Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Харківська школа романтиків». Гурток І



Срезневського, його роль у розвитку українського

Романтизму

Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830–1840 років.

Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів Агапій Шамрай.

Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Опанас Шпигоцький.

Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».

Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.

На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературний) життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, "Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції".
На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з'являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити українську культуру. Він одержав назву "Харківської школи романтиків", складався переважно з людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті.
Харківська школа романтиків відіграла велику роль у становленні й формуванні українського романтизму. її діяльність варто вивчати на прикладі творчості трьох поколінь харківських романтиків. Під впливом літературної атмосфери Харківського університету, народної поезії та діяльності гуртка І. Срезневського сформувався і зріс талант представника першого покоління харківської школи романтиків Л. Боровиковського.
Як поет-романтик Л. Боровиковський багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Він утвердив жанр фольклорно-побутової балади («Молодиця», «Убійство», «Рибалка»), казково-фантастичної балади («Маруся», Чарівниця», «Гайдамаки»), побутову баладу із домішками історично-соціального типу сюжету («Молодиця», «Вивідка»). Більшість творів письменника тематично оберталася у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв («Молодиця», «Маруся», «Чарівниця»).
Безфабульність історичної лірики, що була притаманна практиці літературного гуртка І. Срезневського, Л. Боровиковський втілює у таких поезіях як «Палій», «Козак», «Дніпр».
Творчість літературного гуртка І. Срезневського та Л. Боровиковського підготувала ґрунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму, який сформували А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, Н. Забіла.
А. Метлинський вважав поезію суб'єктивним відображенням об'єктивного світу, яке творить новий світ, саме життя. У своїй творчості він дотримувався постулату Ф. Шилінга про те, що народна міфологія є необхідною умовою і вихідним матеріалом будь-якого мистецтва, тому його твори утверджують неперевершеність буття, в розумінні умовності межі між життям і смертю. Це положення базується на романтичному твердженні про тісний зв'язок органічної та неорганічної природи, про єдність усіх космічних сил («Розмова з покійником», «Кладовище»).
А Метлинський увів українську поезію в коло проблем загальнонаціонального значення. Для його поезії характерне трагічне сприйняття світу. Національно-патріотична тема, героїчна тематика забарвлена в похмурі тони, насичена потойбічною фантастикою. Його поезія — це поминальний плач за свободою України, пророкуванням загибелі національного життя, де апокаліптична картина загибелі рідної мови асоціюється із настанням загальної німоти й загибелі цілого світу.
Художні особливості творчості третього покоління харківської школи романтиків ми розглянемо на прикладі поетичних шукань Я. Щоголева з огляду на те, що він несправедливо був забутий критиками і науковцями.
Незважаючи на містку інкрустацію своїх сюжетів точними й колоритними реалістично-натуралістичними деталями, Я. Щоголів у «Ворсклі» та «Слобожанщині» виступив продовжувачем засад найбільш похмурого романтизму. Поет немов відділений від своїх персонажів незримою прірвою, яка допускає скорботу й жаль, тепле почуття, але виключає можливість пошуку іншого ходу подій, крім визначених фатумом. Соціально-політичні, громадські інтереси людини не дуже цікавили поета. Він зображав людину переважно в натурфілософському, метафізичному плані — передусім у невідворотності вікових змін, прямуванні до смерті, втраті ілюзій, загибелі всього дорогого («Покій»).
Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.





12. Poetae minores українського романтизму (О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Корсун, В. Морачевський)

У перекладі з латинської «poete minorеs» перекладається як «молодші поети», тобто ті, які започаткували романтизм в Україні і ті, які були до моменту появи на літературному обрії величної постаті Т. Шевченка. І. Франко зазначав, що без малих поетів не було б літературного процесу. Тобто, це ті люди - від Боровиковського, Шпигоцького та Срезневського до Метлинського, Чужбинського і Забіли, кого Михайло Максимович влучно означив як poetae minores, маючи на увазі перш за все відносно незначну артистичну вартість їхніх творів у порівнянні з потужною та художньо довершеною поезією Шевченка.
Олександр Корсун - поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису (видавець альманаху «Сніп» (мав оригінальний правопис), якого дуже цінував Тарас Шевченко, і який незаслужено забутий на сучасній Україні. Поезія О. Корсуна елегійна за тональністю. Так, у плані минущості козацької слави, в дусі романтичного візіонерства (діяльність аналітика і стратега) змальовується в «Мані» Полтавська битва. Тут у констатації того, що козаки відцуралися Мазепи і вступилися за Петра, присутня вірнопідданська тенденція, вчинок гетьмана потрактовано як зраду. Лірику О. Корсуна проймає смуток за давниною («Старі пісні», «Дорошенко»); їй притаманні атмосфера таємничості («Рожа і дівчина»), поетизація сумовитого почуття («Кохання»), емоційна та естетична трансформація історичних і фольклорних джерел. Романтичними є образи, скажімо, козака — шукача долі чи поета, який у творчому натхненні високо піднімається над буденністю («Блискавка»). Вийшовши у відставку, письменник жив у своєму маєтку, збирав фольклорно-етнографічні матеріали.
Пилип Морачевський — поет-романтик, перекладач, лексикограф. Найзначніший твір — поема-епопея, написана коломийковим розміром, «Чумаки, або Україна з 1768 року» (першодрук — в «Основі», окремо вийшла під назвою «Чумаки, або Смутні часи України». Ця поема у 6 піснях, «співана свідком тих часів столітнім чумаком Іваном Чуприною на нічлігах чумацьких у 1848», відображає польську панську сваволю аж від 1597р. з особливою увагою до подій Коліївщини. На волелюбний пафос твору, композицію, образність, мову, характерологію вплинули Шевченкові «Гайдамаки» (герої Іван Чуприна і його кохана Ганнуся — літературні «нащадки» Яреми та Оксани). Ліричні відступи поеми підносять «голубоньку нашу» Вкраїну як найкращий у світі край, риторичні засоби відтворюють її трагічну історію від Наливайка до Ґонти. В «Украинском альманахе» друкуються перші вірші — «Первое мая», «Монастырь», «Дорога». Написав п'єсу «Чудаки». В рукописах залишилося чимало віршів, комедії, поеми «Мечты и плани», роман у листах «Год вперед, если не шесть лет». П. Морачевський перекладав Євангеліє (опубліковано 1905 р.). Він сформував «Словарь малороссийского языка по полтавскому наречию» (1853 р., не надрукований), писав для шкіл і широкого народного читача підручник «Священна історія».

Олександр Афанасьєв-Чужбинський — український і російський письменник, етнограф, історик, мовознавець. В 1843 р. познайомився із Т. Шевченком. Перші публікації: нарис «Нежинские греки» («Украинский альманах»), вірш «Кольцо» («Современник»). Поезії українською мовою вперше вмістив у альманахах «Ластівка» та «Молодик». У 1855 р. видав у Петербурзі анонімну збірку віршів «Що було на серці», публікувався в журналі «Основа». З ім'ям О. Афанасьєва-Чужбинського пов'язаний в українському романтизмі розвиток особистісно-психологічної та пейзажної лірики. За визначенням І. Франка, письменника вирізняє «немалий і дуже гарний ліричний талант». Найвідомішими є його посвяти Є. Гребінці («Скажи мені правду, мій добрий козаче»), Т. Шевченку («Гарно твоя кобза грає»), інтимні вірші «Прощання», «Безталанна». О. Афанасьєв-Чужбинський написав статтю-некролог «Землякам. Над могилою Т. Г. Шевченка» та «Спогади про Шевченка». Він також є автором російськомовних прозових творів і віршів. Уклав «Словарь малорусскаго наречия» (надруковано тільки початок від літери А до літери З), який високо оцінили І. Франко, І. Срезисвський та ін.

Також до «poetae minores» зараховують таких романтиків як О. Бодянський, О. Шпигоцький, М. Макаровський, С. Писаревський, В. Забіла, М. Петренко.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!