Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Золоте століття римської літератури. 1 часть



Цей період збігається із правлінням принципату Августа. Август прийшов до влади після громадянських воєн. Після смерті Цезаря перемагає Октавіан, Август - прізвисько, «священний», тому що приніс на римську землю мир. Державі була потрібна ідеологія. Початок - роздача орних земель ветеранам своїх військ, тому що вважав, що праця на землі облагороджує. Август розумів, що без культури немає ідеології. У нього був багатий друг - Меценат. Він створює умови для бідних поетів, а ті підтримують Августа. У цей гурток входили: Вергілій, Горацій, Проперцій, Варій Руф, Азінній Палліон. Вони ніби поділили жанри літератури. На противагу цьому гуртку створюється коло Корвіна Мессала: Тібул і Овідій.

Вергілій по суті пише на замовлення Августа всі три поеми. «Буколіки» - вівчарські вірші, «Георгіки» - землеробські. «Енеїда» - героїчний епос. Поєднує їх ідея, відмінна від грецької, - Вергілій відрікався від минулого і закликав до відродження в майбутньому.
Виходець із середньої родини, але одержав непогану юридичну освіту.

Творчість Вергілія перебувала під впливом греків. Насамперед, олександрійська «учена» лірика, творчість Феокріта, Гесіода. Також Тит Лукрецій Карр «Про природу речей» і римські поеты-неотерики («новенькі»).

Тит Лукрецій Карр живе тільки в період громадянських воєн. Він вирішив морально допомогти громадянам, опирається на філософію епікурійців. Розвиває теорію Демокрита гекзаметрами. Намагається довести, що життя вічне. Він говорив, що в принципі Земля вмирає, а людство прогресує.

Неотерики - римська поезія до цього часу нараховує усього два століття в розвитку. Вирішили виправити недосконалу поезію за принципом олександрійської лірики. Це поети опозиції, цурались громадського життя, кликали на лоно природи, у центр творчості ставили творче «я». Вергілій запозичив у неотериків форму вірша.

«Буколіки» написано в наслідування Феокріту. Вергілій називає їх еклогами. Вергілій починає свій твір фразою: «Все скоряє любов, і ми скоримося любові» - це відправний пункт для міркування. Він показує, що безрозсудна пристрасть призводить до загибелі. Серед еклог особливе місце займає четверта еклога. Там йдеться про народження незвичайної дитини. Любові-пристрасті протиставляється любов материнська. Ця еклога написана на весілля Антонія й Августа й на народження сина. Дія «Буколік» відбувається в Аркадії. Це глухомань, а Вергілій робить із неї утопію. Уперше ця «благословенна Аркадія» з'явилася тут.



«Георгіки» - про землеробство, без героя, без сюжету, про те, як варто трудитися. Природний світ виникає вже в еклогах. У цій поемі Вергілій слідує Лукрецію, доводить, що людина - одне зі творінь всесвіту, прагне дати опору, спокій, щастя. Він бачить його в циклі хлібороба. Апофеоз «Георгік» - міркування про бджолиний рій. Поема закінчується: поет іде по дорозі й наступає на череп бика, а з нього вилітає бджолиний рій. «Так смерті-бо немає, а є продовження життя».

«Енеїда» - велика епічна поема. Замовлена Августом. Вергілій повинен був написати панегірик про самого Августа. У пролозі повинен був написати про міфічних предків Августа. Вів рід від Венери. Вергілію дали час для роботи - 12 років, але так і не завершив. Заповів цю поему спалити своєму другові. Про Августа ні слова - але той не став її знищувати. Схвалив політичні тенденції, що римляни - це обраний народ, якому призначено правити світом.

Складається з 12 книг. Вергілій ділить на дві частини. Перша частина - втеча Енея з палаючої Трої й прибуття в Карфаген - 5 книг. Друга частина - оповідання про війни в Італії. Посередині шостої книги - розповідь про спуск Енея в царство мертвих. Еней спускається довідатися, куди він пливе й про майбутню долю Рима. Він ніби об'єднав «Іліаду» й «Одіссею» у зворотному порядку. Вергілій не приховує, що як приклад використав Гомера.



Енею призначено заснувати римську державу, якій буде належати світ. Поема спрямована в майбутнє. Ще одна надзадача, пов'язана з героєм – доля Енея це доля Риму - головна сила, що управляє всім. Герої Гомера не були сліпими іграшками, а тут повне підпорядкування долі, заперечення особистості. Спрямована у майбутнє, тому в ній дуже багато дієслів. Добір деталей. На ідейний зміст вплинули стоїки – страждання виправдуються метою. Причина людських страждань у тім, що люди не завжди розумні. Боги потрібні, щоб показати ієрархію знання й підкорення. Тільки боги знають істину. Зовні поема нагадує Гомера. Але світ греків нам знайомий, а у Вергілія світ розсовується до незвичайних меж. Розширюється уявлення про час. Героя цікавить майбутнє нащадків. Поема не закінчена. Уже багатьом сучасникам Августа здавалося, що надії не виправдалися. Вергілій залишає героя на розпутті після убивства Турна.

Публій Овідій Назон (43 до н.е. - 17 н.е.). Жив у складну ідеологічну епоху - боротьба християнства і язичества. Рим поступово скочується в прірву. Овідій насамперед лірик - протягом всього свого життя пише вірші від першої особи.

Народився в багатій родині воїнів, одержав риторську освіту. Використав прийоми ораторського мистецтва в ліриці й поемах. На початку творчого шляху випробовує славу, а потім зненацька потрапляє в опалу. Був в опозиції, у гуртку Корвіна Мессала, але проти Августа не виступав і фактично відійшов від гурту. У домі імператора вибухнув скандал, молодша дочка Августа Юлія була обвинувачена в аморальності й відправлена у вигнання на острів. Овідій потрапив під гарячу руку. Його засилають на Понт, на Чорне море, між Молдавією й Румунією. Сприймає це як смерть. Посилає багато прохань Августу й друзям. Повість про своє вигнання в «Скорботних елегіях» й «Посланнях з Понту».

Виділяється три періоди його творчості:
1) 20 р. до н.е. - 1 р. н.е. Слава, збірники елегій. Остання стадія досконалості римської елегії, починається шлях назад, перетворення в іграшку. Овідій бере умовне ім'я Корінна, але відразу обмовляється, що це збірний образ. Відразу гра. Себе він називає не закоханим, а гравцем у любов. Збірник любовних елегій називається «Любові». Немає щирого почуття. Пародія на Катулла - на смерть пташки, мотив скриплячих дверей. Із суб'єктивного і щирого з'являється узагальнення. «Любовні послання героїні» - більша доля щирості. Цей період - 3 дидактичні новели. «Засоби для особи», «Наука любові» й «Засоби від любові».
2) 1-8 рр. Розуміє, що потрапляє в опалу. Пише дві монументальні міфологічні поеми «Метаморфози» і «Фасти» від фаст - календар. Завдання: описати всі 365 днів і свята, пише тільки 6 книг, потім йде у заслання.
3) 8-17 р. «Скорботні елегії» й «Послання з Понту». Це суб'єктивні елегії, не розумів, чому в опалі.

«Метаморфози» - міфологічна поема. Жанр поеми Овідій визначив сам: «пісня вічна», «кармен перпетуум». Це назва дуже важлива. Римляни не створили філософії, спроба Цицерона не вдалася. Овідій вважається несерйозним автором через перший період творчості. Але він замислюється над проблемою вічності життя у всесвіті. Життя вічне завдяки перетворенням - епікури та піфагорійці. Його герої зберігають душу, але міняють матеріальну оболонку. Овідій намагається всі грецькі міфи підверстати під перетворення - 250 сюжетів. Бере і пов'язані з родичами перетвореного й з місцем перетворення. Ідея перетворення пов'язана з ідеєю руху. У ній багато дієслів, немає затягнутості (повторів, ретардації). Композиція: 15 частин, кожна присвячена одній темі. Жодна з тем не закінчується з кінцем частини. Усередині вони складаються з різного: елегії, послання, мови, діалоги, новели. Жодна новела не закінчується із главою. Цим показаний взаємозв'язок усього у світі. Використовує мінімум художніх засобів. Відбирає головне, теж для ідеї руху. Медея збирається зварити зілля, треба за травою облетіти 14 областей Греції, кожна область характеризується однією деталлю. Уже на самому початку ми зустрічаємо філософську підставу, в 15 пісні виступає сам Піфагор. Овідій був знайомий із християнством. Початок поеми нагадує Біблію.

  1. «Шахрайський роман» і його вплив на розвиток жанру роману в світовій літературі. (повтор)

39. Гомер «Іліада»: історична основа, проблематика, система образів, художні особливості. Гомерівське питання.

40. чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?

41. чи "Іліаду" й „Одіссею" створила (розповідала) одна людина, чи вони склалися спонтанно і були зібрані якимось "редактором" або групою "редакторів"?

3) чи поеми виникли з розрізнених пісень-рапсодій, зібраних доку­пи, чи з одного "зерна"?

Тривалий час ця війна, як і сама Троя, вважалися міфом, вигадкою. Але у 1870 році німецький купець і археолог-аматор Генріх Шліман розкопав Трою.

До традиційного можна віднести мотив дружби Ахілла и Патрокла,який звучить у багатьох епосах. Гомер, за численними зауваженнями дослідників, описує тільки "те, що бачить". Зокрема, він ще не дає характеристики внутрішнього стану героїв, обмежуючись описом його зовнішніх ознак. Особливо ж високої майстерності в психологічній характеристиці стану героїв Гомер досягає зображенням одночасного плачу Ахілла і старого Пріама, але плачу з різних причин. Наявні і певні індивідуальні риси.Героїв "Іліади" - Ахілла, Аякса, Агамемнона, Одіссея та інших -поєднує хоробрість, мужність, почуття обов'язку, ратне мистецтво. Ахіллові властивості прямота, чесність, а Одіссеєві - розум (він - "велемудрий"). Агамемнон – марнославний, навіть пихатий.Провідна тема "Іліади" - гнів Ахілла.Війна і мир, як два головних стани життя людини і суспільства, зумо­вили кількість зображених міст - їх теж два. Характерна особливість епічної оповіді - повільність, фундамен­тальність викладу. Свідоме уповільнення оповідіпро події власне сюжету в літературознавстві називають ретардацією.

Уповільнює гомерівську оповідь і так званий "закон хронологіч­ної несумісності",який полягає у тім, що одночасні дії зображують­ся як послідовні.До речі, саме через хронологічну несумісність іноді в тексті Іиіади" трапляються явні суперечності.

Одним із шляхів ретардації є каталогізація,тобто довгий, детальний перелік якихось предметів, фактів тощо. Рису епічної оповіді називають "епічним (або навіть гоме­рівським) спокоєм".

Гомерові властивий – епічний об'єктивізм,тобто неупереджене, об'єктивне ставлення до подій та героїв твору. У літературознавстві існує термін "гомерівський епітет" - поетичне означення, яке характеризується постійністю,закріпленістю за певними словами або іменами ("крилате слово", "світлоока богиня", "прудконогий Ахіллес" тощо), а часто також складеністю,об'єднанням коренів ("веле+мудрий" Одіссей, "мідно+бронний" Гектор та ін.). "Іліада" написана гекзаметром (шестистопний дактиль, в окремих випадках - спондей).

Мифы большинства народов — это мифы прежде всего о богах. Мифы Древней Греции — исключение: в большей и лучшей части их рассказывается не о богах, а о героях. Герои — это сыновья, внуки и правнуки богов от смертных женщин; они совершали подвиги, очищали землю от чудовищ, наказывали злодеев и тешили свою силу в междоусобных войнах. Когда Земле стало от них тяжело, боги сделали так, чтобы они сами перебили друг друга в самой великой войне — Троянской: «…и у стен Илиона / Племя героев погибло — свершилася Зевсова воля».

«Илион», «Троя» — два названия одного и того же могучего города в Малой Азии, возле берега Дарданелл. По первому из этих имен великая греческая поэма о Троянской войне называется «Илиада». До нее в народе существовали только короткие устные песни о подвигах героев вроде былин или баллад. Большую поэму из них сложил легендарный слепой певец Гомер, и сложил очень искусно: выбрал только один эпизод из долгой войны и развернул его так, что в нем отразился весь героический век. Этот эпизод — «гнев Ахилла», величайшего из последнего поколения греческих героев.

Троянская война длилась десять лет. В поход на Трою собрались десятки греческих царей и вождей на сотнях кораблей с тысячами воинов: перечень их имен занимает в поэме несколько страниц. Главным вождем был сильнейший из царей — правитель города Аргос Агамемнон; с ним были брат его Менелай (ради которого и началась война), могучий Аякс, пылкий Диомед, хитроумный Одиссей, старый мудрый Нестор и другие; но самым храбрым, сильным и ловким был юный Ахилл, сын морской богини Фетиды, которого сопровождал друг его Патрокл. Троянцами же правил седой царь Приам, во главе их войска стоял доблестный сын Приама Гектор, при нем брат его Парис (из-за которого и началась война) и много союзников со всей Азии. Сами боги участвовали в войне: троянцам помогал сребролукий Аполлон, а грекам — небесная царица Гера и мудрая воительница Афина. Верховный же бог, громовержец Зевс, следил за битвами с высокого Олимпа и вершил свою волю.

Началась война так. Справлялась свадьба героя Пелея и морской богини Фетиды — последний брак между богами и смертными. (Это тот самый брак, от которого родился Ахилл.) На пиру богиня раздора бросила золотое яблоко, предназначенное «прекраснейшей». Из-за яблока заспорили трое: Гера, Афина и богиня любви Афродита. Зевс приказал рассудить их спор троянскому царевичу Парису. Каждая из богинь обещала ему свои дары: Гера обещала сделать его царем над всем миром, Афина — героем и мудрецом, Афродита — мужем красивейшей из женщин. Парис отдал яблоко Афродите. После этого Гера с Афиной и стали вечными врагами Трои. Афродита же помогла Парису обольстить и увезти в Трою красивейшую из женщин — Елену, дочь Зевса, жену царя Менелая. Когда-то к ней сватались лучшие богатыри со всей Греции и, чтобы не перессориться, сговорились так: пусть сама выберет, кого хочет, а если кто попробует отбить ее у избранника, все остальные пойдут на него войной. (Каждый надеялся, что избранником будет он.) Тогда Елена выбрала Менелая; теперь же ее отбил у Менелая Парис, и все бывшие ее женихи пошли на него войной. Только один, самый молодой, не сватался к Елене, не участвовал в общем уговоре и шел на войну только для того, чтобы блеснуть доблестью, явить силу и стяжать славу. Это был Ахилл. Так чтобы по-прежнему никто из богов не вмешивался в битву. Троянцы продолжают свой натиск, во главе их — Гектор и Сарпедон, сын Зевса, последний из сыновей Зевса на земле. Ахилл из своего шатра холодно наблюдает, как бегут греки, как подступают троянцы к самому их лагерю: вот-вот они подожгут греческие корабли. Гера с вышины тоже видит бегство греков и в отчаянии решается на обман, чтобы отвлечь суровое внимание Зевса. Она предстает перед ним в волшебном поясе Афродиты, возбуждающем любовь, Зевс вспыхивает страстью и соединяется с нею на вершине Иды; золотое облако окутывает их, а земля вокруг расцветает шафраном и гиацинтами. За любовью приходит сон, и, пока Зевс спит, греки собираются с духом и приостанавливают троянцев. Но сон недолог; Зевс пробуждается, Гера дрожит перед его гневом, а он говорит ей: «Умей терпеть: все будет по-твоему и греки победят троянцев, но не раньше, чем Ахилл усмирит гнев и выйдет в бой: так обещал я богине Фетиде».

Но Ахилл еще не готов «сложить гнев», и на помощь грекам вместо него выходит друг его Патрокл: ему больно смотреть на товарищей в беде. Ахилл дает ему своих воинов, свои доспехи, которых привыкли бояться троянцы, свою колесницу, запряженную вещими конями, умеющими говорить и прорицать. «Отрази троянцев от лагеря, спаси корабли, — говорит Ахилл, — но не увлекайся преследованьем, не подвергай себя опасности! О, пусть бы погибли все и греки и троянцы, — мы бы с тобою одни вдвоем овладели бы Троей!» И впрямь, увидев доспехи Ахилла, троянцы дрогнули и поворотили вспять; и тогда-то Патрокл не удержался и бросился их преследовать. Навстречу ему выходит Сарпедон, сын Зевса, и Зевс, глядя с высоты, колеблется: «Не спасти ли сына?» — а недобрая Гера напоминает:

«Нет, пусть свершится судьба!» Сарпедон рушится, как горная сосна, вокруг его тела закипает бой, а Патрокл рвется дальше, к воротам Трои. «Прочь! — кричит ему Аполлон, — не суждено Трою взять ни тебе, ни даже Ахиллу». Тот не слышит; и тогда Аполлон, окутавшись тучей, ударяет его по плечам, Патрокл лишается сил, роняет щит, шлем и копье, Гектор наносит ему последний удар, и Патрокл, умирая, говорит: «Но и сам ты падешь от Ахилла!»

До Ахилла долетает весть: Патрокл погиб, в его, Ахилловых, доспехах красуется Гектор, друзья с трудом вынесли из битвы мертвое тело героя, торжествующие троянцы преследуют их по пятам. Ахилл хочет броситься в бой, но он безоружен; он выходит из шатра и кричит, и крик этот так страшен, что троянцы, содрогнувшись, отступают. Опускается ночь, и всю ночь Ахилл оплакивает друга и грозит троянцам страшным отмщеньем; а тем временем по просьбе матери его, Фетиды, хромой бог-кузнец Гефест в своей медной кузнице выковывает для Ахилла новое дивное оружие. Это панцирь, шлем, поножи и щит, а на щите изображен целый мир: солнце и звезды, земля и море, мирный город и воюющий город, в мирном городе суд и свадьба, пред воюющим городом засада и битва, а вокруг — сельщина, пахота, жатва, пастбище, виноградник, деревенский праздник и пляшущий хоровод, а посредине его — певец с лирою.

Наступает утро, Ахилл облачается в божественные доспехи и созывает греческое войско на сходку. Гнев его не угас, но теперь он обращен не на Агамемнона, а на тех, кто погубил его друга, — на троянцев и Гектора. Агамемнону он предлагает примирение, и тот с достоинством его принимает: «Зевс и Судьба ослепили меня, а сам я невинен». Брисеида возвращена Ахиллу, богатые дары внесены в его шатер, но Ахилл почти на них не смотрит: он рвется в бой, он хочет мстить.

Наступает четвертая битва. Зевс снимает запреты: пусть сами боги бьются, за кого хотят! Ратница Афина сходится в бою с неистовым Аресом, державная Гера — с лучницей Артемидой, морской Посейдон должен сойтись с Аполлоном, но тот останавливает его печальными словами: «Нам ли с тобой воевать из-за смертного рода людского? / Листьям недолгим в дубраве подобны сыны человечьи: / Ныне цветут они в силе, а завтра лежат бездыханны. / Распри с тобой не хочу я: пускай они сами враждуют!..»

Ахилл страшен. Он схватился с Энеем, но боги вырвали Энея из его рук: Энею не судьба пасть от Ахилла, он должен пережить и Ахилла, и Трою. Разъяренный неудачей, Ахилл губит троянцев без счета, трупы их загромождают реку, речной бог Скамандр нападает на него, захлестывая валами, но огненный бог Гефест усмиряет речного.

Уцелевшие троянцы толпами бегут спасаться в город; Гектор один, во вчерашних Ахилловых доспехах, прикрывает отступление. На него налетает Ахилл, и Гектор обращается в бегство, вольное и невольное: он боится за себя, но хочет отвлечь Ахилла от других. Три раза обегают они город, а боги смотрят на них с высот. Вновь Зевс колеблется: «Не спасти ли героя?» — но Афина ему напоминает:

«Пусть свершится судьба». Вновь Зевс поднимает весы, на которых лежат два жребия — на этот раз Гекторов и Ахиллов. Чаша Ахилла взлетела ввысь, чаша Гектора наклонилась к подземному царству. И Зевс дает знак: Аполлону — покинуть Гектора, Афине — прийти на помощь Ахиллу. Афина удерживает Гектора, и он сходится с Ахиллом лицом к лицу. «Обещаю, Ахилл, — говорит Гектор, — если я тебя убью, то сниму с тебя доспехи, а тела не трону; обещай мне то же и ты». «Нет места обещаньям: за Патрокла я сам растерзаю тебя и напьюсь твоей крови!» — кричит Ахилл. Копье Гектора ударяет в Гефестов щит, но тщетно; копье Ахилла ударяет в Гекторово горло, и герой падает со словами: «Бойся мести богов: и ты ведь падешь вслед за мною». «Знаю, но прежде — ты!» — отвечает Ахилл. Он привязывает тело убитого врага к своей колеснице и гонит коней вокруг Трои, глумясь над погибшим, а на городской стене плачет о Гекторе старый Приам, плачет вдовица Андромаха и все троянцы и троянки.

Патрокл отомщен. Ахилл устраивает другу пышное погребение, убивает над его телом двенадцать троянских пленников, справляет поминки. Казалось бы, гнев его должен утихнуть, но он не утихает. Трижды в день Ахилл гонит свою колесницу с привязанным телом Гектора вокруг Патроклова кургана; труп давно бы разбился о камни, но его незримо оберегал Аполлон. Наконец вмешивается Зевс — через морскую Фетиду он объявляет Ахиллу: «Не свирепствуй сердцем! ведь и тебе уже не долго осталось жить. Будь человечен: прими выкуп и отдай Гектора для погребения». И Ахилл говорит: «Повинуюсь».

Ночью к шатру Ахилла приходит дряхлый царь Приам; с ним — повозка, полная выкупных даров. Сами боги дали ему пройти через греческий лагерь незамеченным. Он припадает к коленям Ахилла;

«Вспомни, Ахилл, о твоем отце, о Пелее! Он так же стар; может быть, и его теснят враги; но ему легче, потому что он знает, что ты жив, и надеется, что ты вернешься. Я же одинок: из всех моих сыновей надеждою мне был только Гектор — и вот его уже нет. Ради отца пожалей меня, Ахилл: вот я целую твою руку, от которой пали мои дети». «Так говоря, он печаль об отце возбудил в нем и слезы — / Оба заплакали громко, в душе о своих вспоминая: / Старец, простершись у ног Ахилла, — о Гекторе храбром, / Сам же Ахилл — то о милом отце, то о друге Патрокле».

Равное горе сближает врагов: только теперь затихает долгий гнев в Ахилловом сердце. Он принимает дары, отдает Приаму тело Гектора и обещает не тревожить троянцев, пока они не предадут своего героя земле. Рано на заре возвращается Приам с телом сына в Трою, и начинается оплакивание: плачет над Гектором старая мать, плачет вдова Андромаха, плачет Елена, из-за которой началась когда-то война. Зажигается погребальный костер, останки собирают в урну, урну опускают в могилу, над могилой насыпают курган, по герою справляют поминальный пир. «Так воителя Гектора Трои сыны погребали» — этой строчкой заканчивается «Илиада».

До конца Троянской войны оставалось еще немало событий. Троянцы, потеряв Гектора, уже не осмеливались выходить за городские стены. Но на помощь им приходили и бились с Гектором другие, все более дальние народы: из Малой Азии, из сказочной земли амазонок, из дальней Эфиопии. Самым страшным был вождь эфиопов, черный исполин Мемнон, тоже сын богини; он сразился с Ахиллом, и Ахилл его ниспроверг. Тогда-то и бросился Ахилл на приступ Трои — тогда-то и погиб он от стрелы Париса, которую направил Аполлон. Греки, потеряв Ахилла, уже не надеялись взять Трою силой — они взяли ее хитростью, заставив троянцев ввезти в город деревянного коня, в котором сидели греческие витязи. Об этом потом расскажет в своей «Энеиде» римский поэт Вергилий. Троя была стерта с лица земли, а уцелевшие греческие герои пустились в обратный путь.

«Іліада». Гомерівська «Іліада» побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Події Троянського циклу міфів були добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж «Іліада» розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні - це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.

«Іліада» побудована на міфі про Троянську війну, але самий міф має історичну основу. Троя, що знаходилася на малоазійському узбережжі біля входу в протоку Геллеспонт (сучасні Дарданелли), існувала вже з III тисячоліття до н. є. її неодноразово руйнували і спалювали. У кінці XIII ст. до н. є. ахейські племена знову захопили і зруйнували місто. Відомості саме про цю війну і зберегла народна пам'ять, але вже в міфологізованій формі. Тому історичні події та особи тісно переплітаються з міфологічними уявленнями і сюжетами стародавніх греків. На їх основі виникають численні варіанти опису подій Троянської війни, один з яких врешті був закріплений гомерівськими поемами.

42. Постулати теорії естетизму О. Уайльда та їхня інтерпретація в романі «Портрет Доріана Грея». (повтор 18 вопрос)

  1. «Батько трагедії» Есхіл. Проблематика, система образів, літературне відлуння трагедії «Прометей прикутий».

Есхіл (бл. 525-бл.456 рр. до н.е.) народився в аристократичній сім'ї в аттичному селищі Елевсині (за іншими відо­мостями - в Афінах). На його віку відбулося багато бурхливих суспі­льно-політичних подій. Особливо важливим є те, що він брав участь у всіх найважливіших битвах під час греко-перських воєн: і при Мара­фоні (490 р. до н.е.), і при Платеях (479 р. до н.е.), і у відомій морській битві при Саламіні (480 р. до н.е.).

Вперше Есхіл-драматург виступив у 500 р.до н.е.,та лише через 16 років йому усміхнулася фортуна - він став переможцем на традиційних драматургічних змаганнях.

Есхіл написав приблизно 80 трагедій,але до нашого часу дійшло лише сім.

Як драматург, Есхіл був міцно пов'язаний із традиціями героїчно­го епосуі хорової лірики.Його трагедії були, власне, ще не драмами, а більш-менш суцільними епізодами героїчних легенд. Головне місце в них було відведене ліричним та епічним пісням хору, не було розви­тку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз. Перейнявши досить приміти­вну форму мистецтва, Есхіл фактично започаткував класичну грецьку трагедію,отримавши почесне прізвисько "батька трагедії". Зокрема, його величезною заслугою є те, що він уперше увівдо вистави другого актора.Відомо також, що саме Есхіл удосконалив театральне дійство ще й суто технічно, почавши інтенсивно застосо­вувати різноманітні машини тощо.

Трагедія Есхіла "Прометей закутий"Образ тираноборця Прометея назавжди здобув почесний епітет "вічний". Відомо, що видатну українську поетесу Лесю Українку компліме­нтарно називали "донькою Прометея". Прометея звільнив Геракл, а Христос воскрес.

Прометей був єдиним з-поміж титанів, який колись допоміг Зевсові, своєму двоюрідному братові, у боротьбі за владу. І ось тепер свого колишнього благодійника володар Олімпу наказав прикувати до скелі. Слід зауважити, що це не характерний для Есхіла поворот, бо вінших його творах образ Олімпійця виведено з шанобливою повагою. І саме таке змалювання несправедливого й невдячного владаряпоси­лює антидеспотичний пафос трагедії. Для людства Прометейзробив: навчив будувати житло,а не жити в норах і печерах; пояснив чергування пір року і закони астрономії; навчив математикита письма; дав їм(творчу) пам'ять;навчив розумно використовувати силу тварин і вітру; показав можливості медицини; навчив передбачати майбутнє, тлумачити сновидіння і різно­манітні прикмети; навчивне лише правил жертвоприношення, а й передбачати майбутнє за тельбухами жертовних тварин і паланням жертовно­го вогню; показав і навчив використовувати підземні природні скарби. Прометей - просвітите­ль.

Вважається, що трагедія "Прометей закутий" - це єдина вціліла частина трилогії Есхіла про Прометея. Першою ж частиною, буцімто, була трагедія "Прометей-вогненосець".

Мотив божественного вогню, який освітив шлях людству, хви­лював багатьох послідовників Есхіла, зокрема - видатного українсь­кого поета XX ст. М.Рильського.Визначальними рисами образу Прометея були: жертовність, альтруїзм, здатність безкорисливо дбати не про себе, а передовсім про інших, до того ж слабших за нього,крім того, Прометей відзначався незламністю, витримкою, го­товністю мужньо зносити, терпіти будь-які, навіть найстрашніші, муки заради ідеї,в правильності якої він переконаний.

У новій європейській літературі інтерес до Есхіла (і Прометея) по­жвавився у XVIII ст., в добу Просвітництва, зокрема в німецьких "буремних геніїв" - штюрмерів (передовсім Гете), яким був близьким як бунтарський дух нескореного Прометея, так і його турбота про "світле майбутнє", прогрес людства. Особливо часто до образу самотнього, стражденного, але неско­реного титана зверталися романтики (Байрон, Шеллі та ін.). В україн­ській літературі XIX ст. Прометея згадують Шевченко, Франко, Леся Українка, XX ст. - Рильський, Тичина та ін.

  1. Поняття про акмеїзм, його естетичні засади та художні здобутки представників цієї течії (на матеріалі творчості А. Ахматової).

АКМЕИЗМ(от греч. аkme – высшая степень, вершина, цветение, цветущая пора) – литературное течение, противостоящее символизму и возникшее в начале 20 века в России.

Становление акмеизма тесно связано с деятельностью «Цеха поэтов», центральной фигурой которого являлся организатор акмеизма Н.Гумилев.Современники давали термину и иные толкования: Вл.Пяст видел его истоки в псевдониме А.Ахматовой, по-латыни звучащем как «аkmatus», некоторые указывали на его связь с греческим «acme» – «острие». Термин акмеизм был предложен в 1912 Н.Гумилевым и С.Городецким: по их мнению, на смену переживающему кризис символизму идет направление, обобщающее опыт предшественников и выводящее поэта к новым вершинам творческих достижений. Название для литературного течения, по свидетельству А.Белого, было выбрано в пылу полемики и не являлось вполне обоснованным: об «акмеизме» и «адамизме» в шутку заговорил Вяч.Иванов, Н.Гумилев подхватил случайно брошенные слова и окрестил акмеистами группу близких к себе поэтов. Одаренный и честолюбивый организатор акмеизма мечтал о создании «направления направлений» – литературного движения, отражающего облик всей современной ему русской поэзии.


Просмотров 487

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!