Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Писемні пам'ятки візантійських і західноєвропейських авторів про Русь УІ-ХІ ст



 

Системнішими і чіткіше хронологічно прив'язаними до окремих подій та історичних діячів є праці візантійських та західно­європейських авторів від VI до XI ст. У них містяться відомості про спосіб життя і побут слов'ян, їх воєнну силу, зв'язки з Руською державою, окремих руських князів — Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін.

Найвідоміші автори — Прокопій із Кессарії, секретар візан­тійського полководця Велізарія (написав "Історію війни з готами", доведену до 554 р.); візантійський імператор Маврикій — автор, а, ймовірно, псевдоавтор книги "Стратегікон"; патріарх Фотій, який залишив бесіди і послання з другої половини IX ст.; імператор Костянтин Порфирородний, автор праць "Про управління імперією" та "Про церемонії візантійського двору"; візантійський хроніст Лев Діакон, автор "Історії в десяти книгах" періоду 959-976 рр.

У розпоряджеЗкраїнського читача є такі російські пере­клади згаданих авторів та праці про них: Прокопій із Кессарії "Война с готами" (М., 1950), Маврикий "Тактика и стратегия" (СПб, 1903), "Ежегодник музея истории религии и атеизма" (М., 1958. — Т. 2. — С. 107-136). (Стаття Каждана А.П. про послання і бесіди Фотія); Константин Багрянородный "Сочинения" (М., 1899); Константин Багрянородный "Об управлении империей" (М., 1991); "Византийский временник" (М., 1961. — Т. 20). (Стаття Каждана А.П. про Льва Диакона).

Прокопій Кессарійський подає відомості про розселення слов'янських відгалужень склавинів і антів, дуже виважено їх характеризуючи. "Численні племена антів розмовляють тією ж мовою, що і склавіни". "...Народами склавинами і антами не править один муж, але з давніх часів вони живуть так, що порядкує громада, і тому всі справи, чи щасливі, чи лихі, ідуть до громади... Єдиного Бога, що насилає блискавку, — визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертви Богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тільки жертвою врятували собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих і і |.і г. ворожать собі. Живуть вони в лихих хатках, селячись цалеко один від одного і змінюючи часто свої житла. Вступаючи В * іитву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі 11 и іти і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сокири, • пи плаща, але тільки в коротких штанах стають битися з порогами. В обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і над-лііичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудуваті всі. Життя проводять суворе і пецивілізоване, як і масагети дуже брудні, як і ті, вони зовсім не злі і не підступні і в простоті заховують гунські звичаї. І ім'я у склавинів і антів колись було одне: за давніх часів і цих, і тих називали спорами, для того, думаю, що заселяють край розкиданими і відокремленими оселями".



Прокопій писав також про готів, які проживали над Азовським морем, булгарів, котрих вважав за гуннів, укріплення Херсонеса імператором Юстіаном.

У "Стратегіконі" Маврикія (чи псевдоМаврикія) йшлося про методи боротьби з варварами, зокрема зі слов'янами, називалися поради у боротьбі зі слов'янами: вдаватися до залучення їх "на свій бік промовами і подарунками", щоб вони не могли об'єднатись і "не стали під владу одного вождя". Отже, вже у VI ст. імперська ідеологія виробила такі методи, які дотепер використовуються імперськими силами в боротьбі проти національно-визвольних рухів.

Із промов і повчань Фотія дізнаємося про етнічні риси русів, деякі конкретні події, що мали місце у відносинах між Візантією та Руссю. Є описи маловідомого походу русів на Візантію 860 р., спроби хрещення русів у 867 р. та інших подій. В одному з повчань Фотій так характеризував русів: "Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Нарід неславний, нарід, якого й не рахували, нарід, що ставили його нарівні з рабами, невідомий — та здобув ім'я, незначний — та став славним, зневажений і бідний — та дійшов високого становища й незчисленного багатства, нарід, що... так сильно і нагло ринув на наш край..."



Дуже емоційно описує Фотій напад Русі на Константинополь: "Чи пригадуєте той час незнаний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, по-гибаючим... Коли переляк і темрява опанували розум і вухо прислухалося тільки до одної вісті: "варвари перелізли стіну, пороги опанували місто! Місто, оздоблене здобиччю з багатьох народів, який народ хоче зробити тебе своєю здобиччю! ... Як підняла тепер над тобою піку проста варварська рука, щоб зробити з тебе трофей".

У творі невідомого автора з IX ст. "Житіє Георгія Амстрід-ського" розповідається про напад русів на південне узбережжя Чорного моря близько 840-842 pp. і хрещення вождя русів.

Конкретно історичні події відображені у працях Костянтина Порфирородного (Багрянородного), зокрема описано приїзд до Константинополя в 957 р. княгині Ольги. Розділ IX у книзі К. Пор­фирородного називається "Про русів, як ідуть вони човнами з Руси до Константинополя (Царграду)". У цій праці Костянтин Порфирородний навів назви порогів Дніпра по-слов'янськи: Островний праг, Ненасить (Ненаситець), Волнопраг (у розумінні Хвильопоріг, або Вольний), Веращий (Вручий), Напоріже,*Есипи ((Н)ести) та ін., а одночасно також «по-руськи», що мають явно неслов'янське звучання: Олфорсі (holm — острів, fors — поріг), Геланді (gellandi — дзвінкий), Аєфор (фyevar — бузько-голландське або in forr — бурхливий) та ін. Він також навів імена членів руських посольств до Константинополя в 911 і 944 pp., які також повторив автор "Повісті минулих літ": Карл, Інегельд, Форлоф, Веремуд та ін. Це протиставлення К. Порфирородним "руських" назв порогів та імен членів посольств слов'янським назвам та іменам дотепер активно використовується прихиль­никами норманської теорії для обґрунтування варязького похо­дження Руської держави й етноніма Русь.

Лев Діакон залишив унікальний опис князя Святослава Ігоровича, зокрема, його зовнішній вигляд: "Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на ньому була біла, нічим не різнилася від інших, окрім чистоти". Цікаво зазначити, що слова Святослава, які він виголосив перед своєю дружиною і переказані Левом Діаконом, дуже перегукуються зі словами, наведеними автором "Повісті минулих літ".

Лев Діакон так передав слова Святослава: "У нас нема звички спасатись втечею у вітчизну, але або жити переможцями, або, здійснивши знамениті подвиги, померти зі славою". У "Повісті минулих літ" ця промова передана в редакції: "Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду..." Детальний опис битви Левом Діаконом передав В. Січинський у КНИЖЦІ "Чужинці про Україну".

Немає багатьох писемних пам'яток, створених західно-«пропейськими авторами, які відображають історію давньої Русі. Хрестоматійними вважаються "Бертінські аннали", що зберегли відомості про народ рос (РЛоэ), посли від якого 839 р. відвідали Константинополь. Одним із перших європейських мандрівників, що описали свою подорож в Україну, став єпископ Бруно з Іиіерфурта, який був висвячений на єпископа з місійною метою проповідувати християнство серед печенігів. Приблизно 1008 р. він їхав до печенігів через Київ, де зустрічався з Володимиром Великим і користувався його щирою прихильністю. Повернувшись на батьківщину, Бруно написав про все цісарю Генріху II. Подаємо фрагмент із листа, в якому характеризується київський князь: "Князь русів (русорум), великий і багатий володар, що проти моєї полі задержав мене місяць у себе, — ніби я хочу себе своїм наміром занапастити, й умовляв, аби я не ходив до такого невірного народу, де не здобуду їхнім душам жадної користі, а тільки смерть (собі), та ще й найлютішу. Коли ж не зміг він (переконати), та ще якесь видіння про мене його грішного налякало, — з військом проводжали мене два дні до останнього кордону своєї держави, яку він задля ворожих нападів звідусіль окружив дуже міцною і довгою огорожею (частоколом). Він зіскочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він зі своєю старшиною йшов за нами і так вийшли ми за браму. Він став на однім горбі, я на другім; обнявши руками, ніс я хрест Христовий, співаючи прегарний спів: "Петре, чи любиш мене? паси вівці мої". Коли закінчено антіфон, князь прислав свою старшину до нас з такими словами: я довів тебе, аж де кінчається моя земля і починається ворожа. Задля Бога прошу, не занапащуй на сором свого молодого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години без користі, без причини мусиш скуштувати гіркої смерті". Я відповів: "Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до язичників".

Чимало місця відведено опису Києва й України у "Книгах хронік" ("8 книг хронік") бременського крилошанина Тітмара, єпископа Мерзебурзького. Про події в Україні 1017 р. він писав зі спів німецьких добровольців з війська польського короля Г>олєслава, що допомагав князю Святополку закріпитися в Києві.

Збереглося чимало подробиць про князя Володимира, в тому числі про гріхи його молодості. Однак той князь "пляму вчиненого гріха стер пильною щедрістю милостині. Бо писано: давайте милостиню, і все у вас буде чисто". Розповідається про його поховання в Десятинній церкві. Ймовірно, неточні, але все-таки цікаві факти подані про Київ: "Місто Хитаву дуже сильне, вороги педенеї (печеніги) знесилюють частими нападами з намови Болеслава, і зруйновано його великою пожежею... В помочі згаданому князю (Святополку) було з нашого боку 300, угрів 500, а з печенігів 1000 людей...

У великім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила, а він, як і весь цей край, боровся з дуже шкідливими для них печенігами та іншими (ворогами), перемагав силою втікачів-рабів, що сюди звідусіль збігаються, а особливо з швидких Данів".

З пізнішого часу є свідчення про Україну Івана де Плано Карпіні, папського легата до Монголії (з 1246 р.) Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), посла французького короля Людвіка IX до татарської орди, котрий вертався півднем України у 1252 р., Конрада Кібурга, начальника шпиталів Тевтонського ордену, що перебував у Литві 1397 р. і описав це у "Деннику посольства до Великого князівства Литовського Витовта". Порівняно з блоками історичної інформації, вміщеними в давньому українському літописанні, відомості іноземців дуже фрагментарні. Однак їх також слід брати до уваги при вивченні тієї епохи.

 

Арабські автори про Русь

Серед арабських авторів ІХ-Х ст., які залишили ті чи інші згадки чи описи про Україну, називають Ібн-Хордадбега, Аль Джайхані, Ібн-Фадлана, Аль-Масуді, Ібн-Джаста, Ібн-Хаукаля, Ібн-Якубі, Едрісі та ін. Точної історичної інформації, прив'язаної до певної хронології, конкретної території, тим паче до історичних осіб, в арабських авторів дуже мало. Чи не єдина хронологічна прив'язка міститься у праці Аль-Масуді "Промивальні золота", де йдеться про похід русів після 300 р. гіджри (912-913 р.н.е.) на 500 кораблях, у кожному "по 100 людей, Каспійським морем до Азербайджану".

Інші відомості дуже загальні: про слов'ян і русів. При цьому важко зрозуміти, чи арабські автори мають на увазі два народи, чи розглядають русів як один із слов'янських народів. Так, Ібн-Хордадбег пише, що руси "з племени слов'ян"; Аль-Масуді повідомляв: "руси становлять численні народи, які поділяються на розрізнені племена", в іншому місці — "поділяються на багато народів і деякі з них християни" (20-50-ті роки X ст.). Однак руси згадуються як окремий народ. Пишучи про поган, які проживають у країні хозарського царя, автор наголошує: "деякі племена з них є слов'яни і русини". Дехто з авторів протиставляє русів слов'янам.

 

Наприклад, у праці Ібн-Даста "Книга добрих і карбів" (перша половина X ст.) читаємо: "Щодо Руси, то вона м.і острові, оточеному озером. Той острів, де живуть вони (руси), мас просторінь на три дні дороги, вкритий лісами, болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то вона трясеться, бо так пересякнутий водою. Вони мають короля, що аветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Слов'ян, приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван і Булгар і спродують там. Ланів не мають, а живуть з того, що привозять в землі Слов'ян".

Аль-Масуді подає неточні, але правдоподібні відомості про розселення слов'ян: "Поміж більшими і відомими ріками, що впадають в море Понтус, є одна, що називається Танаїс (Дон), котра приходить з півночі. Береги її заселені численним народом слов'янським та іншими народами, заглибленими в північних країнах. Друга з цих більших рік є Ялта і Балева, назва, котру має вона також у слов'ян. Вона завширшки більше трьох миль і тече на просторі багатьох днів за Царгородом (Балеву іден­тифікують з Дунаєм. — СМ.). На берегах цієї ріки живуть бамджини і марава, народи слов'янські (богемці і морава — ?). Ті самі береги замешкували булгари, коли вони прийняли християнську віру".

Один з авторів (Аль-Джайхані, кінець ІХ-початок X ст.) стверджує, що русини мають три роди:' 1) русинів, які мешкають ближче до Булгара, їх володар — ум. Куяб, воно більше від Булгара; 2) русинів Славії; 3) русинів Танії. Пізніші дослідники ототожнювали Куяб з Києвом, Славію — з Новгородом, а Та­лію — з Тмутараканню (Іловайський, Грушевський та ін.).

На основі арабських авторів неможливо зробити достовірні висновки про слов'ян і русів, за винятком хіба того, що це — великі народи і "замешкують вони великі простори" на північ і захід від Чорного моря. Достатньо суперечливі також відомості арабів про заняття слов'ян і русів. Єдине, чого одностайно дотримувалися всі арабські автори, — це те, що вони фіксували широкі торговельні зв'язки "сушею і водою" з хозарами, булгарами, румеями й іншими країнами. Згаданий вже Ібн-Хордадбег (60-70-ті роки IX ст. — час Аскольда та Діра) писав: "Вони — з племени слов'ян — вивозять футра видри, футра чорних лисиць і мечі з далеких кінців Слов'янщини до Руського моря, і цісар Рума бере з них десятину. А коли бажають, то їздять на кораблях по річці слов'ян, переходять по затоці хозарської столиці, де її володар бере з них десятину. Далі вони ходять до моря Джурджана і виходять на довільний собі берег; промір же цього моря 500 фарсангів. Іноді вони привозять свій крам на верблюдах у Багдад.

Іноді вибирають шлях через Вірменію, в країні слов'ян, потім до затоки хозарської столиці, потім у море Джурджана, потім у Балху і Мавараннагру, потім до Сіна".

Менше описані заняття слов'ян сільським господарством. Щоправда, в Ібн-Даста йдеться про те, що слов'яни не мають ані виноградів, ані ріллі, а випасають свині, вівці, але "найбільше сіють просо", розводять бджіл, роблять напій із меду. Натомість Аль-Якубі в "Записках" з 60-х років X ст. писав зовсім інакше: "Взагалі слов'яни — люди сміливі, здатні до походу... Вони замешкують краї, найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі". Король їхній "має верхових коней і не вживає іншої страви, крім кобилячого молока". Згадуються музичні інструменти кобзи на вісім струн, гуслі, дудки на два лікті. Є в арабських авторів повідомлення про житло, зокрема про землянки: "У зв'язку з великим холодом у їх країні кожний викопує собі в землі ніби пивницю, до котрої приробляє з дерева гостроверхий дах, подібно до верху християнської церкви, й на той дах накладає землю. В такі пивниці переходять з цілою родиною і, взявши дерева й каміння, запалюють вогонь, розпікають каміння на вогні аж до почервоніння, а як каміння розпечеться до краю — поливають і з того йде пара, що нагріває хату так, аж одежу з себе скидають".

Неоднозначні повідомлення про одяг слов'ян. Ібн-Фадлан, (член посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар), який залишив цікавий опис русів з 20-х років X ст., зазначав: "Вони руді, не вдягають ані курток, ані свит, але в них мужчини вдягають кису, котрою він закручує один бік, а одну руку випускає з-під неї. Кожний з них нерозлучно носить при собі меч, ніж і сокиру". Пише цей автор і про прикраси русів. "На шиї вони мають золоті і срібні ланцюжки. Якщо має 10 000 диргемів, то робить жінці такий ланцюжок, якщо 20 000 — то два ланцюжки". З цього опису дуже неправдоподібна згадка про кису. Такий одяг носили давні греки. Араб про це чув і приписав, можливо, це русам. Аль-Джайхані, навпаки, наголошував, що в них довгі свити і коротка куртка.

Нестримними видаються фантазії арабських авторів. Так, Аль-Джайхані пише, що слов'яни не мають зв'язку з чужинцями; коли ж якийсь чужинець "туди поїде, зараз вбивають". Натомість Ібн-Даст повідомляє: "руси гостей шанують і добре поводяться з чужинцями".

Дуже різні повідомлення про похоронні обряди. Арабські автори подають чимало загадкових повідомлень, що пере­і порилися в історичні загадки. Аль-Масуді (20-50-ті роки X ст.) написав про Маджака — короля Валінани як основного серед мюв'янських народів у минулому (корінь — зі слов'ян). Історики X IX ст. (В. Кличевський, Б. Греков, M. Державін та ін.) вважали, ЩО йдеться про волинян чи полян.

Однак в історіографії XX ст. дехто почав ідентифікувати Иалінана Аль-Масуді не з "українською" Волинню, а з плем'ям валінян і м. Валінан над Балтикою, а Маджака — вождем не "волинських" дулібів, а чеських дудлебів.

Ібн-Хаукаль (70-ті роки X ст.) залишив і таку звістку: "Мова булгар схожа з мовою хозар, а буртаси мають іншу мову, також мова русів відмінна від мови хозар і буртасів".

Отже, про цінність інформації арабських авторів IX—XI ст. можна сказати таке: слов'яни та руси в ті часи були великими народами, заселяли чималі простори і виконували значну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах. На жаль, важко відокремити в арабських джерелах істину від фантазії.

 

ЛІТЕРАТУРА

Багрянородный Константин. Об управлении империей. — M., 1991. І'еродот. Історія в дев'яти книгах. — К., 1993. — Кн. 4. Мельпомена. — С. 180-228.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і удільні князівства ХП-ХІП ст. — К, 1939. — С. 7-71.

Сгчинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1992. — С. 8-41.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К, 1959. — С. 8-41.

* * *

Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской XI-XVII вв. — К., 1976.

Грушевсъкий Михайло. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. — К., 1991. —

'I'. 1.

Замлинский В.А., Дмитриенко М.Ф., Балабушевич Т.А. и др. Специаль­ные исторические дисциплины. — К., 1992. — С. 303—307.

История Киева: У 4 т. — К., 1984. — Т. 1. Древний и средневековый Киев, — С. 150-157.

Максимович MJD. О надгробиях в Печерском монастыре // Киев явился і радом великим... — К, 1994. — С. 145—161.

/ Нцишин М., Овчинников А. Міф про державу дулібів VI століття //Наук, і Львів, іст. музею. Львів, 1997. — Вип. 6. — 4.1. — С 123-134.

 

Розділ 2

ДАВНЬОРУСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!