Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Церковне життя України наприкінці XVIII — на початку XX ст



Православна Церква. У 1685—1686 pp. Київська православна митрополія, яка охоплювала територію від Балтійського до Чорного морів і від берегів Вісли до Смоленщини, всупереч церковним канонам була підпорядкована Московській патріархії. Невдовзі було знищено її соборноправні традиції, виборність духовних посад, цар Петро І заборонив друкувати церковні книги українською мовою. Пізніше (1801) було заборонено будувати храми та малювати ікони в українському стилі, робити дерев'яні скульптури у храмах, Богородицю заборонялося малювати в короні тощо. Київська митрополія була значно зменшена територіально, обмежена в правах і перетворилася на рядову єпархію РПЦ (Російської православної Церкви), поряд з Чернігівською, Катеринославською, Херсонською та ін. Певний час навіть не дозволялося вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії. Петро І ліквідував патріаршество ще у 1700 p., пізніше затвердив «Духовний Регламент» (1721) — новий церковний статут. Згідно з ним замість патріарха встановлювався Синод, яким керував обер-прокурор, але формально його очолював цар. Отже, главою Церкви ставав світський правитель чи правителька Російської імперії, що суперечило духу Святого Письма. Тепер Церква явно підпорядковувалась світській владі, що спричинило ряд негативних наслідків.

Політику Петра І продовжували його спадкоємці, насамперед Катерина II. Остання провела секуляризацію значної частини церковних земель, завдала потужного удару по монастирях, ліквідувавши чималу їх кількість, особливо в Україні, грубо втручалася у справи Церкви, посилила політику русифікації. Вища ієрархія Київської митрополії вже призначалася з Москви та Петербурга, звідти присилали й нижчих ієрархів, навіть ігуменів монастирів (до того в Україні самі ченці обирали свого старшого). З 1799 р. київськими митрополитами призначалися вже не українці, а румуни, греки та переважно росіяни. Від священиків вимагалось стежити, чи не проживає в їхній парафії хтось підозрілий, доносити про таких. У разі ж, коли готувалася змова проти царя, то священику навіть дозволялося порушити таємницю сповіді й доносити про це поліції. З 1786 р. духовенство мало поповнюватися переважно за рахунок вихідців зі свого ж середовища. Все це сприяло виникненню кризових явищ, що виявилося передовсім у втраті довіри до Церкви з боку частини віруючих, відриві духовенства від народу, поширенні єресей, формуванні різноманітних сект.



Ще гіршим було становище православ'я на Правобережній Україні, де панівні кола Речі Посполитої ліквідували Гетьманщину й відновили режим дискримінації та переслідувань щодо православних, насаджували унію. Тільки вибух Коліївщини 1769 р. та вступ російських військ на правий бік Дніпра призвели до суттєвого обмеження тут впливу Греко-католицької церкви. Після поділів Речі Посполитої релігійна ситуація продовжувала змінюватися не на користь уніатів.

Православні Буковини, а вони становили переважну більшість у цьому регіоні, підлягали не РПЦ, а молдавському митрополиту в Яссах. У 1781 р. на підставі указу імператора Йосифа II центр єпархії був перенесений з Радівців до Чернівців, де виник чудовий архітектурний ансамбль із кафедральним собором у центрі (нині тут Чернівецький університет). Протягом ста років Буковинська єпархія знаходилась під владою митрополита в Карловицях (Хорватія), а у 1873 р. вона отримала статус митрополії.

Уряд Російської імперії прагнув добитися лояльного ставлення до себе з боку духовенства Наддніпрянщини шляхом надання йому певних прав. Це знайшло підтримку в середовищі духовних осіб, котрі в ідеалі прагнули зрівнятися з дворянством або принаймні домогтися визнання як міжстанової групи (так це було зроблено щодо військових). Але царат відніс духовенство до середнього стану поряд із міщанством. Сприятливими були часи Павла І та його спадкоємців, котрі повернули духовенству частину конфіскованих раніше церковних земель. Поліпшилася організаційна структура церкви: у 1797 р. було здійснено поділ єпархій на благочинія (благочинні округи) на чолі з благочинними, які об'єднали по 10—30 парафій. У 1808 р. були скасовані тілесні покарання для священиків та дияконів (у 1862 р. ця норма поширилася на всіх церковнослужителів та членів їхніх сімей). Однак зрощення РПЦ з Російською державою призводить до перетворення духовенства на опору самодержавства, послаблює її зв'язок з народними масами. Незважаючи на політику царату, Православна Церква зуміла значною мірою зберегти своє обличчя. Окрім своєї головної функції вона активно поширювала освіту серед народних мас, суттєво впливала на формування суспільної моралі, виховання дітей і молоді. Церква активно займалася благодійницькою діяльністю, влаштовувала безкоштовні їдальні, дитячі притулки, притулки для хворих і старих людей тощо.



В лоні РПЦ поступово формується розуміння необхідності важливих змін, але до суттєвих зрушень справа так і не дійшла. В момент підготовки Собору, який мав би змінити на краще ситуацію, вибухнула Жовтнева революція 1917 р. Вона кардинально й негативно змінила ситуацію в суспільстві й Церкві, оскільки більшовики поставили собі за мету знищити Православну Церкву і будь-яку релігію взагалі.

Старообрядство виникло в середині XVII ст. внаслідок розколу Російської Православної Церкви, викликаного реформою патріарха Никона. Після московського собору 1666 p., який піддав прокляттю старовірів, їх стали жорстко переслідувати, тим самим унеможливлюючи подальше відкрите сповідування віри. З цієї причини прихильники старого церковного обряду почали тікати з обжитих місць у віддалені куточки Російської держави та за її межі. Внаслідок таких переселень з'являються старовірські поселення і на території України. Історично вони селилися на Стародубщині, Поділлі, Південній Бессарабії, Буковині, Київщині, Волині та Слобожанщині — це, так би мовити, місця компактного проживання старообрядців, проте існувало чимало розрізнених поселень. За деякими підрахунками, лише на Правобережній Україні нараховувалося близько 250 населених пунктів, де проживали старообрядці.

На українських землях становище старообрядства суттєво погіршується, коли ці території підпадають під владу Російської імперії, хоча українське населення завжди досить терпимо ставилось до старообрядців. Особливо жорстоких гонінь зазнали старовіри під час царювання Миколи І. У 1883 р. імператор Олександр III пішов на деякі поступки старовірам, проте свободу віросповідання старообрядці отримали лише у 1905 р. Зовсім по-іншому виглядало їхнє правове становище у Османській та Австро-Угорській імперіях. Тут не лише дозволялось відкрито сповідувати віру, будувати храми, але й було створено у с. Білій Криниці на Буковині старообрядську церковну ієрархію. Звичайно, ліберальна до старообрядства політика австрійського уряду не могла не позначитись на дипломатичних взаєминах з Росією. У 1846 p., тобто тоді, коли було створено згадану Церкву, російський імператор Микола І вимагав від Австрії ліквідації щойно створеної Церковної інституції, інакше цар загрожував війною. Австрія вимушена була відкликати старообрядського митрополита Амвросія з Білокриницького монастиря та призначити йому державну пенсію.

Незважаючи на жорстокі переслідування старообрядців на території України, вони заснували 36 монастирів та скитів, у тому числі ті, які відігравали помітну роль в житті їхньої Церкви: це, безумовно, Білокриницький чоловічий монастир та Куренівський Нікольський чоловічий монастир і жіночі Успенські монастирі. (с. Куренівка Ольгопольського повіту Подільської губернії, нині Чечельницького району Вінницької області.) Ці монастирі були не лише значними духовними центрами старообрядців-попівців, а й збирачами та хранителями давньоруської, староукраїнської та ін. культурної спадщини. У радянські часи всі старообрядські монастирі та скити були знищені, і лише незначна частина стародруків та рукописів, що зберігалася в них, потрапила до державних книгозбірень.

Бажання відстоювати свою віру та особливе правове поле для старовірів сформували їхню трудову етику. Тому не випадково серед сучасних дослідників історії старообрядства утвердилася думка, нібито до 60% загальноросійського капіталу належало старообрядцям. Ця цифра є досить сумнівною, однак не викликає заперечень той факт, що найбагатшими людьми Російської імперії були старовіри, або вихідці із старообрядства: Рябушинські, які мали земельний банк у Харкові; Гучкови, Морозови, Прохорови (всі три роди брали активну участь у ярмарках на території України), Третьякови, Дехтерови тощо. Їхня діяльність мала помітний вплив не лише на економіку держави, а й на її культурний розвиток. Так, московські купці Третьякови заснували нині всесвітньо відому Третьяковську галерею, Морозови — Московський художній театр, київські Дехтерови та Попови — ряд благодійних закладів.

Українська Греко-католицька церква — складова частина Католицької церкви — бере свій початок від 1596 р. Після поділів Речі Посполитої вона зберегла свої позиції тільки в імперії Габсбургів. У Російській імперії в 1839 р. унія була заборонена (за винятком Холмщини та Підляшшя), а діяльність Римо-католицької церкви суттєво обмежена. Тоді, після поразки польського повстання 1830—1831 pp., уніатський єпископ Йосиф Семашко відчув вигідну кон'юнктуру і перейшов до Православної церкви, став провідником царської політики у цій сфері життя. Семашко нерідко діяв силовими методами, що провокувало заворушення та відкриті виступи греко-католиків. До того ж він став запеклим русифікатором, запроваджуючи російську мову в духовні семінарії, церковну документацію тощо. Ті уніати, які не хотіли бути православними, діставали право переходити на римо-католицизм. Отже, штучно була створена парадоксальна ситуація. Царський уряд та РПЦ хотіли зробити для Православної церкви як краще, а внаслідок їхніх дій близько мільйона уніатів з території колишнього Великого князівства Литовського перейшли... в римо-католицизм і зробили важливий крок до ополячення. Острівці унії лишилися тільки в Холмщині та Підляшші, де внаслідок близькості території до етнічних польських земель російський уряд залишив уніатів у спокої на понад 30 років. Тут російський уряд зайнявся «воссоєдіненіем» українців та білорусів: на зміну полонізації останніх приходила русифікація... Частина віруючих досить безболісно повернулася до православної віри, але чимало віруючих не сприймали саме казенної московської обгортки православ'я, не бажали покидати своєї віри, мови, традицій, отже — ставали (за термінологією влади) «упорствующими». Російський уряд вживав проти них репресій, насильно навертав до РПЦ, арештовував і засилав до Сибіру греко-католицьких священиків, змушував їх до втечі в Галичину, поліція жорстоко била непокірних, накладала непосильні штрафи. Доходило й до кривавих інцидентів. У березні 1874 р. селяни с. Пратулина не захотіли приймати на парафію московського православного священика замість арештованого греко-католицького. У відповідь сюди було стягнено війська, які відкрили вогонь по безборонним селянам, внаслідок чого тринадцять з них було вбито і багато поранено. Подібні злочини відбулися в селах Дрелеві й Рудні. Саме такими засобами було досягнуто зовнішнього благополуччя, і у 1875 р. унія на Холмщині та Підляшші була офіційно знесена. Фактично ж Греко-католицька церква перейшла в «катакомби» (на нелегальне становище), і потім ще багатьох віруючих після викриття поліцією було репресовано та заслано до Сибіру. Коли ж внаслідок вибуху революції 1905—1907 pp. цар Микола II видав маніфест про свободу совісті (17 квітня 1905 р. за ст. ст.), то всього за три роки більшість українців Холмщини та Підляшшя (понад 200 тис.!) покинули РПЦ. Але пішли вони вже не в Греко-католицьку церкву, а безпосередньо до Римо-Католицької. Внаслідок цього перервалася міцна нитка, яка зв'язувала їх з українством, більшість холмщаків та підляшуків швидко полонізувалася. Як бачимо, й тут імперська політика Петербурга та Москви не принесла користі ані Православній церкві, ані українському народу...

Принципово іншою була ситуація в імперії Габсбургів, які підтримували Греко-католицьку церкву й неприхильно ставилися до Православної (останню твердиню православ'я в Галичині — Скит Манявський було закрито у 1785 p.). Тільки в Буковині позиції Православної церкви залишалися міцними. На відміну від Речі Посполитої австрійський уряд не прагнув у жорсткий спосіб денаціоналізувати українців, використовуючи при цьому унію. Він діяв нерідко всупереч прагненням польських великодержавних шовіністів, визнаючи уніатів рівними римо-католикам не на словах, а на ділі. Видатний діяч УГКЦ митрополит Андрій (Шептицький) добре написав у одному зі своїх листів: «Унія ця, хоч і яка свята і велика спочатку, зійшла потім з істинного шляху, пішла на службу польській політиці й втратила через це свою силу, свою ідею. Залишена поляками, нетерпима руськими — вона стала ганьбою світу... Почала ж вона жити знову (Австрійська Унія), коли рішуче відокремилась від цієї злощасної політики...» Це й було головною причиною того, що унія не тільки швидко поширилась по Галичині й Закарпаттю, а й стала тут домінуючою конфесією і при цьому допомогла зберегти місцевим українцям свою національну самобутність.

Імператриця Марія-Терезія відкрила у Відні «Барбареум» (1776—1784) — семінарію для підготовки греко-католицького духовенства, а її син і спадкоємець Йосиф II — «Студіум рутенум», таку ж семінарію у Львові (1783). У 1784 р. замість «Барбареуму» виникла ціла система семінарій, а у 1817 р. відродився Львівський університет з богословським факультетом. У 1777 р. було засновано Крижевацьку греко-католицьку єпархію на хорватських землях Австрійської імперії, куди перед тим переселилося багато закарпатських українців. У 1808 р. австрійський уряд, йдучи назустріч побажанням українців Галичини відновив Галицьку митрополію Греко-католицької церкви (так офіційно вона стала називатися саме тоді), першим митрополитом якої став Антін (Ангелович). У складі митрополії було три єпархії (Львівська, Перемиська, Холмська, а після ліквідації останньої російським урядом пізніше виникла Станіславська). У 1771 р. Марія-Терезія відродила Мукачівську єпархію, центр якої пізніше було перенесено до Ужгорода. Але закарпатські греко-католики (Мукачівська єпархія) внаслідок спротиву Будапешта залишилися при старій юрисдикції, а негативні наслідки цього штучного дуалізму відчутні й по сьогодні.

Кращі умови життя, прихильність уряду, можливість здобувати високу освіту сприяли швидкому піднесенню Греко-католицької церкви, яка стала цементуючою силою для українців в імперії Габсбургів і значно піднесла згодом їхню національну свідомість. Ця церква поширювала освіту в народі, вела активну боротьбу за українську мову й культуру, традиційний (спільний з православними) обряд, ревно дбала про викорінення соціальних пороків. Так, в 60-х роках XIX ст. під проводом духовенства було створено сотні братств тверезості. Важливе значення мав перший собор Української греко-католицької церкви (Львів, 1891), скликаний митрополитом Йосифом (Сембратовичем). На рубежі століть на чолі Церкви став найвидатніший за всю її історію митрополит Андрій (Шептицький) (1865—1944), за якого Українська греко-католицька церква (УГКЦ) стала найвпливовішою силою серед українства Галичини, важливим чинником піднесення національної самосвідомості українців та морального здоров'я нації.

Митрополит Андрій (інший варіант імені — Андрей) походив зі старовинного українського шляхетського роду Шептицьких, який дав Україні трьох митрополитів УГКЦ, ряд єпископів, ігуменів, священиків. Деякі представники роду зробили блискучу кар'єру при варшавському та віденському дворах, і вже батько майбутнього митрополита (Іван) мав графський титул. Мати митрополита — Софія — походила з відомого польського роду Фредро і була дочкою класика польської літератури Олександра Фредро. Андрій Шептицький (світське ім'я Роман-Олександр) народився в с. Прилбичах Яворівського повіту, здобув ґрунтовну освіту у Львові, Кракові (Ягеллонський університет), Вроцлаві, у 1888 р. став доктором права (пізніше він здобув докторат з богослов'я та філософії). Бував у Наддніпрянській Україні та в Москві, де познайомився з професором В. Антоновичем та іншими діячами українського руху. Всупереч сподіванням багатьох покинув мирське життя і пішов українським шляхом до Церкви. У 1888 р. він вступив до ордену св. Василія Великого, у 1892 р. став ієромонахом, ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря у Львові. У 1899 р. став станіславським єпископом, а у 1900-му — львівським митрополитом. З самого початку енергійно розбудовував Церкву, піклувався про народну освіту, охорону здоров'я і здоровий спосіб життя, виступав покровителем української науки і культури, зокрема став фундатором Українського національного музею у Львові, був ініціатором багатьох благодійницьких справ. Водночас він боровся за права українців в Австро-Угорській імперії, за відкриття українського університету у Львові, українських гімназій тощо. При цьому він використовував свій депутатський мандат (член галицького сойму і вищої палати австрійського парламенту, заступник маршалка галицького сойму у 1903—1913 pp.), навіть очолив делегацію до імператора Франца Йосифа II, яка добивалася поліпшення становища українців в імперії. За російської окупації Галичини був заарештований і засланий у глиб Росії, звідки повернувся на батьківщину після Лютневої революції. Палко підтримав проголошення ЗУHP у 1918 p., але після оволодіння поляками Львовом був інтернований ними протягом року. Потім здійснив поїздки до українців у Новому Світі, де не припиняв боротьби за самостійну Україну. Знову був арештований польською владою і тільки внаслідок втручання папи Пія XI зміг повернутися до виконання своїх обов'язків у Львові. Автор численних богословських праць, енергійний адміністратор, за часів якого УГКЦ стала найвпливовішою українською силою в Галичині, ініціатор багатьох благодійних та просвітницьких справ, ряду газет і журналів, засновник ордену студитів (його очолив рідний брат митрополита — Климентій), Богословської греко-католицької академії у Львові, Українського католицького інституту церкви і т. д. Активно боровся як проти шовіністичної політики Москви і викривав влаштований нею голодомор-голокост 1933 р., так і проти пацифікацій польського уряду і нищення ним православних церков на Волині, Холмщині та Підляшші. Вітав проголошення незалежної Карпатської України (1939). Негативно поставився до гітлерівської окупації України, закликав переховувати євреїв від нацистів, особисто врятував життя багатьом євреям. Помер 1 листопада 1944 р. у Львові й був похований у Святоюрському соборі. Вперше в історії на похороні митрополита УГКЦ були присутні офіційні представники Православної і Вірменської церков.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2017 год. Все права принадлежат их авторам!