Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






УКРАЇНСЬКЕ ПОЕТИЧНЕ КІНО: ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ



60-ті роки увійшли в історію як ро­ки значного духовного піднесення. Де­мократичний рух, пов'язаний з наслід­ками хрущовської «відлиги», великою мірою позначився і на розвитку кіно­мистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскра­віше виявився у двох національних кі нематографіях - грузинській («Древо бажань» - Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно - явище цікаве і трагічне водночас. Його вито ки беруть початок з міфології давніх ( слов'ян, традицій українського фоль-) клору, творчості раннього О. Дон женка.

Напрям «українське поетичне кі но» асоціюється з іменами Сергія Па раджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафо р'ичності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіно митці розповідали про одвічні проб./іе ми життя-смерті, кохання-ненависті, товариства-зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно Укра­їни вважають картину «Тіні забутих предків» (1964) - історію про гуцуль­ських Ромео і Джульетту - Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне ко­хання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинсько­го, яку перенесли на екран таланови­ті українські митці. Фільм «Тіні забутих предків» - яскравий приклад ко­лективної кінотворчості. Своїм тріум­фом (призи міжнародних фестивалів* • у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов'язана дивовижно­му творчому ансамблю однодумців -оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скори-ку, виконавцям головних ролей -Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об'єднала на знімальному май­данчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924-1990).

За кордоном фільм «Тіні забутих предків» демонструвався під назвою «Червоні коні». Цей яскравий худож­ній 6браз"закарбував на плівці талано­витий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки «Криниця для спраг­лих», «Вечір на Івана Купала», «Бі­лий птах з чорною ознакою». Останній фільм - яскравий твір українського кі­номистецтва - присвячено трагічній сторінці історії України - утверджен­ню соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іл­лєнко запропонував глядачеві драма­тичну кіноісторію про трагічне про­тистояння в родині Звонарів, що пе­ретворило її головних героїв - Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколай-чук) - на братів-ворогів.



Саме Іванові Миколайчуку (1941-1987) судилося стати своєрідним сим­волом, «актором номер один» поіггач"-ного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах «Пропала грамота», «Аннич-ка», «Захар Беркут» та ін.

Як режисер-постановник І. Мико-лайчук здійснив зйомки двох картийТл «Вавилон - XX» і «Така тепла, така---1 пізня осінь».

Важливе місце в контексті україн­ського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передов­сім стрічка «Камінний хрест» - віль­на екранізація відомої новели В. Стефаника. Ця жорстока й трагічна кіно-оповідь про еміграцію галичан і нині вражає філософською глибиною і ви­сокою зображальною культурою.

Складна метафорична мова, алего­ричність, значна кількість символів, іцо стали ознакою поетичного кіно, по­роджували численні дискусії, розділя­ючи фахівців на його однозначних прихильників і рішучих супротивни­ків. Останніх було більше. Поетичне кіно звинувачували в захопленні етно­графізмом, еклектизмі - відсутності єдності, цілісності, розпорошеності ав­торського задуму. І тільки час розіб­рався у справедливості цих оцінок.

Деякі дослідники відносять до його поетичного кіно і фільм М. Мащенка «Комісари». Решта вважає його ціл­ком самостійним явищем - останнім кіносплеском «революційної романти­ки» . В цій картині головну увагу зосе­реджено на морально-етичній пробле­матиці, інтерес до якої в українському кінематографі зріс у 60-80-х роках.

У цей період виникає ще одна яск­рава течія, яка стала альтернативою поетичному кіно й дістала назву місь­ка проза. Тематика фільмів цього напряму пов'язана з осмисленням проблем некомунікабельності (нездат­ності людини до спілкування), непо­розуміння, невдоволення, самотності тощо. На відміну від поетичного кіно картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологіч­ного стану сучасника - пересічної лю­дини, яка мешкає у місті. Найяскраві­шими зразками міської прози цього пе­ріоду є фільми «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» К. Муратової, «По­льоти уві сні та наяву» Р. Балаяна, «Грачі» К. Єршова, «Самотня жінка бажає познайомитися» В. Криштофо-ішча та ін.



Проте не слід вважати, що специфі­ка розвитку вітчизняного кіномистец­тва зазначеного періоду була пов'яза­на тільки з цими двома напрямами. Характерною його особливістю була жанрово-тематична «розкутість». Так, українські режисери значну увагу зо­середили на традиційному для нашого кінематографа жанрі - екранізації («Вій» за М. Гоголем К. Єршова, «Хліб і сіль» за М. Стельмахом Г. Ко­хана, «Захар Беркут» за І. Франком

Л. Осики, «Пропала грамота» за М. Го­голем Б. Івченка, «Капітанка» за А. Че-ховим Р. Балаяна, «Овід» за Л. Вой-нич М. Мащенка, «Чорна курка, або Підземні мешканці» за А. Погорель-ським В. Греся, «Лісова пісня. Мавка» за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, «Танго смерті» за М. Хвильовим

0. Муратова, «Меланхолійний вальс» Б. Савченка, «Записки кирпатого Ме-фістофеля» Ю. Ляшенко, «Співачка Жозефіна й мишачий народ» С. Мас-лобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Оси­ка), і «міської прози» (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні по­шуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком са­мостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.).

Майже аналогічна ситуація склала­ся й у інших кіножанрах: біографіч­ному фільмі («Тарас Шевченко» 1. Савченка, «Сон» В. Денисенка, «По­милка Оноре де Бальзака» Т. Левчу-ка, «Іду до тебе» М. Мащенка, «По­вернення Батерфляй» О. Фіалка та ін.); психологічній драмі («Весна на Зарічній вулиці» М. Хуцієва, «Га­дюка» В. Івченка, «Воєнно-польовий роман» П. Тодоровського, «Які ж бу­ли ми молоді» М. Бєлікова, «Звину­вачується весілля» О. Ітигілова, «Реб­ро Адама» В. Криштофович тощо); детективно-пригодницькому напрямі («Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жан­ру кінокомедії 60-х років стала кі­нематографічна інтерпретація класич­ної п'єси М. Старицького «За двома зайцями» режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики віт­чизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та росій­ських акторів М. Криницину, О. Бо­рисова, Н. Наум та ін. У межах коме­дійного жанру було також створено картини «Роки молоді» О. Мішуріна, «Королева бензоколонки» О. Мішурі­на та М. Літуса, «Приходьте завтра» Є. Ташкова, «Бумбараш» М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів «Пропала грамо­та» і «Вавилон - XX».

У 90-х роках жанр кінокомедії зно-ну привертає увагу українських кіне­матографістів. На екрани виходять фільми «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» М. Іллєнка; «Декілька любовних історій» А. Бен­кендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Лас­ка); «Москаль-чарівник» М. Засєєва-Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), «Принцеса на бо­бах» В. Новака.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають іс­торичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення мину­лого України пов'язаний з ЗО 40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин - «Коліївщина» 1. Каиалерідзе та «Богдан Хмельницький» І. Савчен-ка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку «Олекса Довбуш» В. Іванова. «Другий похід» у глибини вітчизняної історії українські кіномит-ці здійснили у 80-х роках. У цей час

з'являються фільми «Данило - князь Галицький» Я. Лупія, «Ярослав Муд­рий» Г. Кохана, «Легенда про княги­ню Ольгу» Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми «козацької» тематики («Коза­ки йдуть», «Тримайся, козаче!», «По­ки є час», «Дорога на Січ» та ін.), а також телесеріал «Роксолана». На­прикінці 90-х років було створено картини про знакові постаті україн­ської історії: «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка та «Богдан-Зіно-вій Хмельницький» М. Мащенка, що стали предметом гострих дискусій.

Звертаються українські кінемато­графісти й до «ближчої» історії, а са­ме - до трагічних подій 30-х років, що дістали художнє осмислення у філь­мі «Голод-33» Л. Янчука.

З другої половини 40-х років важ­ливе місце у творчості кіномитців Ук­раїни посідає воєнна тематика. Точ­кою відліку на шляху відображення трагедії Другої світової війни стала дилогія М. Донського «Райдуга» та «Нескорені». У «Райдузі» драматич­на і героїчна сторінка вітчизняної іс­торії - боротьба проти фашистів - бу­ла осмислена режисером через голов­ну сюжетну лінію - долю партизанки Олени Костюк. Цю роль зіграла сла­ветна українська актриса Наталія Уж-вій. Створений нею образ вражає мо­ральною силою, почуттям гідності, духом патріотизму.

Через два роки після виходу «Рай­дуги» М. Донськой зняв свою другу картину - «Нескорені». Режисерові вдалося передати динаміку розвитку образу головного героя фільму: його не може залишити байдужим трагедія, що розгортається навкруги, і він стає на шлях боротьби. І знову на екрані з'явився видатний актор українського театру А. Бучма, талант і майстер­ність якого було визнано одним із го­ловних здобутків стрічки.

Фільми «Райдуга» і «Нескорені» мали успіх і у своїй країні, і за кор­доном. Він був зумовлений високим художнім рівнем картин і великою моральною та громадською відпові­дальністю їх творців.

Новий етап в осмисленні воєнної тематики для українських кінемато­графістів пов'язаний з ,70-ми роками. У цей час на екрани виходять трило­гія Т. Левчука «Дума про Ковпака» («Набат», «Хуртовина», «Карпати, Карпати...») і дилогія Леоніда Би-кова (1928-1979) «В бій ідуть тільки «старики» й «Ати-бати, йшли сол­дати...».

Усі три картини Т. Левчука витри­мано в межах епічної кінооповіді. її художній цілісності сприяли цікаві ак­торські роботи, передусім образ голов­ного героя трилогії Сидора Ковпака у виконанні Костянтина Степанкова.

На відміну від «Думи про Ковпа­ка» дилогію Л. Бикова (у ній кіноми-тець виступив і як режисер-постанов-ник, і як виконавець головних ролей) вирішено у формі камерної кіноопові­ді. У фільмах небагато персонажів, місце і час дії чітко визначені. Є у них і ліризм, і гумор, а у стрічці «В бій ідуть тільки «старики» і весела пісня про красуню смуглянку, яку ви­конує «музична ескадрилья». Проте життєствердна «Смуглянка» звучить і в найтрагічніші моменти, коли льот­чики не повертаються із завдання, стаючи таким чином лейтмотивом фільму.

Суспільно-політичні зміни, що від­булися в Україні після 1991 p., зумо­вили нояну пилки фільмів про Укра­їнську Повстанську армію, серед яких «Останній бункер» В. Іллспка, «Виш­неві ночі» А. Микульського та іп.

Загальну картину розвитку україн­ського кіно не можна вважати завер­шеною, якщо не згадати імена кіно-митців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: доку­ментальному - В. Шевченко, ОТ Ко­валь, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково-популярному - Ф. Собо­лев, А.;х Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному.

УКРАЇНСЬКЕ АНІМАЦІЙНЕ КІНО

Перші кроки анімація України зро­била у 1927 р. Проте у наступні три десятиріччя яскравих здобутків на цьому терені не було. Таку ситуацію пояснити досить легко, адже 30-40-ві і перша половина 50-х років - період надзвичайно складний як із суспіль­но-історичного, так і з соціально-полі­тичного погляду. Якщо ігровий та до­кументальний кінематограф викону­вали в цей час важливі виховні та агі­таційні завдання, то науково-популяр­не, й особливо анімаційне, кіно відій­шли на другий план.

У другій половині 50-х років в ук­раїнській анімації відбувся складний і водночас цікавий процес «перебудо­ви» , що стосувалася як рівня технічно­го оснащення, так і питання творчих кадрів. Незабаром він дав позитивні наслідки: на київську анімаційну сту­дію прийшли яскраві особистості, з іменами яких пов'язані «зоряні десяти-, ліття» цього різновиду кіно (60—80-ті роки).

Справжнім явищем в анімаційному кінематографі України став мальова­ний фільм «Ведмедик, або той, хто живе у річці», що 1967 р. отримав го­ловний приз кінофестивалю «Золота рукавичка» в Чехословаччині (взагалі впродовж тривалого часу мальована анімація в Україні превалювала). Ус­піх цієї стрічки мав значний вплив на подальший розвиток жанрової системи української анімації, що передусім бу­ла пов'язана з фільмами про тварин («Лелеченя», «Журавлик» І. Гурвич та ін.).

Паралельно формуються інші ані-маційні жанри. Зокрема, значний інте­рес викликають фільми-притчі, створе­ні на основі міфологічних уявлень та фольклорних традицій (трилогія Н. Ва­силенко «Микита Кожум'яка», «Ма­руся Богуславська» та «Сказання про Ігорів похід»).

Фольклорними традиціями живи­лася й анімаційна комедія. її візит­ною карткою на довгі роки став ко­зацький цикл В. Дахна («Як козаки куліш варили», «Як козаки нарече­них визволяли» тощо). Характерною особливістю цих фільмів було вико­ристання прийому типологізації. Так, головні персонажі Око, Грай та Тур є уособленням і певних типів, і рис ук­раїнського національного характеру. В жанрі комедії зроблено і фільм Г. Уманського «Як жінки чоловіків про-) давали».

Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани вихо­дять фільми, що здобувають популяр­ність у глядача й отримують високу оцінку фахівців («Савушкін, який не вірив у чудеса» О. Баринової, «Сезон полювання» А. Вікіна, «Аліса в країні \ чудес» Є. Пружанського, «Покрово-покровонько» А. Трифонова, «Ходить гарбуз по городу» В. Костилєва, «Як метелик вивчав життя» Л. Ткачико-вої).

Значною подією в житті вітчизня-,' йої анімації стала картина «Пригоди ч,капітана Врунгеля». Своїм успіхом вона зобов'язана творчій співдруж­ності режисера Д. Черкаського, ху­дожника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їх­ньою роботою став оригінальний ані-маційний фільм «Острів скарбів», в '-якому було використано елементи ігро­вого кіно. Спроби об'єднати анімацію та ігровий фільм розпочалися давно. Пригадаймо картини «Новий Гулівер» і «Золотий ключик» (О. Птушко), в яких завдяки специфічним прийомам -комбінованій кінозйомці і монтажу - в одному кадрі діяли ляльки і «живі» актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

Упродовж останніх років упевнено заявила про себе і молода генерація українських кінематографістів. їхні фільми здобули високу оцінку на най-престижніших міжнародних кінофо-румах. Серед них - режисери ігрового кіно Т. Томенко («Тир») та О. Сі («Мамай»), режисер-аніматор С. Ко валь («Йшов трамвай десятий по мер»), режисер-документаліст І. Стрс-м бицький (фільм «Подорожні») та ін,


Клапчук


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!