Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Загальна характеристика Просвітництва як ідейного руху у комплексі філософських ідей та художніх принципів (на матеріалі творів «Робінзон Крузо» Д. Дефо або «Простак» Вольтера)



Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та не­рідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристо­кратії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прослав­ленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвели­ченні мужності, наполегливості, людської праці та винахід­ливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від наро­дження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної. Так, герой філософській повісті Вольтера "Простак" Гурон у Кастилії зустрічається з янсеністом (релігійним опонентом пануючо­го у Франції католицизму) Гордоном, який зображений з великою симпатією, а ось єзуїт, отець Ту-а-Ту (Тут-і-Там, тобто "і вашим, і на­шим", "до послуг усіх") є відверто сатиричним образом.



Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті “Задіг,або Доля” (1748 р.), “Кандід, або Оптимізм” (1759 р.), “Простак” (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість сівту й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величезним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.

 

У 1767 р. Вольтер створює повість “Простак“. Тут вперше у філософській прозі він переносить дію із екзотичних країн до Франції. Людина, яка здатна “сприймати всі предмети в неспотвореному вигляді, гурон за вихованням, француз за народженням опиняється в середовищі французького дворянства та духовенства XVIII ст., де панують беззаконня, шпигунство, доноси, релігійні переслідування, корупція королівської адміністрації. Проводячи Простака через кола пекла, що іменуються цивілізованими стосунками, Вольтер за допомогою усіх відтінків комічного піддає критиці політику, релігію, шлюб, науку. Найголовніші риси головного героя - здоровий глузд і відвертість. Простак робить вчинки, які прийнятні з погляду природи, але суперечать моралі французького суспільства, представники якого вважають його досить дивним і навіть небезпечним. Чим глибше Простак знайомиться з французькою дійсністю, тим драматичнішим стає його конфлікт з нею. Поступово він розуміє, що навіть Біблію, джерело мудрості й добра, використовують як виправдання брехні, лицемірства, фарисейства, релігійних конфліктів. Чиста душа Простака опирається фальші людських стосунків, тоді як інші й не помічають її.



Чим глибше Простак знайомиться з французькою дійсністю, тим драматичнішим стає його конфлікт з нею. Безпосередньо виказавши своє ставлення до гугенотів, він потрапляє за доносом шпигуна у в’язницю, з якої його рятує ціною своєї честі кохана. Простак здобіває освіту і культурні манери, але це вже інша людина. Він змушений примиритися зі злом ціною великих втрат: гине чарівна Сент-Ів, жертвуючи честю задля порятунку коханого, мудрий Гордон знаходить тепле містечко в каламуті несправедливого світу, сам Простак теж влаштовується відповідно до своїх здібностей та родоводу.

Вольтерпослідовно розвиває головну ідею Просвітительства - ідею “природної людини, доводячи, що такій людині немає місця в суспільстві, до краю спотвореному “законом умовним”.

Ідейний зміст повісті Вольтера - згубний вплив суспільства на “природну людину”, що і зумовило складність, багатогранність образу Простака, який протистоїть цивілізації, а не захоплюється нею. Душа героя проста і щира, не позначена тавром лицемірства, прагне гармонії з собою та людьми. Про смисл діяльності Вольтера Віктор Гюго сказав так: “Боротися проти фарисейства, викривати лицемірство, тиранію, узурпацію, брехню, забобони, марновірство, зруйнувати храм, щоб звести новий, тобто замінити брехню істиною, нападати на жорстокість суду, нападати на кровожерливе духовенство, узяти батіг і вигнати усіх торговців зі святилища, вимагати спадщини для позбавлених неї, захистити слабких, бідних, пригнічених, боротися за переслідуваних і пригноблених — ось війна Ісуса Христа. І хто ж та людина, котра вела цю війну? Вольтер!”

Погляди Вольтера близькі до філософських позицій одного з найвидатніших українських мислителів - Григорія Сковороди, творчість якого 50-80 рр. XVIII ст. (”Сад божественних пісень”, “Байки права”) має певні елементи “природного права”. Він утверджує вирішальне значення свободи для формування особистості, його гуманістичні ідеали базуються на моральних цінностях християнства, але так само як і Вольтер, український філософ протестує проти зловживань церковників і зовнішніх обрядових нашарувань. Ідеї Вольтера мають загальнолюдське значення. Вони не зникли разом із XVIII ст., а продовжують залишатися актуальними в наші дні.

  1. Загальна характеристика класицизму як літературного напряму ХУІІ століття (на прикладі творів П. Корнеля «Сід» або Ж. Расіна «Федра»).

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Європи. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди.

Державу більшість митців того часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучасників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і почуття, пристрасті. По-друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика кількість людей, ідея талановитої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія трагедій, за правилами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприймати ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосередили свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою формування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захищаючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна ненавидіти Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Корнель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому: тільки втручання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продовжують жити. Саме за це Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуттями й обов’язком. Федра, жінка царя Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває таємницю свого кохання й сподівається, що після смерті батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Моральна проблема, яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку, нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до трагічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистецтва зосередити увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

  1. Творча історія, проблематика та система образів філософської трагедії Гете «Фауст».

6. Створюючи «Фауста», Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книго-друкар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося: «Історія про доктора Иоганна Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний термін продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і випробовував, поки не посіла його, нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним залишених творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого повчання усім недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде їм це страшним прикладом, що відвертає повчанням...». Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство.

Німецька народна легенда перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Франції. Англійський драматург Христофор Мар-ло (1564—1593) використав сюжет для своєї трагедії «Трагічна історія доктора Фауста». До сюжету про Фауста зверталися незадовго до Гете Клінгер і Лессінг.
Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною, що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем.
Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині — безмежні можливості всього людства.

Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення вільної волі спричиняє трагедію. У першій частині гонитва героя за насолодами обертається загибеллю героїні. У другій частині трагедією обертається прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову.
За авторським визначенням, «Фауста» було створено у жанрі трагедії. Однак у цілому твір не розрахований на сценічне втілення. У «Фаусті» поєднуються епос, лірика, драма. За багатьма жанровими ознаками він близький до поеми.

«Фауст» відкривається «Присвятою», написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент повернення автора до заповітного задуму. Минула чверть століття відтоді. як почалася робота над трагедією, перших слухачів уже не стало, і це надає «Присвяті» елегійного настрою.
У «Пролозі в театрі» відтворюються спостереження Гете. який керував багато років Веймарським театром. Директор театру, поет і Комічний актор, кожен на свій лад тлумачать своє розуміння мистецтва. Директор мріє, щоб публіка валила валом у театр. Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзоряних ви сот, а Комічний актор заради оплесків готовий розважати глядача. У кожного з них своя правота, диспут триває недовго. Дирек тор нагадує, що зараз почнеться вистава.

У «Пролозі на небесах» виникає зав'язка трагедії. У парі, укладеному Мефістофелем із самим Господом, суперечка йде про людину, про її чесноти, муки й радощі, про задоволення і розчарування. Предмет спору — людина, а людина ця — Фауст.

Доктор Фауст з'являється перед читачем у готичному кабінеті. Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Фауст розчарований. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів утримує його від гріховного вчинку.

У Фаусті Гете з самого початку підкреслює найважливіші властивості людської натури: незадоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Заради того щоб прожити життя заново, людина закладає душу дияволу. В обмін Мефістофель дарує Фаусто-ві молодість, і починається їхнє спільне сходження до повсякденного життя. «Фауст» — це не тільки філософська трагедія, що оперує абстрактними поняттями, це й зображення конкретного реального життя Німеччини. Важливе місце в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гумором: «Коло міських воріт», «Погрібець Ауербаха», сцена з Мартою.
З надр народного життя постає й образ Маргарити. Фауст уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона благочестива й скромна, у неї с почуття гідності, вона довгий час не піддається диявольським хитруванням Мефістофеля. Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності, сусідка Марта, за напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця.

Трагедія Маргарити полягає у злочині, вчиненому несвідомо й переконано взятої на себе за свою провину відплати. Незважаючи на благання Фауста, вона відмовляється залишити в'язницю. Велич Маргарити в тому, з якою гідністю вона бере на себе сувору кару.
Фауст, який прагнув ощасливити Маргариту, став причиною її загибелі. Та чи винен він? Він винний, якщо дивитися на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства, герой і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою для Фауста було б передчасним і неможливим, як зупинка на шляху в нескінченність.

У другій частині мандрівка Фауста продовжується, але тепер він подорожує не тільки в просторі, але і в часі, свавільно блукаючи епохами. У другій частині трагедії, чергуючись, змінюються два історичних періоди: середньовіччя й античність. Гете створює безліч образів-символів, черпаючи їх з легенд і міфів, а також із власної безмежної фантазії.

При дворі німецького імператора Фауст виступає в ролі найближчого радника, у чому, ймовірно, позначився життєвий досвід самого Гете і його просвітительські ілюзії. Імперія розорена, у країні панують хаос і розруха. Мефістофель підказує, що почати треба з випуску паперових грошей під заставу земних багатств, але це остаточно приводить країну до краху. Сила таланту Гете не в конкретиці зображення історичного моменту, а в узагальнюючій символіці.

Символічна й любов Фауста до Єлени Прекрасної. Чи врятує краса людство? У захопленні Фауста Єленою Гете відтворив свідоме прагнення людини до ідеалу. Але щастя Фауста недовговічне, воно руйігується, як зникає міф, коли в нього вторгається історична правда. В епізоді з Єленою відбився і певний етап духовного розвитку Гете, пов'язаний із захопленням античністю у час «веймарського класицизму». В образі Евфоріона — сина Фауста й Єлени — Гете показав Байрона та його загибель у Греції.

Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що Європа охоплена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план відвоювати частину суші й моря. Глобальна мета в його очах виправдовує загибель тих, хто перешкоджає йому. Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хатина яких заважає будівельним роботам. їхня смерть на совісті Фауста. Але й самого Фауста чекає сумний фінал. Він сліпий і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не скорився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста врятована, адже життя його спливло у прагненні до нескінченного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст зображений сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був реалістом і нікому не хотів нав'язувати думки, що грандіозне видіння Фауста десь на землі вже стало реальністю.
«Фауст» Гете, найвеличніший художній пам'ятник світової культури, зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще майбутнє, роблять її близькою всьому людству, яке бореться за свободу та щасливе майбуття народів. У цьому — глибокий життєстверний гуманізм поеми.

  1. Провідні жанри і проблеми французької прози ХІХ століття.

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку “мистецтва заради мистецтва” ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи. Традиційне для німецьких і англійських романтиків тяжіння до ірраціонального проявилося в колі французького романтизму лише “на периферії” ( деякі твори Нодьє, Ґотьє ), але воно завжди було спровокованим німецькими або англійськими моделями і мало раціональне пояснення. Фантастичне і позареальне взагалі не є притаманним французькому духу, який завжди схилявся до раціонального осмислення дійсності. Єдиною широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська ( Шатобріан, Ламартин ). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модіфікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм ( сен-симонізм ).

Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творчий шлях Гюґо умовно розділяється на три періоди: перший ( 1820 – 1850 ) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману;

другий ( 1851 – 1870 ) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

третій ( 1870 – 1885 ) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

 

В XIX веке во Франции, как и в других странах Европы, литература вступила в новый период своего развития. До этого времени книги были доступны сравнительно небольшой части образованных людей. Лишь отдельные выдающиеся произведения (роман Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль») становились достоянием народа. В послереволюционную эпоху активность народных масс и значительный прогресс в образовании привели к тому, что не только великие произведения эпохи, но и творчество многих писателей в целом были восприняты широкой аудиторией как выражение общенациональных интересов. Это, например, объясняет совершенно исключительную роль, которую сыграл во французской литературе Виктор Гюго.

Без преувеличения можно сказать, что французская литература XIX века полностью оправдала надежды великих писателей прошлого, видевших в искусстве средство преображения и духовного пробуждения широких масс. В XIX веке происходит процесс ^демократизации всего французского искусства, возглавленного прогрессивно мыслящими романтиками. Гюго обращается непосредственно к народу, в народной среде находит своих героев (Квазимодо, Эсмеральда, Жан Вальжан, Гаврош). Он первый начинает широко пользоваться «нелитературным» языком улицы, вводя в свои пьесы, несмотря на то что они написаны стихами, разговорные обороты. Полемика романтикоз с классиками XVII века приобрела широкий резонанс именно потому, что литературная реформа Гюго была связана с изменением идейного содержания искусства, которое отказывалось служить аристократии.

Вслед за социалистом-утопистом Сен-Симоном (1760-1825), который утверждал, что общество должно охранять не наследственные права аристократии, а гражданские права трудящегося человека, Виктор Гюго, Жорж Санд, Жюль Берн, оставаясь в своем творчестве моралистами, мыслителями, будили сознание современников, раскрывая перед ними перспективы развития общества. Постепенно они становились выразителями духовных и социальных чаяний всего человечества, все более проникаясь социалистическими идеями, откликаясь на важнейшие политические события эпохи. Этому способствовало развитие социальной борьбы во Франции.

Демократизация французской литературы обнаруживает себя также в творчестве писателей-реалистов. Беранже, Стендаль, Мериме, Бальзак, Флобер, Золя, Мопассан, придерживаясь различных политических взглядов в понимании задач искусства, в требовании его приближения к жизни, пошли дальше романтиков. Писатели-реалисты выработали свой метод изображения среды. На смену прекраснодушным героям романтиков в их произведения пришли люди из народа, изображенные без идеализации в песнях Беранже, в романах Стендаля, Бальзака, Золя и новеллах Мопассана. При этом борьба против отвлеченно понимаемого «зла» сменилась в творчестве писателей-реалистов острой критикой дворянства и буржуазии, которых эти писатели умели показать в соответствии с историческим моментом в развитии классовой борьбы во Франции.

В XIX веке существенно меняется соотношение между «взрослой» и «детской» литературой. В детскую литературу входят многие явления большого искусства, т. е. произведения, предназначавшиеся отнюдь не только для детей,- романы В. Гюго, А. Дюма, отдельные произведения Жорж Санд, П. Мериме, А.” Доде. Наряду с этим детская литература значительно обогащается произведениями Ж. Верна, Э. Лабуле, Ж. Рони, Г. Мало, Ф. Гра и других, написанными для детей и юношества.

Жанровое и стилевое разнообразие литературы XIX века, ее познавательное значение, то обстоятельство, что большинство писателей эпохи не отделяли задач искусства от задач воспитания, нравственного совершенствования человека и общества, имели исключительное значение для развития детской литературы в целом. В XIX веке лучшие произведения детской литературы уже не носят дидактического характера. Литература становится одной из активнейших форм познания, привлекая читателей и своей буйной романтикой, и смелостью научных гипотез. Детская литература обогащается развитием новых жанров: исторический роман, научная фантастика, научно-познавательная повесть, бытовая и психологическая повесть - вот далеко не полный перечень жанров, которые вошли в постоянный круг детского чтения. Особо следует отметить, что XIX век - век великих поэтов - сделал достоянием широкого круга читателей, и прежде всего юношества, шедевры поэтического искусства В. Гюго, А. Ламартина, А. Виньи, А. Мюссе, которые были включены в школьные программы. В России из французских поэтов популярны П.-Ж- Беранже (в переводах В. Курочкина) и автор «Интернационала» Эжен Потье.

Ковбасенко

  1. Загальна характеристика літератури романтизму, її основні течії.

9. Романтизм– це один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей. Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

10. - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш. Течії романтизму.1. Ранній романтизм (універсальний філософський): брати Август і Фрідріх Шлегелі, Л. Тіг, Новаліс. 2.Народно-фольклорний: Г.Гейне, А. Міцкевич, Т. Шевченко. 3. Байронічна течія: Байрон, Міцкевич, Пушкін,Лермонтов. 4. Гротескно-романтична (Гофманівська): Гофман, По. 5. Утопічна: Ж. Санд, І. Сю, Гюго, Гейне. 6.Історична (Вальтер-Скоттівська): В. Скотт, Пушкін, П. Меріме. 7. Релігійно-містична: Міцкевіч, Шатобріан.

Романтизм – не просто перший за часом виникнення й один із найважливіших художніх напрямків і стилів XIX століття. Цим терміном можна визначити цілу культуру, загальне світовідчування історичної епохи, що почалася після Великої французької революції. У цьому сенсі романтизм проявляє себе не тільки в літературі й взагалі в мистецтві, але й у всіх сферах суспільної свідомості: науці, філософії, релігії, політиці, навіть у побуті. Як майже будь-яке значне культурне явище, романтизм не являє собою чогось абсолютно цільного з постійним набором специфічних рис - він дуже різноманітний у своїх національних, жанрових, хронологічних різновидах. У марксистському літературознавстві існувала бінарна типологія: романтизм ділили на революційний і реакційний, прогресивний і консервативний, активний і пасивний. Такий підхід небезпідставний, однак він надто спрощує явище й надає йому ненаукову оцінну характеристику, тому його варто визнати вкрай умовним і застарілим.

Хронологічні рамкиромантизму характеризуються відносною одночасністю початку (1790-і роки) і невизначеністю завершення (1820–1830-і – в Англії й Німеччині, 1870–1880-і – у Франції).

Соціально-політичні передумови романтизму лежать у революційних потрясіннях кінця XVIII століття: Війна за незалежність в Америці 1775–1783 р. й, головне, Велика французька революція 1789–1794 р. Її емоційне переживання, а потім осмислення її досвіду, її наслідків зіграли вирішальну роль у виникненні й розвитку романтичного світогляду. На короткий час революція створила ілюзію загального звільнення від багатовікового рабства, полону зовнішніх обставин, людина відчула себе всесильною. Майже всі ранні романтики замолоду були апологетами революції, однак незабаром наступило протверезіння. По-перше, багатьох відвернув від революції якобінський терор. По-друге, свободи, принесені революцією, як виявилося, відносилися зовсім не до сфери духу, а скоріше до повсякденного буття: вони зовсім не заважали суспільству ставати міщанським, філістерським. У цій ситуації для багатьох романтиків різних поколінь роль ідейного заступника революції зіграла особистість Наполеона, що домігся своїми військовими перемогами слави романтичного генія в політиці.

Естетичні джерела романтизму – це насамперед сентименталізм, що створив апологію індивідуального почуття, і різні варіанти передромантизму: пейзажна медитативна поезія, готичний роман і наслідування середньовічних поетичних пам'ятників.

Слід сказати окремо про філософські передумови. Почасти це вже Руссо з його природною людиною, культом природи й критикою цивілізації. Прямим попередником романтиків у цій сфері став Й.Г.Фіхте, що створив у своєму “Науковченні” (1794) концепцію абсолютного “я”, чиє буття єдино безперечне, а увесь інший світ (“не-я”) є продуктом його діяльності - мислення. Ф.В.Шеллінг створив свою систему діалектики природи вже на підставі романтичних ідей.

Один з основних ознак романтизму – культ особистості, тобто героя, що не просто усвідомив своя самоцінність, як у сентименталістів, а активного суб'єкта, що визначає й формує навколишню дійсність. Проблема особистості – центральна для романтиків.

Світобачення особистості характеризується романтичним двосвіттям – відчуттям глибокого розриву між досконалістю ідеалу, бачення якого принципово суб'єктивне, і низькою прозаїчною дійсністю, що нівелює індивідуальність, що зводить поняття про щастя до обивательського комфорту. Буржуазність, або філістерство, - явище дуже агресивне, що претендує на всеохопність, тому романтики різними способами намагаються йому протидіяти. Іноді це проявляється у формі прямого бунту, суспільної боротьби (як, скажімо, у Байрона). Але частіше романтичний заколот проти щоденності означає просто її ігнорування, відхід від її в древні часи (Середньовіччя), що розуміють як золотий вік, або в екзотичні країни Сходу чи Півдня, населення яких ще не отруєно духом буржуазності, або в містичну релігійність, або у всепоглинаючу любов. Найбільш універсальним засобом порятунку від протиріч буття, втіленням ідеалу стає мистецтво, що займає одне з найважливіших місць у романтичній ідеології.

Естетика романтизму підкреслено протипоставлена класицистичній. Всі норми поетики класицизму: уявлення про споконвічний універсальний ідеал краси, принцип ієрархії жанрів і стилів, незмішання трагічного і комічного, закон трьох єдностей у драматургії - здавалися романтикам украй умовними, штучними. Романтики вимагають мистецтва природного, вільного в тій мірі, у якій вільна природа й саме життя. Для цього художник повинен опиратися не на знання й розум, як класицист, а на примхливу фантазію, творчу уяву. У романтичних творах виразність звичайно домінує над зображуваним, експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів.

Все це не означає, що раціональний початок було зовсім чужим романтикам. Навіть ранні ентузіасти були здатні до тверезої критичної оцінки своїх пристрастей і цілком усвідомлювали, що їхнього уявлення про ідеал, про творчий потенціал особистості, про безмежну волю у всіх важливих для них сферах життя не витримають зіткнення з реальною дійсністю. Це протиріччя вони намагалися пом'якшити за допомогою романтичної іронії, якої удостоювалася не тільки прозаїчна щоденність, але й самі їхні протагоністи, що прагнуть до свідомо недосяжного ідеалу. В окремих випадках усвідомлення невідбутності конфлікту привело до розчарування й песимізму (“хвороба століття”).

  1. Творча історія «Людської комедії» О. де Бальзака, своєрідність структурної побудови, ключові твори.

Задум і створення "Людської комедії" Оноре Де Бальзака
Оноре де Бальзак відіграв велику роль у розвитку літератури XIX століття, формуванні нової реалістичної естетики. Сміливість і масштабність задумів - ось що характеризує його творчість. Найвидатнішим його звершенням стала епопея "Людська комедія" - цикл прозових творів. На початку 30-х років у Бальзака виникає задум створити цикл романів, в яких він хотів змалювати сучасну йому Францію, дослідити суспільство, визначити рушійні сили його розвитку, основні типи і характери людей. Остаточно зміст і структуру цього твору Бальзак визначив на початку 40-х років, тоді ж і виникла назва "Людська комедія".
З "Передмови" видно, що на Бальзака мали вплив наукові пошуки вчених-природознавців, які намагалися серед різноманітності природного світу відшукати певну єдність. Бальзак порівнює життя суспільства з життям природи, тому ставить собі за мету описати його, визначити основні види, типи, на які поділяється суспільство. Вміння Бальзака розкривати органічний взаємозв'язок окремого і загального став основою задуманого твору. Автор виділяє три форми буття людини: "чоловіки", "жінки", "речі". Бальзак хотів написати 120 творів, але встиг завершити 96.
"Людська комедія" складається з трьох частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди". Найбільша частина - "Етюди про звичаї". Вони поділяються на "Сцени приватного життя", "Сцени воєнного життя", "Сцени сільського життя". У цих етюдах автор подає детальний опис усіх людських типів. На думку Бальзака, суспільство і кожна окрема людина проходять схожі стадії у своєму розвитку: від народження до старості. "Сцени приватного життя" символізують таку добу в житті людини, коли їй властиві ідеали й ілюзії. Пору зрілості символізують інші підрозділи. А "Сцени сільського життя" відповідають тому періоду життя, коли людина підбиває підсумки, осмислює пережите. Щоб надати єдності усій споруді "Людської комедії", Бальзак використовує різні прийоми, але найважливіший - "перехідні персонажі": одні й ті самі герої виступають у різних романах і повістях то як головні, то як другорядні. На передньому плані саме життя, його рух, хаотичний, але закономірний.
У епопеї є ключові твори, що визначають позиції автора щодо проблем сучасності. Це повість "Гобсек", в якій Бальзак розкриває "владу золота" як руйнівної сили, що спотворює людські душі. Це роман "Батько Горіо", в якому розкривається сутність буржуазних стосунків: все продається, все купується, навіть любов до дітей та батьків. А коли батьки не мають чим платити, вони стають непотрібними. У цьому романі Бальзак показує, що "влада золота" руйнує споконвічні природні зв'язки. Мені здається, що треба читати всі твори "Людської комедії", щоб збагнути авторський задум: зобразити не сюжет, а саме життя.


Просмотров 1100

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!