Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Список використаної літератури. 2. Коментар до Конституції України: Підруч



1. Конституція України. - К., 1996

2. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

3. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

4. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998.

5. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф. Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999.

6. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

7. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

 

Проблема ролі парламенту в системі гілок влади в сучасних державах з республіканським устроєм нині залишається дуже актуальною з огляду на побудову правових держав на пострадянському просторі і впровадження сучасних демократичних стандартів суспільного розвитку.

Парадигма сучасного українського парламентаризму. Перманентна криза представницької демократії, що існує в українському парламенті протягом останніх двох років вказує на недостатність конституційної модернізації та інфантильний стан парламенту. Турбулентність сучасної представницької демократії багато в чому зумовлена дифузією влади, що проявляється в нечіткості розмежування повноважень між вищими органами влади. Внаслідок такої невизначеності і виникають кризові ситуації. Це вказує на особливу вагомість проблеми стабільності системи державної влади у зв'язку із загрозами існуванню парламентаризму. Адже одним з головних механізмів державної стабільності і є парламент як легітимна основа установчої влади народу.

Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні основних проблем розвитку парламентаризму в Україні як основного інституту демократичного представництва, визначенні характеру та кола проблем, з якими стикається парламентаризм в умовах становлення незалежної демократичної держави.

Предмет дослідження. Ним є інститут парламентаризму, процес його становлення та розвитку на сучасному етапі.

Дане дослідження здійснено з використанням окремих наукових методах пізнання. Очевидно, що при аналізі інституту парламентаризму вкрай необхідно застосувати інституційний метод дослідження. Саме цей метод дозволяє виявити власне конституційно-правовий інститут парламентаризму з властивими йому специфічними ознаками на сучасному етапі. Щодо застосування системного методу, то це зумовлюється необхідністю з'ясувати проблеми функціонування українського парламенту в контексті взаємодії з іншими владними інститутами та з урахуванням політичної системи, що склалася. В процесі дослідження досить широко застосовується і метод логічного аналізу, без якого неможлива сама природа наукових досліджень. Функціональний метод в межах даного дослідження зводиться до визначення оптимального способу вирішення проблеми функціонування парламентаризму в Україні. Статистичний метод допомагає прослідкувати окремі тенденції розвитку українського парламенту в умовах сучасної демократії. Також важливим є застосування таких загальнонаукових методів дослідження як правового моделювання, що проявляється у визначенні окремих способів вирішення існуючих проблем, а також метод аналізу і синтезу, індукції і дедукції тощо.



В межах даного дослідження мова буде йти про окремі проблеми функціонування парламенту в Україні в умовах модернізованої форми правління та реалізації влади, яка утворилася в результаті конституційної реформи. Конституційна реформа стала кульмінацією "помаранчевої революції", коли в грудні 2004 року був прийнятий закон про зміну конституції як наслідок досягнення консенсусу. Минає четвертий рік після "помаранчевої революції", а ситуація довкола реалізації влади в державі залишається проблемною. Існує певна загроза легітимності публічної влади внаслідок невизначеного конфлікту довкола повноважень Президента, уряду та парламенту. Ця загроза посилюється дискретністю роботи парламенту та нестабільністю функціонування публічної влади.

Насамперед необхідно звернутися до парадигми сучасного розуміння природи парламенту та особливостей його "співіснування" з іншими органами влади.



На роботу парламенту й надалі впливають радянські стереотипи про верховенство та всеосяжну роль парламенту. Це знаходить свій прояв в тому, що Верховна Рада може втручатися в предмет віддання Президента чи інших органів та вирішувати будь – яке питання суспільного життя на рівні закону, не зважаючи на конституційний принцип поділу влади. Таке уявлення про всевладдя представницького органу закладає певну небезпеку порушення балансу влад шляхом свавільного застосування права. Можна сказати в Україні існує "законодавчо – центрована" система парламентаризму, за якого законодавча влада перебуває у самому центрі процесу управління.[1,18-19] Як зазначається в літературі, в країнах ліберальної демократії парламент "виступає формальними органами законотворення, що служать печаткою для законодавчих заходів, що їх детально розробляють в іншому місці"[2,15].

Недостатньо ефективне функціонування конституційної юстиції. Конституційний Суд України самим фактом свого існування має виступати гарантом балансу повноважень між парламентом та Президентом. Він повинен вирішувати конституційні спори про компетенцію оперативно та ефективно, вводячи діяльність органів влади в конституційні рамки. Але орган конституційної юрисдикції використовує свої арбітражні функції неефективно. Досить згадати затягування питання щодо конституційності дострокових виборів парламенту та тлумачення положень про порядок формування коаліції в парламенті. Однак така складна ситуація, в якій знаходиться Конституційний Суд України зумовлена відсутністю практики вирішення політичної кризи за допомогою конституційної юриспруденції.

Слабка консенсусна природа парламенту. Прийняття закону має бути результатом переговорів та консенсусу коаліції та опозиції. Втілення в практиці українського парламентаризму такого процесу узгодження позиції стане свідченням демократизації, а також допоможе законопроекту "визріти в стінах парламенту". Оскільки в процесі обговорення та дискусій одна сторона завжди вказуватиме на законодавчі упущення та недоопрацювання законопроекту, запропонованого іншою частиною парламенту. А остання в свою чергу буде виправляти ці помилки і недоробки, що в результаті випливе у досконалий текст закону. Тобто парламент – це той майданчик обговорень, де в результаті вироблення спільних позицій і досягнення консенсусу народжується закон, що відповідає суспільному благу.[2,17]

Дуалізм виконавчої влади, що є результатом псевдоконституційної модернізації, зумовленої зміною конституції у 2004 році. Поспішна ревізія Конституції України в грудні 2004 року внесла дисбаланс в правову систему. Одна справа, коли більшість в парламенті за результатами виборів складають пропрезидентські партії. Але якщо більшість складають опозиційні до президента партії, виникає ситуація "співіснування" та поглиблюється конфлікт між урядом й президентом, а в подальшому – між парламентом. Така ситуація виникла в 2006 році після виборів до парламенту, коли соціалістична партія стала каталізатором пере форматування коаліції, а главою уряду став опозиційний до президента В. Ющенко політик. Таким чином владу було розподілено між партіями – конкурентами. Це призвело до застосування арбітражних функцій президентом та розпуску парламенту.

На сучасному етапі посилюється протистояння між Президентом та парламентом, що обумовлено конституційним спором про компетенцію та розмежування сфер впливу. В даному випадку дискусія має відбуватися в площині побудови чисто парламентської чи президентської республіки. Дискусія про парламентаризм і президенталізм пов'язана із хвилями демократизації. Цю точку зору відстоює Арен Липхарт.[3] Дискусія має глобальний характер – питання однаково широко обговорюється як у країнах розвинутої демократії, так і в тих, які ще тільки переходять до неї. Це країни Латинської Америки, Південної а також Східної й Центральної Європи. Дискусія про те, яка республіка більш демократична – президентська або парламентська – зводиться до суперечки про роль інститутів у політичному житті в цілому. Ми будемо спиратися на позицію, висловлену у відомій статті Дж. Істера про президентську владу в країнах СНД.[4,184] Вона полягає в тому, що з погляду демократії, не настільки важливо, який режим записаний у конституції – президентський або парламентський, а те, як цей режим на практиці сприяє захисту базових суспільних цінностей, таких як гідність, безпека, воля, рівність і добробут. У західній конституційній доктрині давно створена теоретична база щодо того, що парламентська форма правління a priori більш демократична, чим президентська. За даними Ж. Лейна, із тридцяти п'яти країн зі стійким демократичним режимом двадцять п'ять є парламентськими демократіями, президентськими – тільки десять. У свою чергу недемократичні країни, як правило, є державами із президентською формою правління (70 з 91).[5,204] Зрозуміло, ніхто з дослідників не ризикує встановлювати стовідсоткову кореляцію між ступенем демократичності режиму і його формою, однак, найімовірніше, демократичним принципам найбільше відповідає саме парламентаризм.[6, 51-59; 73-79]

З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада України, виникає об'єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. Оцінка парламенту суспільною думкою засвідчує його порівняно невисокий рейтинг довіри та громадського авторитету. Будь – яка модель республіки може працювати ефективно за умови дотримання балансу між гілками влади, за наявності системи стримувань і противаг. Цей баланс було порушено у зв'язку із намаганнями віддати якомога більше повноважень Верховній Раді. Парламентська республіка – це лише шанс для демократії.

Криза представницької демократії: конфлікт повноважень та коаліційна більшість. Виходячи із аналізу сучасних подій в парламенті, можна зазначити, що в Україні склалася криза представницької демократії. Існує думка, що внаслідок конституційної реформи в грудні 2004 року в Україні почався новий конституційний цикл, що появився в зміні устрою конституційних інститутів влади, перерозподілі повноважень та закріпленні нових моделей механізму реалізації влади.[7,3] Сучасна криза парламентаризму в Україні має бути оцінена в кількох аспектах.

По – перше, в умовах парламентської кризи доцільним вбачається застосування Президентом резервної влади, виконуючи арбітражні функції як глави держави.[8, 65-75] В конституційній практиці така роль президента під час парламентських чи урядових криз є вагомим засобом забезпечення балансу влади та континуїтету парламентаризму.[9,43] В даному випадку слід говорити про доцільність відправлення парламенту у відставку Президентом та призначення позачергових виборів у вересні 2007 року. Адже мова має йти про існування балансу між правлячою коаліцією та опозицією в парламенті. Такий баланс у 2007 році був порушений через зміну в структурі парламентської більшості, яка відбулася з порушенням демократичних засад парламентаризму. Президент провів консультації зі спікером парламенту та головами фракцій, після чого видав указ про припинення повноважень Верховної Ради України та проведення дострокових виборів у вересні 2007 року. Таким чином глава держави діяв в руслі демократичних конституційних традицій, забезпечивши правонаступність парламентаризму.

По – друге, в умовах напівпрезидентської чи то псевдо парламентської республіки створюється небезпека дуалізму виконавчої влади та протистояння у трикутнику Президент – Парламент – Уряд. Отже, всяке чисте краще, ніж змішане. Справа в тому, що світові не відомі ефективні змішані системи. Справа в тому, що в Україні склалася така напівпрезидентська форма правління, що неефективно поєднує в собі риси парламентської та президентської республіки. Така форма правління передбачає дифузію в системі поділу влади та дуалізм виконавчої влади, що зумовлює існування конфлікту повноважень. Політична система, внаслідок теперішньої конституційної кризи вичерпала себе і як її не називай, чи "парламентсько-президентською" чи "парламентсько-президентською", вже не може бути ефективною для нашої країни.[10] Конституційна реформа внесла дисбаланс у відносини між центральними органами влади та у сформовану систему взаємодії Президент – Парламент – Уряд, основи якої були закладені Конституцією. У 2007 році парламент був розпущений, але причина його розпуску не подолана, вона залишилася і до сьогодні. Протистояння коаліції та опозиції протягом зими 2008 року та блокування роботи парламенту є другою парламентською кризою, настання якої змушує замислитись над причинами її появи за такий досі незначний час після конституційної реформи.

Конфлікт розгортається навколо повноважень, які є основними в системі противаг та стримувань, яка не дозволяє узурпувати владу в державі. Важко сказати, що стара система противаг була ідеальна, але вона вже була відпрацьована на практиці, склалися деякі політичні традиції реалізації публічної влади найвищими органами. Із проведенням в 2004 року контитуційною реформою створилася певна небезпека безперервного й ефективного функціонування парламенту. Як наслідок, ми маємо ситуацію жорсткої боротьби за повноваження, що відбувається протягом останніх двох років.

Можна привести багато причин появи політичних конфліктів – це і проблема існування позафракційних депутатів, формування коаліції, дострокового припинення повноважень Верховної Ради, проблема контрасигнації Прем'єр-міністром актів Президента та ін. Такий конфлікт повноважень між Президентом і Верховною Радою може стати предметом розгляду в Конституційному Суді України. Конституційний Суд, вирішуючи спори про компетенцію шляхом роз тлумачення спільних конституційних норм покликаний за допомогою правових засобів стримати політику у встановлених конституційно – правових кордонах.[11, 61-62]

Для напівпрезидентських республік важливим є відповідальне парламентське правління (assembly government). Практика європейського парламентаризму показує, що принцип більшості має залишатися недоторканим. Здатність парламентської більшості приймати рішення і приводити їх у життя не менш суттєва для збереження демократії, ніж наявність опозиції та її активність.[12,152] Дієвість парламенту напряму залежить від ефективності роботи коаліцій партій. Це питання може бути уточнене в контексті природи та правового статусу парламентської коаліції. Адже в Україні перспектива функціонування представницької демократії пов'язана із питанням підтримки чи не підтримки Президента з боку парламенту. У випадку, коли за результатами виборів парламентську більшість складають опозиційні до президента партії, Президент не може проігнорувати співвідношення політичних сил у парламенті. Якщо він проігнорує волю парламентської більшості то кандидатуру Прем'єр – Міністра може запропонувати сама коаліція, в обхід президентської волі. Що стосується правового статусу парламентських коаліцій, то слід відмітити, що законів про такі коаліції не існує, і в жодній з конституцій демократичних держав Заходу не згадується порядок утворення коаліцій і правила їхньої поведінки.[13,185] Правовий статус коаліції в Україні визначається Конституцією та новим Регламентом Верховної Ради України, відповідно до якого коаліція постає в якості добровільного об'єднання депутатських фракцій на основі коаліційного договору (якщо жодна з партій не отримає більшість місць у парламенті). Однак, як свідчить практика українського парламентаризму, важливим є сама взаємодія коаліції із опозицією в парламенті. Нездатність ефективно співпрацювати підтверджена кризою в парламенті, що виникла на початку 2008 року під час першої сесії Верховної Ради України. Тривала недієздатність єдиного центру законотворення була зумовлена протилежністю позицій коаліції та опозиції стосовно вибору зовнішньополітичних пріоритетів України. Мінімальна перевага демократичної коаліції (226+1), абсолютна конфронтальність щодо ключових питань порядку денного, слабка партійна дисципліна та розкол в пропрезидентській партії є тими основними чинниками, що можуть спричинити розпад коаліції чи нездатність проводити ефективне законотворення. Також може виникнути ситуація, схожа на ту, що існувала в 2007 році, коли коаліція була утворена недемократичним шляхом Ця проблема підсилюється й відсутністю офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо порядку формування коаліції. Висловлюємо сподівання, що можливо найближчим часом Конституційний Суд внесе певну ясність у дане питання.

Таким чином, новий конституційний устрій, запроваджуваний з 2006 року, не лише створює, але й постійно підсилює системну кризу організації влади в Україні, яка перманентно триває протягом останніх років та складає реальну загрозу демократичним засадам функціонування парламентаризму.

Використана література:

1) Franks The Parliament of Canada. Toronto: University of Toronto Press. C. E. S. 1987. – P.18 – 19.

2) Jennifer Smith The role of the Legislature in liberal – democratic societies. Dalhouse University, 2001. – P.

3) Президентство или парламентаризм для Центральной и Восточной Европы в эпоху глобализации? А.Милардович 12 января 2006 года – http://www.cpi.hr/download/links/6638.pdf

4) Easter G. M. Preference for Presidentialism, Postcommunist Regime Change in Russia and the NIS // World Politics. 1997. – January. Vol. 9. – N2. – Р.184

5) Lane J. A. Constitutions and Political Theory. Manchester University Press, 1996. – Р.204.

6) Linz J. The Perils of Presidentialism // Journal of Democracy. – 1990. – Vol. 1. – N2. – Р. 51-59; Horowitz D. Comparing Democratic Systems // Journal of Democracy. – 1990. – Vol. 1. – N4. – Р. 73-79.

7) Селиванов А. Конституційна визначеність і подолання нестабільності проведеної реформи повноважень суб'єктів центральної влади // Право України. – N5. – 2007. – С.3

8) Савчин М.В. Президент України у конституційній системі: забезпечення континуїтету та належного функціонування публічної влади главою держави // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – N3. – С.65-75

9) Boston Jonathan. Governing Under Proportional Representation: Lessons from Europe. Wellington: Institute of Policy Studies. – 1998.

10) Горбач В. Криза демократії // Народна правда – 23 мая 2007 года.

11) Кряжков В.А., Лазарев Л.В. Конституционная юстиція в РФ: Учебное пособие. – М: Издательство БЕК, 1998. – С.61-62.

12) Кляйн Г., Цее В. Бундестаг / Государственное право Германии. Сокращенный перевод немецкого семитомного издания. – М., 1994. – С.152.

13) Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: на тлі світового досвіду. – К., 2000. – С.185.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!