Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Українські вчені та публіцисти XVIII ст. на російській службі



Так само, як і в другій половині XVII ст., у XVIII ст. велика кількість освічених і талановитих людей потрапляла в Росію з України. їх часто проти власної волі Москва і Петербург пере­тягували до столиці імперії, що формувалася. У 1702 р. Московська патріархія призначила митрополитом Ростовським українського письменника, церковного і культурного діяча, ігумена низки мона­стирів Дмитрія (у миру — Данила Савича Туптала, уродженця містечка Макарова біля Києва. Роки життя 1651-1709 рр.). В історіографію він увійшов під іменем Дмитрія Ростовського. Як митрополит Дмитрій підтримував реформи Петра І, критикував консервативність московського православ'я, а також старообряд­ництво за їх замкнутість і ворожу налаштованість до європей­ських впливів і європейської науки. Найбільшим творчим спадком Данила Туптала є чотиритомна збірка житій святих "Четьї-Мінеї".

Двома роками раніше (1700 р.) за наказом Петра І на посаду митрополита Рязанського і Муромського мимо своєї волі був скерований професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, автор теологічних і філософських творів "Вступ до логіки, або, простіше, діалектики", "Конкордація святого писан­ня", "Про церкву", "Про святу трійцю" та ін. Стефан Яворський (у миру — Семен, прізвище дістав від місця народження — у м.Яворів, оскільки відомо, що родинне містечко Яворського належало до Перемиської єпархії. Місто ж Яворів розташоване на відстані 50 км від Перемишля) неодноразово входив до складу українських делегацій, що були на прийомі у Петра І, і, ймовірно, цар помітив молодого ченця задовго до того, як забрати в Москов­щину. Стефану 1700 р. виповнилося 42. Перед призначенням на посаду митрополита він звертався до придворного боярина Головіна з проханням не призначати його митрополитом. Він писав при цьому про наклепи на нього московського духовенства, "будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником". Однак хоч чернець Стефан без задоволення змушений був взяти ношу одного з вищих ієрархів московської церкви, він з повною відданістю намагався підпорядкувати діяльність церкви політиці царя, його нововведенням. І не лише словом. Під час війни Росії з Швецією Яворський збирав кошти, залізо, мідь, олово для лиття гармат, зробив повеління, яким дозволяв кликати до війська людей духовного стану.

Після смерті патріарха всієї Русі Адріана цар Петро призначив митрополита Муромського і Рязанського місцеблюстителем патрі­аршого трону. З наміром підкорити собі повністю діяльність церкви Петро І вирішив не відновлювати патріархії, а через місцеблюсти-теля спрямовувати діяльність церкви в інтересах реформ і дер­жави. С. Яворський спрямовував перебудову освіти, методи на­вчання, дбав, щоб рівень навчання у Слов'яно-греко-латинській академії відповідав вимогам європейських шкіл. Одночасно дбав і про матеріальну забезпеченість навчальних закладів, здійснював нагляд за роботою московської друкарні. Проти нього виступала вся православна ортодоксія, звинувачуючи його в симпатіях до католицизму. Насправді це було не так.



Виконуючи волю царя, С.Яворський успішно боровся з старо­обрядством. Він написав твір "Знамение пришествия антихриста", яким піддавав нищівній критиці старообрядців, викривав їх неуцтво, консерватизм; їхня ж критика догм офіційного право­слав'я, за С.Яворським, — це "буйство и неродство вселютейшее".

Після утворення Синоду у 1721 р. як своєрідної державної колегії для управління справами віри і церкви, духовних кадрів і церковного майна С.Яворський був призначений його главою, але за станом здоров'я цієї останньої місії практично не викону­вав, а 1722 р. помер. У всіх важливих питаннях церковної політики С. Яворський був вірним послідовником Петра. Єдине, що відстоював Яворський, — це самостійність церкви у справах духовного життя, догматів, обрядів. У капітальній праці "Камінь віри" він писав: "Всячески царем должны повиноваться в делах гражданских. Пастырем же высочайшим, в делах, к вере надле­жащих. Царие бо христианский начальствуют над христианы, не по елику христиане суть, но по елику человеци, коем образом могут начальствовати и над иудеи, и над Магометами, и над языки. Тем же властительство царей о телесах паче, нежели о душах человеческих радение имать. Духовная же власть о душах паче, нежали о телесах владомых печется".



Водночас він вважав, що в російсько-національних інтересах і світська, і духовна влада повинні діяти, мов дві руки. "Церковь святая, — зазначав у тій же праці, — яко же иметь начальников духовних и мирских, абы две руце тако имать два меча: духовный и вещественный, друг другу пособственный. Там убо егда мечь духовный мало успевает, мечь вещественный пособствует". Можна дійти висновку, що С. Яворський прагнув провести думку про відносну самостійність церкви і держави, які повинні мати свої сфери впливу та діяльності. Проте в принципі й він визнавав, що церква повинна підпорядковуватись світській владі, — "владі, від Бога даній".

Отже, український діяч у політичних питаннях однозначно працював в інтересах Російської імперії. Але Стефан Яворський був не лише політиком. В історіографії він, напевне, виступає більше як вчений. Його спадщина з логіки, натурфілософії, психології засвідчує європейський, сучасний йому рівень вченого. І сьогодні читач з інтересом вивчає його праці з названих наук, видані 1992 р. видавництвом "Наукова думка" (Яворський Стефан. Філософські твори. — Т. 1; т. 2).

Третьою видатною постаттю XVIII ст., яку помітив Петром І в Україні і перетягнув для праці туди ж, у власне Росію, був Феофан Прокопович (ім'я світське, чернече — Єлізар). Може виникнути питання: чому так легко вихідці з України ставали ідеологами російського самодержавства? Приклад Феофана Прокоповича показовий. В академічно-церковних колах схиляння перед православною спільністю на шкоду українській національній справі мало давню традицію, ще від ченців давньокиївського часу. Космополітизм афонсько-печерсько-новгородсько-троїцької монахоманії був індиферентним до державного і військового життя в Україні, національного чуття, що йшло від любові до рідного краю, від світської культурної традиції. Не дивно, що вже через 20 років після Переяславської Ради Києво-Печерський архімандрит благословив символ "общерусскости" "Синопсис", а трохи більше як через півстоліття після тієї Ради києво-печерська братія із захопленням і майже одностайно проголошувала ана­фему Іванові Мазепі.

Не залишився вільним від такого "великодержавного" бачення своєї вітчизни і Феофан Прокопович (народився 1681 р. у сім'ї київського торговця. Після закінчення Київської академії навчався в Польщі та Римському колегіумі. В 1704 р. повернувся до Києва, де став професором піїтики і риторики Київської академії, а з 1711 р. — ректором. Помер 1736 р.). Після перемоги російських військ під Полтавою Прокопович створив Патріотичну оду на честь Петра — "Епінікіон". Вона була написана українською модою, але вихваляла російського царя.

 

Страх не может Росії сил храбрих сотерти. Не боїться, не радить о видимой смерти. Но єгда тя, о царю і воїне сильний, Узрг посредь огня, об'ять ю страх зільний.

З позицій російського царя дивився Ф. Прокопович на запо­розьких козаків, які, виявляється, "обмануті своїми гетьманами" і повинні просити милості у царя.

... Атамани і гетьмани,

Попал я в ваші обмани.

Пропадіть ви за пороги,

Лиш би не збиться з дороги...

Прогнівил я самодержця з малорузсудного серця,

Да мой же в том разум твердий,

Что Бог і цар милосердний.

Государ гнів свій оставить.

І Бог мене не оставить.

Викликаючи 1716 р. Феофана Прокоповича до Росії, Петро І уже мав готового прислужника. І цар не помилився. Як архієпис­коп Новгородський, один з керівників Синоду Ф. Прокопович всю силу публіцистичного таланту, всі здібності віддав на службу зміцнення самодержавної влади царя, досягнення Російською державою певних успіхів на шляху реформ, освіти, самодер­жавного правопорядку.

У працях "Слово на день Олександра Невського", "Слово про владу і честь царів", також у "Проповіді при похороні Петра І" Прокопович виступив прихильником необмеженої царської влади. Найголовніші праці Ф. Прокоповича "Правда волі монаршої" та "Духовний регламент". У першій він обґрунтовував петровський указ про престолонаступництво. Для своїх доводів використо­вував аргументи теорії природного права, "загального блага", договірного походження держави. Абсолютна монархія, що найкраще відповідає її інтересам, є "Богом схваленою". "Духовний регламент" був покликаний довести правильність усунення патріаршества, створення Синоду і підпорядкування церкви владі царя.

З позицій інтересів Російської держави творчість і діяльність Феофана Прокоповича дуже корисна. Для України ж вона об'єк­тивно несла втрату вже до Петра І деформованої державності.

У XVIII ст. Росія знала багатьох публіцистів, твори яких критично або й взагалі негативно відгукувались про російський суспільний лад, свавілля самодержавства, а особливо на кріпацтво. Назвемо Івана Посошкова (1652-1726 рр.), автора твору "Книга о скудости и богатстве" (1724 р., вид. 1842), Олексія Поленова (1738-1816 рр.), автора праці "О крепостном состоянии крестьян в России" (публ. 1865), Олександра Радіщева, автора знаменитого "Путешествия из Петербурга в Москву" (1790) й інших праць, Миколи Новікова (1744-1818 рр.), видавця "Трутня", "Живописца" та інших періодичних часописів. На тлі творчості цих представників передової Росії XVIII ст. почесне місце належить спадщині професора права Московського університету Семена Юхимовича Десницького (1740-1789 рр.). Він народився у сім'ї ніжинського міщанина. Навчався в Московському університеті, потім в університеті Глазго, де здобув ступінь доктора права. Повернувшись до Москви 1867 р., обійняв посаду професора права в університеті (працював 20 років). Як історик держави, виникнення останньої пов'язував з появою майнової нерівності, багатства, що є джерелом усіх достоїнств людини. Саме за допо­могою "превосходного богатства" начальники варварських народів "робляться повелителями над своїми співгромадянами і утримують свою гідність і владу над всіма". Особливе місце в походженні влади Семен Десницький відводив власності на землю.

Під час підготовки "Уложення" для "Уложенной Комиссии" (1767-1768 рр.) С.Десницький подав проект "Представление об учреждении законодательной, судительной и наказательной власти в Российской империи". Проект передбачав встановлення в Росії конституційної монархії. Він складався з чотирьох розділів і чотирьох додатків. Розділи мали такий зміст:

 

Перший — законодавчу владу мали представляти монарх і виборний за майновим цензом Сенат з 600-800 депутатів.

Другий — Судова влада має бути відокремленою від адміні­стративної, судді повинні бути незалежними і незмінними, суд — гласним з адвокатами, присяжними засідателями. Всі громадяни перед судом рівні, а дворяни привілеями не користуються.

Третій — для адміністративної влади і структури управління пропонувалось створити спеціальні суди, які розглядали б скарги на чиновників, воєвод, губернаторів.

Четвертий — вмотивовував необхідність запровадження місь­кого самоврядування.

В першому додатку "О нижнем роде" Десницький виступив за обмеження кріпосного права. Для катерининського часу це були достатньо революційні ідеї. Однак Катерина II тоді ще бавилась у "просвещенного монарха". Обійшлося без наслідків для вченого-реформатора.

Безумовно, не всі служителі православ'я, які потрапили з України в Росію чи інші краї, забували про рідний край. Один з них — Григорій Кониський, в чернецтві Георгій (1717-1795), родом з Ніжина. Закінчив Київську академію і залишився її виклада­чем, а 1751 р. став її ректором; 1755 — білоруський єпископ, а з 1783 р. — єрхієпископ. Григорію Кониському приписували автор­ство "Історії Русів", твору, пройнятого великою любов'ю до Укра­їни, філософськими роздумами про її історичну долю та її май­бутнє, хоч те авторство не доведене. В останній чверті XVIII ст. особливе становище у Російській імперії зайняв Олександр Безбородько, козацький старшина, помічений губернатором Мало­росії Петром Рум'янцевим і висунутий спочатку Київським полковником (1774-1775 рр.), а потім рекомендований до двору Катерини II як талановитий чиновник. Володів феноменальною пам'яттю. Коли при дворі відчув незручність через незнання французької, оволодів нею, а також італійською та німецькою мовами. Став особистим секретарем Катерини II. У 1780 р. — отримав звання генерал-майора, 1783 р. — члена Російської академії наук, графа Священої Римської імперії. Зі вступом на престол Павла І іменувався таємним радником І класу, сенатором, Світлішим князем Російської імперії, канцлером імперії. Один з біографів О. Безбородька М. Григорович характеризував його як людину "подвійної лояльності", що зберігала вірність інтересам Російської імперії, але не зреклася свого українського коріння. Він постійно опікувався багатьма українськими справами, підтримував дослідників історії України, допомагав видавати їхні праці, зокрема В. Рубана "Краткую летопись Мальш России". Був неодружений. Залишив спадщину у 210 тис. крб, на яку його сановний брат Ілля заснував Ніжинську гімназію, що була відкрита 1810 р. Через 24 роки гімназія виросла в Ліцей князя О. Безбородька, якому у XIX ст. належала вагома роль у формуванні освіченої еліти України. В наш час — це Ніжинський державний педагогічний університет.

Твори публіцистів XVIII ст., вихідців з України, відображають не так самі події, як ідеї, що їх породжувала історична дійсність. Водночас у долі Туптала, Яворського, Прокоповича, Безбородька й інших віддзеркалювалась доля України XVIII ст., яку все більше полишала власна духовна еліта, перебігаючи до табору її ж гнобителів.

Умовно до плеяди прогресивних публіцистів і реформаторів Росії кінця XVIII ст. можна віднести видатного українського вченого, ініціатора заснування Харківського університету Василя Каразіна (1773-1842 рр.). У молоді роки він склав кілька ліберальних проектів реформування системи державного устрою Росії й економічних відносин, які, однак, не були прийняті, а їх автор зазнав переслідувань. У XIX ст. Василь Каразін змирився з існуючими порядками в Росії і навіть виступив за їх збереження. В історії української науки В.Каразін залишив помітну спадщину насамперед як учений-природничник та інженер. Нині ім'я Василя Каразіна носить Харківський національний університет.

 

Революційні організації


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2017 год. Все права принадлежат их авторам!