Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Інтервенція іноземних держав. Польсько-радянська війна



Після Жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на Півдні Росії.

Восени 1918 р. керівні кола Антанти і А. Денікін були стурбовані тим, шо поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними. Прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав директиву головнокомандувачу союзними арміями на Близькому Сході підготуватися до інтервенції.

Щоб надати інтервенції "законний" характер, представник Антанти В Києві Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з так званою російською делегацією. У складі надзвичайно строкатої за партійною належністю делегації (від монархів до есерів) були відомі діячі: октябрист барон В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П.Мілюков, банкір і промисловець В. Рябушинський.

Вони звернулися до Антанти із закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти відновленню "єдиної і неділимої" Роси в довоєнних кордонах (але без Польші), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, "під німецьким впливом". Мова звичайно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти увійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден.

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Попередні плани союзників були інші. Денікін наполягав, щоб вони вирядили не менше 18 дивізій. Керівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12-15 дивізіями, щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків.

Таким масштабам окупації перешкодило те, шо з'явилася сила, якої раніше не було, — Директорія. Поки траспорти з військами союзників діставалися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців. Тому вона могла розмовляти із союзниками досить рішуче.

27 листопада було опубліковано ноту-протест проти французького втручання у внутрішні справи України.



Та вже перша проба сил між Антантою і Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла в Києві на зміну гетьманській, перебувала в тяжкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже на всьому периметрі кордонів.

На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході - Л. Грецького, на півдні - А. Денікіна. 12 грудня 1918 р. війська Директорії після короткочасних сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, крім портової смуги. Французьке командування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтервентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував в Одесі «південноросійський» уряд і призначив свого військового коменданта генерала Гришина-Алмазова.

За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські війська відійшли баз бою.

Поступово інтервенти зайняли, витісняючи українську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь – Вірзула- Вознесенськ- Миколаїв- Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того як керівництво Антанти відмовилося кинути в Україну півтора десятки власних дивізій, йому довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії за допомогою не-скінченних переговорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем затягував час у розмовах з міністрами Директорії. Він дозволяв собі дрібні поступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не надавалася надія на те, шо Антанта визнає УНР.



Зі свого боку Директорія не наважувалася на рішучий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, які розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Беручи до уваги революційну ситуацію в Європі, яка стала наслідком виснажливої багатолітньої війни, більшовики робили головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. Для цього вони створили спеціальну пропагандистську групу з людей, які досконало володіли європейськими мовами, — "Іноземну колегію".

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом з партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні французькі, грецькі й білогвардійські частини зазнали поразки і відступили.

У першій половині березня після тривалих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська вступили в Одесу. 4 квітня 1919 р. війська Кримського напряму під командуванням П. Дибенка прорвалися через Перекоп у Крим. 10 квітня 1919 р. радянські війська оволоділи Сімферополем та Євпаторією. 29 квітня 1919 р. полк Задніпровської дивізії вступив до Севастополя.

Більшовицько-польська війна - це війна між Польшею та Українською Народною Республікою з одного боку і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою з другого у квітні - жовтні 1920 р.

Польська держава народилась восени 1918 р. Диктаторську влалу "начальника держави" здобув Ю. Пілсудський. Польські правлячі кола мріяли відновити державу в кордонах Речі Посполитої XVIII ст., від Балтійського до Чорного морів. Вони претендували на всю Литву, Білорусь і Правобережну Україну. У 1919 р. Пілсудський зайняв основну частину Білорусі та українські землі по річки Збруч і Горинь. Уряд Радянської Росії неодноразово, але безуспішно звертався до польського уряду з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон.

Адресовані Пілсудському мирні пропозиції радянських республік не перешкодили більшовицькому центру здійснювати інтенсивну підготовку до можливої війни. 27 лютого 1920 р. Ленін запропонував Реввійськраді РСФРР спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди всі можливі сили із Сибіру та Уралу.

Ю. Пілсудський не став чекати, поки радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня 1920 р. розпочав наступ.

Об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, і за тиждень боїв вибивши червоноармійські підрозділи з Житомирщини, Бердичева, Козятина, 7 травня 1920 р. вступили в Київ.

Наступ польсько-українських військ підтримали дві бригади Червоної української галицької армії, які 23 квітня перейшли на бік Армії Української Народної Республіки під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка (польське командування їх невдовзі інтернувало).

Однак успішний наступ на Київ не викликав всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директори УНР С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони в Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, а й польські військові частини.

На Південно-Західний фронт радянський уряд направив близько 40 тис. бійців. Командувачем фронту став О. Єгоров. Командування Західним фронтом у Білорусі, де зосереджувалися найбільші резерви для наступу на Варшаву, було доручено М. Тухачевскому.

На світанку 5 червня 1920 р. три дивізії 1-ї Кінної армії прорвали і фронт противника і вийшли в тили 3-ї польської армії. Через два дні вони оволоділи Житомиром і Бердичевом. Одночасно 12-та армія форсувала Дніпро на північ від Києва і почала пробиватися до нього.

1-ша Кінна армія, просуваючись назустріч 12-й, створила загрозу цілковитого оточення 3-ї польської армії. Остання почала в паніці відкчуватися на захід.

12 червня Київ зайняли радянські війська.

Червневий наступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків.

Польська-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворилася в наступальну. Польський уряд звернувся за допомогою до міжнародної конференції країн Антанти. Західні держави негайно відреагували. Вони запропонували свій варіант розв'язання польсько-радянського конфлікту з визнанням ворогуючими сторонами так званої лінії Керзона.

Насильні реквізиції, що проводили більшовики в селах, оподаткування господарств за національною ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для наступаючих радянських частин.

23 липня Л. Троцький дав директиву Західному фронту розвивати всебічний наступ на Варшаву, а Південно-Західному - на Львів. 1-ша Кінна армія, посилена трьома стрілецькими дивізіями, мала завдання не пізніше 29 липня оволодіти Львовом і захопити переправи через річку Сян.

Проте авантюрний штурм міцно укріпленого Львова знекровив 1-шу Кінну армію. Під Замостям 6-та Січова дивізія Армії УНР спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ іранських військ на Варшаву поступово згасав. Відчутної поразки ви українських військ в районі Галича — Бучача — Чорткова зазнала більшовищька 14-та армія. Радянські війська відірвалися від баз постачання і були знесилені втратами. Польські армії за цей час поповнилися частинами, перебазованими з-під Львова, а також за рахунок резервів і нових формувань.

Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару і 14 серпня перейшло в контрнаступ. Вже через 10 днів основну частину радянських військ було відкинуто за р. Буг. В останній декаді вересня фронт змову перемістився в район Житомира і Бердичева.

Воєнні дії на польсько-радянському фронті припинилися після укладення 9 листопада 1920 р. польським і більшовицьким керівництвом перемир’я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада 1920 р. були змушені відступити в Галичину.

Пізніше, 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею.

Ризький договір 1921 р. - угода між Польшею з одного боку і РСФРР та УСРР з другого, укладена у березні 1921 р. у Ризі після завершенні польсько-радянської війни 1920 р.

Згідно з його умовами:

сторони зобов'язались припинити воєнні дії;

анулювався Варшавський договір 1920 р. між Польшею і УНР;

встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі визнавалися за Польшею. 15 березня 1923 р. новий кордон по р. Збруч затвердила Рада послів у Парижі.

У сьомій статті Ризького договору Польша зобов’язувалася надати "особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, шо забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів", крім того, "особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки".

Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!