Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 5 часть



– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.

– Тобто як посиротив?

– Ти ж його мамку вбив.

– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.

– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?

– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?

– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:

– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…

Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.

Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…



– Тепер розумію…

– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.

Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?

– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.

– А чого це ви з кішкою?

– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

– Як з нього?

– Та з кішки ж.

Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:

– Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув… А оце - давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!… І це не ми здіймали - ми собі здаємо на базу за умовою, - а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! “Хохли” тигрів живцем ловлять! - перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”, тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.



– І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?

– Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу - 12 - 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, - треба живцем.

– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?

– А ловила.

– Тенетами б то?

– Та ні ж, руками…

– Сама?

– Ні, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.

– І як?

– Піймали, як бачиш…

Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом.

Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.

– Так як ви їх ловите?

– А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч… - І по хвилині журно: - Торік брат загинув на такім ділі… Микола… Орел був.

– То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?

– От… Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. “Бог не без милості, козак не без щастя”, - казав наш дідусь, а ми його онуки.

Ось вона, козача кров! І ось вона - найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча - і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.

– А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.

– А сіють… А сіяти - то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.

– Я думаю!…

Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом. пригадавши ведмедя: “Отак цюю красу звір розметає десь нагло…” Аж шкода було, а язик промовляв насмішкувато, як до малої:

– Десь тебе отака кішка з'їсть…

Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою.

Насупилась. Але нічого не сказала, чємність для неї така ж вроджена риса, як і краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім зібрала світлини, а збираючи, промовила по довгій павзі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:

– Отак… Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так багато не говорила…

– А чи не пора вже обідати? - почулось з другої половини хати.

– Пора! Пора, мамо!

І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.

– Давно пора!… Ой час і пора… Буде мене мати бити… Приспівуючи насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.

По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарілками і з незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет перед ліжком.

– Їж на здоров'я, синку!

– Спасибі, мамо…

– Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.

Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.

Бабуся його любила і мизила, як дитину.

 

 

* * *

Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками, - червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, - повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку - десятків зо два вуликів.

Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над річкою он цвітуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як бтгаькає вона по камінцях. Це там, унизу.

Перед хатою плай. Двір не двір - вибитий плай. Не обгороджений ніяким тином і без ніяких воріт. Бо тут усе це двір і все це господа - всі ці нетрі, що розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату дугою.

Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з різьбленим ґанком і такими ж наличниками коло вікон, крита ґонтом, стоїть на схилі сопки і дивиться всіма чотирма вікнами на річечку, що тече внизу, і далі - на синє бескеття Сіхоте-Аліня.

Праворуч - дебела комора з омшаником, повітка для коней, корівник, стіжок сіна, обгороджений латами, ще якісь будівлі. Ліворуч - город, теж обгороджений в одну лату. ще й глечик стирчить на ближнім стовпці. В городі картопля і соняшники, а просто над самою річечкою - якась комірчина: то лазня “по-чорному”.

Оце і вся господа. І вона одна тут на великому просторі. До найближчого селища, що зветься Копитонівка і складається з кількох таких хат, понад 50 кілометрів. Григорій це вже знав, і це його тішило: небезпека від людей була тут найменша. А ці люди, що в них він жив, навіть охороняли його.

Дома тепер були він, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже два тижні їздять.

Як сподівалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було, - то, значить, сьогодні. Чекаючи їх, Григорій нікуди не ходив уже, а сидів з самого ранку на призьбі і виглядав. І хвилювався. Так, хвилювався, - як то вони поставляться до нього? Може, вже не так, як перше, коли він був хворий? Знічев'я бавився з ведмежам, спостерігав навколишній світ.

От зараз його увагою заволодів праник, підкидуваний засмаглою дівочою рукою там, над річкою; він то підлітав, то падав - ляпотів по кладці завзято та лунко. І бігли луни нетрями, ударялись об бескеття і озивались - ляпотіли на кілька голосів… І виходило - ніби перепел бив десь у пшеницях на зорі. Чудно.

То Наталка прала на річці. Запнута кулинкою, орудувала на сонці над водою, як вправний спортсмен на вранішній руханці. Воркотіла якоїсь пісні, полоскала її в воді і прибивала праником до кладки. Періщила з усієї сили.

Дивна вона, ця дівчина Наталка. Григорій чомусь тепер навіть боявся її, боявся при зустрічах дивитися їй в обличчя. Вона ніби сердилася, коли він на неї витріщав очі. Не знав тепер, як до неї приступитись, як з нею поводитись. І почувався, як хлоп'як. Смішно, але ж так. Сказати б, недоторканна панна? Ні! Дурна? Ні! Горда? Ні-ні! Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, безперечно, не розуміла. А от така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина-звіроловка, переможниця страхіть усяких! Уперше йому було на віку таке, щоб на його мову дівчина заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити. А може, в неї така відраза до нього?

Тож найліпше зовсім не звертати уваги. Нехай собі пере. Їй-бо, ото вона періщить праником так люто, бо думає, що б'є по чиїхось, може, й по його, нескромних очах, на неї витріщених. Нехай собі пере. І нехай підпадьомкає праник. Чи то, може, не праник підпадьомкає, а то в його серці щось тьохкає, на тую дикунку дивлячись? Засміявшись з цієї химерної думки, Григорій силоміць відвертає увагу від праника, затисненого в гнучкій дівочій руці. Ген за річкою на галявину вийшли табунцем дикі кози. Так, дикі кози. П'ятірко їх. Стали, збились докупи і, піднісши високо голови, слухають: де воно і що воно ляпотить? Потім зірвались з місця і пішли вистрибом, черідкою по високих травах, мелькаючи білими плямами на крижах. Зникли в лісі. Так ніби їх і не було.

– Ти б пішов погуляв де, синку, а то, мо', спочив би ліг. Не бійсь, нудьгуєш?

Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ґанок глянути туди, за річку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, - чи не їдуть? Вона пораєтьсч біля печі і так виходить з підкасаними рукавами.

Заслонившись рукою від сонця, мати аж перехиляється через лонку і вже турбується. “Довго щось. Чи не трапилось чого?”

– Наталко-о!…

– Чого-о? - озвалась дівчина в тон.

– А йди-но сюди.

– Кажіть, я й так чую… Ось доперу…

– Як ти думаєш, що з нашими?

Дівчина протягла, кепкуючи:

– Ну-у… А що з нашими? Їдуть десь.

– Бозна… Таке ж.тепер настало, Господи прости!

– Їдуть, їдуть, мамо! - це Наталка весело, жартівливо, упевнено, ще й трішки кепкуючи з матері. - А не ідуть, то пішки йдуть, а коні за поводи ведуть, от і припізнились…

І сміялась безжурно. І почала лупити по тім сміху праником. Мати й собі засміялась.

– От така бач!… Сказано - нове насіння. Ще й кепкує з дурної матері… Тільки й розради моєї, синку, - мати зійшла з ґанку і сіла поруч Григорія на призьбі. Либонь, уже скінчила поратись по господі і тепер має час. Поправивши очіпок, поклала натруджені руки на коліна і втопила очі в море зелені на долині, що її звуть “паддю”, туди, де втекла стежечка.

– Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмішкою.

У неї така ж усмішка, як і в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так збереглась, їй понад п'ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси. Але не київський. Григорій міг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла “л”, як усі жінки на Полтавщині, щось середнє між “л” і “ль”. Це така мила йому, зворушлива особливість мови полтавських жінок. Йому кортіло спитати, чи її мати або бабуся не з Зінькова часом або чи не з Лубен. А мати тим часом дивилась за падь, посміхаючись ще й досі з доччиного жарту, з потіхи, з упевненості.

– Хороші в мене діти, синку…

А в голосі стільки гордості матерньої…

– Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, - посміхнулась, кажучи про Наталку, - і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, - байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти - і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров'я та щастя, а то… Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали… Царство йому небесне… Якби ти його був побачив, - що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було - як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось… Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї… Було, споряджаються на промисел, - я про нього турбуюся - і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: “Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу…” І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо. Подумаю - скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже… Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться… - Помовчала, а тоді знов: - Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є.

Григорієві хотілось враз по-дитячому обійнятії її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі.

– В сміливих щастя завжди є!… От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть… Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина тута, - то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба…

Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

– Так ви пливли кругом світу?

– А пливли ж. З Одеси сіли… В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні… Скільки тієї води. Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі негодна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

– Ні… Тут усе нове для мене і… чудне.

– Чудне?

– Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу - і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола - вигляд сибірський або поліщуцький.

Мати засміялась:

– А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі… Тепер це містечко, Києвом зветься… Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все - бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре… А сім'я у нашого діда була велика… Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив - не відділяв. Дочок заміж віддавав - на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був - не двір, “економія”. Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом - ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків - громада. Сірків куток - то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко - він їм ліку не знав, і корів, і свиней… Та, Боже мій!… Пасіка була вуликів з двісті… Трудилися щиро, то й мали. І те сказати - було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіря живцем, “пантували”… Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і риж з Китаю, як золото, і крам різний… А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!… Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, - то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш - в Полтавку приїдеш, в Катерино-Славку, в Переяславку… По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома… Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!… Ну, а потім пішло все шкереберть… Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо… Вже немає Сіркової держави, гай-гай… А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залітай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов… Але людей тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх… Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, - ото бачиш - синіє, Хехцир зветься, - то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками - то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі… Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур… Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках - Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала.

Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї матері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана - он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!

Тому в неї і Наталка така дика та горда.

– А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть?

– Чому ж? Пам'ятаю, але… Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була… От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут… Зберігся пучечок, з України завезений - якось нові переселенці подарували, - і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною… Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, - далебі, журба бере, так би й полетіла туди…

Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далі:

– Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут… І час не той, і ти не такий.

Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують… Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм.

Сонечко викотилось на обідній пруг і поливало гарячим приском землю. Було щонайменше 35 ступнів спеки. Мати похопилась: пора обідати.

– Не дочекаємось ми їх сьогодні! Коли б хоч усе було гаразд.

– Їдуть, мамо! Їдуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвінко й радісно.

Мати приклала руку до очей і стала дивитись на стежку… Григорій аж схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але там було порожньо. Де вона їх бачить? Де їдуть? Так само марно напружувала зір мати.

– Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто їде?

– Та наші ж їдуть, мамо! Допоможіть-но розвішати шмаття швиденько.

– Та де ти їх бачиш?

Наталка сміялася, ідучи з оберемком білля і кладучи його на колоду під черемхами:

– Ще й не бачила, а вже знаю.

– Не дурій, дочко. І таке-е… Як це ти й не бачила, а вже знаєш?

– А от поживете в лісі з моє, то навчитесь… - І зареготалась: - Ой, мамо, я думала не про те! А мати:

– Чи ти не тю?! Оттакої! Мати вік звікувала в лісі і вже умре скоро в лісі ж таки, а вона: “Поживете з моє”…

А Наталка регочеться.

– Та я, мамо, не про те… Ні, їй-бо, їдуть. А хочеться знати, звідки взнала? Сорока на хвості принесла… Заливай брехав, да-а-ле-ко, і моє вухо й почуло. І тільки. За годину. За годину, а найбільше за дві вони будуть тут…

І ніби на потвердження її слів далеко на стежці, що перевалювала аж ген через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка… Собака! За нею друга, третя. Пробігли трохи вперед, а потім окрутнулись і, граючи, подались назад за сопку.

Григорій дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який. Вража дівчина, вона таки має підставу кепкувати.

Мати махнула рукою, засміявшись, і пішла швиденько до хати.

– Мені ніколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.

– Ну, то видайте йому вірьовку. Але ж як він увірветься та й уб'ється з черемхи? - Але це вже без сміху, а насупивши брови.

Григорій пішов у сіни, взяв довжелезну вірьовку, скручену у грубий сувій і, розв'язавши кінець, підійшов до товстої й високої черемхи.

– Високо тобі? - спитав.

– За вершечок.

Григорій прив'язав кінець не за вершок, а все-таки повище, для чого підтягся на руках од гілки до гілки. Потім узяв другий кінець і озирнувся, де прив'язати.

– Куди тобі? - спитав.

– За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бік синіх гір.

Григорій потяг вірьовку до комори. “Вража дівчина!” Вірьовка була трохи покоротка, він її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині.

– Ну… Таку вірьовку - і порвав… От іще! - І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: - Це ж ти ще не обідав!… А що буде, як пообідаєш…

Григорій, зніяковівши, зв'язав вірьовку посередині, прив'язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.

– Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.

Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід…

По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.

Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони як шалені закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес…

– Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.

А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з'їли, мабуть. А так - зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:

– Не чіпайте його, бо руками вас порозриває… А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав'ючені. П'ятеро коней.

Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий - років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці - ніж, а за плечем новенький дробовик.

Обоє забачили Григорія, посміхаються. - Ого, синку! Брикаємо вже? - зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. - А ми тобі гостинця доп'яли!

І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.

Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!