Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Загальні відомості про населений пункт



 

1) Як називається (називався) населений пункт? Звідки походить його назва? Чи існувала інша його назва, яке її походження? Легенди та перекази про заснування населеного пункту. Вихідцями з яких історико-етнографічних районів України були перші поселенці? Періоди заселення.

2) Тип забудови населеного пункту (вуличний, радіально-квартальний, рядовий, безсистемний).

3) Етнічний склад населення.

4) Наявність представників субетносів українського народу.

5) Подати старі топонімічні назви околиць, кутків.

6) Наявність решток давніх будівель, оборонних земляних валів (замалювати, вказати на карті).

7) Чи є старі могили, штучні пагорби, кам’яні фігури? Хто і коли їх розкопував? Чи знаходив хтось старожитні гроші, зброю, предмети побуту, скарби? Записати легенди про сховані скарби.

8) Коли і чиїм коштом побудовані громадські споруди (церква, школа, музей тощо)?

9) Чи провадив хтось із місцевих жителів краєзнавчі дослідження? Чи збереглися ці записи? Якщо так, то де вони перебувають? Чи існує музей народної культури та побуту?

10) Запишіть легенди доби Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, козаччини та перекази про події, пов’язані з Першою світовою війною, революцією, громадянською війною, колективізацією, Голодомором 1932-33 років, репресіями, Другою світовою війною й окупацією, голодом 1947 року тощо.

11) Наявність родинних традицій, ремісничих династій. Чи проживають у селі нащадки козаків, чумаків, гончарів? Чи відомі місцеві козацькі роди?

12) Як називають себе мешканці даного населеного пункту, регіону? Як називають їх сусіди? Як вони називають сусідів? Жартівливі пісні, приповідки з цього приводу.

13) Як відносяться жителі до сусідів, представників інших етнічних груп?

14) Які прізвища переважали колись? Які тепер? Яких прізвищ найбільше?

15) Чи є родичі в інших областях України, в інших країнах?

16) Психологічні особливості мешканців населеного пункту за схемою:

- етнічна і національна ідентичність;

- національні цінності і орієнтації, потреби і мотиви;

- етнічна картина світу;

- ментальні особливості;

- традиції, звичаї, звички;

- упередження і забобони;

- для представників етнічних меншин і корінного етносу: взаємні етнічна симпатія – етнічна антипатія;

- етнічна маргіналізація.

 

Запитальник

для фіксації усних свідчень про події Другої світової війни в Україні



 

У зв’язку з підготовкою до відзначення 65-ої річниці з Дня Перемоги у Другій світовій війні Українським інститутом національної пам’яті започатковано розробку програми «Усна історія України в роки Другої світової війни». Зокрема, передбачено зафіксувати та зберегти усні свідчення осіб, які безпосередньо пережили нацистську окупацію України, були вивезені з території України на примусові роботи в Німеччину, які були в’язнями таборів військовополонених і концентраційних таборів, які брали участь у підпільному та партизанському русі на території України, які після звільнення окупованих областей України були мобілізовані до лав Червоної Армії та брали участь у бойових діях на радянсько-німецькому фронті (або свідчення осіб, які знають про події війни безпосередньо з розповідей рідних і близьких).

До реалізації програми передбачено залучити в тому числі студентів вищих навчальних закладів.

У рамках реалізації зазначеної програми доцільно організувати фіксацію усних спогадів мешканців населених пунктів Кіровоградської області про перебіг подій Другої світової війни на території регіону.

 

Методичні рекомендації

 

У сільській раді отримати відомості:

про кількість дворів у даному населеному пункті та чисельність населення на даний час;

про етнічний склад населення;

якщо в даному населеному пункті багато приїжджих, то зазначити, коли і звідки вони прибули;

про чисельність осіб, які мають статус ветеранів війни (інваліди війни, учасники бойових дій, учасники війни та прирівняні до них особи);

про чисельність мешканців села, які були призвані до Червоної Армії в роки війни; скільки з їх числа загинули, пропали без вісти внаслідок бойових дій;

про наявність братських могил бійців і командирів Червоної Армії, які загинули, визволяючи даний населений пункт;



про можливу наявність німецьких військових поховань на території даного населеного пункту.

Відвідати меморіал мешканцям села, які загинули під час війни, провести його фото- та відеозйомку.

Опитати 5-10 осіб похилого віку (бажано з числа постійних мешканців даного населеного пункту), які були безпосередніми свідками окупації області військами нацистської Німеччини та її союзників у період із серпня 1941 р. по березень 1944 р.

Якщо фіксуються свідчення осіб, які змінили місце проживання, слід обов’язково це зазначити.

За можливості записати розмову на диктофон, зробити відеозапис. Розшифрований текст здати разом з аудіо- (відео-) касетою (диском).

Зробити фото респондента (фото не приклеювати).

Записувати розповідь у формі діалогу із повним збереженням діалектних особливостей та лексики. Нічого не додавати від себе, не виправляти розмовну мову на літературну. Зберегти дослівно розповідь кожного оповідача.

Доповнити зібраний матеріал фотографіями тих часів, предметів домашнього вжитку, одягу тощо, які, можливо, збереглися.

Запитальник

1. Прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження респондента.

2. Дозвольте зробити Ваше фото.

3. Місце запису (повна назва населеного пункту із зазначенням сільської ради, району, області; бажано подати стару й нову назви сіл, хуторів та до яких районів вони на той час відносилися).

4. Дата запису (число, місяць, рік, коли записана інформація).

5. Ким записано (ім’я, по-батькові (повністю) та прізвище, навчальна група, факультет, навчальний заклад).

6. Скільки років Вам виповнилося на початку війни?

7. Як Ви та Ваші рідні зустріли звістку про початок війни?

8. Чи був хтось із членів Вашої родини (батько, старші брати, дядьки) мобілізовані до лав Червоної Армії на початку війни?

9. Де був збірний пункт? З якої залізничної станції відправлялися ешелони з мобілізованими? Як проводжали мобілізованих до армії?

10. Як мешканці Вашого населеного пункту отримували інформацію про перебіг бойових дій на початку війни (по радіо, з газет, з інших джерел)? Які висновки з почутого (прочитаного) робили? Які чутки ходили серед населення?

11. Чи представники влади (члени сільради, правління колгоспу, представники районних властей) попереджали населення про наближення ворога та необхідність евакуації людей, техніки, худоби, майна колгоспу (радгоспу, МТС)? Чи були вказівки про знищення майна, худоби, хліба нового врожаю на полях? Якщо були, то чи їх виконували?

12. Якщо евакуація проводилася, то хто нею керував, куди треба було евакуюватися? Чи вдалося виїхати за Дніпро? Якщо ні, то коли евакуйовані повернулися?

13. Чи відомо Вам про те, що хтось із Ваших родичів, односельців з числа постраждалих від Радянської влади (розкуркулених, репресованих) чекав на прихід окупантів? Чи вели вони про це розмови в своєму оточенні? Як на ці розмови реагували інші люди?

14. Чи проходили через Ваш населений пункт відступаючі частини Червоної Армії? Як виглядали військові, що вони говорили про причини відступу, про ворога? Як ставилися до населення? Чи залишився хтось із червоноармійців (уродженці села, поранені, відсталі, дезертири) у Вашому населеному пункті до приходу окупантів?

15. Чи були на підступах до Вашого населеного пункту бої відступаючих частин Червоної Армії з противником? Якщо були, то скільки червоноармійців загинуло? Де вони поховані (чи збереглися могили)? Чи відомі прізвища загиблих? Чи були при загиблих «смертні медальйони»? Хто ховав загиблих? Чи перешкоджали окупанти ховати загиблих червоноармійців?

16. Чи наносив противник повітряні удари (бомбардування, обстріли) по Вашому населеному пункту? Якщо так, то чи були загиблі, поранені з числа Ваших односельців?

17. Коли окупанти зайняли Ваш населений пункт? Якими були Ваші перші враження від зустрічі з ними?

18. Чи залишилися в населеному пункті на момент окупації представники влади, члени партії, євреї, цигани?

19. Чи були у Вашому населеному пункті постійно розквартировані військові підрозділи окупантів? Якщо так, то де вони розміщувалися – по дворах чи десь в одному місці (клуб, школа тощо)?

20. Якщо німецькі солдати розміщувалися в приватних будинках, то яким був їхній побут? Чи були це лише німці, чи також представники інших національностей (австрійці, поляки, словаки)? Як відрізнялося їх ставлення до українців?

21. Чи змінювалося ставлення окупантів до населення в залежності від успіхів чи невдач німецької армії на Східному фронті?

22. Чи відомі Вам факти безчинств окупантів (грабунків, убивств, зґвалтувань) відносно населення Вашого чи сусідніх населених пунктів на початку окупації?

23. Що відомо Вам про долю єврейського населення Вашого чи сусідніх населених пунктів? Як ставилися люди до масового винищення єврейського населення окупантами? Чи відомі Вам факти переховування євреїв мешканцями Вашого чи сусідніх населених пунктів? Як склалася доля цих людей?

24. Як була організована окупаційна влада? Чи були у Вашому населеному пункті сільська управа, поліція? Хто був призначений старостою? Чи поліцаї були місцевими, чи уродженцями інших населених пунктів (місцевостей)? Хто з ваших односельців пішов у поліцію добровільно і з яких причин? Як поліцаї ставилися до населення?

25. Чи залучали окупанти до роботи в органів місцевої влади тих осіб, які раніше займали якісь адміністративні посади (голів сільрад, голів колгоспів, бригадирів, рахівників, директорів шкіл, вчителів тощо)?

26. Чи були на території Вашого населеного пункту, району табори для полонених червоноармійців? Як до них ставилися окупанти? Чи відомі вам факти повернення додому односельців, які були захоплені в полон на початковому етапі війни і згодом відпущені окупантами з таборів військовополонених?

27. Якою була доля колгоспного майна (техніки, худоби, будівель, запасів збіжжя) з приходом окупантів? Воно було конфісковане окупаційними властями чи роздане селянам?

28. Як доводилися до населення розпорядження окупаційної влади (розвішувалися оголошення, проводилися збори мешканців, іншим способом)? Якою мовою друкувалися оголошення, розпорядження?

29. Чи розповсюджувалися у Вашому населеному пункті окупаційні газети? Як люди ставилися до їх публікацій про події на радянсько-німецькому фронті, про життя на окупованих територіях та в Німеччині (довіряли, ставилися скептично, не вірили, засуджували)?

30. Чи отримувало населення хоч якусь інформацію про реальний стан справ на фронті? З яких джерел (листівки, розповсюджувані партизанами та підпільниками; листівки, скинуті з радянських літаків; розмови з німецькими солдатами; чутки)? Як до неї ставилося?

31. Чи можна було вільно виїхати за межі Вашого населеного пункту, чи для цього потрібен був дозвіл властей? Чи відвідували родичів, знайомих, які жили в районному (обласному) центрі? Чи переселялися люди з міст у села, де легше було вижити? Що вони розповідали про життя в окупованих містах?

32. Чи відомо Вам про факти саботажу, непокори розпорядженням окупаційної влади? У чому вони виражалися? Якими були покарання за порушення розпоряджень окупаційної влади? Чи відомо Вам про факти застосування покарань (тілесних покарань, ув’язнення, страти) відносно мешканців Вашого населеного пункту (членів Вашої родини)?

33. Чи відомо Вам було у той час про діяльність радянських підпільників, партизанів, членів Організації українських націоналістів (ОУН) у Вашому чи сусідніх населених пунктах, районі, області? Якщо так, то в чому вона виражалася? Як ставилося населення до цієї діяльності?

34. Чи залучала окупаційна влада мешканців Вашого населеного пункту до робіт в інтересах німецької армії (ремонт доріг, мостів, будівництво оборонних споруд, підвіз боєприпасів та майна до фронту тощо)? Яким чином ці роботи були організовані? Чи платили за роботу?

35. Чи працювала у Вашому населеному пункті в період окупації школа? Якщо так, то хто в ній викладав? Якою мовою велося викладання у школі? За якими підручниками?

36. Чи можна було отримати медичну допомогу? Чи діяв фельдшерський пункт? Де була найближча лікарня? До кого зверталися у разі тяжкого захворювання? Чи можна було купити (обміняти) медикаменти у німецьких військових? Якою була смертність серед мешканців Вашого населеного пункту в період окупації, від яких причин?

37. Чи було в період окупації у Вашому або в сусідніх населених пунктах відкрито церкву? Чи люди відвідували церковні служби, чи вінчалися молодята?

38. Коли розпочався вивіз молоді на примусові роботи до Німеччини? Скільки осіб було вивезено з Вашого населеного пункту? Скільки їх повернулося після війни? Скільки померло (загинуло) на чужині? Чи хтось із членів Вашої родини був вивезений до Німеччини? Чи надходили від вивезених листи з Німеччини, що вони повідомляли про себе? Чи відомо Вам про осіб, які добровільно зголосилися виїхати до Німеччини? Якою була їх подальша доля?

39. Чи вдавалося комусь ухилитися від вивезення до Німеччини? Яким чином? Яким було покарання за ухиляння від вивозу?

40. Як у період окупації селяни здійснювали обробіток землі? Які культури сіяли, що вирощували на городі? Як зберігали врожай, де переховували? Як утримували худобу?

41. Чи окупаційною владою здійснювалися реквізиції коней, худоби, продовольства, фуражу, теплих речей для потреб армії? Якщо так, то як вони були організовані (встановлювалися норми здачі для кожного двору, для 5 чи 10 дворів, для населеного пункту в цілому)? Чи виплачували компенсацію за реквізовані худобу, продукти, майно і в якому розмірі?

42. Яким було повсякденне життя Вашої родини в період окупації:

як харчувалися;

який носили одяг, взуття, з чого шили;

чим опалювали та освітлювали житло;

чи була можливість купити (виміняти) сіль, цукор, мило, гас;

яким був курс окупаційної марки;

які продукти (речі) були найбільш популярними для обміну;

чи працювали базари, що на них можна було купити (обміняти);

чи можна було щось купити (обміняти) у німецьких військових;

чи гнали самогон;

чи були якісь розваги для молоді (танці, вечорниці тощо);

чи гралися весілля.

43. Чи відомі Вам факти близьких стосунків дівчат, молодих жінок з німецькими військовими, народження від них дітей? Як до цього ставилися люди? Якою була подальша доля цих жінок та дітей?

44. Яким чином змінювалося ставлення окупантів до населення в зв’язку з наближенням Червоної Армії (ставало жорстокішим, суворішим чи певною мірою м’якшим)?

45. Чи залучали окупанти мешканців Вашого населеного пункту до будівництва оборонних споруд на підступах до нього?

46. Чи були на підступах до Вашого населеного пункту бої між німецькими військами та наступаючими частинами Червоної Армії? Коли і як вони почалися, скільки тривали? Як люди рятувалися від обстрілів, де переховувалися? Чи гинули Ваші односельці від бомбардувань, артилерійських обстрілів?

47. Чи відомі вам факти відступу разом з німецькими військами осіб з числа мешканців Вашого населеного пункту, які тим чи іншим чином співробітничали з окупантами? Що відомо про їх подальшу долю?

48. Якими були Ваші враження від зустрічі з передовими частинами Червоної Армії? Як радянські військові ставилися до людей, які пережили окупацію?

49. Скільки червоноармійців загинули під час боїв за визволення вашого населеного пункту? Де вони поховані? Скільки з них залишилися невідомими? Хто і як ховав загиблих?

50. Скільки німецьких солдатів загинули під час боїв за визволення Вашого населеного пункту? Де вони поховані? Хто і як ховав убитих? Чи не було фактів знущання над тілами вбитих німецьких солдатів?

51. Коли у Вашому населеному пункті розпочалася мобілізація юнаків і чоловіків до лав Червоної Армії? Скількох осіб і якого року народження було мобілізовано? Де був військкомат, збірний пункт, запасний полк? Як проводжали мобілізованих?

52. Що Вам відомо про ставлення радянського командування до осіб, мобілізованих до Червоної Армії з визволених територій України?

53. Коли до Вашого населеного пункту надійшли перші «похоронки» на юнаків, чоловіків, мобілізованих у березні 1944 року? Де вони загинули, де поховані? Чи хтось із тих, хто залишився живий, розповідав про обставини їхньої загибелі?

54. Скільки чоловіків з числа Ваших односельців, які були мобілізовані до Червоної Армії у березні 1944 – березні 1945 рр., особливо юнаків 1927-28 років народження, загинули на фронті? Скільки їх померло внаслідок поранень у перші роки після війни? Скільки стало інвалідами?

55. Коли до Вашого населеного пункту почали повертатися люди, які перебували в німецькому полоні, в концентраційних таборах, були вивезені на примусові роботи до Німеччини? Що вони розповідали про себе? Яким було ставлення до них з боку односельців, радянських властей?

56. Чи відомо Вам про факти загибелі, каліцтва мешканців Вашого населеного пункту (особливо дітей) у перші роки після війни через підривання на мінах, інших боєприпасах, які залишилися на місцях боїв?

 

Запитальник

для записування усних свідчень

про Голодомор 1932-1933 років в Україні

 

У зв’язку з відзначенням 75-их роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні Український інститут національної пам’яті запропонував навчальним закладам України взяти участь у реалізації програми «Усна історія про Голодомор 1932-1933 років», якою передбачалися запис і збереження усних свідчень осіб, які пережили Голодомор або знають про нього з розповідей рідних і близьких.

 

Методичні рекомендації

 

Опитати 5-10 осіб похилого віку, які були безпосередніми свідками Голодомору 1932-1933 років або знають про нього від своїх близьких та рідних.

Бажано робити записи в одному населеному пункті.

Якщо записуються свідчення осіб, які змінили місце проживання, обов’язково це зазначити.

У сільській раді отримати відомості про кількість дворів у даному населеному пункті і кількість населення на даний час. Надати відомості про етнічний склад населення. Якщо в даному населеному пункті багато приїжджих, то зазначити, коли і звідки вони прибули.

За можливості записати розмову на диктофон, зробити відеозапис. Розшифрований текст здати разом з аудіо- (відео-) касетою.

Зробити фото респондента (фото не приклеювати).

Записувати розповідь у формі діалогу із повним збереженням діалектних особливостей та лексики. Нічого не додавати від себе, не виправляти розмовну мову на літературну. Зберегти дослівно розповідь кожного оповідача.

Доповнити зібраний матеріал фотографіями тих часів, предметів домашнього вжитку, одягу тощо.

Запитальник

1. Прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження оповідача.

2. Дозвольте зробити Ваше фото.

3. Місце запису (повна назва населеного пункту із зазначенням району, області; бажано подати стару й нову назви сіл, хуторів).

4. Дата запису (число, місяць, рік, коли записана інформація).

5. Ким записано (ім’я, по-батькові та прізвище (повністю), навчальний заклад).

6. Скільки років Вам виповнилося під час Голодомору 1932-33 років?

7. Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду (насильницька колективізація, неврожай, посуха, податки, урожай забирала влада)?

8. Чи відбирали у людей вирощене в полі, на городі?

9. Хто це робив? Чи відомі Вам були ці люди?

10. В який час і як це відбувалося?

11. Чи ті люди мали якісь документи на відбирання продуктів? Чи мали при собі зброю?

12. Чи застосовували до людей насильство (побиття, арешти, висилання )?

13. Чи були спроби спротиву насильству?

14. Забирали лише продукти харчування чи й домашні речі (прикраси, одяг, рушники тощо)?

15. Чи забирали худобу, сільськогосподарський реманент?

16. Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, інших продуктів?

17. Де люди переховували продукти харчування, худобу?

18. Чи були винагороди від влади за донос на сусіда про приховання зерна?

19. Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

20. Чи примушували людей іти до колгоспу? Як саме?

21. Коли почався голод?

21. Хто не голодував у селі і чому?

22. Чи допомагали люди одне одному виживати, чи ділилися продуктами?

23. Чи отримували якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

24. Хто опікувався дітьми, які осиротіли внаслідок голоду (родичі, держава)?

25. Чи давали їжу тим, хто працював у колгоспі?

26. Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

27. Чи охоронялися поля, колгоспні комори, якщо так, то ким?

28. Чи чули Ви про закон «про п’ять колосків»? Що він означав?

29.Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

30. Чи був голод у містах?

31. Чи ви знаєте, що таке «Торгсін»?

32. Чи виїздили Ваші батьки або родичі до інших місцевостей України та СРСР, щоб врятуватися від голоду і роздобути продуктів?

33. Які засоби вживали до виживання?

34. Які рослини, ягоди, корені вживали в їжу?

35. Листя, плоди та кору яких дерев, рослин вживали в їжу?

36. Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

37. Коли люди почали помирати від голоду?

38. Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

39. Чи є відомості про те, скільки людей померло у селі? Де і хто ховав померлих від голоду?

40. Чи платили людям, які займалися похованням померлих?

41. Чи відомі у Вашому населеному пункті місця поховання людей, померлих від голоду? Чи вони якось позначені? Хто їх доглядає?

42. Чи поминають померлих від голоду на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

43. Чи є у селі церква? Чи згадують і поминають у церкві померлих від голоду? Тепер і за часів радянської влади?

44. Чи встановлені в селі хрести, пам’ятні знаки жертвам Голодомору, політичних репресій?

45. Чи знає сучасна молодь про Голодомор 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

46. Кого Ви вважаєте винуватцями Голодомору, внаслідок якого загинули мільйони людей?

47. Як, за рахунок чого людям все ж таки вдавалося виживати?

 

 

 


Термінологічний словник

 

Агресія – поведінка, орієнтована на нанесення шкоди об’єктам, в якості яких можуть виступати живі істоти або неживі предмети. Агресивна поведінка є формою реагування на фізичний і психічний дискомфорт, стрес, фрустрацію. Крім того, вона може виступати в якості засобу досягнення якої-небудь значущої мети, в тому числі підвищення власного статусу за рахунок самоствердження.

Виділяються наступні види агресії:

Вербальної агресія – агресивна поведінка з використанням реагування власних негативних емоцій як за допомогою інтонацій та інших невербальних компонентів мовлення, так і за допомогою змісту висловлювань.

Ворожа агресія – агресивна поведінка, що має за мету завдати шкоди об’єкту агресії.

Інструментальна агресія – агресивна поведінка, в якій агресивні дії не є вираженням емоційних станів, а служать якимось позитивним цілям.

Непряма агресія – агресивна поведінка, спрямованість якого проти будь-то особи або предмета ховається або не усвідомлюється самим суб’єктом агресії.

Пряма агресія – агресивна поведінка, яка має навмисний характер і мета якої не приховується.

Фізична агресія – агресивна поведінка з використанням фізичної сили, спрямованої проти іншої особи або об’єкта.

Аномія– відсутність у суспільстві ціннісно-нормативної бази етнічної (соціокультурної) консолідації (загальних уявлень про те, що у суспільстві заохочується, що засуджується і що карається), деморалізованість (за результатами досліджень аномічно деморалізованими є 80% українців). Попередня ціннісно-нормативна система, яка консолідувала тоталітарне суспільство, зруйнована, а нової, побудованої на демократичних цінностях, так і не сформували. Пошуки морально-консолідуючої основи у суспільстві тривають. Звернення масової свідомості до традиціоналістської ціннісної бази регулювання соціальних взаємин, що знайшло вияв у моді на архаїчне вбрання, зачіски, спробах впровадити релігійні догмати в національну систему освіти, непотизм (кумівщина) як принцип підбору кадрів, не відповідає курсу на інтеграцію в сучасне демократичне співтовариство.

Валідність – надійність інформації.

Відносини міжетнічні – відносини між етносуб’єктами – народами, етнічними групами, особами як індивідуальними етносуб'єктами, а також всередині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися. Такі відносини мають характер співробітництва або конфлікту. На це впливають не тільки загальносоціальні умови, але й конкретна соціальна ситуація, що визначає положення етносуб’єкта та його соціальні орієнтири. Відносини етнічні — важлива характеристика способу життя етносуб’єкта. Вони, з одного боку, зазнають впливу, а з другого — самі впливають на всі структурні елементи способу життя етносуб’єкта. Найбільш радикально відносини етнічні змінюються в процесі докорінних соціально-економічних перетворень у суспільстві та змін у соціальному статусі етносуб’єкта. Зміст цих перетворень визначається спрямованістю та мірою тих перетворень, що відбуваються у суспільстві.

Емпатія – розуміння, співчуття.

 

Етнізація – це становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах якостей, що відбивають особливості культури етносу, членом якого є особа. Етнізація на практиці розгортається як аспект соціалізації, елемент виховання, зріз формування типу життєдіяльності особи, перш за все становлення її емоційних, когнітивних, вольових процесів, як набуття особливостей оціночних, моральних суджень, естетичних уявлень, як формування композиції умінь, як засвоєння типових виробничих навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки, специфічного сприйняття світу, притаманної культурі етносу картини світу.

Процес етнізації особи триває протягом усього її життя. Це пов'язано як з величезним обсягом етнокультурної інформації, яка сприймається особою, так і з тим, що у самому сховищі цієї інформації — етнічній свідомості особи — відбуваються зміни, іде розвиток, доповнення, перетворення.

У процесі етнізації можна виділити щонайменше два етапи. На першому — особа засвоює величезне багатство етнокультури, спресований досвід попередніх поколінь. У процесі етнізації масив етнічної культури, що протистоїть особі, яка формується, і має вигляд матеріалізованого, речового світу і живої, реально функціонуючої етнічної свідомості і психології спільності, має бути засвоєним, втіленим у свідомість особи. Багатство етнічної культури перетворюється в її духовний світ.

На другому етапі етнізації особа, володіючи достатнім досвідом, знанням (у тому числі про культуру інших етносів), здатністю до практичного сприйняття навколишнього світу й інформації про нього, сприймає вплив етнокультури більш вибірково. Одне сприймається беззастережно, друге — з поправками, третє — відкидається зовсім. На цьому ж етапі відбувається не тільки засвоєння елементів етнокультури особою, але і особа через індивідуальну творчість збагачує етнокультуру.

У процесі етнізації люди однієї культури засвоюють одну й ту ж саму заданість бачення світу, один і той же спосіб його категорізацїї, систематизації, типізації. На цьому ґрунтується переконаність у природності, нормальності, правильності “нашого” способу життя в широкому розумінні цього слова. Завдяки цьому, у людей однієї культури існує взаємозамінність точок зору, збіг уявлень у головному, тотожність засобів інтерпретації природного і соціального світу, завдяки чому його предмети постають перед нами одними і тими ж.

Етнічна картина світу – це світобачення, характерне для того чи іншого народу, уявлення його представників про себе, свою активність у світі, етнічна інтерпретація культури, природи, суспільства; уявлення про буття, притаманне тому чи іншому народу, яке знаходить свій вираз у філософії, літературі, міфології. Етнічна картина світу визначає і пояснює вчинки, наміри етнофорів, проте не завжди усвідомлюється ними. В кожній національній культурі існує кілька “картин світу”.

 

Етнічна ідентифікація (від лат. identificare – ототожнення) – психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою особою, групою. Цей процес допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і втілювати соціальні норми і моральні цінності. Етнічна ідентифікація може проявлятися в будь-яких формах, що включають в себе різні психологічні механізми та види діяльності, відмінні ступені засвоєння індивідом будь-яких ролей, норм та цінностей. Існує три форми ідентифікації: звичайне емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою; включення себе до окремої номінальної соціальної групи (вікової, національної і т. ін.); зарахування індивідом себе до реальної соціальної групи чи колективу із відчуттям приналежності до них. Головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм та моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу. Але таке засвоєння чи копіювання психологічних процесів не завжди буває загальноприйнятим і раціональним. Тому найбільш ефективною і корисною формою ідентифікації виступає така ідентифікація, що включає в себе колективістські моральні принципи та цінності, вироблені в колективах та засновані на спільній реальній діяльності.

Етнічний конфлікт – форма міжгрупових конфліктів, коли групи з суперечливими інтересами поляризуються за етнічною ознакою. Джерелом етнічних конфліктів, як правило, є позаетнічні соціально-політичні і економічні протиріччя. Наростання етнічного конфлікту супроводжується зростанням етноцентризму, властивого в тій чи іншій мірі етнічній самосвідомості будь-якого рівня розвитку, посиленням інтенсивності циркуляції в суспільстві негативних етнічних стереотипів, кристалізації націоналістичної ідеології. Внутрішнім, власне етнічним, джерелом етнічного конфлікту може бути зіткнення національних інтересів, тобто тих самих соціально-політичних та економічних інтересів, але визнаних на рівні національної самосвідомості фундаментальними життєвими потребами цієї етнічної спільності. Усвідомлення цих інтересів все більшою кількістю членів цієї етнічної групи в ситуації зіткнення призводить до появи загрози цим інтересам (дійсної або уявної) і, відповідно, потреби захищати їх. Іншим джерелом етнічного конфлікту може служити політизація етнічної приналежності, тобто процес, при якому соціальні шари і групи, які протистоять, поляризуються за етнічною ознакою. Особливу гостроту і розмах етнічний конфлікт може набувати завдяки великому емоційному потенціалу етнічної самосвідомості людей, можливості швидкої консолідації всіх соціальних груп даної спільності за етнічною ознакою.

Етнічні архетипи – це сукупність душевно-культурних символів та образів етнічного буття, образи “колективного підсвідомого”.

Архетип – спосіб організації психіки за допомогою форм, що переходять з покоління в покоління. Згідно К. Юнгу, архетип являє собою структурні елементи людської психіки, які приховані в колективному несвідомому, спільному для всього людства. Вони успадковуються подібно до того, як успадковується будова тіла.

Етнічні стереотипи – відносно стійкі уявлення про моральні, розумові, фізичні якості, притаманні представникам різних етнічних спільнот. В змісті етнічних стереотипів закладені вартісні судження про дані якості.

Етнічні стереотипи поділяють на автостереотипи и гетеростереотипи.

Автостереотипи – думки, судження, оцінки, що стосуються даної етнічної спільності і її представників. Як правило, автостереотипи містять комплекс позитивних оцінок. Гетеростереотипи, тобто сукупність вартісних суджень про інші народи, можуть бути як позитивними, так и негативними, в залежності від історичного досвіду взаємодії даних народів.

В змісті етнічних стереотипів слід розрізняти відносно стійке ядро – комплекс уявлень про зовнішній вигляд представників даної спільноти, про його історичне минуле, особливостях способу життя і трудових навичок – і ряд мінливих суджень відносно комунікативних і моральних якостей даного народу. Мінливість оцінок цих якостей тісно пов’язана зі станом міжнаціональних взаємин. Адекватність змісту етнічних стереотипів досить проблематична.

Етнічні установки – готовність особи сприймати ті або інші явища національного життя і міжетнічних відносин і відповідно до цього сприйняттям діяти певним чином у конкретній ситуації. Етнічні установки фокусують в собі переконання, погляди, думки людей щодо історії і сучасного життя їх етнічної спільності і взаємозв’язків з іншими народами, людьми інших національностей. У сучасних умовах зусилля вчених спрямовані на виявлення механізмів, здатних гармонізувати міжетнічні відносини, оптимізувати етнічні установки.

 

Етнокультурна дистанція – різниця у рівні розвитку і відмінностей між культурами людських спільнот, в основі якої лежать такі чинники, як етнічне походження, етнічні звичаї, традиції. Етнокультурна дистанція виявляється передовсім у процесі міжетнічного спілкування й особливо вона акцентується (свідомо чи несвідомо) за умов етнічного ренесансу, коли представники тих чи тих спільнот надають великої ваги своєму етнічному походженню, активно виокремлюють себе у системі міжетнічних стосунків.

Надмірна акцентуація відмінностей у культурі одного етносу від іншого за несприятливих умов може сприяти (особливо, коли це здійснюється цілеспрямовано й свідомо запрограмовано) протиставленню етносів.

Етнопсихологічна дистанція – відмінності у сприйнятті довкілля й реагування на нього індивідів, які значною мірою визначаються етнічними чинниками. Вона, з одного боку значно менше між представниками слов’янських етносів (українського, російського, білоруського), ніж, скажімо, між росіянами і татарами. Урбанізація, технічний, передовсім комп’ютерний, прогрес, космополітизація сучасного світу певною мірою зменшують вплив етнічного фактора на сприйняття навколишнього середовища, а, отже, і етнопсихологічну дистанцію між вихідцями з різних етнічних спільнот.

Етнотип – представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні (“нормальні”) риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим. Термін “етнотип” поширений серед науковців (етнологів, етносоціологів, етнопсихологів, етнолінгвістів, істориків, культурологів, політологів тощо), а також широко використовується на побутовому рівні. Вживається переважно у трьох значеннях: 1) індивідуальність, що наділена яскравими специфічними для певного етносу рисами-якостями (“гарячий грузин”, “педантичний німець”, “практичний американець”); 2) узагальнена різноманітність індивідуальних представників споріднених етносів до одного “середньонормального”, умовно взятого за взірець (“скандинавська красуня”, “дагестанський горець” тощо); 3) груповий представник споріднених та неспоріднених етносів у всій сукупності його соціальних та історичних особливостей буття (“європеєць”, “латиноамериканець”, “африканець”). В історичному контексті етнотип змінює свої характерні риси-якості. Це обумовлюється загалом як зовнішніми факторами буття етносу (природньо-географічними, економічними та іншими умовами його існування), так і внутрішньо-духовним життям. Яскравим прикладом таких змін можуть стати чимало етносів колишнього СРСР. Так, за висновками дослідників канадської української діаспори та Інституту соціології НАН України сучасному українському етносу притаманні переважно жіночі риси характеру.

Кількісна пропорція “жіночого” і “чоловічого” за даними Інституту соціології складає сьогодні відповідно 62% і 38%. Отже не дивно, що й в суспільній оцінці щодо розподілу соціальних ролей у сучасній Україні переважає в цілому роль жінки. Хоча історичне минуле та майбутнє існування України її суспільна думка пов’язує із перевагою чоловічої ролі в соціумі.

Етос культури – зміст та співвідношення елементів етнічної культури, об’єднаних одною культурною темою.

Ідентичність етнічна – відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною, а також спільності основних компонентів культури, що звичайно виявляється у солідарності з членами цієї спільноти.

Поняття етнічної ідентичності в останні роки розглядається з точки зору кількох різних концептуальних підходів. Згідно з першим — етнічна належність становить споконвічну сутність, що існує у природі, поза часом. Цей погляд дістав підтримки з боку соціобіології, що розглядає етнічну ідентичність як подальший розвиток процесів генетичної селекції та пристосування до середовища. Інша концепція приписує етнічній ідентичності цілком ситуаційний характер, вважає це явище нетривким і мінливим.

Між цими двома крайнощами існують погляди, що наголошують на історичних та символіко-культурних атрибутах етнічної ідентичності. Головними такими атрибутами є: групова самоназва, спільна історична пам'ять, відчуття батьківщини, один або декілька основних компонентів спільної культури, спогади про предків та чуття солідарності у значної частини спільноти. Один з основних атрибутів етнічної ідентичності — історична пам’ять — може бути значною мірою міфологізованою, проте її наявність є необхідною умовою формування й подальшого існування етнічної спільноти. Посилення або ослаблення суб’єктивного значення кожного з названих атрибутів для членів спільноти прямо пов'язане із ступенем їх етнічної самосвідомості та рівнем етнічної консолідації всієї спільноти.

Явище етнічної ідентичності може мати як індивідуальні, так і колективні форми. Колективна етнічна ідентичність відображає спільність культурних компонентів протягом життя багатьох поколінь, створює чуття неперервності при змінах поколінь у даній етнічній спільноті.

До головних факторів, які забезпечують та підкріплюють етнічну ідентичність відносять державотворення, військову мобілізацію та релігію. Численні історичні приклади показують, що заснування об'єднаного політичного утворення відігравало провідну роль у розвитку чуття етнічної спільноти. Війна мобілізує етнічні почуття й свідомість, стає об'єднуючою силою в житті спільноти і забезпечує спогадами та міфами наступні покоління. Релігія відіграє важливу духовну та соціальну роль, консервуючи обряди й традиції та переказуючи нащадкам спогади про спільне етнічне походження. Можна стверджувати, що війни й завоювання, вигнання і поневолення, прибуття іммігрантів та релігійне навернення, як свідчать численні історичні приклади, радше підживили, ніж зруйнували чуття етнічної належності у багатьох етнічних спільнот.

Природа етнічної ідентифікації має багаторівневий характер. Індивіди можуть на різних рівнях ідентифікації відчувати свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. Можна навести приклад, коли одна людина одночасно ідентифікує себе з кількома етнічними спільнотами різного рівня: українець (основний етнічний підрозділ, етнос), гуцул (етнографічна група, субетнос), слов’янин (метаетнічна спільність).

Інтерв’ю глибинне– опитування інформанта, що триває протягом 1,5-2 годин і має на меті отримання інформації, яка викликає дослідницький інтерес. Має різновиди: наративне, напівструктуроване, лейтмотивне, фокусоване інтерв’ю.

Інтерв’ю напівструктуроване– опитування за тематичними блоками.

Інтерв’ю наративне– (наратив – розповідь, оповідання) – мінімальне втручання інтерв’юера у розповідь інформанта.

Інтерв’ю фокусоване– виявлення інформації про якусь окрему життєву ситуацію, яка становить предмет дослідження.

Історична пам’ять – це певним чином сфокусована свідомість, що відображає особливу значимість і актуальність інформації про минуле в тісному зв'язку з сьогоденням і майбутнім. Історична пам’ять по суті є виразом процесу організації, збереження та відтворення минулого досвіду народу, країни, держави для можливого його використання в діяльності людей або для повернення його впливу в сферу суспільної свідомості.

Історична пам’ять не тільки актуалізована, але й вибіркова – вона нерідко робить акцент на окремі історичні події, ігноруючи інші. Спроба з’ясувати, чому це відбувається, дозволяє стверджувати, що актуалізація та вибірковість у першу чергу пов’язані зі значущістю історичного знання та історичного досвіду для сучасності, для відбуваються в даний час подій і процесів та їх можливого впливу на майбутнє. У цій ситуації історична пам’ять нерідко персоніфікована, і через оцінку діяльності конкретних історичних особистостей формуються враження, думки про те, що ж являє особливу цінність для свідомості і поведінки людини в даний період часу.

Історична пам’ять, незважаючи на певну неповноту, має все ж таки дивовижну особливістю утримувати в свідомості людей основні історичні події минулого аж до перетворення історичного знання в різні форми світоглядного сприйняття минулого досвіду, його фіксації в легендах, казках, переказах.

Слід відзначити таку особливість історичної пам’яті, коли у свідомості людей відбувається гіперболізація, перебільшення окремих моментів історичного минулого, бо вона практично не може претендувати на пряме, системне відображення – вона скоріше висловлює непряме сприйняття і таку ж оцінку минулих подій.

Кейс-стаді (case study) – дослідження випадку, вивчення унікального об’єкта (групи людей, об’єднаних спільною темою).

Колективне несвідоме – поняття аналітичної психології К. Юнга, що означає сукупність успадкованих людьми універсальних неусвідомлених психічних структур, механізмів, архетипів, інстинктів, імпульсів, образів і т. д., які передаються від покоління до покоління як субстрат психічного буття, що включає в себе психічний досвід попередніх поколінь. Згідно з К. Юнгом, основний зміст колективного несвідомого складають інстинкти і архетипи.

 

Компетентність етнокультурна – особистісна якість, що формується в результаті цілеспрямованого і спонтанного, організованого і стихійного засвоєння людиною (у процесі соціалізації) культури свого народу в усіх її виявах: традиційно-побутових, фольклорних, професійних, в наукових і емпіричних знаннях, на емоційному і раціональному рівнях. Етнокультурна компетентність особи охоплює передовсім знання величезного прошарку елементів етнічної культури, починаючи з елементарних невербальних комунікацій (жести, ритми, пози, міміка, вираз очей) до узагальнюючих моральних і правових норм, звичаїв, що організовують життя колективів і спільність в цілому. Етнічні знання складаються із прямої інформації про людей, природу, суспільство та їхні відносини, а також із уявлень про смисли і значення, що закодовані у “шифрах”, знаках, символах, точках соціального простору. Етнокультурно компетентною є особа, яка вільно орієнтується у світі значень культури даного народу, яка вільно розуміє мову цієї культури й вільно творить цією мовою. Вона свідомо взаємодіє з культурно багатозначущими предметами, створює складний, насичений різноманітними за змістом зв’язками, соціально-культурний простір. Чим компетентніша щодо цього особа, тим об’ємнішим та ємким постає цей простір, тим більший “прошарок” часу (сучасного та минулого) актуалізований в ньому.

Етнокультурна компетентність особи є наслідком і умовою розречевлення етнокультурного середовища, невід'ємним елементом реального існування, побутування культури етносу. Вона полягає не тільки у вмінні спілкування у світі предметів, правильній їхній розшифровці і декодуванні. Вона включає і комунікативну компетентність, що полягає в умінні оперувати предметами, а також в актах вибору та надання преференцій у світі цінностей культури. У системі комунікативних зв'язків людина сама може бути розглянута як знак. Вміння, навички, здатність автоматично “читати” інших людей як представників даного народу — один із інтегративних показників етнокультурної компетентності особи.

Отже, етнокультурна компетентність особи дозволяє їй вільно орієнтуватися у суспільстві, свідомо будувати поведінку всередині відповідної культури і одночасно відчувати її межі, край, закінчення і початок світу іншої культури. Залежно від умов виховання люди набувають різного ступеня етнокультурної компетентності.

Конформність (від лат. Conformis – подібний, відповідно) – податливість людини реальному або уявного тиску групи, що виявляється в зміні його поведінки й установок у відповідності з позицією більшості.

Ксенофобія (від грец. xenos - чужий і phobos - фобія, страх) – у широкому значенні – нав’язливий страх перед незнайомцями; одна із форм національних забобонів, що проявляються у неприязні до будь-яких іноземців. З гносеологічної точки зору ксенофобія є наслідком неповного або викривленого знання про людей іншого етнічного походження. Виникаючи на основі асоціації, уявлення чи припущення й вкорінюючись в масову свідомість, ксенофобія може суттєво впливати як на формування громадської думки з питань міжетнічних стосунків, так і на державну практику їх регулювання, а зрештою — служити цілям расової і національної нетерпимості та дискримінації.

Складність подолання явища ксенофобії зумовлюється тим, що його породжують не тільки соціально-економічні причини (наприклад, конкурентна боротьба між представниками різних етносів на ринку робочої сили), але й певні стійкі психологічні установки (скажімо, хибне переконання тих чи інших соціальних груп даного етносу в існуванні “нижчої” та “вищої” раси і в своїй належності до останньої). Ксенофобія не являє собою серйозної загрози для тих суспільств, які характеризуються стабільністю, високим рівнем розвитку економіки, демократії, загальної і політичної культури його громадян, зокрема культури міжетнічного спілкування.

Культура міжетнічного спілкування — система історично обумовлених розвитком суспільства норм і цінностей міжетнічного спілкування (як міжособового так і міжгрупового, на індивідуальному і на інституціональному рівнях). У відносинах між державами, а також у стосунках між представниками різних етнічних спільнот у поліетнічному суспільстві культура міжетнічного спілкування служить важливим засобом контролю за саморегуляцією соціуму і гармонізацією суспільних відносин.

Культура міжетнічного спілкування є органічним проявом суспільної свідомості і духовної культури нації. Рівень її розвитку обумовлюється системою об’єктивних та суб’єктивних обставин: подоланням протиріч в економічній, політичній, духовній сферах, ступенем розвитку інститутів громадян, суспільства, його відкритості, демократизації, а з другого боку — рівнем виховання світоглядної, етичної культури, освіченості, духовності, етнічної толерантності учасників міжетнічного спілкування.

Історичні традиції філософського осмислення шляхів формування культури міжнаціонального спілкування завжди спиралися на ідеї загальнолюдської єдності — чи то перед лицем єдиного Бога, чи то єдиної людської субстанції. За своєю суттю, вони протистоять ідеям етнічної обмеженості, замкнутості, відчуженості. У період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства формуванню культури міжетнічного спілкування притаманні певні суперечливі тенденції: зростання водночас відкритості суспільства і етнічної самосвідомості. У процесі повноцінного розкриття обох тенденцій, за умов державного і громадського піклування про загальнонаціональну злагоду, це протиріччя знімається, не набуваючи конфліктних форм.

Культурний шок – дезорієнтація індивіда при входженні в іншокультурне середовище. Термін був уведений К. Обергом в 1960 р. Процес міжкультурної адаптації супроводжується: 1) почуттям втрати друзів і статусу через відірваність від звичного оточення; 2) почуттям відігнаного; 3) подивом і дискомфортом при усвідомленні відмінностей між культурами; 4) плутаниною в рольових очікуваннях, ціннісних орієнтаціях і у власній особистісної ідентичності; 5) почуттям безсилля через неможливість ефективно взаємодіяти зі своїм новим оточенням. Симптомами культурного шоку можуть виявитися брак впевненості у собі, тривожність, дратівливість, безсоння, психосоматичні розлади, депресія та ін

Ментальність–неусвідомлений повністю шар людської свідомості, результат несвідомого опосередкування, вбирання в себе соціальним природного. Втілюється в характерні особливості світосприйняття, моральні вимоги, норми та цінності, переважаючі життєві настрої, типи характеру, форми взаємин тощо.

Ментальність етнічна – духовно-культурний самопрояв етнічної спільності, її об'єднує із етнічними архетипами неусвідомлений або напівусвідомлений характер. Але якщо етнічні архетипи існують як приховані від зовнішнього зору феномени внутрішнього душевно-духовного життя етнофорів, то етнічна ментальність, навпаки, уявляє собою комплекс таких зовнішньодіяльнісних феноменів, що сприймається сторонньою свідомістю як дух етносу, як те що робить даний етнос “помітним”, специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це, так би мовити, “обличчя”, яким даний етнос повернутий до всіх інших. Тому етнічні архетипи, щоб їх сприйняла стороння свідомість, мають бути вербалізованими. Що ж до ментальності етнічної, то вона, навпаки, може найадекватніше “побачити себе” та “збагнути себе” саме завдяки сторонній свідомості.

Змістовно ментальність етнічна втілюється у характерні особливості світосприйняття; моральні вимоги, норми та цінності; переважаючі життєві настрої; у типи характеру; форми взаємин; у ставленні до праці та організації побуту тощо. Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вона є неповторно цінною для перетворення етногенезу у процес, що надає можливість кожному окремому представнику людства збагачуватись результатами надбань соціуму протягом багатьох тисячоліть у різних природних умовах.

Метод емпатії – дослідження етносу “зсередини”, шляхом співпереживання, вживання в його культуру.

 

Неформальний коментар (мемос) – опис місця проведення опитування, особливості поведінки інформанта (манери, жести), зовнішнього вигляду, реакція на інтерв’ю (відкрита, ворожа, замкнута, зневажлива), зазначення людей, присутніх при інтерв’ю, наявність фотоальбомів, документів), наявність суперечливої інформації тощо).

«Поле»– конкретне місце (обстановка, об’єкт) дослідження.

 

Самоідентифікація етнічна — процес ототожнення, уподібнення себе особою з певною етнічною групою. Він відбувається як переживання особою укоріненості в цю спільність, як відчуття себе її частиною, переживання своєї відданості їй. Самоідентифікація етнічна має зовнішню і внутрішню спрямованість. Перший напрямок пов'язаний з відповіддю на запитання “Хто я є?”, із з’ясуванням, фіксацією свого місця в системі суспільних, соціально-психологічних, моральних відносин, ставлення до минулого, сучасного і майбутнього. Другий змістовний аспект цього явища має внутрішню спрямованість. Він відбиває почуття послідовності, тяглості, належить до єдиної психологічної цілісності.

Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації представляє усвідомлення себе членом етнічної спільності, з’ясування свого місця серед етнічних груп, позиції в системі міжетнічних відносин. У цьому когнітивному процесі особою усвідомлюються деякі її власні риси, властивості, та якості, які повторюються в людях відповідної групи. Це може бути мова, особливості поведінки, риси способу життя, традиції та звичаї, антропологічний тип, іноді релігійні вірування та інше. Крім того, детермінантою етнічної самоідентифікації може бути спільність позицій у ставленні до подій минулого, території.

Проблема самоідентифікації етнічної постає перед особою не тільки і не стільки як пізнавальна, скільки як життєво-практична. Тому і процес етнічної самоідентифікації на особистісному рівні протікає не в “чистому” вигляді, не як самостійний, автономний процес, а вкупі з іншими процесами: трудової, громадської, політичної діяльності, спілкування, побутової поведінки тощо. Особа постійно співвідносить свою поведінку, дії з нормами, зразками відповідної етнічної спільності. Ці норми служать певними еталонами, критеріями поведінки, саморефлексії.

Почуття етнічної належності в сучасних індустріальних суспільствах виконує компенсаторну функцію. Воно відшкодовує ті втрати у сфері особистісно-психологічного комфорту, які створюються в результаті виконання анонімно-казенних, формальних соціальних ролей, доповнює нестачу позитивних людських почуттів. Завдяки цьому почуттю особа знаходиться у стані соціального комфорту.

Самосвідомість етнічна — розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, тобто етнофора, і як етнічна самосвідомість етносу в цілому. Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючись водночас від всіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне “я” як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнології найвагомішою серед ознак етнічної належності (до яких належать також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам’яток тощо). Етнічна самосвідомість може давати досить високий рівень (тверда. непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу невпевненість, коливання індивіда у питанні прихильності до свого етносу; звичайно у такому стані опиняються етномаргінали; нарешті вона може стати “нульовою” внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною, або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як і його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна самосвідомість етнічна, або сукупне “я” етносу, найадекватніше віддзеркалюється і найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном “етнічна ментальність”, який, однак, не поглинає розмаїття проявів колективної самосвідомості етнічної.

Соціалізація етнічна — процес опанування індивідом системи етнокультурних цінностей та норм, які дозволяють йому функціонувати у тому чи іншому етнічному середовищі.

Будучи елементами загальної культури етносу, механізми етнічної соціалізації виступають найважливішими психологічними умовами збереження етнічної спільноти як цілісного організму. У якому б ракурсі не розглядалась етнічна соціалізація завжди чітко окреслюються дві її сторони: опанування етнокультурних цінностей та “перерозподіл” їх у систему особистісних установок і орієнтацій. Причому останнє здійснюється не пасивно, а шляхом відтворення попереднього досвіду і надання йому нової визначеності. За такої мови водночас відбувається розвиток особи, прояв її активної позиції, зумовлений поширенням та ускладненням інформаційних зв’язків.

Слід зауважити, що поняття “соціалізація” аж ніяк не протистоїть таким конкуруючим з ним поняттям, як “виховання”, “розвиток особи”, а має з останніми багато спільного. Якщо, скажімо, виховання припускає направлені дії, то соціалізація разом з усвідомленим, контрольованим впливом включає стихійні, спонтанні процеси у формуванні особи.

Процес етнічної соціалізації можна розглядати в контексті міжпоколіннєвої трансмісії культури етносу і в контексті етнокультурного розвитку особи. Щоправда, це певним чином змінює розміщення акцентів і змістовну логіку аналізу, висуваючи на перший план співвідношення агентів соціалізації, або власну активність суб’єкта.

Етнічна соціалізація охоплює практично всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона опановує етнокультурні цінності, набуваючи нових якісних характеристик. А оскільки в процесі даної соціалізації відбувається включення індивіда у те чи інше етнокультурне середовище, завжди існує й міра цього включення. Врахування даного моменту має важливе значення, оскільки це пов’язане із ступенем культурної укоріненості людини.

Етнокультурна інформація, що передається в процесі соціалізації, потребує певного упорядкування. На виконання цієї функції зорієнтований механізм стереотипізації, за допомогою якого досвід може передаватися у часі. Втім, і етнічна своєрідність культури найвиразніше проступає саме в стереотипізованій поведінці. Тим більше, що набір стереотипних форм поведінки, притаманний даному етносу, не обмежується лише сферою обрядів та звичаїв. Стандарти поведінки властиві також спілкуванню, соціалізації. І, в першу чергу, це стосується традиційних способів виховання й навчання дітей. Причому, як правило, фіксуються два основних типи прояву етнічної специфіки в стереотипах поведінки: коли одним і тим самим діям надається неоднаковий зміст у різних етнічних культурах, і коли один і той самий зміст знаходить неоднаковий вираз у тих чи інших вчинках. По суті, йдеться про співвідношення конкретно-етнічного і загальнокультурного моментів в процесі соціалізації.

Найважливішим інститутом первинної етнічної соціалізації є сім’я. Причому установки й стиль сімейного виховання тісно пов’язані з наявністю в етнічній культурі тих чи інших мотиваційних синдромів (скажімо, потреби у досягненні, орієнтації на інших та ін.), що має певні етносоціальні та етнопсихологічні джерела й наслідки. Кожній культурі, як правило, притаманні кілька альтернативних або взаємодоповнюючих образів дитинства.

Вивчення стилю етнічної соціалізації у різних етносів передбачає диференційований аналіз 1) мети й завдань виховання; 2) засобів і методів; 3) агентів та інститутів соціалізації; 4) її наслідків та ефективності. Втім, його специфіка може бути зрозумілою лише в контексті загальніших міжкультурних відмінностей, причому не стільки кількісних, скільки якісних.

Спільність етнічна — культурне утворення, яке склалося історично і усвідомлює себе як окреме ціле. Термін “спільність етнічна” походить від слова “етнос” і вживається для позначення етнічних одиниць (підрозділів) різного таксономічного рівня, які складають етнічну структуру людства: основних одиниць етнічної класифікації — етносів, або народів, що характеризуються найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей і виступають самостійними одиницями суспільного розвитку; метаетнічних спільностей, або етнічних одиниць “вищого” таксономічного рівня — утворень, що охоплюють кілька основних етнічних одиниць і характеризуються етнічними властивостями меншої інтенсивності ніж кожна з таких складових одиниць (метаетнолінгвістичні, метаетноконфесійні, метаетногосподарські спільності тощо); спільностей “нижчого” таксономічного рівня — субетносів, які є складовими частинами основних етнічних одиниць і в яких етнічні властивості виражені з меншою інтенсивністю, ніж в етносів. Кожна людина може входити до кількох спільностей етнічних різного рівня ієрархії. Наприклад, можна одночасно бути гуцулом (субетнос), українцем (етнос) і східним слов'янином (метаетнолінгвістична спільність). Перетинаючись з соціальними спільностями, спільності етнічні постають як “синтетичні” етносоціальні утворення — племена, народності, нації, а також метаетнополітичні спільності. етнічні спільності відрізняються від етнографічних (етнографічних груп, історично-етнографічних областей тощо) наявністю самосвідомості. Так, історично-етнографічна область є, як і етнос, культурною спільністю, але на відміну від етносу вона не усвідомлюється людьми, що її складають. Спільності етнічні характеризуються значною стійкістю. Так, деякі з етносів існують вже протягом кількох тисячоліть. Разом з тим, етнічні спільності є динамічними явищами, що постійно еволюціонують, пристосовуючись до нових соціальних обставин. Зміни параметрів етнічних спільностей — етнічні та етнокультурні процеси — являють специфічну реакцію на зміну соціального середовища і є необхідною умовою їх виживання.

Стиль життя етносу – одна з характеристик способу життя етносуб’єкта (етнічної групи або особи), яка фіксує стійко відтворювані риси, манери, звички, смаки, схильності в його соціальній поведінці та системі життєустрою. В ньому відбито певну міру свободи етносуб’єкта у виборі змісту і форм поведінки. Стиль життя знаходить прояв в особливостях організації прийомів і навичок трудової поведінки, у виборі кола спілкування, в характерних способах самовираження як в громадянському так і приватному житті, у специфіці споживання товарів та послуг, в організації безпосереднього соціального та культурного середовища та ін. Наявність у етносуб’єкта свого особливого стилю життя обумовлена тим, що він має певну автономію в системі суспільних відносин, а також йому притаманні особливості психічного складу, культури, історичного шляху. В стилі життя етносу відбиваються загальнолюдські цінності та норми того суспільства, частиною якого є даний етносуб’єкт.

Толерантність етнічна – терпимість до будь-яких проявів іноетнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо). Етнічна толерантність є предметом вивчення етносоціології і етнопсихології. Відповідно iснує два взаємодоповнюючі підходи до вивчення толерантності у міжетнічних стосунках: соціологічний і психологічний. При соціологічному вона досліджується як соціальне явище, обумовлене певними соціально-економічними і політичними відносинами, традиціями міжетнічного спілкування, рівнем політичної і гуманітарної культури суспільства. При психологічному — вивчають структуру сприйняття, соціальну дистанцію, етнічну упередженість та інші психологічні фактори у міжособовому та мiжгруповому спілкуванні представників різних етносів та етнічних груп.

Результати емпіричних досліджень і теоретичних узагальнень у вивченні етнічної толерантності мають практичне значення і можуть бути використані у педагогічній практиці, у виховному процесі для формування навиків шанобливого, терпимого, тобто толерантного ставлення до представників будь-яких іноетнічних спільнот.

Транскрипт – текст мовленнєвої інформації, який зберігає всі відтінки мовлення.

Упередження етнічне – соціально-психологічна установка негативного характеру щодо інших етносів і конкретних представників цих етносів. Має характер стереотипу і перешкоджає адекватному сприйняттю певних етнічних спільнот і осіб.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!