Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Директива як джерело вторинного права ЄС



Директива – це правовий акт ЄС, який адресований одній або декільком державам – членам ЄС і основною метою її прийняття є досягнення державою певного результату, який зазначається в Директиві, при цьому способи і методи держава обирає самостійно.

Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.

Юридичні властивості директиви:

· обов’язковість для держав-членів, яким вона адресується (директива може мати індивідуальний (бути адресованою конкретній державі-члену, окремим державам-членам) або загальний характер ( стосуватися усіх держав-членів);

· обов’язковість в обсязі результату, який має бути досягнутий (директива встановлює так званий «обов’язок кінцевого результату», а не «обов’язок певної поведінки», як це має місце щодо регламенту);

· не має прямого застосування (вимагає імплементації державою-членом у національне право, при цьому держави мають право самостійно обирати найбільш прийнятні для них форми та методи впровадження норм, вказаних у директиві. Директива отримує властивості повноцінного нормативно-правового акту лише після її імплементації до національних правопорядків через нормативно-правові акти держави. Зазвичай імплементація директиви здійснюється через трансформацію та потребує зміни чинного законодавства або ухвалення нових законодавчих норм);

· юридичний контроль здійснюється лише Судом ЄС (як і у випадку регламенту, національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);

· обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

· публікація в «Офіційному віснику ЄС» або повідомлення відповідній державі-члену (лише ті директиви, що застосовуються щодо всіх держав-членів, підлягають обов’язковій публікації в «Офіційному віснику ЄС»);

· набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самій директиві) або з моменту повідомлення директиви державі-члену.

Директиви виконують дві важливі функції:

(1) оптимальний засіб здійснення гармонізації законодавства держав-членів. Національне законодавство приводиться до спільного стандарту, причому в обмеженому обсязі, який визначається відповідним положенням установчого договору, що слугує правовою підставою конкретної директиви. Завдяки властивостям, притаманним директиві, при здійсненні гармонізації вдається забезпечити повагу до національних правових систем, що мають власні правові концепції та термінологію;



(2) засіб децентралізації нормотворчого процесу. При ухваленні рішення на наднаціональному рівні часто об’єктивно складно належним чином врегулювати суспільні відносини з певного питання, оскільки важко передбачити розмаїття, динамічність і комплексність всіх можливих ситуацій.

Таким чином, у властивостях директиви закладена ідея субсидіарності, тт. необхідності ухвалення рішень на якомога нижчому рівні.

Директива застосовується лише щодо зазначених у ній держав-членів. Цим директива схожа на індивідуальні правові акти. Але в переважній більшості випадків директиви використовуються як загальнообов’язкові нормативно-правові акти. Директиви не можуть бути адресовані фізичним чи юридичним особам.

Директива може покладати на держав-членів різні види зобов’язань, а також може навіть зобов’язувати інституції ЄС. Так, у директиві можуть міститися основні зобов’язання держав-членів – норми, що визначають питання, яких стосується директива, таким чином окреслюючи сферу її застосування та часто вказуючи на її мету. Ці норми також описують, часто досить деталізовано, ту правову та/або фактичну ситуацію, яку держави-члени повинні створити в результаті імплементації; при цьому може бути вказано спосіб, у який ця ситуація повинна бути реалізована.

Директиви можуть визначати додаткові зобов’язання держав-членів: щодо строків імплементації директив: у кожній директиві визначається остаточний строк, до настанням якого держава-член повинна завершити її імплементацію; щодо обов’язку держав-членів вживати заходи з імплементації директиви (наприклад, ухвалювати закони, підзаконні та адміністративні акти); повідомляти Комісію про заходи, вжиті з метою імплементації директиви; надавати Комісії тексти національних правових актів, які держави-члени планують ухвалити з метою імплементації директиви. Це дозволить Комісії попереджати неналежну імплементацію; повідомляти Комісії інформацію або консультуватися з Комісією щодо національних імплементаційних заходів, які вживаються в рамках розсуду, наданого державам-членам, або щодо проектів національних імплементаційних заходів до їхнього остаточного ухвалення; здійснювати співпрацю, різноманітні взаємні консультації, обмін інформацією з іншими державами-членами та/або Комісією; здійснювати певні оцінювання або дослідження; розробляти та надавати періодичні звіти про застосування відповідної директиви тощо.



У випадку невиконання обов’язку з трансформації директиви держави-члени притягуються Комісією до відповідальності через Суд ЄС, результатом чого може бути накладення на них штрафів та/або пені. У свою чергу фізичні та юридичні особи, яких директива наділяє правами, можуть захищати свої права, які випливають із змісту директиви у національних судах, та вимагати компенсації завданої ним шкоди.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!