Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Загальна характеристика адміністративного права Великобританії 1 часть



ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Лекційне заняття № 33

( теоретичне заняття - 1 година, семінарське заняття – 2 години)

Тема 33. Адміністративне право зарубіжних країн.

 

Мета:дати студентам поняття адміністративного права в зарубіжних країнах. Студенти повинні знатиосновні характерні риси адміністративного права зарубіжних країн. Студенти повинні орієнтуватись в принципах адміністративного права зарубіжних країн.

План заняття:

1. Поняття адміністративного права в зарубіжних країнах. Характерні риси адміністративного права цих країн. Мета адміністративного права. Предмет адміністративного права. Система адміністративного права зарубіжних країн.

2. Джерела адміністративного права зарубіжних країн. Нормативно-правові акти. Судові прецеденти та судова практика. Правові звичаї.

3. Принципи адміністративного права зарубіжних країн. Принцип законності, принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина, принцип правової стабільності, принцип розумності та необхідності.

4. Поняття публічної адміністрації в зарубіжних країнах. Публічна служба в зарубіжних країнах: поняття, організація, характерні риси.

5. Особливості адміністративного права в країнах континентальної й англосаксонської правових систем. Загальна характеристика адміністративного права Франції, Німеччини, Великобританії, Японії.

6. Вплив європейської інтеграції на національні системи державного управління. Орієнтація на стандарти європейського адміністративного простору.

7. Юрисдикція - Європейського суду з прав людини в справах адміністративно-правового характеру.

Питання для самостійного вивчення:

Рекомендована література до теми:

1. КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
2. Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
3. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
4. Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
5. Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
6. Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
7. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
8. Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
9. Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
10. Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
11. Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
12. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
13. Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
14. Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
15. Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
16. Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
17. Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
18. Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
19. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
20. Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
21. Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
22. Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
23. Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
24. Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
25. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
26. Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
27. Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
28. Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
29. Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
30. Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
31. Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
32. Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
33. Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
34. Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
35. Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
36. Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
37. Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
38. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
39. Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
40. Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
41. Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
42. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
43. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
44. Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002.
45. Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
46. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
47. Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
48. Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
49. Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
50. Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
51. Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
52. Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
53. Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

ЛЕКЦІЯ





1. Поняття адміністративного права в зарубіжних країнах.

Сьогодні адміністративне правознавство оцінюється з двох позицій: як метод і як наука. В історії політико-правової думки чимало прикладів використання методу порівняльного правознавства в дослідженнях, що проводяться з давніх часів. Трактат Арістотеля "Про політику" присвячений вивченню 153 конституцій грецьких і варварських міст. Дослідники зазначають, що ще Солон використовував порівняльний метод при створенні Афінських законів. У середні століття робилися спроби порівняння римського права і релігійного права. Твір Шарля Луї Монтеск'є "Про дух законів" є класичним прикладом використання методу порівняльного правознавства для встановлення принципів "належної" системи управління. Таким чином, наука порівняльного правознавства народилася з окремих досліджень. її остаточне формування, становлення та розвиток, визначення об'єктів, цілей і завдань, методів дослідження вчені пов'язують з другою половиною XIX ст., появою компаративістики (від англ. compare - порівнювати). У 1869 р. в Парижі заклали основу Інституту порівняльного законодавства", а в 1900 р. там же відбувся І Міжнародний конгрес з порівняльного права. Відтоді порівняльне правознавство набуло наукового характеру.

Порівняння правових систем різних країн дозволяє краще знати і вдосконалювати власне національне право. З давніх часів і досьогодні суб'єкти нормотворчої діяльності використовують порівняння для поліпшення власних нормативно-правових актів різного рівня, запозичуючи передовий досвід зарубіжних країн. Низка вдалих реформ в одних країнах через кілька років відтворювалася в інших країнах, звісно, з урахуванням особливостей національного законодавства, традицій цих країн, цілей і завдань, що необхідно було вирішити. Порівняльне правознавство мало і має велике значення для українського законодавця.

Характерні риси адміністративного права цих країн.

Вказуючи на важливість порівняльно-правових досліджень, Рене Давид вирізняв три основні позиції, які розкривають, на його думку, значення порівняльного права: воно корисне для вивчення історії права, для взаєморозуміння народів та для створення кращих правових форм відносин, які складаються у міжнародному спілкуванні. Він наголошував на значенні порівняльного права для розвитку філософії права та загальної теорії права, зазначаючи, що порівняльне право демонструє нам численні праворозуміння, знайомить нас зі спільнотами, у яких відсутнє звичне для нас розуміння права. Історичне походження класифікацій, відносний характер концепцій, соціальна чи політична обумовленість інституцій можуть бути виявлені з повною ясністю лише тоді, коли ми поглянемо на них збоку, вийдемо за межі власної правової системи.

В основу порівняльного вивчення права покладено реальні процеси, які відбуваються у сучасному світі: стрімкий розвиток національних правових систем, наближення національних правових систем різних країн; інтеграція низки країн у єдині об'єднання, розширення та поглиблення зв'язків між окремими країнами та групами країн. Вивчення порівняльного права нині є необхідністю, адже жодна із сучасних країн уже не в змозі існувати ізольовано.

Як вказують науковці, національний правовий, так само, як будь-який інший, ізоляціонізм у сучасних умовах призводить виключно до негативних наслідків як для окремих правових систем, так і для світового співтовариства в цілому.

Порівняльне право має й надзвичайне практичне значення, адже кожна національна правова система має свої позитивні досягнення, кожну національну систему можна вдосконалювати на підставі досвіду інших (зарубіжних) правових систем. Забезпечити радикальні перетворення і, навпаки, стабільність правовідносин у цивілізованому суспільстві можна саме за допомогою права. Здобутки порівняльного права можуть бути ефективно використані для вдосконалення національного права як законодавцем, так і юридичною доктриною та практикою. Так, правозастосовча практика однієї країни може вплинути на способи тлумачення права іншої країни, коригувати практику застосування законів у ній тощо. Знання різних національних правових систем, їх спільних рис та відмінностей є обов'язковою умовою прогресивного розвитку міжнародних відносин та міжнародного права як їх нормативної основи.

Порівняльному правознавству можна дати визначення як науки, що вивчає правові галузі, окремі правові норми, правові системи, що охоплюють практику їх застосування, різних країн, а також про специфічні властивості й особливості тієї чи іншої правової системи, разом з тим вивчаючи різні правові теорії з метою отримання загальних властивостей, які ріднять цю систему з іншими і дозволяють об'єднувати правові системи різних країн у деяких типах, всередині яких можлива деяка уніфікація та універсалізація взаємодії права. Сьогодні порівняльне правознавство використовується деякою мірою для ототожнення права зарубіжних країн. Процес ототожнення, будучи об'єктивно пов'язаним з діяльністю таких організацій, як Європейський Союз, ЮНЕСКО і т. п., безпосередньо пов'язаний із вивченням і використанням юридичних засобів і норм різних країн. Деякі ототожнення і приведення у відповідність до адміністративного права зарубіжних країн розпочато вже сьогодні. Наприклад, виникнення нового адміністративного права в Туреччині максимально наближено до норм і принципів французького адміністративного права щодо формування правової держави, меж застосування адміністративного права, інституцій виконавчої влади, принципів адміністративного права, реалізації адміністративної юстиції, а також контролю над публічною адміністрацією.

Звернемося до переваг порівняльного правознавства. Перш за все, воно дозволяє глибше усвідомити власне право, оскільки його специфічні властивості краще виявляються при порівнянні з іншими системами. У цьому випадку справедливим є вислів "все пізнається в порівнянні". Крім того, саме задля забезпечення власного розвитку необхідно знайти "своє" місце серед інших правових систем. Подібне рішення тієї чи іншої правової проблеми, виявлення подібної юридичної техніки та інших загальних властивостей дозволить у майбутньому використовувати позитивний досвід інших правових систем і уникнути їхніх помилок. Усі системи за рішенням колізій законів (у тому числі й про державну службу), як правило, мають на увазі знання законів зарубіжних країн.

Наукова і навчальна самостійність, а відповідно й місце порівняльного права серед юридичних наук визначається його предметом, методом та, безумовно, призначенням і функціями. Щодо питання про предмет порівняльного права одностайності в позиціях вчених поки що не досягнуто. Так, на думку В. Нерсесянца, це понятійно-правові властивості та значення порівнюваних державно-правових явищ, їх спільності та відмінності як форм вираження принципу формальної рівності. Деякі вітчизняні науковці конкретизують його, вказуючи, що предметом порівняльного права є порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх типологія і класифікація, закономірності розвитку, порівняльний аналіз законодавства різних країн (зокрема європейських) з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку в умовах інтеграційних процесів, які відбуваються нині у Європі та світі; порівняльне вивчення досвіду зарубіжних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини й громадянина, порівняння відповідних правових механізмів; порівняльне дослідження правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на його ефективність; порівняльний аналіз індивідуальної, професійної та суспільної правосвідомості й правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій і перспектив розвитку.

Безпосереднім предметом порівняльно-правового аналізу є: джерела права, їх співвідношення, система нормативно-правових актів, система законодавства, окремі галузі (підгалузі) законодавства, система права, галузі права (якщо такі виокремлюються), правові інститути, методи правового регулювання, правові концепції, юридичні категорії, засоби юридичної техніки.

Порівняльно-правовий метод - це сукупність прийомів виявлення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування правових систем (їх елементів) за допомогою їх порівняння, тобто здійснення пізнавальної операції, що дає змогу на основі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об'єктів у результаті парного зіставлення. Відповідно методологією порівняльного правознавства називають належно впорядковану систему, що складається з порівняльно-правового та інших методів наукового аналізу.

Порівняльне право належить до групи теоретико-історичних юридичних наук та правових дисциплін. Для більш чіткого уявлення про місце порівняльного права в системі юридичних наук та про його предмет доцільно встановити його співвідношення з міжнародним правом та правом зарубіжних країн.

Міжнародне право є наднаціональною системою, порівняльне ж передбачає порівняння національних правових систем. Міжнародне право успішно використовує методологію порівняльного права і саме завдяки цьому вирішує ряд науково-прикладних завдань. До предмета порівняльного права входить низка питань, які є предметом вивчення міжнародного права або ж безпосередньо з ним пов'язані. Зокрема будь-які випадки, які на підставі колізійної норми передбачають застосування закону іноземної держави, безумовно, вимагають порівняння норм цієї держави з нормами права інших країн.

Порівняння законодавства, а отже, конкретних правових інститутів, а також правозастосовчої практики є основною частиною предмета порівняльного права; порівняння можливе лише на основі вивчення особливостей права різних зарубіжних країн, складник яких - правові інститути, практика їх застосування - є предметом права зарубіжних країн. Така взаємна залежність особливо чітко виявляється в галузевих наукових напрямах порівняльного права: порівняльне конституційне, порівняльне адміністративне, порівняльне цивільне право тощо.

Визначити місце порівняльного адміністративного права можливо через структуру порівняльного права. Воно є частиною загального порівняльного права та входить до групи теоретико-історичних правових наук. Разом з тим, порівняльне адміністративне право має надзвичайно тісний взаємний зв'язок з національним адміністративним правом, що у сучасному суспільстві не в змозі належно розвиватися без використання досвіду інших правових систем, порівняльний аналіз яких застосовується для збагачення кожної окремо взятої національної правової системи.

Предметом порівняльного адміністративного права є порівняльне дослідження правових систем сучасних країн, їх класифікація, тенденції розвитку, порівняльний аналіз джерел адміністративного права, адміністративного законодавства різних країн (у тому числі європейських), окремих адміністративно-правових інститутів (норм) з метою виявлення спільних рис та особливостей, тенденцій і напрямів розвитку як окремих правових інститутів, так і національних адміністративно-правових систем у цілому; порівняльне дослідження правозастосовчої (адміністративної, судової) практики, її значення та впливу на розвиток адміністративно-правової системи певної держави й зарубіжних країн.

Слід мати на увазі, що порівняльне адміністративне право не обмежується лише пошуком відмінностей, розбіжностей у регулюванні тих чи інших питань у праві різних країн. Не менш важливим його завданням є виявлення спільних рис у національних правових системах, що дозволяє відносити їх до певної правової сім'ї або традиції.

Мета адміністративного права. Предмет адміністративного права. Система адміністративного права зарубіжних країн.

У вітчизняній адміністративно-правовій доктрині адміністративному законодавству зарубіжних країн увага приділяється, однак або із зосередженням її на окремих інститутах, або ж із акцентом на певну групу держав. Узагальнених досліджень майже немає. Спираючись на досягнення у висвітленні відповідного питання С.В. Ківалова та Л.Р. Біли-Тіунової, можна умовно виділити 2 групи (в деяких роботах російських вчених-адміністративістів виділяється 3) зарубіжних держав із притаманними їх адміністративному праву специфічними ознаками. Так, мову варто вести про існування адміністративного права:

а) держав континентальної правової системи (щоправда, із виокремленням кількох специфічних внутрішніх складових);

б) держав англосаксонської (англо-американської) правової системи.

Погоджуючись із запропонованим варіантом поділу, не варто забувати і про адміністративне право КНР, Японії та інших держав, які відрізняються від вищезазначених систем права, й тим самим створюються передумови для виділення й інших груп.

Розмежування 2 вищезазначених груп здійснюється з використанням 5 основних критеріїв. Так:

а) залежно від основної мети адміністративного права виділяються:

- континентальна - захист особи від неправомірних дій адміністрації, забезпечення ефективної діяльності публічної адміністрації, участь суспільства у прийнятті адміністративних рішень;

- англосаксонська - захист інтересів приватних осіб від сваволі з боку адміністрації;

б) за предметом правового регулювання виділяються:

- континентальна - всі питання публічного управління (створення, структура, функціонування, організація діяльності адміністративних органів та установ, адміністративні акти, адміністративні процедури, контроль за адміністрацією, організація адміністративних судів та адміністративне судочинство);

- англосаксонська - перелік питань чітко не визначений і сприймається у різних країнах по-різному. Наприклад, у США - адміністративна нормотворчість, адміністративна квазісудова діяльність, контроль судів за адміністративними установами; у Великобританії - діяльність виконавчої влади і контроль (насамперед судовий) за нею.

Для країн континентальної правової системи притаманною є чітка визначеність предмету і єдиний підхід до його розуміння, в англосаксонській правовій системі така єдність і чітка визначеність відсутні, наслідком чого є розмаїття підходів до розуміння предмету адміністративного права у різних країнах;

в) залежно від системи адміністративного права виділяються:

- континентальна - єдність Загальної (основні інститути, принципи, а також соціальне, шляхове, муніципальне, поліцейське, будівельне та інші галузі права) та Особливої частин (управління в окремих сферах суспільних відносин);

- англосаксонська - за відсутності поділу на Загальну та Особливу частини спостерігається поділ на підгалузі;

г) залежно від норм права виділяються:

- континентальна - об'єднуються матеріальні і процесуальні норми;

- англосаксонська - перевага віддається процесуальним і процедурним нормам, саме тому відповідна частина вважається основною у змісті адміністративного права;

д) залежно від джерел адміністративного права виділяються:

- континентальна - наявність розмаїття джерел із чіткою ієрархією;

- англосаксонська - ієрархія джерел відсутня, кожне джерело регулює свою сферу суспільних відносин.

Певні уточнення можна зробити на підставі робіт A.M. Школика, присвячених проблематиці порівняльного адміністративного права. Так, зокрема, щодо предмету адміністративного права, у країнах англосаксонської (англо-американської) правової системи притаманним є превалювання таких особливостей: а) практичної спрямованості регулювання; б) забезпечення адміністративно-правовими нормами зовнішніх відносин між публічною адміністрацією та приватною особою; в) домінування адміністративно-процесуальних норм (з якими, у переважній більшості, і здійснюється асоціювання адміністративного права); г) основним призначенням адміністративного права вважається захист інтересів приватних осіб від можливих та реальних зловживань з боку публічної адміністрації. Для країн континентальної правової системи притаманним є зосередження уваги на сукупності 2 груп суспільних відносин як предмету адміністративного права - внутрішніх - організаційних відносин публічної адміністрації (система органів публічної адміністрації, їх взаємовідносини, внутрішня структура, правовий статус) та зовнішніх - відносин публічної адміністрації з приватними особами.

Джерельна база адміністративного права зарубіжних країн, хоча й із певною специфікою окремих правових систем, характеризується домінуванням особливостей, притаманних всім зарубіжним країнам, а саме: а) множинністю та розмаїттям джерел адміністративного права; б) відсутністю загальних кодифікованих актів за можливого існування кодифікаційних актів щодо окремих адміністративно-правових інститутів; в) значним обсягом та великою роллю у правовому регулювання підзаконних актів.

Публічна служба у зарубіжних країнах традиційно розглядається як вид діяльності осіб, які працюють в публічному секторі й покликані задовольняти публічні інтереси. Узагальнюючи чинні нормативні засади публічної служби, A.M. Школик вважає, що можливим є класифікаційний поділ службовців з використанням певних критеріїв: а) за територіальною належністю до публічного органу - на службовців центральних та місцевих публічних органів; б) за публічно-правовим статусом суб'єкта публічної адміністрації - на державних та муніципальних службовців; в) за сферою функціонування публічної служби - на службовців поліцейської, військової, дипломатичної та інших видів спеціалізованої служби; г) за змістом правового статусу - на функціонерів та нефункціонерів; д) за характером функцій - на адміністративні, виконавчі, професійні та допоміжно-технічні групи (категорії); е) щодо політичної діяльності - на виборних політиків, патронатних службовців та адміністративних службовців.

Системи публічної служби, у свою чергу, також умовно поділяються: а) за способом набору та просування по публічній службі - на систему кар'єри (Франція, Німеччина тощо) та систему посад (Великобританія тощо), комбіновану систему (деякі країни - члени ЄС); б) за впливом політичних факторів на зайняття посад - на систему заслуг і систему "здобичі".

Спільними для багатьох зарубіжних країн є такі умови вступу на публічну службу: громадянство держави (за можливих винятків), повна дієздатність особи, володіння державною мовою (мовами), віковий ценз, повна освіта, відсутність судимості, фізична (медична) придатність (стан здоров'я), дотримання військового законодавства (для чоловіків), досвід роботи, проходження підготовки, стажування тощо. Домінуючими способами вступу є конкурс, призначення (як правило, щодо патронатних службовців, допоміжного персоналу тощо). Просування по службі відбувається за званнями (рангами, чинами), за посадами тощо. Припинення відносин публічної служби відбувається: у зв'язку з настанням об'єктивних причин (обставин), з ініціативи органу публічної адміністрації, з ініціативи публічного службовця. Серед загальних обов'язків виділяють: добросовісне виконання обов'язків, лояльність до держави, ефективність використання наданого майна та коштів, збереження державної та службової таємниці, підвищення професійного кваліфікаційного рівня, обмеження заняття іншими видами трудової діяльності, декларування доходів, заборона прийняття подарунків тощо. Серед основних прав - права на постійну службу (кар'єру), на просування, на відповідні умови для служби, на членство у професійних спілках та політичних партіях, на адекватну оплату праці тощо. За виникнення протиправних діянь публічні службовці притягуються до кримінальної, цивільно-правової, дисциплінарної відповідальності.

Провідними формами діяльності суб'єктів публічної адміністрації у зарубіжних країнах вважаються адміністративна нормотворчість, укладання адміністративних договорів, адміністративне розпорядництво, а також вчинення організаційних дій та технічних операцій.

Всі адміністративні процедури у діяльності суб'єктів публічної адміністрації, враховуючи їх множинність та розмаїття, умовно поділяються на: внутрішні та зовнішні (за спрямованістю), безспірні та спірні (за наявністю спору), заявні та втручальні (залежно від ініціатора) тощо.

За діяльністю суб'єктів публічної адміністрації здійснюється контроль - внутрішній та зовнішній (залежно від характеру відносин), парламентський, президентський, адміністративний, судовий, громадський (за суб'єктом), попередній, поточний (оперативний), наступний (підсумковий) (за часом проведення), за законністю та за доцільністю діянь та рішень.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!