Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша, 1917-1945. – К., 1998



План.

Індустріалізація.

Колективізація.

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

Культура України в 30-ті рр.

Література:

1. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша, 1917-1945. – К., 1998.

1. Індустріалізація.Поняття "модернізація" означає оновлення, зміну у відповідності з новітніми, сучасними вимо­гами. Радянський уряд і більшовицька партія вважали, що необхідно модернізувати СРСР (і Україну). Засади, напрямки, принципи і засоби здійснення політики модернізації країни були визначені і розроблені партійними з'їздами, конференціями і пленумами ЦК ВКП(б).

Радянська модернізація складалася з трьох реформ:

1. Індустріалізації(створення передової промисловості);

2. Колективізації(створення колгоспів, радгоспів);

3. Культурної революції (підвищеннякультурного рівня, освіченості населення; поширення соціалістичної ідеології).

Здійснення індустріалізації планувалося по п'ятирічкам (п'ятирічним планам). Перша п'ятирічка розпочалася в 1928 р. Зосередження керування економікою в вищих органах влади — ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вищій Раді Народного Господарства). Рішення ВКП(б) і ВРНГ були обов’язковими до виконання.

Для одержання коштів на проведення індустріалізації проводилося збільшення податків з селянських госпо­дарств, випуск облігацій на індустріаліза­цію (розповсюджувались серед населення примусово), економія на всіх соціальних сферах (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво) з метою накопичення грошо­вих ресурсів для індустріалізації. Розвивалося патріотичного ставлення до інду­стріалізації (соціалістичне змагання, пере­виконання планів, суботники тощо). Використовувалася праця в'язнів на будівництві об'єктів індустріалізації. Проти супротивників індустріалі­зації (здебільшого уявних) проводилися репресії.

Створювалася сучасна промисловість, що за­безпечувала б незалежність країни від імпо­рту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі та ін. Будівництво на території України заводів-гігантів: "Запорізсталь"; "Криворізсталь"; "Азовсталь"; Дніпроалюмінієвий; Краммашстрой; Харківський тракторний завод та інші.

Відбувалася докорінна реконструкція старих заводів: (Луганський паровозобудівний; Макіївсь­кий, Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні та ін.). Було побудовано Дніпрогес – найбільшу в Європі електростанції. Відбувалося будівництво потужних електростанцій (Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та ін.).



Вже наприкінці 30-х років, внаслідок індустріалізації, Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) по виплавці чавуну, четверте місці в світі по видобутку вугілля. По виробництву металу і ма­шин Україна випередила Францію, Італію.

В той же час блискучі успіхи індустріалізації не могли приховати негативні і навіть трагічні наслідки здійснення цієї складової частини модернізації:

1. Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку).

2. Зростання ролі партії в державі (бо саме партія реально керувала економікою).

3. Відставання легкої і харчової промисловості, тому що цим галузям приділялося значно мен­ше уваги, аніж важкій індустрії.

4. Будівництво об'єктів важкої індустрії йшло нерівномірно на теренах України (і інших респуб­лік), що викликало відставання частини регіонів в економічному розвитку.

5. Індустріалізація безпосередньо не підвищила добробут народу.

6. За роки індустріалізації від тяжких умов праці, голоду, хвороб, репресій загинули десятки тисяч людей.

2. Колективізація.Колективізація сільського господарства почалася ще в 1918-1919 рр. Як правило, у колгоспи, радго­спи, комуни селяни вступали добровільно, примусові заходи не набули ще масового характеру. Зна­чна частина селян зоставалася самостійними господарями.

В 1928 р. Й.Сталін став ініціатором проведення суцільної колективізації. На його думку, що була під­тримана більшістю ЦК ВКП(б), колективізація мала створити умови для прискореного завершення індустріалізації. Вважалося, що колгоспи зможуть забезпечити країну великою кількістю дешевого хліба. Крім того, в ході колективізації передбачалося вирішити ще одну, вже суто політичну проблему, — ліквідувати прошарок заможного селянства, що не підтримувало радянську владу.



В 1920 р. уряд СРСР ухвалив рішення в стислі строки провести суцільну колективізацію. В листопаді 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б) визначив, що колективізацію в Україні слід завершити восени 1931 — навесні 1932 рр. Протягом січня-березня 1930р. партійно-державний апарат України почав застосовувати примусові заходи ко­лективізації. В колгоспи було зараховано 75% селянських господарств з рема­нентом, худобою, кіньми та ін. В березні 1930р. прийнята постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (куркулями називали тоді заможних селян). Й. Сталін виступив в газеті "Правда" з критикою примусових методів колективі­зації (вони були названі "перегинами"), переклав відповідальність за них на мі­сцеве керівництво. Селянам повернули присадибні ділянки, корів (одну), дрібну худобу, реманент. До кінця 1930 р. всім бажаючим не заважали виходити з колгоспів.

Однак вже в 1931 році примусові методи колективізації були відновлені. 200 000 селянських господарств було знищено як куркульські, майно було передане колгоспам (це набуло назву "розкуркулювання"). Протягом 1932-1933 років колективізацію було завершено. Індивідуальних селянських господарств зали­шилося не більше 1%.

Доля куркулів

 

Категорія Здійснені заходи
І. Куркулі, що взяли участь в боротьбі з радянською владою (повстання, збройний опір і т.ін.) "Ізоляція" у тюрмах, таборах, або розстріл.
II. Куркулі, що чинили частковий опір при розкуркулюванні Висилка з родинами в північні райони Росії.
III. Куркулі, що не чинили опору розкуркулюванню Після розкуркулювання надавали невеличкі земельні ділянки за межами села.

 

Розправа з куркульством відбувалася "згідно закону", долю куркулів визначали батрацько-бідняцькі збори. Часто-густо серед "куркулів" опинялися не тільки заможні, а просто неугодні керівникам колгоспів селяни, або ті, що співчували своїм сусідам-куркулям (їх називали підкуркульниками і також розкуркулювали).

3. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.В 1932-1933 рр. розпочалося різке падіння сільськогосподарського виробництва. Селян-одноосібників майже не залишилось, колгоспи працювали погано, багато селян виїхало з села, тому що боялися за своє майбутнє. Було зібрано втричі менше хліба, аніж в 1930 році.. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війсь­ка і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже поло­вину (45%) посівного зерна.

Хоча під впливом наближен­ня катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. з 7,7 до 6,2 мли т, але й вона зна­чно перевищувала реальні мож­ливості республіки. Украї­на задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продов­жував вважати темпи здачі ук­раїнського хліба „ганебно від­сталими”.

Українські керівники намага­лися виправити становище, від­правляючи в окремі райони про­довольство. Дехто з них, як-от голова українського уряду Чу­бар, головнокомандувач Київ­ського військового округу Йона Якір та перший секретар Хар­ківського обкому партії Терехов звернулися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодую­чих. Але ці звернення не прине­сли результату, а лише посили­ли недовіру Москви до респуб­ліканського керівництва. У січні 1933 р. газета «Правда» звину­вачувала Україну у зриві дер­жавних поставок зерна, а укра­їнське керівництво - у потуран­ні класовому ворогу.

Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прий­няло нереальні плани. Основ­ним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгос­пів, нищило техніку тощо. 7 сер­пня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охо­рону майна державних підпри­ємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася роз­стрілом, а за пом'якшуючих об­ставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфіку­валася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жме­ню зерна, щоб нагодувати го­лодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою „закон про п'ять колосків”).

Для контролю над виконан­ням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спе­ціальна хлібозаготівельна ко­місія на чолі з В'ячеславом Мо­лотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як „найбільш злісні саботажники” заносилися до „чорних списків”: з них заборо­нялось виїжджати, їм була при­пинена доставка будь-яких то­варів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися за­гони війська і міліції. Озброєні довгими загострени­ми щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб ви­лучити прихований хліб. Заби­рали не лише необхідну для ви­конання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси, хоча навіть цього виявилося не­достатньо для виконання плану. Найбільшого розмаху голод ся­гнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вими­рали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були за­фіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голо­ду була смерть мільйонів дітей.

Селяни пробували рятувати­ся втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть - міське населення само терпіло від не­стачі їжі, та й боялося надавати допомогу „куркулям”, „контрре­волюціонерам” і „саботажни­кам”. Го­лод обмежувався українською територією; вимираючим укра­їнським селянам не дозволя­лося переходити або переїжд­жати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втіка­чів з України. Так само розстрі­лювали селян, які намагалися врятуватися втечею через поль­ський або румунський кордон.

Радянське керівництво дов­гий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів го­лодуючих. Купи зерна і картоп­лі, зібрані на залізничних стан­ціях для вивезення у Росію, гни­ли просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. В ок­ремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, нава­жувалися на штурми зерносхо­вищ, їх розстрілювали, щасли­віших після арешту відправляли на ув'язнення - там принаймні можна було попоїсти.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, на­дійшло розпорядження про пе­редачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Пар­тійне керівництво боялося втратити повністю своїх годувальників. Наближалася нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Починаючи з травня 1933 р. колгоспне керів­ництво намагалося повернути до праці кожного, хто подавав надії на виживання. Але біль­шості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгос­пного поля. Аби компенсувати недостачу в робочій силі, у по­рожні і напівпорожні села на­правляли студентів, військові частини, жителів міста.

Радянський режим запере­чував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду об­числити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Комісія Молотова працювала таємно (протоколи про її роботу було знищено). Загалом жертвами голодомору, згідно з приблизними оцінками, стали 3-3,5 млн. осіб.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!