Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Основні риси, тематика та проблематика роману-антиутопії 3 часть



• Відсутність воєн. «Сома притлумить вашу злість, примирить з ворогами. Те­
пер кожен може бути добродійним».

Дітей тут не народжують — штучно запліднені яйцеклітини вирощують у спеці­альних інкубаторіях. Тут також визначають долю, випускають дітей як соціалізова­них людських істот — майбутніх каналізаційних робітників або майбутніх дирек­торів Інкубаційно — Кондиціювальних Центрів. Завдяки різним режимам розвиваються різні особи — альфи, бети, гамми, дельти і епсілони. Тобто, ще буду­чи ембріонами, люди посідають чітко визначені їм місця у суспільстві — від альфа-плюсів, високоінтелектуальних лідерів, до епсілон-мінус-ідіотів, потворних мавпо­подібних істот, які виконують всю брудну роботу. «Чим нижча каста, — пояснював Фостер, — тим менше кисню. Нестача його в першу чергу діє на мозок, а вже потім на кістяк. При 70 % кисневої норми виростають карлики. Менше 70 % — безокі ви­родки, які вже ні на що не придатні...».

Від народження дітям прищеплюється ненависть до нижчих каст і покірність перед вищими кастами. Навіть колір одягу касти мають чітко визначений: «Діти-альфи носять сіре. У них робота важча за нашу, тому що вони страшенно розумні. Як гарно, що я бета, що не працюю так тяжко. А ще — ми набагато кращі від гамм і дельт. Ґамми дурні. Вони носять зелене, а дельти — хакі. А епсілони ще гірші. Во­ни занадто тупі і тому не вміють ні читати, ні писати. Крім цього, вони в чорному, такому бридкому кольорі».

З раннього дитинства малят вже знайомлять з еротичними іграми, вчать займа­тися «взаємокористуванням» і отримувати від цього насолоду. І бажано, щоб парт­нери змінювалися якомога частіше: адже, «кожен належить іншим». Вірність одній людині не схвалюється у суспільстві, бо нормою життя в Чудовому Новому Світі є нерозбірливість у зв'язках.

Головний принцип Світової Держави — ідентичність суспільства, стадне вихо­вання. Будь-які прояви індивідуальності ще в дитинстві пригноблюються: дітям під І час сну повторюються «по сто разів три рази на тиждень протягом 4-ох років» ре- { цепти щастя, які стають «істиною». «Промиванням мозку», тобто навчанням уві сні, займається ціла армія гіпнопедів, які в разі дрібних порушень «істини» дають денну дозу соми, легкого наркотику.

Найбільш сварливими словами тут є слова «мати» і «батько», тому що в «дикій старовині» (XX ст.), ще до штучного запліднення і стадного виховання, фактично існувало приватне і некероване кохання між людьми, через що люди «були прире­чені на страшні переживання».



Простір Чудового Нового Світу замкнутий. За дротяною огорожею існує світ, де людям дозволено жити як дикунам, поза впливом супер'європейської цивілізації, але мешканці Світової Держави, окрім інтелектуальних кіл, не мають права туди потрапити. «560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири райони, кожний оточений дротяною огорожею під високовольтною напругою. Торкнутися огорожі


означає смерть». Це так звані резервації, заборонені зони в пустелі, де дикі люди живуть так, як жило все людство до Ери Форда: вони народжуються від справжніх батьків. «Ті, що народжуються в резервації, приречені там і вмерти — приблизно 60 000 індіанців і метисів... геть дикі... ніякого зв'язку з цивілізованим світом...». Для того щоб відвідати хоча б одну із таких заповідних зон, необхідний дозвіл, який отримати не так вже й просто.

Одного разу в одну з таких резервацій, яка знаходиться в Нью-Мексико, їдуть Бернард і Леніна. Бернард Маркс має високе положення в інтелектуальних колах, а тому має доступ до резервації. Саме він запропонував Леніні поїхати туди на уїк-енд.

В індіанському поселенні Малпайсі вони зустрічають дивного дикуна — він не схожий на інших індіанців: у нього світло-сині очі й біла засмагла шкіра, говорить правильною, проте незвичною англійською мовою і постійно цитує Шекспіра. Ди­куна звати Джоном. З його вуст Бернард і Леніна дізнаються, що він — син Лінди, яку привіз сюди Директор Інкубаторія, бо вона завагітніла від нього в результаті помилки із запобіжними засобами. її прийняли до себе жити дикуни. Але в посе­ленні Лінда дуже швидко призвичаїлася до горілки, оскільки у неї не було соми, яка допомагає забути всі проблеми; вела себе вульгарно і легко вступала у зв'язки з чо­ловіками, за що індіанці стали її ненавидіти. Не злюбили вони і Джона через його білий колір шкіри.



Джон перебуває у двоякій позиції. Народжений від білих «високоцивілізова-них батьків», він був вихований на пуританській «дикунській» моралі. Джон-інтелектуал від природи, — займається самоосвітою і ніколи не розлучається з книгою творів У.Шекспіра, яку він в дитинстві знайшов в одному будинку. Ма­ти навчила його читати, але найщасливішими для хлопця були хвилини, коли вона розповідала про Світову Державу, про світ за огорожею. «Там усе таке чи­сте й зовсім немає смороду й бруду, і люди там не знають самоти, а живуть ра­зом і такі веселі й щасливі, як на літніх танцях у Малпайсі, але набагато щасли­віші, і щастя там кожен день...».

Основна проблема,яка цікавить Олдоса Хакслі: чи можна бути щасливим за умов тоталітарної системи. Виявляється, у Чудовому Новому Світі є одна нещасли­ва людина — Бернард Маркс. Він належить до вищої касти альфа-плюс, але від ін­ших представників своєї касти різко відрізняється. Особливу увагу привертає не­звичайна зовнішність і поведінка Бернарда: задумливий, меланхолійний, романтичний, на зріст трохи вищий за карлика. Тому, дізнавшись, що Лінда і Джон теж нещасливі у поселенні дикунів, він забирає їх з собою у цивілізований світ, сподіваючись хоч якось допомогти їм. Але й у Світовій Державі вони виявляються чужими суспільству, яке сприймає їх як модну дивину, дикунів. Джон відмовляєть­ся приймати сому, постійно цитує Шекспіра і протестує проти вільного «взаємоко-ристування».

Життя в супер'європейській цивілізації Джона не захоплює, він як і раніше, від­чуває, що Шекспір, страждання, материнство і Бог — це важливі людські цінності. Його дуже гнітить те, що мати перебуває постійно під сомою, але незважаючи на це він часто навідує її у госпіталі для вмираючих і не боїться проявляти свою синівсь­ку любов і прихильність. «Лінда лежала в довгому ряду ліжок останньою, під сті­ною. Опершись на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу й тупо, безтямно посміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя». Але найбільше Джона вразило те, що його помираюча мати стала об'єктом кондиціювання дітей проти страху смерті. Восьмирічні діти-близнюки «товпилися


у ногах ліжка, вдивляючись з дурнуватою цікавістю тварин» в обличчя Лінди, при цьому їм дали солодощів і змусили сміятися. «Близнята, близнята... Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті».

Вражений смертю матері, Джон йде на пункт видачі соми і вмовляє людей від­мовитися від наркотику. Він намагається знищити коробки із сомою, але розгнівані дельти трохи не вбивають його.

Дикун, не сприйнявши людські пристрасті у Чудовому Новому Світі, вирішує піти від цивілізованого суспільства. Він поселяється на старому покинутому аеро­маяку і веде усамітнений спосіб життя. Він робить собі лук і стріли для мисливства, розбиває територію під сад і час від часу батожить себе, коли відчуває пристрасний потяг до Леніни.

Невдовзі, «як стерв'ятники на мертву душу», налітають кореспонденти; чутки про самопобиття дуже швидко розносяться по околицях, і натовпи людей, «притяг­нені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності і співдії», починають збиратися і «повторювати несамовиті рухи Дикуна, бити один одного так, як Дикун б'є своє власне збунтоване тіло...». Одного разу серед натовпу спо­стерігачів Джон помічає Леніну, і тоді в пориві злості забиває її батогом до смерті.

Коли наступного дня декілька молодих людей приїздять до маяка, то бачать жа­хливу картину, як «повільно, дуже повільно ноги оберталися праворуч..., зупинили­ся, повисіли непорушно й знову почали обертатися, так само не поспішаючи, але вже ліворуч...». Дикун мертвий — він покінчив життя самогубством. Відчувши на собі страшну загрозу тиранії, він зрозумів, що коли людина «в єдиному потоці» втрачає себе, свою волю, свою індивідуальність, — це може призвести до загальної трагедії суспільства.

З першого погляду, в цивілізованому світі «стандартним чоловікам і жін­кам», «виводкам в уніформах» живеться непогано: вони всім забезпечені, ніхто й ніколи не сердиться й не сумує, всі щасливі і врівноважені під дією наркотич­ної дози, працюють і розважаються, насолоджуються емоційно легким життям і вседозволеністю в почуттях, будь-яке бажання одразу задовольняється, усі тіле­сні недуги старечого віку ліквідовані, тут немає місця пророкам та егоїстам, які були героями культури минулого. Але за цією картиною «кришталевого» щастя виступає жахливий світ насильства, де нема ні співчуття, ні милосердя, де лю­дина не являє собою ніякої цінності для цивілізованого суспільства, де її мрії і бажання нічого не варті, де брехлива ідеологія налагодила широке виробництво наркотику, який «викликає приємні галюцинації», а насправді — затуманює мо­зок і вбиває будь-які прояви людяності. «Люди мають те, що хочуть, вони не здатні бажати того, чого не можуть одержати. Нема хвилювань, сильних пере­живань, вони так скондиційовані, що практично не можуть вийти за рамки уста­леної поведінки. А коли щось не так, то є сома...».

У Чудовому Новому Світі заради того, щоб створити стабільне й ідентичне сус­пільство, пожертвували мистецтвом, справжньою наукою, релігією, пристрастя­ми — заплатили високу ціну за своє щастя. Матеріальна забезпеченість суспільства досягнута відмовою від істини і краси, «бо владу захопили маси».

Олдос Хакслі, продовжуючи традиції Є.Замятіна, показав у загальних формах механізм тоталітарної системи. На вершині класової піраміди — сам Форд, який створив на поч. XX ст. автомобільну компанію. Його вшановують у Світовій Дер­жаві як Бога і називають — «Господь Наш Форд». Його вчення розповсюджують десять Світових Головконтрів, «правдоробів», які встановлюють закони і контро­люють їх виконання. їм підкоряються всі соціальні касти — альфи і бети, яким в


І свою чергу підкоряються гамми і дельти. Мета в них одна — безпека і стабільність у суспільстві. А основою для піраміди є епсілони, їхня рабська покірність, «безгра­мотність і неосвіченість», на чому будується будь-яка тиранія.

Традиційним для антиутопії є конфлікт Джона і Світової Держави, що вияв­ляється у відкритому зіткненні героя із системою. Але в романі є ще конфлікт психологічний, який розкриває духовну боротьбу людини за людські якості в ній, за її індивідуальність і внутрішню свободу. Ця боротьба закінчується трагі­чно для Джона, що свідчить про неможливість будь-якого інакомислення в умо­вах насильства. Формально перемогла Світова Держава. Але фактично моральна ' перемога залишається на боці героя, який не хотів жити за законами зла і наси­льства.

Усі симпатії автора на боці його головних героїв — Бернарда і Джона. У зобра­женні образів Хакслі використав гротеск як засіб відтворення духовної деградації суспільства. Люди в романі представлені не як живі істоти, а як маріонетки. Фізич­но вони існують, але духовно є мертвими. Письменник вдається до розгорнутих портретних характеристик, щоб яскравіше і повніше представити світ людських відчуттів і пристрастей.

Зображуючи перекручені і страшні картини майбутнього розвитку людства, Ха­кслі неначе підказував суспільству, що в майбутнє не слід дивитися з особливим оптимізмом, що XXI ст. не стане винятком. Але саме такі книги допомагають кра­ще зрозуміти прийдешнє, щоб людство було готовим до будь-яких випадкових пе­реворотів у своїй непростій історії і докладало всіх зусиль, щоб антиутопія не стала реалією, хоча б у тому вигляді, у якому вона представлена видатним англійським романістом.

Особливе місце серед плеяди письменників посідає Джордж Оруелл (1903— 1950). Йому довелося стати всесвітньовідомим письменником, чиї твори збуд­жують думку, хвилюють, викликають дискусії завжди і скрізь, де лише читаються. А 1984 рік був оголошений ЮНЕСКО роком роману Дж. Оруелла. Це постать, яка багато в чому суперечлива: і в тому, що стосується долі, і в тому, що стосується творчості.

Джоржд Оруелл— особистість, сповнена супереч­ностей, загадкова і долею, і творчістю. Письменник зі світовим іменем, про якого написана величезна кількість літературознавчих праць, чиї книги пере­кладені всіма мовами, екранізовані та телеекранізо-вані, тривалий час залишався невідомим. Англійсь­ка література добре знала Еріка Блера, котрий працював під псевдонімом Джордж Оруелл. Як особистість, він був відомий у цьому колі навіть до написання своїх шедеврів, дякуючи документаліст-ський ці і журналістській діяльності. Однак щодо масового читача питання непоінформованості існу­вало. Справа в тому, що Оруелл просив своїх друзів та колег не писати нічого про людину на ім'я Ерік Блер. Пояснював своє бажання просто: створювати легенди немає сенсу, а правда вийде досить непри-

вабливою, бо життя письменника— це ланцюг суцільних компромісів і невдач. Друзі дотримувалися заборони, однак писали про Оруелла і його творчість по­ступово, з окремих деталей формуючи цілісну картину життя. Лише професор


Кріг, відомий політолог, зважився створити академічну біографію письменника, що побачила світ наприкінці 80-х років XX століття.

Народився Джордж Оруелл в Індії в селищі Матіхаре на самому кордоні з Непа­лом (у той час Індія була частиною Британської імперії) у родині урядовця англій­ського адміністративного апарату. Родина походила зі старовинного аристократич­ного шотландського роду. Батько майбутнього письменника, Річард Блейр, вірою і правдою служив Британській короні аж до самого виходу на пенсію, але багатства так і не нажив. Мати Еріка була дочкою французького торгівця. Коли Еріку випов­нилося вісім років, його віддали в елітну приватну школу у графстві Суссекс. Сім'я була небагатою, тож навчатися у престижній Ітонській публічній школі Оруелл зміг лише тому, що був стипендіатом. Закінчивши цю школу, він покинув Англію і вирушив до Бірми, де з 1922 року по 1927 рік працював в індійській імперській по­ліції. Але в поліції прослужив недовго: поганий клімат, який порушив здоров'я юнака, не дозволив йому жити в цій північноазіатській країні Та служба ця йому була не до вподоби, як він сам говорив, і сповнила його ненависті до імперіалізму. Але була й інша причина: уже в юності Ерік відчув інше покликання — письмен­ницьке. Повернувшись до Англії 1927 року, Оруелл вирішив стати письменником.

Сходинки письменницької кар'єри були нелегкими — його повісті ніхто не хо­тів друкувати. У 1928—1929 роках Оруелл жив у Парижі, продовжуючи писати твори, які потім знищив. Не раз голод заглядав йому у вічі, а жити доводилося у найбідніших кварталах або ж мандрувати дорогами, жебраючи та крадучи. Дове­лося братися за нелегку повсякденну працю. Одне за іншим змінював заняття: з посудомийки перекинувся на репетиторство, із учителя приватної школи — на помічника продавця лондонського книжкового магазину. Робота у книжковому магазині загострила інтерес Еріка до проблем масової культури. Починає захоп­люватися творчістю Діккенса, Баталера, Флобера, Золя. У роки голодного існу­вання письменник жив під псевдонімом Бертон, так, мабуть, він і підписував свої рукописи,які пропали.

Про все пережите він напише у книжці «Собаче життя у Парижі та Лондоні» (1933). Серед перших публікацій було есе «Повернення», підписане Ерік Блер. Його надрукували в журналі «Асіеірпі» в 1931 році. Лише з 1934 року Оруелл уже може існувати на літературні заробітки. Вибір простонародного імені Джордж і прізвища Оруелл (за назвою річки у місцевості, де письменник провів дитинство) дослідники пізніше пояснили тим, що Блер хотів здійснити своєрідний акт розри­ву з минулим, утвердивши тим самим своє друге «я», бажаючи стати простим, че­сним.

Про свої переконання тих років письменник написав так: «До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді чітко окреслених політичних погля­дів. Я став соціалістом більше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бі­дніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плано­вим суспільством». Захоплення Оруелла соціалізмом посилилось після того, як він на завдання одного з «лівих» видавництв кілька років вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. Результатом цього вивчення стала художньо-документальна книга у формі репортажу з коментарями, що вийшла 1937 року під назвою «Дорога в Уайген».

З 1935 року, отримавши можливість жити на гонорари, Оруелл переїхав у сели- \ ще і відкрив невеликий магазин. Він, правда, не виправдав себе. Про свої письмен- | ницькі нахили того часу Оруелл в « Автобіографічній замітці» писав: «Наибольшее влияние из современников на меня оказал Сомерсет Мозм: его искусством прямого,


без вьічурностей повествования я восхищаюсь. Кроме писательства я больше всего люблю огородничество, мне нравится английская кухня и английское пиво, фран-цузские красньїе и испанские бельїе вина, индийский чай, крепкий табак, каминьї, свечи и уютньїе кресла. Я не люблю больших городов, шума, автомобилей, радио, консервов, центрального отопления и «современной мебели». Вкусьі моей женьї полностью совпадают с моими».

Докорінну зміну у житті письменника започаткувало його рішення поїхати до Іспанії 1936 року, після початку у цій країні громадянської війни. За півроку до виї-і зду в Іспанію письменник одружився, і дружина супроводжувала його у цій манд­рівці (якщо так можна назвати активну участь молодого подружжя у війні на боці республіканського іспанського уряду). Про початок свого перебування в Іспанії Оруелл пише так: «У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильни­ми до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції РОУМ (об'єднана робітнича марксистська пар­тія), до так званих іспанських троцькістів». Чотири місяці він пробув на Арагонсь-кому фронті у складі республіканського ополчення, був тяжко поранений.

Але дуже скоро Оруелл «прозрів», упевнився у тому, що соціалізм може бути не лише демократичним, але й потворним, побудованим на зразок тоталітарної сталін­ської моделі. Саме тут він почав боротися проти сталінізму і більшовицько-комуністичного тоталітаризму. Він переживає при цьому важкі хвороби — спочат­ку горла, яке йому прострелив на війні фашистський снайпер в Іспанії, згодом — туберкульоз легенів, який і доконав письменника 1950 року.

У 1943 році Оруелл почав роботу над антисталінською сатиричною казкою «Ферма "Рай для тварин"», насиченою відгуками про радянську дійсность між дво­ма світовими війнами. Однак довго не міг її надрукувати, хоча закінчив ще в люто­му 1944 року. Сталін ціною неймовірних жертв перемагав на фронтах війни. Мініс­терство Інформації Великобританії вимагало від письменника обрати інших тварин замість свиней для зображення партократичної радянської верхівки, щоб не образи­ти дядька Джо, як називали Сталіна англійці.

Письменник, завершивши казку «Ферма "Рай для тварин"», за його власними словами, «вперше був по-справжньому задоволений тим, що зробив» і доклав усіх зусиль, щоб вона побачила світ.

Страхітливе враження на Оруелла справили атомні бомби, скинуті американця­ми на Хіросіму та Нагасакі. Письменник зрозумів, що світові загрожує велике не­щастя, і взявся за написання нового твору — антиутопічного роману «1984».

Змучений туберкульозом, він помер 21 січня 1950 року, не доживши до тріумфу свого роману. Критики поставили Оруелла у світовій літературі в один ряд з таки­ми письменниками, як Джонатан Свіфт і Франц Кафка. У заповіті він написав, щоб його поховали на звичайному кладовищі. Епітафія містила такі слова: «Тут лежить Ерік Артур Блер».

Головним твором письменника став роман «1984». Антиутопія за жанром, він виник у період активного осмислення митцями 30—40-х років XX століття пробле­ми деградації людської спільноти. Виявлялася ця соціальна хвороба по-різному — як ідеологія сталінізму, як доктрина расової і національної зверхності, як комплекс ідей «агресивної технократії», — але суть її завжди була однаковою: настанова на знецінення людської особистості й на абсолютизм влади. У цьому розумінні роман Оруелла не став чимось оригінальним, так само, як нічого нового письменник не винайшов на рівні композиції чи сюжету твору.


Ще працюючи над казкою «Ферма «Рай для тварин»» Джордж Оруелл зацікави­вся романом Є.Замятіна «Ми». Про це він сам писав так: «Мене цікавить такий ти­паж книжок, і я навіть роблю начерк своєї, яку, можливо, з часом напишу». Згодом він напише рецензію на англомовне видання роману Є. Замятіна 1946 року та пе­редмову до українського перекладу 1947 року. Роман Є. Замятіна певною мірою вплинув на Оруелла. Але його роман суттєво відрізняється від роману «Ми»: у ньому відобразилась реальність, що сповнила ту чверть століття, яке відокремлює роман Оруелла від твору Є. Замятіна, і тому англійський письменник зумів втілити у художній формі всі особливості тоталітаризму, усі форми його прояву, показати антилюдяний зміст «комуністичного раю», його згубний вплив на суспільство зага­лом і на людину зокрема.

Оруелл використав також художній досвід антиутопії Олдоса Гаслі «Чудовий новий світ», яку теж добре знав і з якою порівнював у згаданій рецензії роман За­мятіна, зазначаючи: «В обох творах розповідається про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездушного світу, в обох дію перенесе­но на шістсот років уперед. Атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства».

Проте чи не найбільшою мірою Оруелл продовжує традиції сатири Джонатана Свіфта, яким захоплювався і якого вважав пророком та не раз цитував у своїх пуб­ліцистичних творах. Письменник розвиває традиції великого сатирика, використо­вує його образи і сатиричний арсенал в описах поліцейської машини тоталітаризму, жорсткого апарату придушення вільної думки.

Роман «1984» був виданий у липні 1949 року і зразу ж викликав декілька відгу­ків — від захоплення до різкого несприйняття. Особливо хвилювало письменника питання нерозуміння критиками справжнього пафосу твору.

Вперше думка про подібний роман виникла у Джорджа Оруелла ще в 1943 році у розпал Другої світової війни. У першопочатковому варіанті зазначалася назва «Остання людина у Європі». Через три роки, у кінці травня 1947 року, письменник повідомив своєму видавцю Фреду Уорбургу, що закінчує роботу над: «...романом о будущем, то єсть своего рода фантазией, но в форме реалистического романа. В зтом то и трудность: книга должна бьіть легко читаемой». Він планував на почат­ку наступного року представить у видавництво вже готовий рукопис, але загост­рення туберкульозу змусило його на час перервати роботу: довелося сім місяців провести у клініці в Іст-Кілбрід (недалеко від Глазго).

Роботу над романом письменник закінчив на острові Юра, у старому фермерсь­кому будинку, де жив після смерті дружини разом з прийомним сином і куди піз­ніше, коли здоров'я його погіршилося, переїхала його молодша сестра— Евріл. Тут він відсторонився від світу, не зустрічався з друзями.

22 жовтня 1948 року Оруелл повідомив Уорбурга, що у листопаді книга буде го­това, і попросив надати для роботи машиністку. Але машиністки, яка згодна була б працювати у таких складних умовах, не знайшлося, і тому йому самому довелося передруковувати рукопис, причому двічі через серйозні виправлення. Але обіцянки Оруелл дотримався, і вже у грудні Уорбург отримав текст роману.

Довго автор не називав свій твір, всі назви не влаштовували його. На остан­ній сторінці стояла дата 1948, що вказувала на час завершення авторських ви­правлень. Письменник переставив два останні числа, і у такому вигляді книга була віддана.

Оруелл писав роман 1948 року і розповідав у ньому фактично про свій час, намагаючись розкрити очі світовій громадськості на ту правду, якої вона вперто


не хотіла бачити. Тому йому не було потреби переносити дію на багато років чи століть уперед, він просто переставив цифри того року, коли писав роман, міс­цями і назвав свій твір «1984», попереджаючи світ, що зло вже близько, що тре­ба отямитися.

Сюжет твору: Океанія зі столицею у Лондоні включає в себе Великобританію, Північну і Південну Америку і є одним із світових блоків поряд з ворожими Євразі­єю та Астазією. У цьому поліцейському суспільстві, яке сповідує принцип Ангсоца (англійський соціалізм), все знаходиться під контролем влади — робота, особисте життя, вільний час громадян, їх вчинки і навіть думки. Головний герой роману Уїн-стон Сміт, ледь досягнувши 40-літнього віку — лише непомітний гвинтик механіз­му придушення волі. Цікавий і заклад, де служить Сміт — «исполинское пирами-дальное здание, сияющее бетоном, из окна которого герой ежедневно видит партийньїе лозунги: «Война — зто мир!», «Свобода — зто рабство!», «Незнание — сила!»». І на кожній площадці висять здорові плакати, на яких зображено «огром-ное, больше метра в ширину лицо человека лет сорока пяти с густьіми черньїми усами, грубое, но по-мужски привлекательное». Це невидимий диктатор Океанії, влада якого поширилася на кожного. Його портрети мають надписи: «Старший брат дивиться на тебе!» [5; 343].

У такій атмосфері і живе Уїнстон, мешкаючи у невеликій квартирі, де встанов­лений двосторонній телеекран, що слідкує за кожним його кроком. Одного квітне­вого дня, прийшовши з роботи, він вирішив вести таємний щоденник і вибрав у кі­мнаті таємне місце, звідки б його не бачив телеекран. У щоденнику герой не намагається розібратися у минулому і теперішньому. Написавши декілька сторінок, Сміт неочікувано для себе автоматично виводить фразу: «Геть Старшого Брата!», і, написавши її, жахається тому що якщо про щоденник дізнається поліція, то буде лихо.

Прийшовши наступного дня на роботу, Уїнстон старанно виконує свої обов'язки — фальсифікує старі номери газети «Тайме». Робота полягає у тому, щоб минулі події виглядали так, як це необхідно владі у даний момент. Це означає, що минуле керує партією. І якщо їй вигідно, щоб воно виглядало по-іншому, ніж є на­справді, то означає, що треба змінити факти, які колись були опубліковані у газеті. Монотонна робота переривається двовилинкою ненавистю, під час якої всі співро­бітники засуджують головного ворога Океанії— Голдстейна, який ніби винен у всіх нещастях народу. Під час цієї напівбожевільної церемонії Уїнстон помічає те­мноволосу дівчину Джулію. Спочатку він думає, що ця активістка служить у полі­ції думок і шпигує за ним. Але виявилося, що Джулія, яка входила у Молодіжний антиполовий союз, слідкувала за Смітом зовсім з іншої причини. Вибравши мо­мент, дівчина непомітно вручила йому записку, у якій написала всього три слова: «Я вас люблю!». Після такого зізнання молоді люди домовляються про зустріч да­леко від телеекранів.

Уїнстон уже був одного разу одружений. Його дружина, активний партійний робітник, дивилася на секс як на неприємний обов'язок, необхідний для держа­ви. Коли ж Уїнстон не зміг зачати з дружиною дитину, вона його покинула. І ось до нього прийшло справжнє кохання, яке потрібно приховувати від сторонніх. Уїнстон та Джулія їдуть за місто, у тихе містечко, де стають коханцями. Разом вони проводять прекрасний день, ділячись секретами духовного життя. Джулія признається, що стала партійною активісткою із власних думок про небезпеку. У дійсності вона любить життя і ненавидить свою роботу. Вона іноді відвідує квартали відкинутої касти людей — пролів, дістає справжню каву і шоколад.,


зовсім не схожий на сурогатні замінники «Перемога!», що приписували всім ря­довим членам партії.

Уїнстон, бажаючи більше дізнатися, хто такі проли, теж буває у тих ізольованих від міста кварталах (хоча це і не дозволяється членам партії) і одного разу потрап­ляє до магазину містера Чаррінгтона, сподіваючись у нього знайти «ключ до розу­міння минулого». Під час одного з візитів містер Чаррінгтон із задоволенням пого­джується здати Уїнстону таємну кімнату для побачень, у якій немає ненависних телеекранів. Це місце стає для закоханих райським куточком, де можна насолоджу­ватися волею. І Уїнстон, і Джулія здогадуються, що повинні бути ще інакомислячі, які так само, як і вони, ненавидять тоталітарний режим.

У пошуках зв'язків з бунтівниками герой роману близько знайомиться з О. Брайєном, членом внутрішньої партії. Сміт припускає, що враховуючи його іро­нічні зауваження про систему влади, О. Брайєн повинен знати про заколот проти Старшого Брата. Разом з Джулією він приходить додому до О. Брайєна і говорить, що заколот дійсно є, а його вождь — той самий Голдстейн, якого в Океанії вважа­ють головним ворогом партії. О. Брайєн вручає молодим людям книгу Голдстейна, у якій пояснено принципи побудови влади в Океанії, її зовнішня і внутрішня полі­тика, що базується на жорстокості, брехні і насиллі.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!