Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Програми й інші матеріали народницьких організацій



Діяльність політичних партій і організацій в Україні, в сучасному їх розумінні, як у Росії чи Польщі почала розгортатися в другій половині XIX ст. Попередниками партій стали різні товариства й організації культурно-освітнього характеру, хоч часто політич­ного забарвлення. В підросійській Україні такими були організації чи товариства української інтелігенції в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі й інших містах, Що найчастіше називалися громадами. Перша громада виникла в Києві 1859 р. Вона мала на меті пропагувати історію України, українську культуру, розви­вати інтерес до української мови, відстоювала право українців на вільний національний розвиток, збереження самобутності. Після відомого Емського указу 1876 р. діяльність громад була забо­ронена, багато їх членів репресовано, частина емігрувала за кор­дон, де прагнула відстоювати інтереси українського народу видав­ничими й іншими засобами.

У Галичині 1868 р. з ініціативи А. Вахнянина було організоване культурно-освітнє товариство "Просвіта", що діяло в Західній Україні аж до 1939 р. і виконало дуже важливу роль у піднесенні освітнього рівня та національної свідомості народу. "Просвіти" діяли в руслі національного (народовського) руху українців Га­личини. Ніби на противагу "Просвітам" галицькі культурно-освітні діячі москвофільської орієнтації на чолі з о. Іваном Наумовичем 1874 р. заснували культурно-освітнє "Общество им. Мих. Кач-ковского", що виступало за захист прав галицьких русинів перед небезпекою польського асиміляційного наступу з позицій опори на державну Росію, "общерусский язьік" і російську культуру. В Галичині також уже від 70-х років діяли робітничі й студентські гуртки, зокрема "Академический кружок", "Дружній лихвар", "Друг", вихованці яких пізніше вливалися в політичне життя.

З початку 60-х років XIX ст. у Наддніпрянській Україні почали розгортати діяльність народники, що за цілями і методами боротьби були, безумовно, політичною течією, але за принципами внутрішньої організації до рівня партії не піднялися, не мали виборних керівних органів, необхідних організаційних структур і деяких інших ознак політичних партій.

Перша народницька організація "Земля і воля" виникла в Росії 1861-1862 рр. Вона становила об'єднання різнорідних за політичними і теоретичними орієнтирами груп від соціалістичного спрямування до просто опозиційних ліберально-конституційних. До організації належали Іван Андрущенко, котрий помер у в'язниці Петербурга, Василь Білозерський, співредактор журналу "Основа" в Петербурзі, й інші українські опозиціонери. У 1862 р. до "Землі і волі" приєдналася російська військова організація в Польщі — Комітет російських офіцерів в Польщі, яку створив українець Андрій Опанасович Потебня; 27 червня (ст. ст.) 1862 р. він вчинив замах на російського намісника в Польщі. 1863 р. приєднався до польського повстання і загинув у бою. Очолював "Землю і волю" "Російський центральний народний комітет".



З приєднанням до "Землі і волі" Комітету російських офіцерів в Польщі за умов революційного піднесення в організації утверд­жувалася орієнтація за зміну суспільно-державних відносин через збройну боротьбу. Однак в умовах спаду революційного піднесення 1863 р. "перша" "Земля і воля" саморозпустилася.

Під впливом дуже суперечливих, але однаково антицарських і так званих антиексплуататорських поглядів і пропаганди "соціальних революціонерів" у середовищі молоді сформувались переконання можливості зміни суспільного ладу внаслідок пере­будови суспільної свідомості, зокрема селянства, а звідси — потреби практичної роботи, спрямованої на перебудову, — ходін­ня у народ. Серед тих революціонерів був П. Лавров, автор праці "Історичні листи". Він закликав здійснити "підготовку революції в Росії шляхом розвитку наукової соціологічної думки серед інтелігенції" та пропаганди соціалістичних ідей серед селянства. Інший діяч М. Бакунін у праці "Державність і анархія" намагався обґрунтувати думку про шкідливість будь-якої державності. Звідси формулювалось завдання зруйнувати державу як таку. Дійовим засобом досягнення мети мали стати селянські бунти і бунтарські методи боротьби взагалі. Народник П. Ткачов пропонував здійснити революцію тактикою змови і терору. Ці ідеї він проповідував на сторінках журналу "Набат". Дещо реальніше розглядав методи революційної боротьби ММихайловський. Він вважав, що шлях для досягнення справедливого суспільства пролягає через боротьбу за політичні свободи.



Під впливом таких ідей внаслідок проведення певної органі­заційної діяльності в низових народницьких гуртках і групах 1874 р. почалося масове "ходіння в народ". Молоді спеціалісти — вчителі, лікарі, ветеринарні лікарі, інженери, студенти — ходили по селах, щоб там через організацію різних курсів, майстерень, а також сходок, лекцій, голосних читань, поширення популярних нелегальних брошур ("Про хліборобів", "Як наша земля була нашою і стала не нашою", "Бог, то Бог, але й сам не будь плох", "Хитра механіка", "Ємелька Пугачов, або любов козака" та ін.) зблизитися з народом і підняти його на бунт, щоб у такий спосіб призвести до революції. "Ходіння" охопило 37 губерній Росії, у тому числі Київську, Подільську, Херсонську, Чернігівську, Харківську, Полтавську й інші губернії України.

Утопічні ідеї народницьких бунтарів, як і слід було передба­чити, зазнали краху. Наприкінці 1874 р. охранка заарештувала близько 1 тис. народників. Багато з них було засуджено до каторжних робіт, на заслання до Сибіру, інших мір покарання.

Жорстокі заходи уряду, однак, не ліквідували народництва. У Петербурзі 1876 р. виникла Північна революційно-народницька організація, або Північне товариство народників. Товариство прагнуло підпорядкувати впливові всі народницькі групи Росії. Воно почало 1878 р. видавати часопис "Земля і воля", нав'язуючи цим свій зв'язок з уже існуючою на початку 60-х років "Землею і волею". Після цього вся нова всеросійська народницька орга­нізація почала називатися "Земля і воля". В числі організаторів нової "Землі і волі" були пізніше відомі в російському соціально-революційному русі діячі: О. Михайлов, який за "процесом двад­цяти" 1882 р. був засуджений до страти, заміненої довічною каторгою (помер 1884 р.); Г. Плеханов, один із засновників 1883 р. російської соціал-демократичної організації в еміграції "Визво­лення праці", лідер меншовизму 1903-1918 рр.; український народник Д. Лизогуб, котрого за причетність до замаху на Олек­сандра II засудили до смертної кари через повішення (присуд був виконаний в Одесі 1879 р.); українець М. Кибальчич, тала­новитий інженер і винахідник, Що присвятив талант виготов­ленню вибухових пристроїв з терористською метою, а в ув'язненні перед стратою створив проект оригінального літа­льного апарату з ракетним двигуном; В. Осинський, один із співзасновників есерівського руху в Росії, котрий за збройний опір під час арешту був засуджений до страти і повішений 1879 р.; С. Перовська, праправнучка К. Розумовського, учасниця замаху на Олександра II, була страчена 1 березня 1881 р. разом з іншими учасниками вбивства; М .Фроленко за "процесом двадцяти" 1882 р. засуджений до страти, заміненої довічною каторгою, багаторічний в'язень Шліссельбурзької фортеці, прожив 90 років, (1938 р. за радянського режиму був членом журналу "Каторга и ссылка", у творчій спадщині має низку мемуарних творів).

З огляду на методи революційної діяльності народників, що характеризувалися надзвичайною конспіративністю, після народ­ницьких організацій системно впорядкованих ні нормативних, ні діловодних документів не залишилося. І взагалі вважається, що в жодному з архівів України чи Росії нема окремого фонду з якимось блоком народницьких документів. Вони розкидані по різних судових і жандармських фондах, у різних містах, деяких фондах персоналій.

1878 р. у "Землі і волі" виникли глибокі розбіжності в питанні методів боротьби за зміну існуючих порядків. Ті, хто не зневірився в орієнтації на перевиховання селян, на можливість використання селянської общини для формування соціалістичних демократичних відносин у країні, хто вбачав опору руху в селянстві, вже 1879 р. відокремився в організацію "Чорний переділ", на чолі якої опи­нилися діячі, що потім почали сповідувати так звані інтернаціо­налістські соціал-демократичні позиції. Серед них були Г. Плеханов, Л. Аксельрод, В. Засулич, Й. Аптекман, у Києві — Є. Ковальська, М. Щедрін та ін.

Люди, остаточно зневірені в "ходінні в народ", становили народницьку течію політиків-терористів, яка виділилася в окрему організацію "Народна воля". Після вбивства Олександра II царизм розгорнув проти неї безкомпромісний наступ, і вона, по суті, була розгромлена. її ідеї й уцілілі особи влилися потім у загаль-норосійський есерівський рух.

Серед історичних джерел про народницький рух, у зв'язку з особливо конспіративними методами роботи, дуже мало таких матеріалів, як протоколи з'їздів, звіти, листування, списки членів організацій тощо. Вони спорадичні й так зашифровані (імена, адреси явок, розпорядження та ін.), що сучасному дослідникові дуже складно їх використовувати.

Назвемо ті блоки важливих джерел з історії народництва, які відносно добре збереглися і є достовірними.

По-перше, це праці ідеологів народництва Петра Лаврова ("Історичні листи", "Наша програма"), Михайла Бакуніна ("Спо­відь", "Державність і анархія", "Доповнення "А"), Миколи Михайловського ("Лист про правду і неправду", "Герої і юрба", "Наукові листи (До питання про героїв і натовп)", "Патологічна магія", "Ще про натовп" тощо), Петра Ткачова, Миколи Кибаль­чича ("Політична революція і економічне питання") та багатьох інших, мемуари учасників народницького руху.

По-друге, це нелегальна, чи емігрантська преса: газета "На­родное дело" (Женева, 1868 р.), "Набат" (Женева, 1875 р.), журнал і газета "Вперед", "Вестник Народной воли" (1883-1886 рр.). Чимало народників публікувалися у легальних виданнях часто під псевдонімами в "Отечественных записках" до їх закриття 1884 р., "Северном вестнике", "Русской мысли", "Русском богатстве" та ін.

По-третє, відносно повно збереглися нормативні, насамперед програмні документи "Землі і волі" та "Народної волі". Вже за радянського часу програми "Землі і волі" та деякі інші документи, що залишились у народників, були видані окремим збірником "Архив "Земли и воли" і "Народной воли" (М., 1930). У збірнику вміщені три редакції програми "Землі і волі", спогади М.Фроленка про Липецький з'їзд народників, деякі матеріали, що пояснюють причину розпаду "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ", фрагменти до статутних документів, касові документи "Землі і волі", зошити народників щоденникового характеру, документи з окремих судових процесів, у тому числі оборонні промови підсудних, листи народників, що збереглися. Дуже детальний довідковий додаток видання, зокрема іменний покажчик, який вміщає ширші чи вужчі відомості про народників та інших історичних осіб.

Великий інтерес викликає програма "Землі і волі" вже у пер­шому її варіанті (виявлена за автографом А. Оболєшова), програма висувала три пункти:

1. Перехід всієї землі до сільського робітничого стану і рівно­мірного її розподілу. При цьому висловлювалась впевненість, що дві третини Росії володітиме землею на общинних засадах. 2. Поділ Російської імперії на частини відповідно до місцевих бажань. 3. Перенесення всіх суспільних функцій в общини, тобто повне самоврядування. При цьому зазначалося: "... вимоги наші можуть бути здійснені тільки засобом насильственного перевороту".

Аналогічні вимоги формулювала друга редакція програми, змінювався лише порядок виставлення пунктів, давалось дещо їх розширене формулювання.

Остаточна третя редакція Програми визначала цілі боротьби чотирма пунктами:

1. Схваливши народне поняття про землю ("земля — божья"), автори програми так само вимагали "переходу всієї землі в руки сільського робітничого стану і рівномірного її розподілу". Знову ж повторювалась впевненість у тому, що дві третини Росії буде володіти землею на общинних засадах.

Політичним ідеалом оголошувалось "повне мирське само­ті ждування". Однак зазначалось, що кожен союз буде визначати, яку частку громадських функцій він віддаватиме урядам громад (общин), обраним тими ж громадами.

3. Оскільки в російському народі "помітна віротерпимість", необхідно "добиватись найповнішої свободи сповідань".

4. "У склад теперішньої "Російської імперії" входять такі місцевості і навіть національності, які при першій можливості готові відокремитись, якими є, наприклад: Малоросія, Польща, Кавказ та ін. Звідси випливає наш обов'язок — сприяти поділу теперішньої Російської імперії на частини відповідно місцевим бажанням".

І в третій редакції також стверджувалось, що сформульовані вимоги "можуть бути втілені в життя тільки шляхом насильст-венного перевороту, при тому по можливості найскоріше..." Роз'яснювалось, що з розвитком капіталізму і руйнуванням общин ці завдання будуть все більше утруднюватись.

Третя редакція конкретизувала тактичні завдання, зокрема "дезорганизовать силу государства", організаційні завдання у справі зміцнення єдності з союзниками з релігійних сект, поселеннями, де незадоволення є найбільшим, з центрами зосередження промислових робітників і навіть "залучення на свій бік розбійних ватаг типу понизової вольниці, що часом появляються в різних місцях".

Формулювались завдання пропаганди й агітації. Окремий підрозділ називався "Частина дезорганізаторська", що рекомен­дував налагоджувати зв'язки з офіцерами армії, залучати на свій бік організації державних службовців та вести "систематичне знищення найбільш шкідливих або видатних осіб з уряду і взагалі людей, якими тримається той чи інший ненависний нам порядок".

Останню думку Програми дещо уточнював п. 9 Статуту: "Ціль виправдує засоби. Примітка: За винятком тих випадків, коли застосовувані засоби можуть підривати авторитет організації". Загалом Статут може слугувати зразком для дуже законспі­рованої політичної організації. І, як відомо, в цьому питанні досвід народників використовували інші партії, в тому числі дуже великою мірою більшовики.

Отже, назване видання "Архива "Земли и воли" і "Народной воли" містить багато цінних джерел, що дають змогу глибше осмислити етапи революційного руху в Україні (звичайно, і в Росії). їх знання важливе для кожного, хто вивчає суспільно-політичний рух другої половини XIX ст. При всьому "космопо­літизмі", "общерусскости" українського народництва, воно все-таки може характеризуватися у благородному світлі за одну лише програмну вимогу розвалу Російської імперії та права України ("Малоросії") на відокремлення і самостійне життя. Хоча народ­ництво схилялось до тактики терору, воно залучало у свої ряди здебільшого кришталево чистих людей, людей благородної мети і почуттів. І вже тому воно заслуговує на вивчення.

 

 

Документи


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!