутся сопровождать Фродо. Так образуется Братство Кольца.

После неудачной попытки пересечь перевал через Мглистые горы герои решают пройти через подземелья Мории, древнего царства гномов. Подземелья захвачены злобными орками, а также древним демоном Моргота, разбуженным столетия назад гномами, — Балрогом. Вступив в схватку с Балрогом на мосту, Гэндальф вместе с противником падает в пропасть, оставив отряд без предводителя.

Братство находит приют в Лотлориэне, лесном царстве эльфов. Фродо предлагает Кольцо королеве эльфов Галадриэль, но той удаётся перебороть искушение чар Кольца. Отряд отправляется в путь вниз по реке Андуин. Боромир пытается убедить Фродо и своих спутников в том, чтобы отправиться в Гондор и попытаться использовать Кольцо против Врага. Кольцо на мгновение сводит его с ума и он нападает на Фродо. Хоббит решает продолжить путь один, чтобы не подвергать более опасности своих друзей, однако Сэму удаётся последовать за ним.

Две крепости

На оставшихся членов Братства нападают орки, Боромир героически погибает в бою, а Мерри и Пиппин попадают в плен к врагам. Отряд орков, похитивших хоббитов, смешанный — часть орков явились с севера (видимо, из Мории) с целью отомстить Братству, часть служат Саурону, а часть (урук-хай) — Саруману. Они ссорятся, решая, к которому из повелителей нести пленников. В стычке с рыцарями Рохана отряд негодяев гибнет, Мерри и Пиппину удаётся сбежать. В лесу они встречают энта Древоборода, хранителя леса Фангорн. Хоббитам удаётся склонить его и других энтов к выступлению против Сарумана, который уничтожает лес вокруг своей крепости Изенгард и готовит наступление на Рохан.

Арагорн, Гимли и Леголас идут по следам орков. Они неожиданно встречают Гэндальфа. Тот рассказывает, что победил Балрога и на грани смерти получил свыше новые силы и миссию — заменить Сарумана в деле спасения Средиземья. Теперь его зовут Гэндальф Белый. Герои отправляются к королю Рохана Теодену. Король впал в апатию под влиянием советника Гримы, шпиона Сарумана. Гэндальфу удаётся убедить Теодена изгнать предателя, собрать войска и дать Саруману бой. Армии Рохана и Изенгарда сходятся в великой битве при Хельмовой Пади, где сторонники Сарумана поначалу оказываются близки к победе, но подкрепление, приведённое Гэндальфом, решает исход боя в пользу рохиррим. Тем временем энты, направленные Мерри и Пиппином, затопляют Изенгард, уничтожив весь его гарнизон. Гэндальф лишает поверженного Сарумана колдовских сил.

Фродо и Сэм продвигаются в Мордор. Их невольным проводником становится Голлум — скользкая тварь, который был прежним владельцем Кольца и сошёл с ума под его воздействием. Он называет Кольцо «моя прелесть» и мечтает обладать им снова. Фродо, почувствовавший на себе злую силу Кольца, жалеет Голлума и защищает его от нападок Сэма. Голлум начинает страдать раздвоением личности: одна его часть верит доброму Фродо, другая хочет убить хоббитов и завладеть Кольцом. После того, как Фродо невольно выдал Голлума отряду гондорских следопытов, побеждает вторая: проводник заводит хоббитов в ловушку — пещеру гигантской паучихи Шелоб, последнего детища Унголиант. Фродо падает жертвой яда Шелоб, но Сэму удаётся победить тварь. Решив, что его друг мёртв, Сэм продолжает путь с Кольцом один. Из подслушанного разговора орков Сэм узнаёт, что Фродо жив и находится у них в плену.

Возвращение короля

Гэндальф скачет в Гондор — предупредить жителей Минас-Тирита о грядущем наступлении войск Мордора. Он застаёт безвольного Дэнетора, наместника Гондора, в трауре по Боромиру. После того, как и его младший сын, Фарамир, был тяжело ранен, Дэнетор в безумии решил совершить самосожжение с телом сына. Гэндальфу, которого едва успел предупредить Пиппин, удалось вытащить из костра только Фарамира. Гэндальф берёт на себя руководство обороной города; в это же время к стенам Минас-Тирита подходит долгожданное роханское подкрепление. Войска Теодена приходят на помощь, сам король гибнет в бою, но его племянница Эовин вместе с Мерри убивают предводителя назгулов. Арагорн, сняв пиратскую блокаду южного Гондора и приведя его ополчение на захваченных пиратских судах, довершает разгром орков.

Сэм освобождает Фродо, воспользовавшись очередной междоусобицей орков. Из последних сил хоббиты достигают вулкана Ородруин. Измученный Фродо окончательно попадает под власть Кольца и объявляет, что не будет уничтожать его, а желает сам быть его Властелином. Сэм бессилен помешать другу. Голлум нападает на Фродо, откусывает ему палец и завладевает Кольцом, но по неосторожности падает в жерло вулкана вместе с «прелестью», уничтожив её. Саурон, правивший орками и Мордором, на этот раз навсегда развоплощён, его твердыни разрушаются, войска бегут в страхе. Гигантские орлы спасают Фродо и Сэма со склонов извергающегося Ородруина.

Арагорна провозглашают королём Гондора, исцелённый им Фарамир передаёт ему власть и женится на Эовин. Четвёрку хоббитов чествуют как героев. По возвращении домой они обнаруживают, что их страна захвачена разбойниками под предводительством Сарумана. Герои поднимают народ хоббитов на восстание и изгоняют захватчиков, Саруман гибнет от руки собственного приспешника Гримы.

Фродо возвращается к мирной жизни и описывает свои похождения в Красной Книге. С годами старые раны и тоска овладевают им всё чаще. Гэндальф решает забрать Фродо и Бильбо, Хранителей Кольца, в Валинор, чудесную заморскую страну эльфов. Эльфы покидают Средиземье, с ними уходят чудеса и магия. Начинается эпоха смертных людей.

Источники вдохновения

Воззрения автора

Во «Властелине Колец» Джон Толкин воплотил свои воззрения на литературу, высказанные им в его эссе «О волшебных сказках». Так, в своём эссе Толкин отстаивает необходимость неожиданных счастливых концовок в сказках и фэнтези, он считает их частью «Побега», который даёт эта литература[4]. Толкин сознательно прибегает к приёму deus ex machina (вмешательству свыше, которое спасает героев от гибели), когда орлы спасают Фродо и Сэма, и когда Гэндальф чудесным образом воскресает[5][6]. (Подобные чудеса в сказках он сравнивал с евангельскими чудесами, не подлежащими объяснению). Толкин даёт читателю чувства «утешения» (англ. consolation), «побега» (англ. escape) и светлой грусти, которые считает ключевыми элементами «волшебной сказки».

На Толкина произвела тяжёлое впечатление Первая мировая война, а также индустриализация Англии, по его мнению, разрушившая ту Англию, которую он знал и любил. Поэтому «Властелину Колец» присущ пассеизм (тоска по прошлому).

Мифология

Значительное влияние на «Властелина Колец» оказал древнебританский Артуровский эпос. Образ Гэндальфа в качестве мудрого волшебника и наставника почти точно соответствует роли Мерлина в эпосах Джоффруа Монмутского и Томаса Мэлори. Арагорн — наследник королевского трона, подтверждающий своё право волшебным мечом, полученным от эльфов, исцеляющий наложением рук — весьма близок к королю Артуру[7][8][9]. Некоторые также видят в нём образ Иисуса Христа, как наследника иссякшей династии, чьё место занято временщиками и явление которого предсказано в пророчестве. Среди других параллелей отмечают Галадриэль — отсылка к Леди Озера, и финал с отплытием главного героя в Валинор — аналог Авалона[8]. Сам Толкин, когда его сравнивали с сэром Томасом Мэлори, отвечал: «Слишком много чести для меня»[10].

Роман имеет также ряд параллелей с германо-скандинавской мифологией. В частности, внешность доброго мага Гэндальфа (седая борода, широкополая шляпа и плащ) похожа на внешность скандинавского бога Одина в его ипостаси культурного героя и бога-дарителя. Отрицательная ипостась Одина — «сеятель раздоров» — представлена в романе образом злого мага Сарумана. А одно из прозвищ Одина в его отрицательной ипостаси — Грима («Скрытый») — носит тайный слуга Сарумана.

К скандинавской мифологии отсылает образ сломанного меча, перековываемого заново (одна из базовых сюжетных линий мифа о Сигурде), а также образ девы-воительницы (у Толкина — Эовин), раненной в бою и погружённой в колдовской сон (образ валькирии Брюнхильд). Образ Боромира, в особенности сцена его гибели, имеет много общего с древнефранкским эпосом о Роланде[8].

Образ кольца, дающего власть над миром, ради чего необходимо отказаться от любви, присутствует в оперной тетралогии Рихарда Вагнера «Кольцо Нибелунгов». Однако сам Толкин отрицал связь между произведениями Вагнера и сюжетом «Властелина Колец». Характерным отличием толкиновского сюжета от вагнеровского является то, что, по Толкину, Кольцо уничтожает не герой (у Вагнера — Зигфрид), а маленький хоббит (сказочно-фантастическая версия образа «маленького человека», распространённого в реалистической литературе XIX—XX веков).

Возможно также провести параллель между «Властелином Колец» и «Старшей Эддой», а также Сагой о Вёльсунгах, где присутствует образ про́клятого кольца, похищенного у карлика Андвари и приносящего своему обладателю смерть. Самому Толкину это сравнение не нравилось, по его словам, «общего у Кольца Всевластия и кольца Нибелунгов только то, что оба они круглые».

 

  1. Роман Сервантеса «Дон Кіхот» як пародія на лицарські романи та трагікомічна епопея іспанського життя. Значення твору для розвитку нової європейської прози.

16 століття переживало Відродження, епоху, коли в літературі чітко виступали дві традиції, частково успадковані від середніх віків: народної поезії та частково відносилися до античної вченої поезії. Творчість Сервантеса була заключним явищем як для іспанського, так і європейського Відродження. Зокрема його "Дон Кіхот", в якому злились елементи ново лицарського, пасторального і «хитруватого» жанрів. Трагікомічним сміхом над "героїчним безумством" і "романтикою" епохи Сервантес реалістично завершив тему і еволюцію мистецтва Ренесансу, що виходило з лицарської ідеалізації людини, з утопії волі індивіда, творця своєї долі і "сина своїх діл", - такий план роману. Творчість Сервантеса - це ідейна і художня вершина ренесансної прози Іспанії. Автор кількох драм, комедій і сатиричний інтермедій, Сервантес створив жанр ренесансної новели в Іспанії, а романом "Дон Кіхот" підвів підсумок розвитку іспанської ренесансної літератури, створив сатиричну панораму життя Іспанії свого часу.

В образі Дон Кіхота він показав "вічний" трагічний конфлікт між благородними ідеалами і реальністю, роман породив багато продовжень, копіювань і трактувань в світовій літературі. Дон Кіхот хотів бачити у людях по-справжньому божих сотворінь, яким би можна було вірити, яких би можна було любити, заради яких він вартий був покласти своє життя.

Життя автора Дон Кіхота було досить складним, непростим, але він знайшов у собі сили створити для людства цей образ: трагічний, дещо комічний, але при цьому і глибинно філософський. Бо що наше життя, як не суміш хаотичного, наплутано-комічного і трагічного. То ж нехай окрім цього ще буде трішки чистого і нестримного поривання до чогось високого, благородного. Дарма, що час лицарства позаду. Нам ніхто не заборонив бути лицарями в душі, в своїх мріях та ділах.Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття.

Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість.
Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя.

Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та допомогу тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот.

Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей.

Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот - не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса - не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з пастушком Андресом; розділ IV.)

Проте існує суттєва відмінність між цими пародіями і «Дон Кіхотом». Там герої виражають авторську позицію, автор і герой разом висміюють застарілі моральні й естетичні догми. Але Дон Кіхот разом з автором не сміється з усього застарілого у житті, оскільки сам герой чималою мірою представляє це старе.

Ставлення автора до свого героя неоднозначне, бо він і осміює героя, і співчуває йому. Осміює застарілі й тому кумедні звичаї і ритуали лицарства, вигадливу мову і склад мислення, та водночас віддає належне його людяності й гуманній меті, кодексу честі і високій моралі. Ми бачимо, що така позиція автора досить суперечлива і позбавлена моральної прозорості і однозначності. Пізніше, наприкінці XVIII ст., німецькі романтики назвали це естетично вільне і етично неоднозначне ставлення автора до свого героя і до власних уподобань та переконань іронією. Вона й визначає художній світ роману.

  1. «Шахрайський роман» і його вплив на розвиток жанру роману в світовій літературі. (повтор)
  1. Загальна характеристика класицизму як літературного напряму ХУІІ ст. (на прикладі комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич»).

Класицизм — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення у країнах Європи до початку XIX століття. Формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а во­ни у свою чергу прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність гро­мадського служіння державним інтересам. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загаль­ноприйнятим канонам класицизму.

Основні правила класицизму:

Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх на­слідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб набли­зитися до них. Звідси — встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

— середні (наукові твори, елегії, сатири);

— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історич­ного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жан­ри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жа­нрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалась до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалась проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

Важливим елементом в естетиці класицизму є вчення про розум як голо­вний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважа­ли, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язано твердження про універсальність типів людських характерів. Класицисти стверджували незмінність людських харак­терів. Тому класицистичні образи втілюють лише загальні риси, а не індивідуальні ознаки..

Характери чітко поділяються на позитивні і негативні.

Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковуються правилу трьох єдно­стей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (Мольєр). Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара).


Просмотров 375

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!