Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Українські землі під владою Румунії



Хоча Румунія вийшла з Першої світової війни з тяжкими втратами (на фронтах загинуло 10% населення країни), однак вона належала до блоку країн-переможців, що дозволило їй, спираючись на підтримку Антанти, значно збільшити свою територію. Нові румунські землі охоплювали більшу територію, ніж сама Румунія до війни, а кожен четвертий її громадянин не був румуном.

Стосовно України й українства Румунія проводила суперечливу політику. Були в ній і позитивні моменти. Румунія визнавала УНР де-факто, обмінялася з нею дипломатичними місіями, дала притулок частині української політичної еміграції, насамперед з числа 2-ї Запорізької бригади армії УНР, яка восени 1920 р. перейшла Дністер. Ці емігранти створили в Бухаресті свій Громадсько-допомоговий комітет, Товариство українських вояків, Союз українок-емігранток та ін. Та, на жаль, і в зовнішній, і у внутрішній політиці Румунії домінувала великодержавно-шовіністична політика. Скориставшись ослабленням УНР, Румунія загарбала Бессарабію (березень 1918 p.), де російські більшовики проголосили маріонеткову Бессарабську соціалістичну радянську республіку, Буковину (листопад 1918 p.), частину Мараморощини (Сигетщини). На цих територіях і проживали майже всі ті 1,3 млн українців, які стали громадянами Румунської держави і становили 7% її населення. Українці жили також у Добруджі і некомпактно в інших провінціях.

Проти актів анексії українці підняли збройні повстання: Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (вересень 1924 p.).

Розуміючи хиткість своєї маленької імперії, від якої в будь-який час могли відійти новоприєднані частини, румунський уряд проводив політику жорстокої денаціоналізації нерумунських народів і їх румунізації, перемішування народів, ізоляції українців від решти світу. При всіх коливаннях в політиці уряду та змінах його зовнішньополітичної орієнтації (з проантантівської на пронімецьку) становище нерумунських національностей у цій державі було дуже важким. Вони не мали права ні на територіальну, ні на культурну автономію, у перспективі уряд планував асимілювати їх. Оскільки з німцями та угорцями зробити це було важко, враховуючи підтримку останніх своїми державами, їхню роль у престижних галузях економіки країни, то з українцями ніяких перепон на шляху румунізації не існувало. Влада вдалася й до улюбленого засобу колонізаторів: перейменування українських топонімів. Зокрема, велике старовинне село (фактично містечко) Руська Поляна на Мараморощині було перейменовано в Поєніле де суб Мунте. З 1936 р. за урядовим розпорядженням було заборонено вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі.



Нова адміністраційна реформа теж переслідувала імперські цілі: був ліквідований старий адміністративний поділ, самоврядування сільських громад, змінено назву представників місцевої адміністрації (замість традиційних старост, наприклад, з'явилися «примарі», що, до речі, асоціювалося з дещо зловісним значенням українського слова «примара». Щоб позбавити анексовані землі української інтелектуальної еліти, чимало вчителів-українців та священиків перевели на службу в глиб Румунії. На анексованих землях румунську мову було проголошено не тільки державною, а і єдиною офіційною. Отже, українці були позбавлені будь-якої автономії.

На загарбаних Румунією теренах національно найсвідоміші українці проживали в Північній Буковині. Проти них насамперед і були скеровані репресивні заходи. В ідеалі румунські владні кола бачили Буковину без українців. Чимало їхніх провідників опинилося за ґратами або ж змушені були емігрувати. Майже всі довоєнні українські організації були заборонені. В Чернівцях та деяких прикордонних з Україною районах окупаційна влада запровадила військовий стан ще в 1919 р. (існував до 1928 p.). Будь-який рух там дозволявся тільки з 6-ї години ранку до 18-ї вечора, заборонялися мітинги і демонстрації, цензура вводилася навіть на приватне листування. За поширення українських патріотичних ідей, випуск листівок чи газет без дозволу влади засуджували на смерть або ж довічну каторгу. Виборчого права позбавляли навіть тих, хто виявив зневагу до румунської держави. Внаслідок цього під час перших виборів до румунського парламенту в листопаді 1919 р. право голосу мав тільки кожен десятий з 850 тис. населення. Наступного року в Чернівцях із 140 тис. населення було зареєстровано тільки 12 тис. виборців. Красномовно описується окупаційний режим у тижневику «Буковина на еміграції»: «Чотири роки катує він (окупаційний уряд) народ арештами, побоями, тюрмами. Забирає йому школи, забирає церкву, розпорошує інтелігентну верству по всіх закутках своєї напівдикої країни, п'є кров із наших селян, заповнює своїми учителями, шпіцлями, що мають творити із нашої дітвори яничарські кадри, засимілювати наш нарід з своїм в одну чорну масу».



Влада створювала й спеціальні комісії (переважно з жандармів та військових), котрі мали виховувати місцеве населення. На практиці це означало сприяння румунським переселенцям на Буковину, їхнім організаціям, що множилися як гриби після дощу, в українських повітах. Щоб «виховання» стало ефективнішим, було закрито 218 українських шкіл, де навчалося 50 тис. дітей, ряд гімназій тощо. На всіх українців Буковини лишилася тільки одна гімназія та один учительський семінар у Чернівцях. Були закриті україністичні кафедри Чернівецького університету. У 1926 р. міністерство освіти усно підтвердило формальне право українців на школу з рідною мовою навчання, але (як і в Польщі) для цього треба було зібрати відповідну кількість підписів батьків і пройти всілякі бюрократичні тарапати. При цьому як тільки бажаючі знаходилися, їх починала переслідувати таємна поліція.

Аграрна реформа 1921 р. була реакційною і навіть абсурдною: тоді як у Європі ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, у Румунії воно збільшувалося. Селянські ж наділи урізалися.

Конституція Румунії 1923 р. і прийнятий на її підставі закон про шкільництво обернулися для українців новим лихом. Спілкуватися українською мовою тепер заборонялося не лише в офіційних установах, а навіть у крамницях та на міських вулицях. Замість учителів-українців призначалися румуни, яким підвищили заробітну плату на 50% (у Росії за русифікацію платили тільки 15% надбавки!). Заборонялося навіть вивозити українську місцеву пресу за кордон, щоб про тяжке становище українства в Румунії не стало відомо у світі. Тож українці Румунії опинилися в найгіршому становищі порівняно з іншими народностями цієї держави.

Але посилення економічного визиску, румунізації спричинило зворотний ефект. Уряд змушений був лібералізувати свою політику, внаслідок чого настав короткий період українського національного відродження.

Важливу роль у ньому відіграв радикальний український патріотичний рух, представлений насамперед ОУН. Його засновниками в Буковині були Орест Зибачинський (провідник Крайової Екзекутиви ОУН), Денис Квітковський, Сильвестр Никорович, Іван та Петро Григоровичі, Любомир Гузар та ін. Вони мали значний вплив серед українського студентства, членів академічного козацтва «Чорноморе» в Чернівцях, «Запороже» та ін. Вони створили нові студентські товариства: «Залізняк» і спортивне — «Мазепа». Скориставшись деякою лібералізацією суспільно-політичного життя в Румунії, скасуванням воєнного стану в Буковині, представники ОУН почали видавати місячник «Самостійна думка» (в числі його редакторів був і Олег Ольжич) і тижневик «Самостійність». У 1927 р. була створена і єдина легальна українська партія міжвоєнної Румунії — Українська національна партія під проводом В. Залозецького та Ю. Сербинюка, яка видавала свій тижневик «Рада». Незважаючи на тяжкі умови, вимушену обмеженість поля діяльності лише Буковиною, УНП спромоглася в 1928 р. провести українських представників у парламент (2 посли і 1 сенатор) і боронити там, а також на міжнародній арені їхні права. Активізувався жіночий та молодіжний рух, збільшилася кількість українських друкованих видань. Оскільки чимало українців змушені були виїжджати в глиб Румунії, то для збереження своєї національної ідентичності вони створили нові українські організації і в Бухаресті, зокрема студентське товариство «Зоря», культурно-спортивне товариство «Буковина». Активно діяли і представники старої генерації національної і культурної еліти Буковини, насамперед письменниця Ольга Кобилянська.

Олег Ольжич (справжнє прізвище — Кандиба) (1907—1944), видатний український поет, археолог, активний учасник українського національно-визвольного руху. Син видатного українського поета О. Олеся. Народився в Житомирі. У дитячому віці виїхав з батьками в еміграцію (1923 p.). Закінчив у 1929 р. Карлов університет у Празі, а також історико-літературний відділ Українського педінституту їм. Драгоманова, потім вивчав археологію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Брав участь в археологічних розкопках на західноукраїнських землях, у 1930 р. захистив дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини». У 1938 р. читав лекції у Гарвардському університеті. З 1929 р. — член ОУН, очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН), редагував часопис «Самостійна думка». Із зброєю в руках боронив незалежність Карпатської України проти угорських загарбників. Після розколу ОУН увійшов до ОУН(м). У 1941—1942 рр. налагоджував підпільну мережу ОУН(м) у Києві, звідки внаслідок репресій гітлерівців мусив тікати до Львова. З травня 1942 p. — заступник голови ПУН, Голова ПУН на українських землях. Після арешту А. Мельника у січні 1944 р. виконував обов'язки Голови ПУН. 25 травня 1944 р. заарештований гестапо у Львові, в ніч на 10 червня 1944 р. закатований гітлерівцями в концтаборі Заксенхаузен.

Різкий злам у ставленні румунської влади до українців настав у 1937 p., що було пов'язано з посиленням фашистських і великодержавно-шовіністичних тенденцій у країні, підготовкою пануючого режиму, особливо націонал-цараністської партії, до війни. Згорталися демократичні свободи, заборонялися профспілки тощо. Режим короля Кароля II став авторитарним. У 1937 р. в Буковині знову було запроваджено воєнний стан, відбулися два політичні процеси над членами ОУН. Головне обвинувачення полягало у тому, що підсудні заперечували румунську владу над українськими землями. Судові вироки послужили сигналом для заборон усяких проявів українського національного життя. Досить сказати, що чернівецька префектура вимагала, аби людей, які «навмисне» не розмовляли румунською мовою, негайно звільняли з роботи і віддавали до військового трибуналу.

У 1938 р. була прийнята нова конституція відверто реакційного змісту. Вона значно погіршувала становище нерумунського населення. Пішов процес витіснення корінного населення румунами навіть на підприємствах, чимало українців було позбавлено румунського громадянства, через що вони не могли володіти землею, працювати в державних установах і брати участь у виборах. Тільки у 1940 р. румунський уряд, опинившись у складній зовнішньополітичній ситуації, дещо лібералізував свою національну політику. Так, українцям-емігрантам з Карпатської України надавався притулок, запроваджувалися уроки української мови. Уряд обіцяв і далі йти цим шляхом. Але було вже пізно! У 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина зазнали нової анексії, тепер уже з боку СРСР, а їхнє населення відчуло на собі всі жахи «совєтизації». Дії СРСР прискорили прихід до влади в Румунії генерала Антонеску. Він встановив фашистську диктатуру і зробив Румунію союзником гітлерівської Німеччини. Ці зміни влади негативно вплинули на становище українців, які залишалися в Румунії.

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття)

Після поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалася на кілька держав. Українське Закарпаття опинилося в особливо складній ситуації. Майже тисячу років воно перебувало під владою Угорщини, яка й тепер заявляла про свої права на нього. Незважаючи на це, українці-закарпатці (русини) прагнули возз'єднатися з УНР та ЗУНР. Яскравим свідченням цих прагнень став «Собор русинів» — Народні збори в Хусті (21 січня 1919 p.). Чотириста депутатів з усього Закарпаття проголосили злуку Карпатської України з УНР. Однак тоді цим намірам не вдалося збутися, бо УНР і ЗУНР гинули під тиском ворогів. У цих умовах вирішальне слово лишалося за великими державами, але вони були далекі від об'єктивності й демократичного вирішення національних питань. Версальська система призвела до чергового несправедливого розподілу світу, внаслідок якого Закарпаття за рішеннями Сен-Жерменського й Тріанонського мирних договорів 1919 р. було передане під владу Чехословаччини на правах автономії. Воля українців була проігнорована.

Міжвоєнна Чехословаччина була найдемократичнішою і досить розвинутою економічно країною Центральносхідної Європи. Внаслідок русофільської політики президента держави Т. Масарика і кількох прем'єр-міністрів Чехословаччина дуже доброзичливо, як жодна інша країна у світі, прийняла білоемігрантів, використала їхні знання і кваліфікацію. Цілком толерантно ставився уряд і до української політичної еміграції, яка завдяки цьому створила низку своїх громадських, науково-культурних і освітніх центрів, стала видавати українські газети. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. Драгоманова, в сусідніх Подебрадах — Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії та ін.

Але політика чеського уряду щодо Закарпаття була не такою вже безкорисливою. Воно залишалося сировинним придатком до чеської індустрії. Рівень життя місцевих жителів, переважно селян, був не набагато вищим, ніж у Польщі чи Румунії. Автономія Закарпаття, яку чеський уряд офіційно називав Підкарпатською Руссю, не була наповнена реальним змістом, вона трактувалася (і то непослідовно) тільки як культурно-мовна. Далося взнаки бажання уряду Чехословаччини спекулювати на недостатній розвиненості національної самосвідомості місцевого населення, серед якого було чимало таких, які називали себе русинами, не усвідомлюючи, що це тільки архаїчна назва українців, а не назва окремого народу.

Не минулися й наслідки майже тисячолітнього підколоніального становища Закарпаття, мадяризація краю, внаслідок чого виникли місцеві типи малороса: змадяризовані українці — «мадярони» і «русофіли» (варіант москвофілів XIX ст.), яких плекала Прага. Чехословаччина, так само як раніше Угорщина, мала на меті законсервувати русинство, політизувати його й скерувати проти українців. Політичне русинство полегшувало денаціоналізацію русинів-українців, перетворення їх на угорців (до 1918 p.), а пізніше чехів — на словаків. При цьому схвалювалися дії російських білоемігрантів у Закарпатті, місцевих москвофілів ще довоєнної закваски.

Так, з українського Пряшева русини-москвофіли (А. Бескид, Д. Собин, А. Куник) у своєму листі до президента США Вільсона навіть засудили національно-визвольний рух українського народу як «сепаратизм» і «плід австро-німецького імперіалізму». І саме один з цих антиукраїнськи налаштованих політиканів (А. Бескид) став другим губернатором Закарпаття (1923—1928), замінивши не набагато кращого Г. Жатковича (1919—1921).

У той час, як у Галичині московофільство після російської окупації краю фактично вимерло, у Закарпатті, яке не мало цього гіркого досвіду, продовжувалася боротьба між українським (народовецьким) і русофільським таборами. Москвофіли за підтримки чеського уряду створили «Общество Духновича».

Ситуація погіршилася з 1928 p., коли чеські панівні кола, що переважали в Чехословаччині, взяли курс на чехізацію. У зв'язку з цим було проведено адміністративну реформу, зокрема назву краю Підкарпатська Русь замінили на Підкарпатський край, урізали автономію регіону. Але навіть після таких заходів у країні зберігався досить високий рівень демократії, а за таких умов український рух завжди швидко набирав силу. Лідерами місцевого українства, згуртованими у «Просвіту», були о. Августин Волошин і брати Бращайки. Обидві частини українського населення Закарпаття делегували своїх представників до парламенту, але в середині 30-х років виявилася разюча перевага українців-народовців, більшість з яких входила до лави ОУН. Саме народовці поставили перед урядом цілком законну вимогу щодо відновлення повної автономії Закарпаття, найпослідовніші — питання про самостійну Українську державу.

Мюнхенська змова 1938 р., в якій взяли участь чотири держави (Німеччина, Італія, Англія, Франція) стала похоронним дзвоном для Чехословаччини. Судетська область увійшла до складу Німеччини, новий чесько-німецький кордон проліг за 35 км на захід від Праги. Різке послаблення Чехословаччини не могло не призвести до її розпаду. Уряд запізніло спробував вийти з тяжкої кризи, надавши широких поступок непанівним націям. У такий спосіб він зайвий раз довів, що найкращою зброєю проти будь-якої імперії є тільки сила гноблених нею народів. Таким чином, Прага погодилася надати Карпатській Україні статус автономної республіки, дати повну волю словакам; котрі невдовзі проголосили незалежну Словацьку державу.

Польща та Угорщина прагнули посилити свої позиції у регіоні й навіть засилали на територію Закарпаття диверсійні групи, які руйнували мости, тероризували українське населення. У відповідь ОУН, насамперед такі її члени, як В. Івановчик, Д. Климпуш, С. Росоха, І. Рогач, у 1938 р. створили Українську національну самооборону, перейменовану на початку 1939 р. в «Карпатську Січ». Остання поповнювалася місцевими добровольцями і, незважаючи на брак зброї, давала відсіч іноземним диверсійним групам.

8 жовтня 1938 р. було створено уряд автономного Закарпаття на чолі з русофілом Андрієм Бродієм, але одразу виявилося, що зін був агентом угорських спецслужб, а його партія фінансувалася Угорщиною. Тоді чеський уряд заарештував Бродія, поставивши на його місце справжнього виразника інтересів закарпатських українців, священика Августина Волошина. На підтримку Волошина в Ужгороді та Мукачевому виступили тисячі маніфестантів, які скандували: «Повернути Закарпаття не дамо! Краще згинем за свободу, аніж підем у ярмо!».

о. Августин Волошин (1874—1945) — український педагог, теолог і науковець, президент Карпатської України. Народився в с. Келеничі нинішнього Міжгірського р-ну Закарпаття в сім'ї греко-католицького священика. Закінчив в Ужгороді гімназію і університет, Вищу педагогічну школу в Будапешті, висвячений насвященикау 1897 р., у 1912—1938 pp. був директором вчительської семінарії в Ужгороді. Видав понад 40 книг з різних галузей науки, у тому числі перший на Закарпатті підручник з української мови. Написав ряд літературних творів, публіцистичних статей, налагодив видання україномовних книжок і газет, брав активну участь у створенні українських кооперативів, «Просвіти». Після угорської окупації Карпатської України емігрував до Праги, де викладав і навіть був ректором в УВУ (Українському вільному університеті). У травні 1945 р. заарештований НКВД і вивезений до Москви, де й помер після допитів у Бутирській тюрмі.

Керівник нової Української держави в тих умовах не відмовлявся від ідеї рівноправної федерації з Чехією та Словаччиною, внаслідок чого Чехія прийняла відповідний закон від 22 жовтня 1938 р. Так звані русофіли (москвофіли) підтвердили свою яничарську суть, підтримавши угорські плани загарбання Закарпаття. Нацистська Німеччина й фашистська Італія вирішили підтримати свого союзника — Угорщину, яку очолював реакційний політик адмірал Хорті, і прирізати йому землі за рахунок Карпатської України. Значна її частина з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове 2 листопада 1938 р. була приєднана до Угорщини. Тоді столицю Карпатської України перенесли до Хуста.

Уряд Волошина активно проводив розбудову держави, її збройних сил, налагоджував функціонування економічного життя. Вільні демократичні вибори, що відбулися 12 лютого 1939 p., неспростовно підтвердили український характер краю і його прагнення жити у своїй незалежній державі. За кандидатів Українського національного об'єднання було подано 92% голосів! На підставі результатів голосування новий Сейм на чолі з А. Штефаном 15 березня 1939 р. проголосив у Хусті повну державну самостійність Карпатської України, прийняв саме таку її назву, конституцію (держава ставала президентською республікою), державну символіку (на гербі був зображений ведмідь на червоному півполі, а на іншому півполі — синьо-жовті смуги і тризуб з хрестом; синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна»). Державною мовою проголошувалася українська. Президентом держави став А. Волошин, а прем'єр-міністром — Юліан Ревай. Військовим міністром було призначено С. Клочурака, а головнокомандувачем — С. Єфремова. «Карпатська Січ» ставала Національними збройними силами.

Карпатська Україна стала новим «українським П'ємонтом», породивши надії в серцях українців за межами Закарпаття і водночас викликавши лють загарбників українських земель, насамперед СРСР, Польщі та Угорщини. Навіть Чехія, яка стояла на межі краху (в середині березня 1939 р. її без жодного пострілу було окуповано гітлерівською Німеччиною), припустилася ганебної акції: частини чеського генерала Прхали спробували придушити Карпатську Україну. Коли ж у Хусті зібрався Сейм, 40-тисячне військо хортистської Угорщини за згоди Гітлера вдерлося в Карпатську Україну.

Рідну землю мужньо боронили воїни «Карпатської Січі», але надто великою була чисельна й технічна перевага угорців. Найтрагічніші бої відбулися поблизу Хуста на Красному Полі — «других Крутах». 1600 юнаків (студенти, учні) на чолі з учителем Я. Голотою разом із січовиками полковника М. Колодзінського майже на добу затримали набагато численніші сили угорських окупантів. Їхній подвиг дав можливість Сейму Закарпаття проголосити незалежну Українську державу. 8 млн чехів здалися Гітлерові без жодного пострілу, а українська молодь дала перший у світовій історії бій фашизму!

Протягом тижня ворог окупував Закарпаття, але в горах бої точилися до кінця травня 1939 р. Частина вояків «Карпатської Січі» прорвалася до польського кордону, але там їх заарештували і розстріляли. А. Волошин, Ю. Ревай та інші змогли виїхати через Румунію в еміграцію.

Останній бастіон незалежної України припинив своє існування. У Другу світову війну український народ вступав, як і в Першу, бездержавним, втягненим у неї з волі чужих урядів.

Українська наука і культура новітнього часу (до 1946 р.)

Відродження незалежної Української держави на початку XX ст. мало могутній вплив на розвиток української науки, культури та духовності.

УНР і ЗУНР, проголосивши українську мову державною, вжили ефективних заходів для розвитку всіх сфер української духовності й культури. Показово, що вже на початку існування УНР Симон Петлюра зустрівся з геніальним українським композитором, диригентом і хормейстером Олександром Кошицем (1875—1944), запропонував йому створити Українську республіканську капелу і дав необхідні кошти для її зарубіжного турне. Виступ цієї капели в країнах зарубіжної Європи, Північної та Південної Америки був тріумфальним! Він відкрив світові українську пісню, а разом з нею і Україну, яку досі розглядали як провінцію Росії.

Внаслідок падіння УНР хор Кошиця опинився у вимушеній еміграції, але не занепав духом і в складних умовах продовжував свою подвижницьку працю, пропагуючи творчість українських композиторів, зокрема Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, талант яких розквітнув на початку XX ст. З того часу геніальний «Щедрик-щедрик» в обробці Леонтовича став світовим надбанням. Сам Кошиць відіграв велику роль у створенні хорів у США та Канаді, помітно вплинувши на розвиток музичної культури цих країн. Аналогічну роль у пропаганді українського танцю відіграв видатний український хореограф і танцюрист Василь Авраменко. Розвиваючи величні традиції українського хору, у 1920 р. було створено Київський музично-драматичний інститут, де працювали Григорій Верьовка, Борис Лятошинський та ін. У Галичині плідно творив Людкевич. У міжвоєнний період в Україні, яка здавна славилася своїми співаками, розквітнув талант Івана Козловського, одного з найкращих тенорів у світі, блискучої виконавиці українських народних пісень Оксани Петрусенко, оперних співаків Бориса Гмирі, Івана Паторжинського, Марії Литвиненко-Вольгемут.

На жаль, у цей час свідомо винищувалась українська традиція кобзарства та лірництва. З давніх часів сліпці, каліки заробляли собі на шматок хліба, мандруючи українськими селами й містами, несучи в народ тисячі унікальних дум і пісень, коріння яких тяглося ще з часів Київської Русі. Відгукувалися народні співці й на пекучі тогочасні проблеми, у своїх піснях засуджуючи і висміюючи новий режим. Міліція забороняла кобзарям співати, розбивала їхні інструменти, штрафувала, ув'язнювала. Багато з них вимерло під час штучного голодомору 1932—1933 pp., а близько 300 сліпих, переважно старих співаків влада зібрала в Харкові у грудні 1934 p., вивезла морозяної ночі за місто і розстріляла у глибокому яру. У 1938 р. було розстріляно українського письменника, музиканта-кобзаря, організатора Державної капели бандуристів ім. Т. Шевченка Гната Хоткевича. Кобза і бандура в ті часи були оголошені «класово ворожими» інструментами, а перевага віддавалася домбрі та мандоліні.

Українська музика і пісня були невід'ємними атрибутами класичного українського театру з часів «Наталки-Полтавки» Котляревського. З моменту створення у 1882 р. професійного українського театру його корифеями були І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, М. Кропивницький, які відіграли величезну роль у справі пробудження національної свідомості.

Виникнення УНР привело до кардинальних зрушень у розвитку театрального мистецтва, виникла ціла мережа державних театрів у багатьох містах України. Саме в них на схилі віку виступали П. Саксаганський та М. Садовський. Ці актори змушені були емігрувати, але в 1924 р. повернулися і попри всілякі перепони гідно завершили свій творчий шлях.

Саксаганський відзначився і як режисер. Він прагнув розширити рамки українського театру, зокрема ставив п'єси Шекспіра, що в дореволюційний час заборонялося.

Іншу концепцію розвитку українського театру репрезентував Лесь Курбас, творець і чільний режисер харківського театру «Березіль». Для нього були характерними тяжіння до експериментаторства, прагнення використати модерновий досвід європейського театру, відбити в художній формі українське сьогодення. З приходом до «Березіля» видатного українського драматурга Миколи Куліша утворився унікальний тандем режисера і драматурга, які повели за собою талановитий колектив акторів. П'єси Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» у постановці Курбаса стали неперевершеними зразками українського театрального мистецтва XX ст. Не випадково з початком геноциду українців і тотального нищення української культури саме «Березіль» став однією з перших жертв серед українських театрів. «Березіль» був закритий, а Курбас і Куліш розстріляні. Рятуючись від переслідувань ЧК, емігрував Сергій Лифар, який у Франції став найвидатнішим балетмейстером XX ст.

На початку XX ст. розпочало свою переможну ходу по світу кіно. В Україні кінофільми знімалися ще в дореволюційні часи, виходили як документальні, так і художні стрічки. Це були перші кроки українського кіномистецтва, але вже тоді такі таланти, як Віра Холодна, засвідчували неабиякий творчий потенціал країни.

У 20-ті роки у Києві побудували одну з найсучасніших у світі кіностудій. На ній розквітнув талант геніального кінорежисера і письменника Олександра Довженка (1894—1956). Його фільми «Звенигора» і «Земля» входять у число 12-ти найкращих фільмів світу. Довженко зняв ще чимало фільмів, але в умовах довготривалого творчого простою через відмову фінансування його фільмів, жорстокої цензури, яка вирізала з фільмів цілі сцени, вимушеного розриву з Україною (митець змушений був жити в Москві з волі самого Сталіна), тяжких ідеологічних «проробок» (особливо за сценарій фільму «Україна у вогні», 1943 p.), вони не можуть зрівнятися з двома згаданими вище шедеврами.

Палітра українського кіно внаслідок великодержавно-шовіністичної політики Москви була штучно збідненою. Крім геніального Довженка, можна назвати хіба що Івана Кавалерідзе — українського кінорежисера і скульптора, який екранізував оперу «Запорожець за Дунаєм», та Ігоря Савченка, творця історичного кіно (фільм «Богдан Хмельницький»). В їхніх, а також довженківських фільмах розквітнув талант оператора Демуцького, акторів Т. Масохи, А. Бучми та ін. Чимало українських акторів перебувало в цей час за межами України в еміграції. Так, одна з найвидатніших камерних співачок XX ст. Ніна Кошиць (1892—1965) , родичка О. Кошиця, часто знімалася в Голлівуді. Співачка хору Г. Верьовки, киянка Милиця Кор'юс, виїхавши до Америки, знялася в головній ролі у знаменитому голлівудському фільмі «Великий вальс» (1940).

У художньому мистецтві варто відзначити важливий факт створення Української Академії мистецтв (5.12.1917 p.). Одним з її членів був відомий український художник Михайло Бойчук, творець нової течії в живописі («бойчукизм»). Характерною особливістю творчості Бойчука і «бойчукистів» є слідування традиціям українського іконопису і фресок давніх часів. Саме існування «бойчукизму» було яскравим доказом того, що українське образотворче мистецтво виникло на ґрунті мистецтва епохи Київської Русі. За крамольні погляди М. Бойчук і його послідовники були репресовані, чимало їхніх творів знищено; заглядати до скарбниці іконопису в пошуках творчого натхнення стало небезпечним, і лише в 60-х роках український художник-дисидент Феодосій Гуменюк, всупереч волі компартійних ідеологів, звернувся до неї. Поруч з Бойчуком у Київському художньому інституті працював Казимир Малевич — один з основоположників абстрактного мистецтва, який змушений був через репресії в Україні тікати до Ленінграда.

«Бойчукизм» був не єдиною течією в українському живописі. Насамперед варто назвати ім'я простої малограмотної селянки Катерини Білокур, феноменальний світ квітів якої зачаровував самого Пікассо. На жаль, найкращі полотна художниці, що були зібрані у Полтавському музеї, загинули у 1941 р. Майже одночасно з Білокур починали свій творчий шлях видатні українські художники, визнані у світі класики примітивізму — Никифор з Криниці та Марія Приймаченко.

У добу УНР активно творили такі художники та графіки, як Василь Кричевський, Георгій Нарбут (творець малюнків на грошах та поштових марках УНР, член комісії зі створення українського державного герба), І. Їжакевич, М. Самокиш.

Український скульптор і художник Олександр Архипенко (1887—1964) створив власні мистецькі школи в Парижі, Берліні та Нью-Йорку, з 1923 р. постійно жив у США. Архипенко став одним з основоположників кубізму, конструктивізму та абстракціонізму, залишив по собі понад 1000 творів, які зберігаються в головних картинних галереях та гліптотеках (зібраннях скульптури) світу. Важливо, що у своїй творчості Архипенко часто звертався до свого українського коріння, до української історії та культурних традицій. Не випадково, що серед його найкращих творів — портрети Тараса Шевченка та Івана Франка.

Якщо про чільного скульптора світу в СРСР не можна було навіть згадувати, то що казати про тих, хто поліг за волю України зі зброєю в руках. Саме таким був провідний художник руху Опору в Україні 40-х pp., член ОУН Ніл Хасевич (1905—1952). Ще до війни він експонував свої твори, переважно графічні, на 35 виставках у різних містах світу. У 1942 р. Хасевич, незважаючи на своє каліцтво (в дитинстві він втратив ногу), вступив до УПА, видавав сатиричні підпільні журнали «Український перець» та «Хрін», створив альбом антирадянської карикатури (за один тільки такий малюнок його мали розстріляти енкаведисти). Хасевич створив проекти бойових нагород УПА, серію графічних малюнків, які відобразили подвиг українських вояків. Енкаведисти влаштували на нього справжнє полювання і врешті знайшли бункер з підпільною друкарнею. У нерівному бою Ніл Хасевич і двоє його сподвижників полягли зі зброєю в руках.

Найпотужніші сили української духовної культури були зосереджені в галузі літератури. На зміну старшій (Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, С. Васильченко) та середній (Василь Стефаник) генераціям поетів та письменників приходили зовсім молоді, які часто зі зброєю в руках боронили незалежну Українську державу (УНР): Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, О. Вишня, В. Сосюра.

На хвилі Національного Відродження того часу і періоду «українізації» виникли десятки різноманітних літературних груп та об'єднань, кожна з яких видавала збірники, альманахи, журнали, відкривала філії в регіональних центрах. Видавалися зібрання творів класиків української літератури, зокрема Т. Шевченка, П. Куліша, М. Коцюбинського, у підготовку яких особливо великий внесок зробив літературний критик і публіцист акад. Сергій Єфремов. Що стосується В. Винниченка, то у 1926—1930 pp. вийшло 24-томне зібрання його творів. Тоді ж видаються й твори класиків зарубіжної літератури, наприклад В. Гюго, Г. Мопассана, у чудових перекладах М. Рильського, В. Поліщука, В. Підмогильного та ін. Визначну роль у сходознавстві, зокрема в перекладах творів арабських та персидських поетів, відігравав акад. Агатангел Кримський, знавець 68 (!) мов.

Наймасовішими серед літературних спілок були «Гарт», у якому об'єднувалися так звані пролетарські поети та письменники, і «Плуг» — спілка селянських літераторів. Саме в цих спілках починали свій творчий шлях О. Довженко, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, А. Головко, Н. Забіла, О. Копиленко, П. Панч та ін. Не таким численним, але не менш солідним було об'єднання поетів-неокласиків, до якого входили М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Могилянський, М. Рильський, зовсім невеликим був гурток поетів-футуристів (М. Семенко, Г. Шкурупій та ін.). Перспективним було літоб'єднання «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарських літераторів), започатковане М. Хвильовим, який поряд з О. Вишнею був найпопулярнішим в Україні письменником 20-х років XX ст. До «ВАПЛІТЕ» входив також Юрій Яновський, деякі інші талановиті українські літератори. Яскравий слід залишила по собі група «МАРС», яка виявляла певну опозиційність до влади і була нещадно розгромлена (серед розстріляних — Є. Плужник, В. Підмогильний, Г. Косинка, серед репресованих — Б. Антоненко-Давидович, І. Багряний та ін.). Задовго до Солженіцина І. Багряний описав жахи сталінського ГУЛАГу у своїх романах «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Чимало українських літераторів та літературних критиків творило поза спілками. Хоч в УРСР неможливо було обійти цензуру і літератори мусили рахуватися з похмурими реаліями на зразок процесу СВУ, однак умови відносної лібералізації принесли багаті плоди.

У 1932 р. компартія взяла курс на суворий контроль і над творчими спілками, а вже у 1934 р. відбулися перші з'їзди письменників СРСР та УРСР, які проголосили створення відповідно всесоюзної та республіканської спілок письменників. Усі інші розпускалися, а створювати якісь нові було заборонено. Віднині в СРСР професійний літератор не міг друкуватися, не будучи членом Спілки письменників, тим більше, що приватні видавництва були заборонені, а передати свій твір на Захід в умовах сталінської «залізної завіси» було практично неможливо. Якщо ж хтось із письменників усе-таки передавав твір, то цим він автоматично підписував собі смертний вирок. Творчі спілки (аналогічні були створені для художників, композиторів тощо), очолювані, як правило, бездарними політруками, стали знаряддям для ідеологічної обробки й цькування письменників, суворого контролю над їхньою творчістю. Тепер усі змушені були творити згідно з приписами методу так званого соціалістичного реалізму. Ці організаційні пертурбації відбувалися одночасно з репресіями, які особливо посилились у 1933—1938 pp. В результаті з 217 членів Спілки письменників України репресовано було 193, причому живими з концтаборів повернулися одиниці. Ті, хто вийшли живими з тюрем (О. Вишня, М. Рильський та ін.) або зазнали пекельних «проробок», часто втрачали здоров'я, були зламані морально, не могли повною мірою реалізувати свій талант. Часто письменники змушені були писати низькопробні агітки, частина з яких потрапляла до шкільної програми. Тому учні виносили зі школи викривлене уявлення про рівень української літератури (класичний приклад — вірш Тичини «Партія веде», низка віршів М. Рильського, М. Бажана та ін.).

У кращих умовах була творча інтелігенція Західної України, представлена яскравими іменами письменників Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Маковія, Юліана Опільського, Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича, Уласа Самчука, акад. Михайла Возняка, художників Олени Кульчицької, Олекси Новаківського. З настанням же «золотого» вересня 1939 р. ті з них, хто не помер або не виїхав в еміграцію, повною мірою відчули «любов» партії до народу.

Українське слово розвиватися вільно могло тільки в еміграції, але туди вдалося виїхати порівняно небагатьом митцям, яким доводилося тяжко здобувати собі «хліб щоденний». Найбільших успіхів досягнув тут Володимир Винниченко, який осів з дружиною на півдні Франції, де й створив низку творів, що перевершують навіть його дореволюційний доробок. Серед них «Сонячна машина» — перший в українській літературі роман-утопія, яскравий антисталінський памфлет «Слово за тобою, Сталіне!», п'єси, збірки новел та оповідань, спогади, щоденник. Творили на Заході й такі письменники та поети, як Ю. Клен (О. Бургардт), О. Олесь, О. Ольжич, О. Теліга, В. Самійленко, А. Любченко.

У роки Другої світової війни, в той час, коли «музи мовчать, а говорять гармати», українські митці не склали свою зброю і писали правдиві твори на воєнну тематику, виявляли свою любов до Батьківщини, оспівували боротьбу народу проти окупантів. На цій хвилі з'явилося багато талановитих творів О. Довженка, М. Бажана, А. Малишка, М. Стельмаха, С. Скляренка, а трохи згодом О. Гончара, П. Автомонова та ін.

Організаційне становлення української науки проходило в тяжких умовах. Але вже в часи гетьманату П. Скоропадського (влітку 1918 р.) було створено комісію з підготовки проекту Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), а за кілька місяців (24.11.1918 р.) ВУАН було урочисто відкрито. Біля її джерел стояли такі видатні вчені, як Володимир Вернадський (перший президент ВУАН), Агатангел Кримський, М. Грушевський, О. Левицький, С. Смаль-Стоцький, П. Тутківський, М. Туган-Барановський та ін.

Первісно ВУАН складалася з трьох відділів: фізико-математичного, соціально-економічного та історико-філологічного, які розпочали активну працю на благо Батьківщини. Під егідою ВУАН виникали науково-дослідні інститути та лабораторії, винаходи науковців впроваджувались у виробництво. З 1929 р. ВУАН перестала бути оазою науки й демократії: до її лав штучно вводять представників компартійної верхівки та посередніх науковців, відданих комуністичному режиму. Швидше як виняток в той час академіками стали славетний біолог Микола Вавилов, Павло Тичина, видатний білоруський поет Янка Купала та деякі ін.

Слід відзначити, що комуністичний уряд СРСР підтримував точні науки та медицину, оскільки відкриття, винаходи в цих галузях були потужним стимулом розвитку промисловості, особливо воєнної. Значних успіхів було досягнуто такими науковцями, як Євген Патон — засновник Інституту електрозварювання АН УРСР (1932 p.), І. Курчатов, Ю. Кондратюк, О. Богомолець, О. Палладін та ін. Саме в Україні розроблявся знаменитий танк Т-34, а першими винахідниками автомата Калашникова були українські інженери-конструктори В. Лютий та В. Дейкін. Видатну роль у розвитку воєнної техніки відіграв Духов (Дух). У довоєнний час в Україні починав свій шлях у науку майбутній генеральний конструктор ракетобудування Сергій Корольов, який у своїх анкетах довоєнних часів про національність та рідну мову писав: українець, українська мова.

Але навіть представники технічних спеціальностей часто не могли уникнути репресій. Так, був розстріляний математик М. Кравчук, репресований конструктор В. Лютий. У кращому випадку їх змушували працювати в лабораторіях при тюрмах і таборах, у так званих «шарашках» (Ю. Кондратюк, С. Корольов). Той, хто уникнув репресій, змушений був виконувати вказівки напівграмотних комісарів або шарлатанів від науки на зразок Трохима Лисенка.

Набагато гірше склалася ситуація з гуманітарними галузями науки, які вважалися ідеологічними, тому діяльність так званих старих (буржуазних) спеціалістів більшовицька влада терпіла лише в часи «українізації». Не випадково було заборонено діяльність історичного товариства ім. св. Нестора-літописця (1931 p.), оголошено контрреволюційними такі історичні науки як геральдика та генеалогія, історичне краєзнавство.

Типовим прикладом є доля видатного українського історика Михайла Грушевського (1866—1934). Повернувшись у 1924 р. з еміграції в Україну, Грушевський з надзвичайною енергією заходився розбудовувати історичну науку в системі академічних установ, брав участь у підготовці нової генерації висококваліфікованих істориків, налагоджував видання низки наукових журналів, встановлював контакти ВУАН з науковцями Західної України, українською еміграцією, зарубіжними істориками тощо. Але повноцінно використовувати свій потужний науково-організаційний потенціал Грушевський зміг тільки протягом кількох років. Уже на початку 30-х років сфера його діяльності звузилася, він потрапив під особливий нагляд НКВД.

У 1934 р. видатний український вчений не без «допомоги» лікаря помер на операційному столі, його сім'ю знищили. Розстріляно або заслано було майже всіх його аспірантів, провина яких полягала тільки в тому, що вони належали до «школи Грушевського». Майже повністю припинився вихід праць історико-філологічного та соціально-економічного відділів ВУАН, перейменованої тоді (?) в АН України.

Взагалі доля українських учених-гуманітаріїв була вкрай трагічною: у 30-ті роки з їх числа було винищено і репресовано 80% (!). Репресивна машина не помилувала навіть гуманітаріїв-марксистів, зокрема академіків М. Юринця (філософа) та М. Яворського (історика). Останній прозрів лише в тюремній камері і, до його честі, гнівно затаврував у своїх останніх листах ворожу не тільки Україні, а й усьому людству злочинну систему влади. Наприкінці 30—40-х років через тяжкі репресії гуманітарна наука в Україні була представлена лише поодинокими визначними спеціалістами (історики О. Оглоблин-Мезько, Н. Полонська-Василенко, М. Петровський, філолог Михайло Возняк та ін.). Навколо них гуртувалися невеличкі групи молодих науковців... Трагічне окреслення доби «Розстріляне Відродження» з повним правом можна віднести і до українських науковців.

На Західній Україні та в еміграції, як уже говорилося, були кращі умови для творчості. У Львові виникла Львівська богословська академія, активно діяли наукові товариства, насамперед Наукове товариство ім. Шевченка, членами якого були, між іншим, Альберт Ейнштейн та Макс Планк, такі видатні особистості, як історики Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, географ Володимир Кубійович. В еміграції опинилися такі світила української науки, як митрополит Іларіон (Іван Огієнко), філософ Дмитро Чижевський, педагог і психолог Григорій Ващенко, соціолог Микита Шаповал, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, правник та історик Олександр Лотоцький, історики Ілько Борщак, В'ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Василь Біднов. У Празі та Подебрадах (Чехія) діяли засновані ними Український вільний університет, Український соціологічний інститут, Українська Могилянсько-Мазепинська академія наук, Український інститут громадознавства, Українська господарська академія, у Варшаві — Український науковий інститут, у Берліні — Український науковий інститут.

Важливу наукову й культурну роботу проводила українська еміграція у столицях Австрії, Англії, Бельгії, Італії, Франції, Швейцарії, у США та Канаді. Завдяки її зусиллям у 1929 р. було створено широковідому Паризьку бібліотеку ім. Симона Петлюри, яку тривалий час очолював Іван Рудичів (1881—1958). Характерно, що велика кількість видатних представників української інтелігенції брали активну участь у національно-визвольній боротьбі і в лавах ОУН та УПА віддали своє життя за незалежну Україну. Серед них, у першу чергу, треба назвати імена Олени Теліги, Олега Ольжича (Кандиби) і Юрія Липи.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!