Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Український правозахисний рух у 70-х рр. ХХст



Правозахисний рух - частина дисидентського руху в СРСР, зосереджена насамперед на відстоюванні громадянських прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією СРСР (свобода слова, друку, демонстрацій, асоціацій ) незалежно від їх приналежності до будь-яких соціальних, національних або світоглядним групам (на відміну від інших фракцій дисидентського руху, які відстоювали ті чи інші соціально-політичні проекти - монархічний або левосоциалистические, які вимагали самовизначення і відділення окремих територій та ін.) Під правозахисною діяльністю, головним чином, розумілася діяльність, спрямована на захист прав інших людей висловлювати власну думку і жити на свій розсуд, навіть якщо ця думка і цей спосіб життя не збігаються з думками і способом життя самих правозахисників. Правозахисники створили єдине інформаційне поле, підтримується самою дисидентської активністю, що радикально відрізняло ситуацію 1960-х - 1980-х від розрізнених спроб створити політичне підпілля в 1950-і рр.. З середини 1960-х по початок 1980-х рр..) Даний напрямок незалежної громадянської активності абсолютно домінувало на суспільній сцені. Основні події:висилка за кордон Олександра Солженіцина (за "Архіпелаг ГУЛАГ").1975 - нагородження Андрія Сахарова Нобелівською премією миру, після чого в радянських ЗМІ розгортається кампанія по його дискредитації. призупиняється випуск "Хронік". судовий процес над П. Якіром і В. Красіна, які в результаті погодилися співпрацювати з КДБ, що послужило детонатором до кризи руху в цілому.1976-1985-Гельсінкський період.1975 - СРСР підписав " Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі в Гельсінкі ", взявши на себе таким чином зобов'язання з дотримання прав людини.1976 - вступили в силу обидва міжнародних пакту про права людини ООН.Основні події:утворені Московська Гельсінкська група Юрія Орлова, Гельсінські групи на Україну, в Литві, Вірменії та ін, 28 грудня 1978 року утворено Вільне міжпрофесійні об'єднання трудящих (СМОП),1980 - правозахисний рух розвернуло кампанію, що критикує рішення уряду СРСР про введення радянських військ до Афганістану,арешт Ю. Орлова, І. Руденко та інших членів Гельсінкських груп,1980 - 1986 рр.. - Посилання Андрія Сахарова в Горький Відомі правозахисники: Людмила Алексєєва , Лариса Богораз Олена Боннер Володимир Буковський Юрій Гаст Петро Григоренко Наталія Горбанєвська Мустафа Джемілєв.

 



50. Український національний рух в умовах кризи тоталітарного режиму в СРСР (кінець 70-х -1991 р)

Провідне місце серед опозиційних сил у 1960–1980-х рр. займали український національно-визвольний рух (національно-орієнтоване дисиденство), рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права. Характерною рисою українського національно-визвольного руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала в собі найрізноманітні форми громадського протесту: від інтелектуального опору, що виражався у написанні й поширенні через “самвидав” оригінальних публіцистичних, прозових,поетичних творів, в яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства (“Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, “Право жити” Ю. Бадзьо, “Етноцидукраїнців в СРСР” С. Хмари, публіцистика В. Чорновола,В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.) до ствердження нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін., розбудова непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об’єднань).

Досить поширеною в українсько-визвольному русі була течія, яка спиралася на програмні документи ОУН–УПА. На відміну від націоналістичних, націонал-комуністичні організації та прагнули перенести комуністичні ідеї на національний грунт, використати основоположні принципи комунізму для розвитку української нації, формування незалежної української держави. Характерним у даному випадку прикладом може служити діяльність “Української робітничо-селянської спілки” (1960–1961 рр., Львівська обл.),“Української національної комуністичної партії” (1971–1972 рр., м. Київ), “Партії національної прогресу” (кінець 1970-х – початок 1980-х років, м. Горлівка Донецької обл.),“Вісник свободи України”(1964 р., м. Херсон); “Національно-визвольної партії пролетаріату України”( 1968–1969 рр.)4 та ін. Таким чином, в другій половині 1950-х – 1980-ті рр. ми можемо спостерігати в лоні українського національно-визвольного руху три основні течії: націонал-комуністичну,націоналістичну, що стояла на позиціях антикомунізму і виходила з обґрунтування необхідності власного, самобутнього шляху розвитку України, і загальнодемократичну, яка допускала можливість розв’язання нагальних питань ук-



раїнського народу через проведення різних демократичних реформ. Значний шар опозиції в Україні становив єврейський національний рух, представлений двома основними течіями — “еміграційників” й “культурників”. Якщо перші здебільшого ставили вимогу реалізаціїю прав євреїв на еміграцію, то “культурники” вбачали своєю основною метою проведення заходів, спрямованих на розвиток єврейської мови та культури, організацію єврейської вищої та середньої національної освіти, створенні мережі культурних закладів, поширення юдейських релігійних громад. Але розмежування між цими двома основними течіями умовне,оскільки їх цілі, завдання і форми діяльності не рідко співпадали.

Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.

Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної.

Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989 р. їх нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!