Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Якими професійними навичками і вміннями повинен володіти співак?



 

Якісне формування готовності майбутніх естрадних співаків до вокально-педагогічної діяльності передбачає перебудову роботи за такими напрямами:

 

– впровадження лекційних і практичних занять спецкурсу “Основи вокально-педагогічної діяльності”;

 

– впровадження естрадно-вокальної педагогічної практики;

 

– удосконалення діагностики психологічної готовності до навчання естрадному співу, усвідомлення системного зв’язку між практичними вокальними вміннями та теорією засвоєння цих умінь;

 

– орієнтація на виховання вокально-педагогічного мислення як сукупності музично-естетичних, рефлексивно-практичних знань та вмінь, навичок їх виховання у студентів.

 

Розроблена в дослідженні методика формування готовності майбутніх співаків до вокально-педагогічної діяльності спрямована на досягнення резонансу педагогічного управління навчально-виховним процесом шляхом організації ефективних виховних впливів, уміння подавати матеріал як цілісну систему для формування у студентів художньої картини світу. Методика формування готовності майбутніх співаків до вокально-педагогічної діяльності зорієнтована на замовлення суспільства, на вимоги практики.

 

Формувальний експеримент реалізовував структурно-функціональну модель формування готовності студентів до вокально-педагогічної діяльності, що забезпечує динаміку формування рівнів досліджуваної готовності від низького до високого.

Одним із аспектів реалізації методики формування готовності студентів до вокально-педагогічної діяльності є впровадження спецкурсу “Основи вокально-педагогічної діяльності”, використання якого в практиці підготовки студентів забезпечує ефективність підготовки майбутніх співаків до вокально -педагогічної діяльності, створює реальні умови для прояву активності та ініціативи кожного студента, для вияву власного “Я” як викладача, так і студентів. Впровадження в методичне керівництво різноманітних активних форм, засобів і методів навчання, викладання та організації самостійної роботи студентів сприяє активізації пізнавальної діяльності студентів у процесі формування готовності до вокально-педагогічної діяльності.

 

Методика формування готовності майбутніх естрадних співаків до вокально-педагогічної діяльності втілювалась протягом трьох етапів: орієнтаційного, теоретико-методологічного, діяльнісно-творчого.

 

Запропонована методика включає комплекс методів, що складається із трьох груп:



 

Перша група методів спрямована на формування загальної мистецької освіченості студентів, передбачає:

 

– формування уявлень про різноманіття культур світу і потреби у ознайомленні з їхніми особливостями, актуалізація інтересу до вивчення рідної національної культури;

 

– відвідування естрадних концертів, конкурсів та фестивалів;

 

– художньо-педагогічний аналіз кращих зразків світової, зокрема й української естрадно-вокальної, інструментальної музики;

 

– коментування різних виконавських трактовок розучуваного твору (у виконанні відомих співаків, інших студентів, власних спроб).

 

Другу групу методів зорієнтовано на удосконалення виконавської вправності студентів:

 

– поступове формування у студентів правильного співочого дихання, дихальна та артикуляційна гімнастика для виразної мелодекламації, виконання технічних вокалізів та вокального репертуару різножанрової тематики, постійний слуховий контроль за якістю звука, спонукання до художнього осмислення емоційно-образного змісту вокального твору і його яскравого вираження, оцінювання власного виконання під час виступу;

 

– активізацію роботи голосових складок, слухових уявлень звукового образу, системного зв’язку між складовими голосового апарату (дихання – гортань – резонатори), фонетичного еталону мови, точного інтонування;

 

– розвиток імпровізаційних можливостей майбутнього естрадного співака (відповідно до виконавських вимог жанру, музично-виконавського стилю);

 

– розвиток здатності бачити індивідуальні здібності кожного учня і навчати відповідно до їхніх особливостей, використовуючи різноманітні форми музичного навчання.



 

Третя група методів застосовувалася з метою стимулювання активності вокально-педагогічної діяльності майбутніх співаків:

 

– моделювання й аналізу конкретних педагогічних ситуацій;

 

 

– умінь яскравого сценічного вираження художніх образів вокальної музики, саморегуляції та самокорекції емоційного стану (виховання “емоційної сили та стійкості” у складних для студента стресових ситуаціях під час сценічного виступу, самопрограмування на виконавський успіх);

 

– виховання сценічної поведінки (міміка; пантомімічна, жестикуляційна інтерпретація; сценічні рухи: асоціативно-смислове наповнення; правильне користування мікрофоном, звукопідсилювальною апаратурою; вихід на сцену, акторська майстерність, виконавський артистизм тощо);

 

– самовдосконалення індивідуального стилю виконавця (прояв творчої фантазії, самостійності та ініціативності у створенні композиційної цілісності костюму, гриму та зачіски; відповідність дизайну одягу ідейному задуму виконуваної вокальної композиції, застосування аксесуарів для створення сценічного іміджу);

 

– здатність аналізувати зміни у розвитку вокальних здібностей та особистісних якостей вихованців, уміння на основі особистого педагогічного досвіду і мотивів вихованців бути співтворцем результату їхньої вокальної діяльності.

 

Охарактеризуємо кожний з етапів методики формування готовності майбутніх співаків до вокально-педагогічної діяльності:

 

Перший (орієнтаційний) етап був спрямований на створення умов для виявлення зацікавленості та позитивної мотиваційної установки студентів на вокально-педагогічну діяльність. Завданнями цього етапу стало оволодіння ними управлінською та регулюючою педагогічними функціями, пов’язаними з набуттям нових знань, вокальних навичок, рухів (елементи естрадно-вокальної техніки), формування слухо-рухового еталону через встановлення координації між внутрішнім та зовнішнім рівнями вокально-педагогічного мислення, розвиток уявлень про релаксацію, емоційні відгуки, тренування емоційної пам’яті через надання вокально-технічній роботі емоційного забарвлення.

 

На другому (теоретико-методологічному) етапі, спрямованому на формування у студентів теоретичних знань та практичних навичок, ускладнюються вимоги як до інтелектуально-емоційної так і до духовно-ціннісної та змістової складових компонентів готовності до вокально-педагогічної діяльності, формується ієрархія цінностей: загальнолюдські цінності, професійні знання та вміння, ідеали, ставлення до себе та до інших. Відбувалося накопичення знань з типової побудови голосу і навичок його визначення, поняття про мінімалізацію енергетичних затрат у процесі володіння елементами вокальної техніки, створення найкращих акустичних якостей голосу, зняття м’язових, психічних, емоційних затисків та правильного розподілення зусиль. Важливим на цьому етапі є ускладнення емоційного синтаксису від простих емоцій до побудови “емоційних речень”.

 

Третій етап (діяльнісно-творчий) передбачав розвиток самостійності та ініціативності студентів у застосуванні набутих умінь та навичок в умовах педагогічної практики.

Організація вокально-педагогічної практики передбачає:

 

– виділення приміщення та призначення часу занять, наявність учнів;

 

– постійне управління зі сторони педагога з постановки голосу та музичної педагогіки;

 

– періодичне виконання майбутніми співаками письмових завдань і підготовки теоретичних бесід з учнями;

 

– систематичний розбір з педагогом педагогічної роботи майбутнього співака з учнем;

 

– регулярне проведення відкритих уроків;

 

– організація конкурсів на найкраще проведення уроків;

 

– підготовка майбутнім співаком своїх учнів до сольного виступу.

 

Крім цього, передбачається наявність в майбутніх співаків таких професійно значущих умінь, як:

 

– уміння самостійно підібрати вокальні твори, систему вправ для вирішення музично-естетичних і певних вокальних завдань;

 

– уміння пояснити поставлені завдання під час роботи з учнем;

 

– уміння почути і виправити вади голосоутворення;

 

– уміння проілюструвати та вербально викласти поставлене завдання;

 

– володіння фортепіано.

 

Поняття «бельканто».

 

(Італ. bel canto, belcanto, букв. - Прекрасний спів) - блискучий легкий і витончений стиль співу, характерний для італ. вок. позов-ва сер. 17 - 1-й пол. 19 ст.; У ширшому сучасному розумінні - співучість вок. виконання. Б. вимагає від співака досконалої техніки володіння голосом: бездоганною кантиленою, філіруванням звуку, віртуозною колоратурою, емоційно насиченим гарним співочим тоном. Виникнення Б. пов'язано з розвитком гомофонного стилю вок. музики, формуванням італ. опери (поч. 17 ст.). Надалі, зберігаючи художньо –естетичну основу, італійське Б. еволюціонувало, збагачувалося новими художніми прийомами, фарбами. Ранній, так званий патетичний, стиль Б. (опери К. Монтеверді, Ф. Каваллі, А. Честі, А. Скарлатті) заснований на виразній кантилені, піднесеному поетичному тексті, невеликих колоратурних прикрасах, котрі вводяться для посилення драматичного ефекту; вок. виконання відрізнялося чутливістю, патетичністю.

Серед видатних співаків-майстрів Б. 2-ї пол. 17 в. - П. Тозі, А. Страделла, Ф. А. Пістоккі, Б. Феррі та ін (більшість з них було одночасно композиторами і вок. педагогами). До кінця 17 в. вже в операх Скарлатті арії починають будуватися на широкій кантилені бравурного характеру, використанні розгорнутої колоратури, т.зв. бравурний стиль Б. (найпоширеніший в 18 в. та проіснував до 1-й чвертей. 19 в.) - блискучий віртуозний стиль, в якому переважає колоратура.

Навчання співу в цей період було підпорядковане, головним чином, завданню виявлення високорозвинених вок.-технічних можливостей співака - тривалості дихання, майстерності філірування, уміння виконувати найскладніші пасажі, каденції, трелі (їх налічувалося до 8 видів); співаки змагалися у силі та тривалості звуку з трубою та інш. інструментами оркестру. У "патетичному стилі" Б. співак повинен був в арії da capo варіювати 2-у частину, а кількість і майстерність виконання варіацій служили показником його майстерності; прикраси арій належало міняти при кожному виступі. У "бравурнім стилі" Б. ця риса стала домінуючою. Таким чином , крім досконалого володіння голосом, стиль Б. вимагав від співака широкого муз.-артистичного розвитку, здатності варіювати мелодію композитора, імпровізувати (так тривало до появи опер Дж. Россіні, котрий сам став складати всі каденції і колоратури).

До кінця 18 в. італ. опера стає оперою "зірок", цілком підкоряючись вимогам показу вок. можливостей співаків. Видатними представниками Б. були: співаки - кастрати А. М. Бернаккі, Дж. Крешентіні, А. Уберті (Порпоріно), Каффареллі, Сенезіно, Фарінеллі, Л. Маркези, Г. Гваданьі, Г. Пакьяротті, Дж. Веллуті; співачки - Ф. Бордон, Р. Мінготті, К. Габріеллі, А. Каталані, Ч. Кольтеліні; співаки - Д. Джіцці, А. Нодзарі, Дж. Давид та інш.

Вимоги стилю Б. зумовили певну систему виховання співаків. Як і в 17 ст., композитори 18 ст. були одночасно і вок. педагогами (А. Скарлатті, Л. Вінчі, Дж. Перголезі, Н. Порпора, Л. Лео та ін.) Навчання велося в консерваторіях (котрі представляли собою навчальні заклади і одночасно гуртожитки, де вчителі жили разом з учнями) протягом 6-9 років, при щоденних заняттях з ранку до пізнього вечора. Якщо у дитини був видатний голос, то його піддавали кастрації в надії зберегти після мутації колишні якості голосу; у випадку удачі виходили співці з феноменальними голосами і технікою .

Найбільш відомою вок. школою була Болонська школа Ф. Пістоккі (відкрита в 1700). З інших шкіл найбільш відомі: Римська, Флорентійська, Венеціанська, Міланська і особливо Неаполітанська, у котрій працювали А. Скарлатті, Н. Порпора, Л. Лео.

Новий період у розвитку Б. настає, коли опера знову знаходить втрачену цілісність і отримує новий розвиток завдяки творчості Дж. Россіні, С. Меркаданте, В. Белліні, Г. Доніцетті. Хоча вок. партії в операх і раніше були перевантажені колоратурними прикрасами, від співаків вже вимагали, до того ж реалистичну передачу почуттів живих персонажів; підвищення теситури партій, більша насиченість оркестрового супроводу пред'являє до голосу підвищені динамічні вимоги. Б. збагачується палітрою нових тембрових і динамічних фарб.

Видатні співаки цього часу - Дж. Паста, А. Каталані, сестри (Джудітта, Джулія) Грізі, Е. Тадоліні, Дж. Рубіні, Дж. Маріо, Л. Лаблаш, Ф. і Д. Ронконі.

Кінець епохи класичного Б. пов'язаний з появою опер Дж. Верді. Засилля колоратури, характерне для стилю Б., зникає. Прикраси в вок. партіях опер Верді залишаються тільки у сопрано, а в останніх операх композитора (як пізніше і у веристів-) взагалі не зустрічаються.

Кантилена, продовжуючи займати основне місце, розвиваючись, сильно драматизує, збагачується більш тонкими психологічними нюансами. Змінюється загальна динамична палітра вок. партій у бік підвищення звучності; співак повинен володіти двухоктавним діапазоном рівного звучання голосу з сильними верхніми нотами. Термін "Б." втрачає початковий сенс, їм починають позначати досконале володіння голосовими засобами і перш за все кантиленою.

Видатні представники Б. цього періоду - І. Кольбран, Л. Джіральдоні, Б. Маркізіо, А. Котону, С. Гайярре, В. Морель, А. Патті, Ф. Таманьо, М. Баттістіні, пізніше Е. Карузо, Л. Борі, А. Бонч, Дж. Мартінеллі, Т. Скіпа, Б. Джильи, Е. Пінца, Дж. Лаурі-Вольпі, Е. Стіньяні, Т. Даль Монте, А. Пертіле. Серед сучас. майстрів Б. - Дж. Ді Стефано, М. Дель Монако, Р. Тебальді, Д. Семіонато, Ф. Барбьері, Е. Бастіаніні, Д. гвельфів, П.Сьепі, Н. Россі-Лемені, Р. Скотто, М. Френі, Ф. Коссотто, Г. Туччі, Ф. Кореллі, Д. Раймонді, С. Брускантіні, П. Капучіллі, Т. Гоббі.

Стиль Б. вплинув на більшість європейських національних вокальних шкіл, в т.ч. на вітчизняну. Багато представників школи Б. гастролювали і викладали в Росії. Вітчизняна воккальна школа, розвиваючись самобутнім шляхом, минаючи період формального захоплення співочим звуком, використовувала технічні принципи італійського співу. Залишаючись глибоко національними художниками, видатні артисти Ф. І. Шаляпін, А. В. Нежданова, Л. В. Собінов та інші, володіли досконало Б.

 

Сучасне італійське Б. продовжує залишатися еталоном класичної краси співочого тону, кантилени та інших видів звуковедення. На ньому засноване мистецтво кращих співаків світу (Д. Сезерленд, М. Каллас, Б. Нільсон, Б. Христов та ін.)

 

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2017 год. Все права принадлежат их авторам!