Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Шевченківські концерти. Данило Мордовець. Український театру Петербурзі. Моя подорож на Полтавщину 1902 р



На весну 1902 року, десь у березні чи на початку квітня українська кольонія в Петербурзі святкувала Шевченкові роковини. Звичайно в день смерти поета відправлялася урочиста панахида в Казанському Соборі, що стоїть на головній вулиці — Невському Проспекті — і є одною з головних церков столиці. На цю панахиду сходилося багато людей, і тут можна було побачити визначних діячів, письменників, учених і мистців, які явилися віддати пошану памяті великого українського поета. У вечорі (не завжди того самого дня, часом і значно пізніше), відбувався концерт, чи як казали в Галичині, академія. Порівнюючи не так давно перед моїм приїздом уряд почав дозволяти Шевченківський концерт, перед тим святковано память Шевченка напів приватним бенькетом десь у ресторані. Для концерту винаймалася одна з найбільших і найкращих заль столиці. Концерт, на якому я був, відбувся в залі "Благородного Зібрання" (себто шляхетського клюбу) під фірмою "Товариства імени Шевченка" й на його користь. Це вперше в моїм життю я був на Шевченківському концерті, і можна собі уявити, як жадібно придивлявся і прислухався до всього, що відбувалося в мене перед очима! Входячи до залі, я побачив, що багато студентської молоді — студентів і курсисток — були в національних убраннях, це давало мальовничий вигляд публиці, а було присутніх певно не менше, як дві тисячі, а може й більше, бо на початок концерту заля була виповнена по самі береги. На сцені стояв гарно удекорований великий бюст Шевченка. Концертова програма була складена добірно. Окрасою її була деклямація батька українського театру Марка Кропивницького, який на той час трав із трупою О. Суслова в Петербурзі. Він деклямував "Чернець" Шевченка, що вважався за його "коронний" нумер. Співав цілий ряд артистів імператорської опери, в якій завжди служили українці-співаки, які взагалі славилися своїми голосами. Незадовго перед тим членам імператорських театрів було заборонено виступати на публичних вечорах під своїм іменем. Вони обходили цю заборону в той спосіб, що замість імени ставили три зірки, але публика знала, хто ховається під тими зірками й оваційно вітала появу на естраді знаменитих співаків. За моїх часів найчастіше виступав тенор Григорій Морський. Співав, розуміється, і прекрасний студентський хор, що розучував свої номери в Андрієвській школі. Репертуар сольових і хорових точок складався з безсмертних композицій Лисенка, цієї найкращої музичної інтерпретації "Кобзаря". Для мене одначе найбільшою атракцією концерту було вступне слово, яке мав промовити голова товариства імени Шевченка, відомий український письменник Данило Мордовець, сеніор українських письменників у Петербурзі. Це я вперше у своїм житті мав почути прилюдну промову в українській мові. Мордовець, товариш і майже одноліток Костомарова, був відомий серед широкої публики в Росії, як автор цілої низки історичних повістей російською мовою на українські сюжети. Особливо популярні були його повісти "Сагайдачний", "Цар і гетьман", "Архимандрит-гетьман", "Тиміш" та інші. Навіть у своїх повістях з московського життя вводив він українські моменти, підкреслюючи вищість українського побуту і народньої культури в порівнанні з московськими. Писав Мордовець і українською мовою невеличкі оповідання з народнього життя, а під кінець життя писав по українському й повісти історичні ("Палій, воскреситель правобережної України", "Дві долі", "Келих Карла XII" та інші). На сторінках петербурзьких ґазет ліберального напрямку, головно в "Новостях", виступав Мордовець з статтями в обороні української справи проти нападів і глузування з боку російських літератів націоналістичного напрямку. Серед українських кругів був він дуже люблений за свою мягку, лагідну вдачу й готовість помогти землякові у кожній справі. Був популярний "дід Мордовець" і серед молоді, як її приятель і опікун.



 

З довгою білою бородою, мов патріярх, зійшов він на естраду, — його піддержували при тім під руки, був уже доволі немічний. Низенько уклонився перед бюстом Шевченка і вийняв з кишені якийсь часопис. Розгорнув — це було число американської "Свободи". Про існування української преси за океаном у нас мало хто за тих часів і знав, а своєї в Росії не було ще й духу. На тому й побудував Мордовець свою промову. От дивіться, казав він, куди сягнули слова Шевченка — аж за океан. І там знають та шанують нашого Кобзаря... Очевидно, старий не міг додати: за океаном вільно лунає наше слово, а у нас йому нема волі! Старого довго й одушевлено вітали рясними оплесками. Програм концерту й ціле виконання були бездоганні й могли задовольнити найвибагливішого слухача, але закінчився він так, що засмутив і розчарував не тільки мене, а ще й багато кого з присутніх: після концерту почалися танці! Це була специфічність українських концертів у Петербурзі*), з якою боролися члени Громади, але усунути яку цілком удалось лиш згодом; здається, що вже в слідуючім 1903 році Шевченкові роковини обійшлися без танців, які по суті виявляли неповагу до памяти поета. Коли в розмовах з упорядчиками концерту висловлював я своє обурення з приводу танців, то мені пояснили, що для широкої публики "малоросів" оті танці являються одною з принад українських вечорів, а що метою концерту є також мати як найбільший прибуток, то й доводиться, мовляв толерувати танці на Шевченкових роковинах.



*) Цього ніколи не бувале у Києві та інших містах на Україні підчас Шевченкових роковин.

 

Між іншим я тільки пізніше, вже як став членом української студентської громади, дізнався, що більша частина доходу, по умові між управою Товариства імени Шевченка і управою студентської української Громади, йшла до каси Громади на політичні ціли. Робилося це в той спосіб, що певні члени Громади вносили прохання до управи Товариства про уділення їм матеріяльної допомоги. Одержавши цю допомогу, вони вносили її до каси Громади, і сконтролювати це влада не мала способу. Навіть не всі члени управи Товариства були втаємничені в цю патріотичну махінацію, бо не всі, наприклад, поділяли характер тієї політичної діяльности, яку провадила молодь. Прибутки з Шевченківських вечорів бували великі, і до каси Громади переходило часом по кілька тисячів рублів. Ніхто й не догадувався, що видання "Української Революційної Партії" у Чернівцях або у Львові друкувалися на гроші з доходу Шевченківських вечорів у Петербурзі.

 

Я згадав за участь Кропивницького в Шевченківському концерті. З Петербургом були звязані початки його сценічної діяльности, коли він стояв на чолі своєї славної трупи і пожинав лаври серед столичної публики, коли він грав перед самим царем Олександром III, а петербурська преса співала йому дітірамби. В його трупі були тоді такі сили, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Опанас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпинська, ці корифеї українського театру, які піднесли його на небувалу височінь. Столична публика, яка мала своїх визначних акторів і бачила ріжних славних артистів закордонних, була захоплена грою трупи Кропивницького, і навіть сам принціповий ворог українства, видавець украшожерної ґазети "Новое Время", Суворін присвятив українському театру цілу книжку, в якій з особливим захопленням писав про гру Заньковецької й самого Кропивницького. Тепер ці часи минули. Трупа Кропивницького давно розпалася, і він грав по чужих трупах та Гастролях (гостинних виступах). Сам Кропивницький вже постарів, став трохи глухий, але в своїх ролях драматичних і комічних, був незрівняний. До Петербургу наїздили час від часу другорядні українські трупи, в яких іноді виступали й Кропивницький або Заньковецька, але колишнього фурору, як це було в 1886 році, спектаклі тих труп вже не викликали. Грали вони вже не в центрі столиці, а на її периферії, і вже не збирали тої численної публики, як було колись. Але для свідомішої частини української кольонії в Петербурзі приїзд української театральної трупи по старому був свого роду святом. Зпосеред цих труп визначалася трупа під управою О. Суслова (грала в 1902 і 1903 роках), яка мала в своїм складі дуже гарні співочі сили, між ін. артистку Зарницьку, яку називали "Заньковецькою в мініятурі". От в цій труні виступав і Кропивницький. В іншій трупі, під управою А. Волика (1904 p.), виступали і Заньковецька і Кропивницький разом. Виступи обох славних корифеїв були їх справжнім тріумфом. Суслов, так само як і Волик, давав вистави, дохід яких призначався на користь Товариства імени Шевченка, або Добродійного Видавничого Товариства.

 

Літом 1902 року я поїхав на Полтавщину. Вперше відвідав я тоді цей край, який справедливо вважався за "серце України" (по скільки мова йшла про Наддніпрянщину), бо тут найбільше збереглася народня українська стихія, народній побут, мова, убрання. Тут жило заможне козацтво, яке складало окрему суспільну верству, не зазнало кріпаччини і відзначалося більшим добробутом. Зпочатку заїхав я до села Яготина, колишньої маетности князя Рєпніна, Шевченкового приятеля; тут частенько перебував наш великий поет, приятелюючи з дочкою Рєпніна княгинею Варварою. В Яготині я відвідав свою нову петербурзьку знайому Олену Корольову, яка перебувала тут підчас ферій у своїх знайомих. Вона мені оказала, що мене намічено прийняти до Громади, та що в осени після ферій мене буде принято. З Яготина я поїхав новою, тільки що відкритою київо-полтавською залізницею, до стації Сорочинці, щоб відвідати в містечку Сорочинцях родину Козиненків. Ще у Вільні в останнім році моєї науки в Гімназії познайомився я з молоденьким офіцером Іларіоном Козиненком. Він тільки що скінчив офіцерську школу в Києві і був призначений на службу до Вільна. Він належав у Києві до таємного українського гуртка і тепер передплачував зі Львова "Літературно-Науковий Вістник". Довідавшись, що у Вільні є ще один передплатник "Вістника", він прийшов познайомитись. Був це дуже симпатичний юнак. Ми з ним зразу ж заприязнились. Він дав мені тільки що видану брошуру "'Самостійна Україна", видання Української Революційної Партії. Тільки недовге було наше з ним знайомство. Він скоро від'їхав до ляґерів (літній побут війська для вправ), застудився там, дістав сухоти і вже не вернувся до Вільна. Його брат, студент київського університету, повіз його для лікування за кордон, до Мерану в Австрії, де він скоро й помер. Так от батько й мати бідного Козиненка, захотіли познайомитись зо мною, щоб почути дещо про їх сина з часу, коли ми з ним приятелювали у Вільні. Мене на стації зустрів брат покійного Володислав і завіз своїми кіньми на їх хутір під самими Сорочинцями. Пробув я в гостях у Козиненків кілька день. Виявилося, що ціла молодша ґенерація Козиненків були свідомі українці. Володислав був головою української студентської громади у Києві й товаришем В. Винниченка. Молодший брат Клавдій ще кінчав ґімназію й належав уже до ґімназіяльної громади. Дві сестри збиралися на осінь на вищі жіночі курси до Петербургу. Я з ними справді там і зустрінувся в Українських гуртках. Познайомився я там же у Козиненків ще з одним студентом, що гостював у них: це був Олександер Моргун, пізніший земський діяч у Полтаві. Він одружився по якомусь часі з одною з сестер Козиненківен. Доля хотіла, щоб я зустрівся з ним рівно 42 роки після нашого знайомства вже на теперішній скитальщині, як з чоловіком проф. Наталії Полонської-Василенкової. Він давно повдовів, а пані Полонська теж втратила свого чоловіка, відомого українського історика Миколи Василенка, і от вони побралися. Тепер панство Моргуни перебувають в одному з таборів у Баварії. Побут у Сорочинцях був для мене дуже цікавий, але весь час падав дощ, і полтавський чорнозем обернувся в таке болото, що я не зміг обдивитись прекрасний собор у Сорочинцях, де був похований гетьман Данило Апостол. Я тільки здалеку бачив цю величаву памятку українського будівництва. На жаль, вона вже не існує більше: собор зруйновано і при тім спрофановано останки гетьмана Апостола. Так я читав у часописах.

 

З Сорочинців я поїхав до Полтави. Там я поклонився могилі Котляревського, на якій уже стояв гарний мармуровий памятник. Оглянув місто, де був ряд памяток по нещасливій для нас битві 1709 року, але я не хотів на їх дивитися. Памятник Котляревському стояв ще загорнений на тім місці, де його відслонено рік пізніше. Подивився я ще на будиночок, де мешкав Котляревський, на горі над Ворсклою, але він був уже перебудований супроти того, в якому мешкав поет, і який так гарно змалював Шевченко, на бані собору, — прекрасної пятибанної в українськім -бароковім стилю будови. Вона вже сьогодні, на жаль, не існує, зруйнована тою самою рукою, яка зруйнувала й церкву в Сорочинцях, де спочивав гетьман Апостол. У Полтаві в той час не було у мене нікого знайомого, і я, не затримуючись довго, помандрував далі на свій хутір на Чернігівщину, зупинившись по дорозі на один день у Харькові, щоб подивитись на цей тоді цілком зросійщений осередок Слобідської України. Так закінчилася моя перша більша подорож по лівобережній Україні.

 

V.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2017 год. Все права принадлежат их авторам!