Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Українська культура І половини XX століття



XX століття — це дві світові війни, жовтнева революція 1917 р., крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття — виникнення паростків надії, що ґрунтується на філософській революції, першою ластівкою якої стало нове політичне мислення.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc." Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія" може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян

Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.



Українське кіно

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею[1]

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Протягом 1912–1913 рр. у Львові було створено студії «Фабрика-фільм» М. Мленця, «Кінофільм» Е. Порембського, «Полонія» Е. Лорембського, «Леополія» А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.



Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Родина Крушельницьких

Трагічна доля великої родини Крушельницьких, що дала українській національній культурі багатьох діячів у різних галузях мистецтва, літератури, громадського життя, стала символам сталінського комуністичного непощадного, кривавого режиму, що знищив мозок нації, наслідки якого відчутні по нинішні дні.

6-го листопада 1934 року органами НКВС УРСР у Харкові були заарештовані Антін Крушельницький і двох його синів: Іван та Тарас, а в половині грудня цьогож року ті самі органи арештують наступних двох синів, Богдана і Остапа та дочку Володимиру. На виїздній сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР, що відбулась 13-15 грудня 1934 р. у Києві Антін Крушельницький був засуджений на 10 років позбавлення волі і засланий у Сововецьку тюрму. Фальшиве обвинувачення звучало, ‘’Один із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить за мету повалення Радянської влади в СРСР і підготовку теростичних актів проти представників партії і уряду’’. У жовтні 1937 р. ‘’Трійкою’’ УНКВС засуджений до розстрілу. Розстріляний 23 жовтня 1937 року в урочиску Сандормох.

Театральна родина Стадників

Йо́сип Дми́трович Ста́дник (*18 березня 1876, с. Валява Перемиського повіту, Галичина — †8 грудня 1954, Львів) — український галицький актор,режисер і театральний діяч; чоловік Софії і батько Стефанії Стадник.

Й. Стадник — багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Іван («Війт Заламейський» П. Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі К. Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Яґо («Отелло» В. Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Ф. Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К. Ілінського) та ін.

Як режисер поставив понад 240 вистав (у тому числі 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініатюр»; зокрема з західно-європейського репертуару «Загибель Надії» (Г. Геерманса), «Примари» (Г. Ібсена), «Романтичні» (Е. Ростана), «Хвилі моря й любови» (Ф. Ґрільпарцера), «Вільгельм Телль» (Ф. Шіллера) та ін.; опери: «Жидівка» (Ш .Галеві), «Мадам Батерфляй» (Д. Пуччіні), «Кармен» (Ж. Бізе), «Травіата» (Дж. Верді), «Фавст» (Ш. Ґуно), «Казки Гофмана» (Ж. Оффенбаха), «Продана наречена» (Б. Сметани), «Галька» (С. Монюшка) й ін.; оперети: «Баядерка», «Маріца» (І. Кальмана), «Кльокльо» (Ф. Легара) та ін.

Переклав понад 50 драматичних творів і лібретто опер з світової літератури. Залишив спогади.

Стефа́нія Йо́сипівна Стадникі́вна (* 20 вересня 1912, Тернопіль — † 27 лютого 1983, Львів) — українська опереткова і драматична акторка.

Дочка Йосипа Стадника та Софії Стадникової. Народилася у Тернополі (Галичина).

З 1926 в театральній трупі свого батька, у 1930-х роках на польській сцені у Бидґощі, Познані, Вільні та Львові. Далі в українських театрах Львова: ім. Лесі Українки (1939—1941), Львівському Оперному Театрі (1941—1944) і Держ. Театрі ім. М. Заньковецької (1944—1949 і з 1957); у 1949—1957 в Харківському Театрі ім. Т. Шевченка.

Найкращі ролі: Марґіт, Йолана, Белла («Жайворонок», «Циганська любов», «Паґаніні» Ф. Легара), Аделя («Лилик», Й. Штравса), Лізі («Маріца» І. Кальмана) та ін.; в драматичному репертуарі: Ліза («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Майя («Платон Кречет», О. Корнійчука), Поема («Не називаючи прізвищ» В. Минка), Жевжик (в однойменній п'єсі Нікодемі) та інші.

Знялась у фільмі «Вітер зі Сходу» (1941, Марійка).

Родина Косачів

Ко́сачі — український рід, найвідомішою представницею якого є поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач).

Деякі представники мглинської лінії Косачів стали визначними діячами українського літературного та громадського життя другої половини XIX — XX століття. Саме з цієї гілки походили Петро Антонович Косач (1842—1909) і Олена Антонівна Косач (1845—1927, у заміжжі — Тесленко-Приходько). Антон Григорович, батько Петра, був внуком Матвія Максимовича.

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М.Зерова, Б.Якубського, М.Драй-Хмари, П.Руліна, Є.Ненадкевича, О.Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

Оле́на Пчі́лка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; *5 (17) липня 1849, Гадяч — †4 жовтня 1930) — українська письменниця, драматург, публіцистика, громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925)[1]; мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!