Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Україна у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст



Вступ до теми. З кінця XVІІ ст. в Україні центром політичного, економічного та культурного життя була Гетьманщина Лівобережжя. Самоврядування, яке зберігало це хай не зовсім самостійне політичне утворення, суперечило основоположним принципам державного устрою Росії. Наступне, ХVІІІ ст. характеризувалося тотальним, майже безперервним наступом самодержавства на права корінного населення Лівобережжя і Слобожанщини. Тривала й затята боротьба імперського централізму завершилася його перемогою: ліквідацією автономії краю, включенням до складу держави цих та ряду інших земель (де загалом проживало 80% українського люду), в тому числі значної частини Правобережжя, а також уніфікацією суспільного та економічного становища всіх територій держави.

Західноукраїнські терени наприкінці XVІІІ ст. потрапили під владу австрійської імперії Габсбургів.

Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно й культурно різноманітних народів, а влада відзначалася надмірною централі­зацією. Імператори орієнтувалися на власні переконання щодо форм та методів правління, спиралися на заможну верхівку суспільства, утворену представниками чисельно переважаючого етносу, і не відчували потре­би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Представники уряду вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич­ним, а й моральним і релігійним обов’язком. За свою покірливість підлеглі мали отримувати обіцяні владою безпеку, стабільність та порядок.

Хоча такий устрій майже цілком влаштовував чималу частину на­селення, знаходилися все ж сміливці, котрі противилися колоніальній політиці центру.

Утвердження російських імперських порядків на Україні. Проголошення Росії імперією відбулося у 1721 р. – після закінчення Північної війни, з якої вона вийшла впевненою переможницею. Здобувши на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», зміцніла російська держава вже не потребувала українського посередництва для прогресивних куль­турних запозичень. Тож кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом.

Зміцнюючи, не з власної волі, імперську могутність, Лівобережна Україна зазнала значних економічних утисків, наприклад, вагому частину її товарів Петро І дозволив вивозити лише до російських портів. Нещадно експлуатувався демографічний потенціал Гетьманщини: у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу були направлені 10 тис. козаків (30% з них загинуло), у 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померли чи загинули 5183 (більше 76%). З царської ласки росіяни почали отримувати в Україні великі землеволодіння, непідконтрольні гетьману, де старанно насаджували кріпацтво.



У 1722 р. Петро І видає указ про заснування Малоросійської колегії – органу управління Лівобережжям. Вона складалася з шести російських урядовців, що постійно перебували на Україні й наглядали за діяльністю гетьмана та його адміністрації. Після смерті в тому ж році гетьмана І.Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана, а управління Україною доручив наказному (тимчасовому) гетьману П.Полуботку (1722–1723).

Останній дуже швидко вступив у боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але невдовзі за свої незалежні погляди Полуботок був заарештований і ув’язнений в Петропавловській фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Так імператор придушив майже в зародку спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Економіку краю дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримува­лись здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, до царської скарбниці з Лівобе­режжя в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 р. – 85,9 тис., а в 1724 р. – вже 241,3 тис. крб.

На рубежі XVІІ–XVІІІ ст. Україна значно переважала свою північну поневолювачку за рівнем освіти й культури. Розвиткові національної суспільної думки сприя­ло функціонування тут першої вищої школи – Києво-Могилянської академії, що набула такий статус з 1701 р. Аж по 1755 р. (до відкриття Москов­ського університету) вона відігравала у Російській державі провідну роль у справі освіти. В академії у різний час навчалися згодом відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Ф.Прокопович (1681–1736), Г.Ко­ниський (1717–1795), Г.Сковорода (1722–1794), Я.Козельський (1729 – близько 1795 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, Білорусії тощо.



Однак вже з кінця XVІІ ст. російський уряд почав цілеспрямовано звужувати вживання національ­ної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротив видрук українських книг, а здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої, неприязної до «інородців» державної цензури. Од­ночасно йшло «викачування» інтелектуального потенціалу українців до Росії. Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих се­лян. З 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книг, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Збагатившись культурно й інтелектуально за рахунок України а також від безпосередніх контактів із Заходом, Росія здійснила вражаючий стрибок у своєму розвитку. Натомість ізольована і схильна до традиціона­лізму Україна почала стрімко скочуватися в трясовину провінціалізму.

Діяльність Малоросійської колегії наштовхувалася на глухе обурення українства. В умовах назріваючої війни з Туреччиною, щоб заручитися підтримкою старшини й козацтва, російський уряд у 1727 р. скасував колегію й відновив колишній устрій, повелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-річного Д.Апостола. Після його смерті в 1734 р. виборне гетьманство знов було відмінене. До влади прийшла видозмінена Малоросійська колегія у складі трьох росіян та трьох українців, що отримала назву «Правління гетьманського уряду».

Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Україна стала основною базою російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки ж війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб.

За імператриці Єлизавети для України стався черговий поворот долі: у 1747 р. видається указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». Гетьманом під сильним тиском уряду в 1750 р. був обраний Кирило Розумовський, молодший брат фаворита імператриці Олексія. Однак подальші кроки російської влади свідчать, що наступ на українську автономію був лише дещо уповільнений. До попередніх обмежень гетьманської влади додалася низка нових. Наприклад, у 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.

Остаточна ліквідація інституту гетьманства Катериною ІІ, котра щойно прийшла до влади, і створення другої Мало­російської колегії припадає на 1764 р. Свою діяльність імператриця спрямовувала на викорінення залишків автономії й самоуправління на Україні. Будучи, як і Петро І яскравим представником абсолютизму, Катерина ІІ вважала централізований уряд найбільш ефективним і пере­довим.

Тож вона ніяк не могла примиритися з існуванням Гетьманщини, що виступала центром політичного життя Украї­ни протягом майже століття. Попри по­стійне втручання Москви у внутрішні справи, управляли краєм все ж українці, їм належали ключові позиції в адміністрації, судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню національної шля­хетської еліти, гордої своїми традиціями. Так, у 1767 р. старшинські посли до За­конодавчої комісії відкинули запропоновані Катериною ІІ реформи, впевнено заявивши: «Наші за­кони найкращі».

Значні зусилля імператриця скерувала на завоювання Півдня України. Тут лежали величезні причорноморські степи, які належали до кримськотатарських володінь, а також контрольовані турками морські шляхи, що відкривали доступ до Середземномор’я й світової торгівлі. Татари були, крім того, досить агресивним сусідом: останній їхній напад на Україну відбувся у 1769 р.

Російсько-турецька війна, що точилася впродовж 1768–1775 рр., завершилася Кючук-Кайнар­джійсь­ким мирним договором, за яким до складу Росії ввійшли землі між Дніпром і Південним Бугом. Турки зреклися сюзеренітету над Кримським ханством, яке незабаром, у 1783 р., було приєднане до Росії.

По закінченні війни у 1775 р., скориставшись вдалим моментом, Катерина ІІ віддала наказ про знищення Запорозької Січі. Козаки ще не встигли повернутися з фронту, тож російські війська під командуванням генерала Текелі в результаті несподіваного нападу підступно розгромили осередок української свободи. Кошовий отаман П.Калнишевський та козацька старшина, незважаючи на їхній проросійський курс, були заслані на Соловки. Помер останній кошовий Запорозької Січі у віці 112 років, відбувши 25-річне ув’язнення.

Указом 1783 р. українське ко­зацьке військо розформовувалось й зливалось з російською армією.

Двома роками раніше, у 1781 р., відбулася ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу Лівобережжя, натомість запроваджувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі.

Значного лиха простому люду завдав царський указ 1783 р. про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (ті позбавлялися права переходити до інших панів). Суттєво погіршило становище населення також від впровадження подушного податку. Водночас хитромудра правителька здійснила підкуп української знаті. У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству». Зрівняна в правах з російським дворянством знать була звільнена від усякої військової служби для уряду. Тому верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією української автономії.

Траплялися лише поодинокі випадки протесту. Наприклад, у 1791 р. поет, автор антикріпосницької «Оди на рабство», та громадсько-політичний діяч В.Капніст (1758–1823) спробував заручитися підтримкою Прусії в намаганні відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню козацької України Російською імперією. Загалом же місцева знать перетворилась на інертну в політичному відношенні масу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини було утворе­но Малоросійську, Новоросійську, Київську, Подільську і Волинську губернії. Після поширення такої системи управління потреба в Малоросійській колегії відпадає і вона ліквідується.

На початок ХІХ ст. Російська імперія стала однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялася від інших європейських держав своїм політичним устроєм: ніде правителі не мали такої необмеженої влади, ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії.

Опорою імперської влади виступали армія й бюрократія. Армія боронила, при нагоді розширяла кордони держави, забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких витрачалася на утримання її самої та армії) й намагалася організувати суспільство у спосіб, що найкраще відпові­дав інтересам імперії. Царські чиновники вважали: чим більшим числом законів і правил вони обкладуть суспільство, тим ліпше стане в ньому жити. Тож нове володарювання принесло Україні значно жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації.

Хоча місцева верхівка й далі зберігала своє значення (досить обмежене), всі магістральні, визначальні для буття українців рішення приймали міністерські структури у далекому розкішному Петербурзі. Міцніло відчуття, що саме там всемогутній і всезнаючий імператор творить життя своїх підданих, і тільки такий порядок можливий. У міру того, як образ божественно величної Імперії заволодівав уявою місцевої еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї тутешні землі ставали лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабшало усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні.

Процес упровадження імперських структур влади остаточної форми набув у 1830-х рр., коли Україну було розділено на 9 губерній за трьома окремими регіонами. До Лівобережної частини входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії. На Правобережжі (офіційно воно називалося Південно-Західним краєм) були сформовані Київська, Волинська та Подільська губернії. На Півдні (так званій Новоросії) – Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Тоді ж ліквідовувалося й магдебурзьке право, останнім його втратив Київ у 1835 р. В 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту.

У губерніях державну владу здійснювали губер­натори, яких призначав і увільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували справ­ники. Повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою дер­жавною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних податків, які йшли на зміцнення імперського режиму.

Весь губернський адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму. Гу­бернатори, проголошені спеціальним царським указом повновладними «хазяями» губерній, мали право кон­тролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. Практикувалося призначення на поса­ди губернаторів не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядко­вувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані на території губернії війська.

Взагалі армія виступала конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні. Її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р., адже термін служби становив 25 років, що через нелюдську муштру й часті війни було майже рівносильним смертному вироку.

Західна Україна у XVІІІ – на початку XІX ст. Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої. В перші десятиріччя XVІІІ ст. тут пожвавився національно-визвольний рух проти польського панства. Він отримав назву гайдамацтва і охопив спочатку Волинь та Поділля, а в середині століття – й Київщину. Поступово поширюючись на Захід України, повстанський рух з’єднався там із рухом опришків. Гайдамацькі рухи тривали до кінця 1760-х років й зрештою вилилися у грандіозне повстання 1768 р., що увійшло до історії як Коліївщина.

Тоді ватага із 70 гайдамаків під проводом М.Залізняка, запорожця з Лівобережжя, почала підбурювати селян Правобережної України до повстання, спрямованого на возз’єднання цих земель з лівобережними. За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом підкорялося повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав… На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив І.Гонта – сотник в охороні С.Потоцького, разом зі своїм загоном узявши бік повстанців.

Наприкінці червня в руках бунтівників були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.

Побоюючись поширення визвольного руху на Лівобережжя, Катерина ІІ наказала надати допомогу полякам. Росіяни діяли підступно. Генерал Кречетников 6 липня запросив на бенкет Залізняка, Гонту та інших ватажків, де заарештував їх. Залізняка й гайдамаків царська влада заслала до Сибіру. А Гонту та 800 його людей видала полякам, які піддали відважного сотника жахливим тортурам (здирали шматками шкіру), потім стратили. Голову його було прибито до воріт Могилева. Наступних кілька років польський воєвода Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції.

Подальші події показали, що, надаючи допомогу Польщі в придушенні повстання, Росія дбала виключно про власні інтереси. Коли настав час, російський експансіонізм обернувся і в цей бік. Річ Посполита, хоч налічувала 11 млн. населення, виявилася безсилою встояти. Хвалені «золоті вольності», котрі забезпечували польській шляхті необмежені права, настільки ослабили державу, що нею стало просто неможливо управляти. Цим скористалися агресивні сусіди: Росія, Прусія та Австрія, які між собою вирішили розділити територію Речі Посполитої.

У 1772 р. відбувся І поділ Польщі: Східна Білорусь відійшла до Росії, Галичина – до Австрії. Загарбання останньою Буковини після укладення Константинопольської конвенції з Туреччиною датується 1775 р. ІІ поділ Польщі стався у 1793 р., коли був виданий маніфест Катерини ІІ про включення Правобережної України до складу Росії. Нарешті, у 1795 р. (ІІІ поділ) Росія приєднала й Західну Волинь.

Після припинення існування польсько-литовської держави 62% її території та 45% населення дісталися Росії. А українці Галичини і Буковини потрапили під австрійське панування. Крім того, ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття.

Якщо політичне, культурне й соціально-економічне зна­чення Західної України у XVІІІ ст. було ледь відчутним, то під владою Австрії це становище докорінно змінилося, й галичани та буковинці знову почали грати першорядну роль в історії свого народу.

Аж до закінчення XІX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. При цьому умови життя простого люду характеризувалися одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин Австрійської імперії.

Щоправда становище селян дещо поліпшилося внаслідок реформ в дусі освіченого абсолютизму, впроваджених цісарем Йосифом ІІ. Починаючи з 1781 р., правитель здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження кріпацтва. Так, землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше 3 днів панщини на тиждень, для найбідніших кріпаків встановлювалася ще менша панщина. Суворо обмежувалися додаткові повинності. Селянину надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Сільські громади отримали права самоврядування.

Покращувалося становище греко-католицької церкви, вона здобула рівні права з католицькою та протестантською. В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ заснував у Львові університет, в якому для небагатьох українських студентів було організовано окремий факультет. Викладання тут велося штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою.

Однак вагомого впливу на життя західних українців реформи не мали. Надто обмеженими були можливості економічного розвитку регіону: обмаль землі, нерозвиненість промисловості в містах.

Після смерті Йосифа ІІ (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Скориставшись цим, поміщики змогли майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.

Російська частина України у першій половині XІX ст. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україні починається національно-культурне відродження, посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у різних сферах житті – від культури до політики. Відбувається формування української інтелігенції. Ця специфічна верства населення, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури в суспільстві і була неперевершеною в обґрунтуванні та поширенні нових ідей, у мобілізації мас на їх утілення.

На початковому етапі національного відродження інтелігенція зосереджувала свою увагу на рисах української етнічної самобутності. Свідченням зазначеного процесу стало, зокрема, активне збирання та публікація історичних джерел, здійснення досліджень минулого українського народу. Поява праць з історії стимулювала зростання цікавості до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики й мовознавства із загального масиву історичних знань.

Постання української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури знаменувала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського.

Інтелігенція з’являлася в містах, насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., при чому з ініціативи місцевого дворянства. І лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група перших українських інтелігентів складалася також з синів священиків, міщан і козаків.

Однак варто враховувати, що слабкий розвиток промисловості в Україні не сприяв розбудові міст. Більшість із них виступали передусім торговельними центрами. У ті часи на українських землях не існувало жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільша Одеса мала 60,1 тис. жителів, Київ – 47,4 тис., Бердичів – 35,6 тис., Харків – 29,4 тис. (для порівняння: в Петербурзі проживало 470,2 тис. осіб, у Москві – 349,1 тис.).

Значна частина українського панства подавалася на службу до центру імперії, здобуваючи там чини й жалування. Тож не дивно, що у 1805 р. в Петербурзі налічувалося понад 132 тис. осіб української шляхти.

У розглядуваний період більше 75% українського населення перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральні ренти були основними формами експлуатації. Попри те, що закон 1797 р. обмежував панщину 3 днями, в дійсності вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли й додаткові повинності (будівельні дні).

Державні селяни вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту, яка забирала майже 40% їхніх прибутків, що було непосильним для більшості родин.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Обезземелених і розорених селян, чисельність яких неухильно збільшувалася, поміщики переводили в розряд дворових. Вони жили й працювали на панському дворі. Однією з найжорстокіших форм експлуатації стала місячина, коли такі селяни мусили відбувати постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.

Посилення експлуатації селянства викликало його протидію. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи, відмовлялися відбувати панщину, платити оброк, самовільно створювали самоврядування, виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям, псували панський реманент, втікали у південні землі, підпалювали поміщицькі маєтки, чинили збройний опір, зрештою організовували масові відкриті повстання. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Та значної сили набуло лише антикріпосницьке повстання в Поділлі У.Кармалюка (1787–1835), яке тривало впродовж 1813–1835 рр. Відважного ватажка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру, однак він утікав, щоб повернутись в рідні місця й продовжити боротьбу. Під його проводом у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб, було здійснено 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсифікувався селянський рух впродовж 1830–1835 рр., коли він поширився й на частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Кріпосницьке гноблення викликало протести не лише селян, а й передових представників поміщицького класу. Останні, під впливом ідей Великої Французької революції, а, особливо, побачивши після війни з Наполеоном 1812 р. життя народу в Західній Європі, почали утворювати конспіративні організації, в багатьох випадках спрямовані на здійснення державного перевороту.

Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1817 р. вони виникли в Харкові («Вмираючий сфінкс»), в 1818 р. – в Києві («З’єднані слов’яни»), Одесі («Понт Евксінський») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, зокрема такі відомі українські діячі як І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П.Пестель, М.Орлов, М.Бестужев-Рюмін.

Слід, зазначити, що масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою організатори лож, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Перші таємні політичні гуртки ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Однак в силу своєї замкненості вітчизняне масонство не могло зробитися стрижнем суспільного руху.

Особливо слід виділити «Малоросійське товариство», створене в Полтаві у 1819 р. з ініціативи предводителя переяславського дворянства В.Лукашевича. Винятковість цієї організації полягала в тому, що її засновник виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі.

Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це не припинило їхньої діяльності.

Декабристський рух в Україні започаткувало «Південне товариство», що виникло у 1821 р. Основні його осередки зосереджувалися на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П.Пестель), Кам’янська (В.Давидов і С.Волконський), Васильківська (С.Муравйов-Апостол і М.Бестужев-Рюмін). Наради «Південного товариства» періодично відбувалися у Києві. Декабристи виробляли теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою, зокрема П.Пестель розробив документ під назвою «Руська правда».

Ідейно декабристський рух не мав єдності. Українські декабристи відрізнялися більш радикальними поглядами і виношували ідею царевбивства. Це повинно було сприяти скасуванню кріпосництва і подальшому вільному розвитку сільського господарства.

Після смерті Олександра І декабристи зважилися на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.).

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Однак боротьба проти самодержавства продовжувалася, свідченням чого є слідчі справи жандармського управління щодо пропаганди революційних ідей у Харківському університеті (1826–1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827–1830).

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Висунувши гасло «За вашу і нашу свободу», повстанці сподівалися долучити до цієї боротьби народи Литві, Білорусі й України. Опанувавши ситуацію, царські війська у вересні 1831 р. захопили Варшаву і придушили повстання.

У 30-х роках міністр народної освіти граф С.Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ’я і народності. На практиці останнє означало посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Першою власне українською нелегальною організацією політичного спрямування стало Кирило-Мефодіївського братство, діяльність якого припадає на 1846–1847 рр. Організаторами товариства були професор історії Київського університету М.Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і випускник Київського університету В.Білозерський. Складалося товариство всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих (серед останніх був і Т.Шевченко, автор уславленої збірки поезій, що під назвою «Кобзар» вийшла друком у 1840 р.). Протягом приблизно 14 місяців свого існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми, що однак не завадило царській владі жорстоко з ними розправитися, хоча більшість членів товариства робили наголос тільки на культурно-просвітницькій діяльності.

Політичною програмою товариства стала «Книга буття українського народу», авторство якої залишилося нез’ясованим. Крім того, один із членів братства Г.Андрузький розробив начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялася питанням самоврядування. Разом з іншими територіями Україна мала увійти до конфедерації слов’янських народів. Росії в цьому утворенні місця не передбачалося.

Розбіжності в поглядах членів товариства були досить значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) – до революційних форм і методів (Г.Андрузький, М.Гулак, Т.Шевченко).

На середину 30-х років XІX ст. припав в Україні початок промислового перевороту. Суть його полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, в заміні ручної праці машинною. Нове обладнання й технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники відповідати не могли. Тому неухильно збільшувалася частка вільнонайманої праці. Зростання кількості промислових підприємств та чисельності їхніх працівників стимулювалося казенними замовленнями, насамперед воєнних відомств.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей – кам’яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Якщо спершу промислові підприємства належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а засновували їх купці, міщани та багаті селяни.

Національний поступ у Західній Україні. Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення багатьох селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Кількість таких селян становила близько 2/3.

Феодальні відносини гальмували й розвиток промислового виробництва. Ситуація ускладнювалася колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили.

Центром політичного життя на Західній Україні виступав Львів. Тут впродовж 1830–1837 рр. відбувалася активна діяльність напівлегального демократично-просвітницького й літературного гуртка «Руська трійця». Його засновники – студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії М.Шашкевич (1811–1843), І.Вагилевич (1811–1866) та Я.Головацький (1814–1888) – поставили собі за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя. У 1837 р. вони видали альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова» – першу книгу демократичної культури в західноукраїнських землях.

Революційні події 1848 р. в Європі («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині. 2 травня у Львові було створено українську політичну організацію – «Головну руську раду». Її завдання полягало в представництві інтересів українського населення в центральному уряді. Очолена єпископом Г.Яхимовичем (1792–1863), організація налічувала 66 членів, майже половину з яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину – світська інтелігенція. Крім того, по всій Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних її філій.

Головна руська рада виступила з вимогою до імператора надати регіону територіальну автономію. Однак австрійський уряд проігнорував цю вимогу. У 1851 р., після повної реставрації абсолютизму, раду було розігнано.

Довгий час, аж до середини XІX ст., тривав у Західній Україні рух опришків, набувши особливої гостроти в Галичині та Буковині впродовж 1820–1830 рр.

У Північній Буковині найбільшим став виступ під проводом Л.Кобилиці, який у 1843–1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Виступ був придушений за допомогою австрійських військ.

***

Ключові терміни та поняття: абсолютизм; гайдамацтво; губернія; губернатор; імперія; інтелігенція; Казенна палата; Коліївщина; консерватизм; контрреформізм; лібералізм; Малоросійська колегія; Малоросійське товариство; Малоросія; масонство; масонська ложа; наказний гетьман; намісництво; освічений абсолютизм; опришки; повіт; поліцейський пристав; «Правління гетьманського уряду»; провінціалізм; промисловий переворот; реакція; реформаторство; «Руська трійця»; самодержавство; Сенат; справник; стани; традиціоналізм; цензура.

Основні дати та події: 1721 р. – проголошення Росії імперією; 1722 р. – заснування І Малоросійської колегії; 1722–1728 рр. – наказний гетьман П.Полуботок; 1727–1734 рр. – гетьман Д.Апостол; 1735–1739, 1768–1775 рр. – російсько-турецькі війни; 1764 р. – утворення II Малоросійської колегії; 1768 р. – Коліївщина; 1772 р. – І поділ Польщі; 1775 р. – зруйнування Запорозької Січі; загарбання Буковини Австрією; 1781 р. – заміна полкового територіального поділу на намісництва; 1783 р. – приєднання Кримського ханства до Росії; укази про розформування українського козацтва, про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні; 1784 р. – заснування Львівського університету; 1785 р. – «Жалувана грамота дворянству»; 1793 р. – ІІ поділ Польщі; включення Правобережної України до складу Росії; 1795 р. – ІІІ поділ Польщі; 1796 р. – запровадження на території колишньої Гетьманщини губернського устрою, ліквідація II Малоросійської колегії; 1798 р. – публікація «Енеїди» І.Котляревського; 1805 р. – відкриття Харківського університету; 1813–1835 рр. – повстання під проводом У.Кармалюка; 1817–1818 рр. – виникнення перших масонських лож; 1819 р. – «Малоросійське товариство»; 1821 р. – заснування «Південного товариства»; січень 1826 р. – повстання Чернігівського полку; 1830 р. – польське національно-визвольне повстання; 1830–1837 рр. – діяльність «Руської трійці»; 1834 р. – заснування університету Св. Володимира в Києві; 1843–1844 рр. – повстання під проводом Л.Кобилиці; 1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства; 2 травня 1848 р. – у Львові створено «Головну руську раду».

Імена: Андрузький Георгій; Апостол Данило; Бестужев-Рюмін Михайло; Білозерський Василь; Вагилевич Іван; Волконський Сергій; Габсбурги (династія); Головацький Яків; Гонта Іван; Гулак Микола; Залізняк Максим; Калнишевський Петро; Капніст Василь; Кармалюк Устим; Катерина ІІ; Кобилиця Лук’ян; Козельський Яків; Кониський Григорій; Котляревський Іван; Костомаров Микола; Куліш Пантелеймон; Лукашевич Василь; Муравйов-Апостол Сергій; Пестель Павло; Полуботок Павло; Потоцький Стефан; Прокопович Феофан; Розумовський Кирило; Сковорода Григорій; Стемпковський Юзеф; Шашкевич Маркіян; Шевченко Тарас; Яхимович Григорій.

Перевірте себе: Коли і в зв’язку з якими подіями Україна опинилась під владою двох імперій – Австро-Угорської і Російської? Хто був останнім українським гетьманом? Для чого створювалися Малоросійські колегії? Як змінився наприкінці ХVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Лівобережжя? Яким було становище селянства на землях, приєднаних до Австро-Угорщини і Росії? Які селянські виступи ви запам’ятали? В якому місті було відкрито перший на Лівобережжі університет?

Поміркуйте: В якій частині України українці мали більше можливостей для свого національного і культурного розвитку – в Російській чи Австро-Угорській? Обґрунтуйте свій висновок.

Вивчіть самостійно: Т.Шевченко і його історична роль для українців. Кирило-Мефодіївське товариство 1846–1847 рр. і його роль в українському національно-визвольному русі.

Обговоримо на семінарі: Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція І половини XVІІІ – І чверті ХІХ ст. у формуванні української національної самосвідомості.

Рекомендована література:

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.

v Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ – ХVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

v Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К., 1999.

v Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3-х томах. – К., 1990.

v Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини (1760–1830). – К., 1996.

Допоміжна література:

v Антонович В.Б., Бец В.Н. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах // Український історичний журнал. – 1990. – № 9. – С. 120–134.

v Декабристи в Україні. – К., 1971.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 161–201.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 6–8, 17–21.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 26–32, 37–41, 43–47.

v Крижановська О.О. Таємні організації в Україні (масонський рух у ХVIII – на початку ХХ ст.). – К., 1998.

v Опанович О. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція XVІІІ ст. // Урядовий кур’єр. – 1996. – №№ 240–241.

v «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.

Лекція 9


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!